Французький кінорежисер-документаліст та фотограф Жакі Леба вперше прибув до України в 2019 році, аби розповісти Європі про нашу країну. А невдовзі переїхав сюди і тепер живе у селі під Житомиром.
Із початку повномасштабної війни французький кінорежисер готує репортажі з України для телеканалів Франції, Ізраїлю, Бельгії, Канади. Окрім того, він їздить територіями, що були деокуповані, і тими, які зазнають обстрілів російської армії, та документує трагедію українського народу. У такий спосіб Леба збирає докази для майбутнього міжнародного військового трибуналу.
Його світлини експонуються на фотовиставці «Україна очима француза», що нині діє у Житомирському обласному літературному музеї. На її відкритті Жакі Леба презентував і свій фільм про Чорнобильську катастрофу «Повернення з України».
Як історія французького фотографа пов’язана з письменником Оноре де Бальзаком, чому вирішив залишитися в Україні, як доносить світові правду про війну і чому вірить в перемогу України, Жакі Леба розповів в інтерв’ю Укрінформу.
Розмову супроводжувала перекладач, старший викладач кафедри теоретичної і прикладної лінгвістики Державного університету «Житомирська політехніка» Олена Лисянюк.
ХОТІВ ПОКАЗАТИ ЄВРОПЕЙЦЯМ УКРАЇНУ
- Розкажіть, чим ви займалися до переїзду в Україну?
- Я завжди був журналістом і їздив світом для того, аби показати країни, які мало відомі в Західній Європі. Зокрема, це Югославія, Румунія, Сенегал, Нова Зеландія, Марокко.
- В Україну ви теж приїхали, аби показати її європейцям?
- Так.
- Коли їхали сюди, що знали про нашу країну?
- В історії мою увагу привернуло ХІ століття, коли Анна Київська приїхала у Францію, аби вийти там заміж за французького короля. Потім мене зацікавили різні напади на Україну за часів козацтва, тоді – ХХ століття, Чорнобиль і згодом – напад путіна. Мене дуже здивувало, коли вже тут дізнався, що географічний центр Європи знаходиться в Україні.
Я вперше приїхав в Україну 9 січня 2019 року, а 28 грудня 2020 року переїхав сюди остаточно.
- На відкритті виставки «Україна очима француза» в Житомирському обласному літературному музеї ви згадали, що ваш переїзд на Житомирщину схожий на історію Оноре де Бальзака. Тобто вас сюди привело кохання?
- Я залишив у Франції комфортне життя і гарний будинок. Приїхав сюди, купив два роки тому дуже скромний будиночок, а зараз він уже гарний, бо я там провів ремонт.
- Цікаво, чи у Верхівні на Житомирщині, де жив Бальзак, вже побували?
- Так, багато разів.
- Вам подобається Україна з її стилем і ритмом життя?
- Мене дуже вразило, що на українському столі може одночасно бути багато страв. У Франції, коли приходять гості, спочатку подають холодні закуски, а потім гарячі страви. Тут подається все одночасно, і мені постійно доводиться їсти холодне м’ясо (сміється – авт.). У сім’ї своєї дружини Олени помітив, що всі хочуть, аби за столом я перейняв українську культуру, але ніхто не хоче від мене навчитися хоч трішки французької.
Мені дуже сподобалося, що в Україні молоді люди з повагою ставляться до батьків, людей старшого віку, викладачів, керівництва. У нас, у Франції такого зараз уже не побачиш.
Я також помітив, що українці дбають про екологію. Не раз бачив, як молоді люди, тримаючи сміття в руках, шукають урну. У Франції натомість його викидають абиде.
Французи постійно чимось незадоволені. В Україні навіть насміхалися із так званих «жовтих жилетів» (спонтанний протестний рух у Франції без вираженого лідера – ред.), які повсякчас щось вимагають, демонструють своє незадоволення. Мені це теж дуже не подобається, я їх узагалі не сприймаю.
В Україні мені довелося перелаштувати свій розпорядок дня. У Франції я працював до першої або другої ночі, а тут встаю рано.
- А як вам Житомир?
- Мені дуже сподобався Житомир, особливо “довоєнний”, коли всюди грала музика. Запам’ятався центр міста в новорічну ніч із феєрверками. Зараз усе трохи змінилося.
Мене ще дуже цікавить Сергій Корольов, який тут народився. Я сам родом із регіону, де є великий аерокосмічний музей. Одного разу, коли я був у вашому музеї (Національний музей космонавтики ім. С.П. Корольова. – ред.), мені розповіли, що переді мною його відвідала делегація з мого рідного міста.
«ЯКЩО ПОЇДУ З УКРАЇНИ, ВВАЖАТИМУ СЕБЕ БОЯГУЗОМ»
- Чи вчите українську мову?
- Коли я сюди приїхав, перші два роки у мене не було потреби вивчати мову, бо я співпрацював із перекладачами і не планував тут залишатися. Тепер, коли вирішив, що до закінчення війни буду в Україні, вважаю, що моїй дружині корисніше вивчати французьку. Ми не знаємо, де будемо потім, можливо, в нашому житті трапляться якісь зміни.
- Ви особисто вірили, що росія почне повномасштабну війну проти України?
- У Європі про це багато говорили, і європейці були переконані, що так і станеться. Хоча я не міг повірити, що це можливо.
- Ваші рідні, друзі переконували вас повернутися до Франції, коли тут розпочалася повномасштабна війна?
- Так, усі. Мій син навіть плакав, умовляючи мене повернутися.
- Ви говорите, що будете в Україні до закінчення війни. Чому, що вас тут тримає?
- Я сам собі визначив за місію бути тут. Якщо я поїду, не зможу спокійно спати і вважатиму себе боягузом. Можливо, коли все це закінчиться, я поїду кудись відпочити, бо почуваюся виснаженим і втомленим морально, адже завжди жив спокійним і мирним життям.
- Уночі 22 березня росіяни знову намагалися атакувати Житомир безпілотниками – на щастя, їх збили сили ППО. Скажіть, а вам тут не страшно?
- Ні. Я тієї ночі навіть записав з балкону відео, коли лунали сирени. Це було о 00:39. Відео я опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці і будив ним французів, пояснюючи: в той час, коли ви спите, в Україні відбувається ось таке.
НАЙСИЛЬНІШЕ ВРАЖЕННЯ ПРО ВІЙНУ – ЦЕ ЇЇ ЗАПАХ
- Ви готуєте репортажі для закордонних телеканалів про Україну. Як вони впливають на іноземців? Там є адекватне розуміння трагедії українського народу?
- Я дуже гарно це все пояснюю. Ось, подивіться (демонструє відео на телефоні – авт.). Це тележурнал Монреалю, де я був в ефірі. Я тут розповідаю, що Україна вже рік у стані великої війни, вона отримує зброю і стає сильнішою. Мене вражає стійкість українських людей, незважаючи на бомбардування, ці всі події згуртовують їх і роблять ще сильнішими. Я не бачу, аби тут хтось жалівся, українці не плачуть. Народ дуже страждає, але він міцно стоїть на ногах.
- Ви їздите Україною і фотографуєте наслідки війни. З якою метою це робите?
- Тому що одного дня відбудеться трибунал.
- Як думаєте, путін понесе реальне покарання за те, що коїть в Україні?
- путін однозначно має бути засуджений. Проте, на мою думку, він не зможе адекватно відповісти за всіх убитих на війні українців.
- Який для вас найсильніший спогад з усіх цих поїздок?
- Із початку повномасштабної війни я був в Ушомирі, Коростені, Овручі, Ірпені, Бучі, Бородянці, Маріуполі (у перші дні війни), Харкові, Рівному та Львові.
Якщо не знати історії цієї фотографії (показує на світлину з частиною обстріляного автомобіля – авт.), вона ні про що не розкаже. Це фото автомобіля «Лада» в Маріуполі. Наступне фото я нікому не показую, бо на ньому – убитий водій цієї машини. Таких авто було десять, і всі люди в них були мертвими.
Найсильніше враження, яке в мене залишилося, – це навіть не картинка, а запах. Коли вранці виходиш надвір, бачиш, що випав сніг, але відчуваєш спочатку запах від бомбардувань і вибухів, потім – розлитого бензину на дорозі, а згодом до цього додається запах загиблих людей.
- Нещодавно ви презентували у Житомирі фільм «Повернення з України» про Чорнобильську катастрофу. Чи плануєте зняти стрічку про війну в Україні?
- Ні. Я більше не хочу знімати фільмів про війну. Для мене ця тема закрита. Тепер треба знімати фільм про майбутнє, як відновлюватиметься Україна.
- Ви вірите в перемогу України у війні?
- Звичайно, я впевнений у перемозі України. Вона – як останній рубіж між росією та іншим світом, і якщо впаде Україна, то путін піде далі. Але цього ніхто не дозволить, всі будуть допомагати Україні зброєю. Є ще деякі країни, які трохи вагаються, побоюючись, аби їх не втягнули у Третю світову війну. Та однозначно росію буде зупинено, й іншого варіанту не може бути.
* * *
Після розмови Жакі Леба пропонує підійти до його улюбленої з презентованих на виставці фотографій. На ній – покинута на землі лялька.
«Для мене це фото було справжнім шоком, тому що у мирному житті маленька дівчинка може сказати, що загубила свою ляльку. А тут – саме лялька, яка загубила свою дівчинку, і та ніколи не повернеться», – коментує свою роботу фотограф.
Ми закінчили розмову і прощаємося з Жакі Леба. На моє «До побачення!» він відповідає українською: «До побачення!»
Ірина Чириця, Житомир
Фото автора