Після початку повномасштабної російської агресії неодноразово доводилося чути в Латвії про «двох наших лікарів, які працюють в Україні». Іноді було уточнення, що це «хірурги, мікрохірурги». Але прізвища при цьому зазвичай не називали, бо й так усі знали, про кого йдеться. Це чудові лікарі Олафс Ліберманіс, а також його учень і з давніх-давен найкращий друг, колега Мартіньш Малзубріс. Вісім найважчих місяців, з початку березня до кінця жовтня, вони пропрацювали у Києві. Але й зараз про нашу країну не забувають: їздять із майстер-класами, розробляють для України програму масової підготовки бригад мікрохірургів, яку сподіваються запустити найближчими місяцями.

Роботу лікарів було високо оцінено. 18 листопада у Ризі Ліберманіса та Малзубріса нагородили Орденом Трьох Зірок. Олафс з гордістю прийняв нагороду, але ставиться до ситуації зважено. Коли я згадав про орден, відповів: «Кожній країні потрібні герої. Але я завжди пам'ятаю, скільки героїв зараз у вас. Під час цієї війни в Україні, можливо, кожен герой…». Доктор Ліберманіс люб'язно погодився відповісти на запитання Укрінформу у себе вдома, там, звідки починалася його поїздка в Україну.

ВІДЕО З ДІВЧИНКОЮ-САНІТАРКОЮ ПОЗБАВИЛО ПОЧУТТЯ СТРАХУ

- 24 лютого минулого року почалося повномасштабне російське вторгнення. Коли та як Ви вирішили, що поїдете до України? Як до Вас приєднався Ваш колега Мартіньш Малзубріс?

- Вже наприкінці 2021 року стало зрозуміло, що «щось буде»… Рішення їхати до України у разі загострення воєнних дій я для себе ухвалив заздалегідь. Але мене приголомшив цей формат і цей масштаб війни. Я особисто, не будучи військовим фахівцем, очікував повторення тих військових дій, які бачив в Україні у 2015 та 2019 роках, але у більшому обсязі. Думав, буде фронтальний російський наступ від лінії зіткнення на захід. Однак такої великої війни – з десантуванням, із масованими ударами по безлічі об'єктів всією Україною – не чекав. Ефект, повторюся, був приголомшливий. Після 24 лютого панувала думка: як взагалі туди діставатися? Авіаперельотів немає. Війська йдуть колонами. Здавалося, що приїхавши в цю гущу подій, ми з Мартіньшем там просто пропадемо. Та й, щиро кажучи, було просто страшно. Але страх у мене зник раптово, коли дивився відеорепортажі з України. Особливо вплинув один ролик. Його зняли працівники «швидкої допомоги». Їхню машину підстрелили росіяни. І ось вона стоїть на узбіччі. На землі лежить чоловік із перебитою ногою, накладеним джгутом. По шосе у швидкому темпі рухається російська колона. Поряд із «швидкою» зібралися місцеві жителі. І молоденька дівчинка, санітарочка чи фельдшерка, знімає пояс, аби накласти додатковий джгут. Уся ситуація була дуже спокійна, дії медиків адекватні. І тоді я сказав собі: «Стривай! Якщо цій 20-річній дівчинці не страшно, якщо вона не тікає і допомагає своєму колезі, то чого мені боятися? Мені – 60 років. Що я втрачу?». То був справді переломний момент.

- Що ж відбувалося далі? Як швидко почали збиратися?

- Минуло ще кілька днів, дзвоню Женьці у Бориспіль (нині керівник Бориспільської клініки первинної допомоги Євгеній Черенок - ред). Той каже: «Ну, ми поки що тримаємося. Наші збили пару гелікоптерів, накрили десант артилерією. Фронт стабілізувався. Давай, приїжджай!» І ми з Мартіньшем почали збиратися. Можу показати, як це виглядало (відкриває папку з фото на комп'ютері). Розклали на підлозі целофан. Витягли з підвалу ящики. Почали збирати інструменти. Чутка про це пішла. До мене одразу звернулося Латвійське TV, програма Panorama. Вони показали, як ми згортаємося, збираємо в дорогу нашу лабораторію. Меценати перерахували нам на рахунок гроші. Ми купили два апарати електрокоагуляції. Тільки-но сказали, що нам потрібен мікроавтобус, найпростіший, не новий, щоб в умовах війни доїхати до Києва, нам одразу ж на вибір запропонували 12 машин. (І потім, за два тижні, коли ми вже поїхали, ще дзвонили). Також пропонували нитки, матеріали, ліки. Я сказав, що залишу відчиненими ворота, щоб усі везли – складали на цьому балконі. Незалежно від того, вдома ми чи ні. Також потрібно було терміново оформити папери з міністерства, з Товариства лікарів, що ми не озброєні, що їдемо з гуманітарною місією. Оформляли все через українське посольство у Ризі, яке нам дуже оперативно допомогло. У підсумку ми зібралися за два дні.

КИЇВ – ВИБІР МІСЦЯ, ДЕ Б РОБОТА БУЛА НАЙБІЛЬШ ЕФЕКТИВНА

- Це був кінець лютого – початок березня. Окупанти тоді перекрили багато доріг. Як ви з колегою вирішували, куди їхати, де працюватимете?

- Звичайно, постало питання, куди саме вирушати? Знову дзвоню Женьці. Кажу йому обережно (сміється): «Женю, а може ми десь у Львові зупинимося, будемо там працювати?». Він: «Ні! Краще приїжджайте до мене у Бориспіль» – «Добре, Женько, їдемо». Після цього дзвоню Мартіньшу, кажу: «Тут повна дупа. Женя каже, що треба їхати до Борисполя. Давай зробимо так. Доїдемо до Львова, я залишу тебе там. А сам поїду до Женьки». Він: «Ні, ми вдвох поїдемо» – «Слухай, Мартіньше, я старший, дочка в мене доросла. А тобі 39 років, у тебе троє дітей, залишайся у Львові…». Але він відмовився. Так сталося, що я його втягнув у цю операцію. І ми поїхали.

- Але, здається, ви зрештою зупинилися не в Борисполі.

- Вже дорогою ми почали розуміти, що в шпиталі, де Женька працює, для нас не буде достатнього обсягу роботи... До Києва приїхали 4 березня, пізно ввечері, незадовго до початку комендантської години. Наш знайомий латиш Таліс, який за ці дев'ять днів встиг з'їздити в Україну, зійшовся з місцевими партизанами (бійцями Територіальної оборони – ред.), на чолі яких стояв колишній військовий. Вони нам дали ключ від розкішної квартири в елітному районі Києва. Ми переночували, а вранці почали шукати собі роботу. Київ тоді був порожній, мов хто вимів. Командир підрозділу, про який я згадав, сказав, що його боєць поранив ногу, потрібна наша порада. Ну і ми у відповідь запитали поради – куди нам краще їхати, де працювати? Він повіз нас до «Ромоданова» (Інститут нейрохірургії імені О.П. Ромоданова НАМН України - ред.). Вийшов до нас лікар Андрій Гук. Ми представилися, мовляв, латиські лікарі, приїхали допомогти. Він, напевно, подумав: «що за ідіоти, авантюристи якісь». Пішли дивитися, що у нашому автобусі. А там випирають – марля, вата, перев'язувальні матеріали. Усього цього до Києва тоді й без нас навезли дуже багато. Але солідності нам додали червоні пластикові ящики. У таких круті мужики в кіно возять різне обладнання. Тож ударили по руках – залишаємось у «Ромоданові».

- Стривайте, здається, і не цей інститут став вашим місцем базування в Україні.

- Так. Ми тоді вирішили ще «заглянути у кілька місць». А до київського Центрального військового госпіталю, начебто, теж вирішили просто заїхати, «подивитися». Але закінчилося все тим, що під час цього огляду (сміється) доктор Гук, йдучи коридором, «продав» нас на роботу начальству госпіталю. Він нам сказав тоді: «Тут від вас найбільше користі буде». Справді, на відміну від «Ромоданова», цей госпіталь просто вирував. Молоді лікарі-волонтери допомогли нам швидко розвантажити багаж. Було вирішено, що ми працюватимемо у травматологічному відділенні Сергія Антоновича (український ортопед, травматолог Сергій Цівина – ред.). А житимемо у відділенні ЛОР. Запитуємо у сестер травматології, де завідувач. Вони з трепетом кажуть: «Він на зборах». У нас включається мислення мирного часу: ну, які можуть бути збори о сьомій годині вечора? Напевно, сіли щось відзначити, випити, розслабитися. Заходимо до кімнати. А там справжня нарада за участю приблизно 15 лікарів: звіт щодо хворих, усі чітко розбирають, що робитимуть завтра, планують операції. І ми побачили, що це вже порядок воєнного часу. Ще запам'яталося, як Сергій Антонович сказав, що має автомат, і він живим не здасться. Ми з Мартіньшем переглянулися: ну добре, якщо завідувач відділення має автомат та існує якийсь план оборони госпіталю, треба залишатися. Нам роботи вистачить!

ШИКАРНІ УМОВИ МЕШКАННЯ – ДВОМІСНА ПАЛАТА У ЛОР-ВІДДІЛЕННІ

- Приступили до роботи зранку...

- Ні, ще ввечері встигли оглянути одного пацієнта із двома кульовими пораненнями у лівій стопі, вирішили завтра його оперувати. Нам виділили зал. До відключення світла у нас ще залишалася година. За цей час ми встигли проінструктувати двох сестер ЛОР-відділення. Вони до того ніколи не мали справи із травматологією, з мікрохірургією, але зараз усе схопили на льоту. Наступного дня ми провели нашу першу мікрохірургічну операцію в Україні – пересадку. Успішно. Нами зацікавились. (Раніше там не знали такого стилю проведення операцій, який ми з Мартіньшем розробили). Нам запропонували наступного пацієнта з мікрохірургічною пересадкою, потім ще. Потім зателефонували із госпіталю прикордонників, сказали, що у них пацієнт із «важким» п’ястям. Ми виїхали туди. Познайомились із місцевими лікарями, поспілкувалися, провели там операцію. Так втягнулися у повсякденну роботу цих двох шпиталів.

- Наскільки напруженим був ваш графік?

- Знаєте, бувало, що якщо я сидів п'ять секунд на стільці, то починав почуватися дармоїдом. І вставав, ішов щось робити. У нас була безліч справ: огляд хворих, підготовка до проведення операцій, навчання персоналу. Крім того, ми робили відеозапис і серії фотографій (для цього взяли з собою професійну фототехніку). Потім сортували це все. Ще – робота з постачання. Розмовляли з Ригою, бо ставало зрозумілим, що ми не повернемося «днів через десять», а отже потрібний додатковий інвентар, додаткові розхідники. Забирала час і латвійська преса, з якою спілкувалися. Ми дуже хотіли, щоб у Латвії дізналися більше про медицину під час війни. (Це нова ситуація, до якої наша країна не готова). Ми крутилися, наче в'юн в ополонці.

Колеги у Києві побачили нашу ефективність, наш стиль роботи, те, як ми лікуємо захисників країни… При цьому хочу одразу сказати – неправильно казати, як іноді писали в пресі, що ми з Мартіньшем «рятували життя». Ні, наша робота полягала в іншому – ми зменшували рівень ушкодження, тобто покращували якість майбутнього життя тих людей, яких врятували інші… Українські колеги постаралися покращити умови для нас. Ми з колегою жили в шикарних умовах – двомісна палата у відділенні ЛОР.

- Але хіба це так шикарно?

- Так, якщо зважити на те, що інші лікарі, офіцери мешкали в палатах по десять осіб. А деякі колеги якийсь час жили в підвалі, в коридорах… Тож нам залишалося лише працювати.

- Ви якось казали, що у вас тоді залишався час тільки поїсти та поспати.

- Поїсти – не завжди. Бо о сьомій годині – перев'язки. О восьмій – збори. О 8:30 – нарада у Антоновича. І о 9:00 – вже в операційній залі. Снідати, пообідати не завжди встигали. Але все ж таки намагалися це робити – як лікарі знаємо, що це важливо. Годували нас дуже добре, волонтери намагалися забезпечувати. Особливо спочатку: була цілодобово доступна тепла їжа ресторанного класу.

- Але якісь проблеми, певно, були?

- Були. Із оснащенням. І з нашою адаптацією до нових умов.

- Чи доводилося вам оперувати без центрального освітлення?

- Ні. Інша річ, що ми проводили тренування з мікрохірургії без світла. Таке було – у затемненому приміщенні. Це робилося, щоб підтримати свою моторику. І щоби поділитися досвідом з українськими лікарями, які зацікавилися таким прийомом.

У СПІЛЬНІЙ РОБОТІ БАГАТО ЧОМУ НАВЧИЛИСЯ ОДИН В ОДНОГО

- У мікрохірургії – складні операції, які займають багато часу. Який досвід став для вас найскладнішим, що запам'яталося?

- У госпіталі прикордонних військ вдалося зробити одночасно дві мікрохірургічні пересадки. Це найважчий вид роботи з тих, що ми робимо. З іншого боку, це й найпоказовіший результат роботи пластичного мікрохірурга. Нас було двоє. Мартіньш брав трансплантати, клапті, брав мікроскоп і їздив з однієї операційної зали до іншої, під'єднував кровоток… Ми почали десь об 11 ранку й оперували приблизно до години – двох годин ночі.

- Яким був досвід співпраці з українськими колегами? Якось Ви розповідали, що відомий у Латвії медик, редактор профільного журналу, анестезіолог за фахом хотів приїхати до вас у Київ, приєднатися. Але Ви, дізнавшись, що він давно не брав участі в операціях, відрадили.

- Це так. Анестезіологи в Україні дуже якісні! Важливо, що вони чудово вміють робити блокаду нервів, просто майстерно. Якщо говорити про рівень українських колег-мікрохірургів, то тут як у елементах пазлів: там, де ми не маємо, у них є, і навпаки. Під кінець спільної роботи ми вже дуже добре «притерлися», багато чому навчилися один в одного. І працювали досить злагоджено. Сподіваюся, наступного літа продовжимо роботу з Іваном, Яковом, Андрюхою.

- Я висвітлював організований Вами з колегою Малзубрісом Military Surgery Forum, який проходив у Ризі 1-2 квітня. Які його результати? Наскільки чіткішими стали ваші плани проєкту підготовки бригад мікрохірургів в Україні? 

– Ми зміцнили контакти з українцями. І це важливо. Крім того (посміхаючись), думаю, що тільки коли цей Форум відкрила пані Левіте (Перша леді Латвії, практикуючий медик – ред.), українці до кінця повірили, що ми з Мартіньшем не пройдисвіти, за яких нас приймали у перші дні. (Двоє замурзаних вилізли зі старого автобуса – це ж несолідно!). Також завдяки цьому Форуму ми отримали партнерів в Америці, Англії, Ізраїлі і все-таки залучили кількох здібних активних людей у Латвії. Це було корисно і для здобуття організаційного досвіду. Ми переконалися, що можемо швидко, дешево, ефективно, фактично з нічого, з тих грошей, які є в кишені, з того інвентарю, який ми вже маємо, зробити щось, організувати цілком солідний тренувальний центр. Але була й частка розчарування – ми очікували на більшу реакцію від тих, хто визначає політику щодо військової медицини в Латвії. Протягом Форуму ми отримали п'ять конкретних пропозицій щодо місць роботи в Україні. Тож нам залишається спорядити фургон і вибрати те місце, де ми будемо досить ефективні… А тут, вдома, окрім Латвійського університету, який нас прийняв, дав майданчик Форуму, ніхто не відгукнувся. І це засмучує. Щоправда, українці сказали мені: «Не дивуйся. У нас теж, доки не прогриміла велика війна, особливої уваги не було…».

- Як Вам здається, який досвід Європа, світ повинні витягти з війни, яка зараз йде, зокрема в організації медичної допомоги у військових умовах?

- Головне, Європа має зрозуміти, згадати, що бойова травма – це той вид хвороби, до якого нормальний цивільний хірург не готовий. І адміністратор – теж, він не готовий до того, що потік пацієнтів, поранених, може вимірюватися залізничними вагонами. І це не припиняється – сьогодні, завтра, післязавтра. Натомість припиняється чи вичерпується сам медичний ресурс цього адміністратора. Військові травми мають зовсім інший характер, ніж хвороби цивільних пацієнтів. Адже в Латвії наші лікарі бачать вогнепальні поранення раз на три роки – це величезна подія. Це треба зрозуміти, і до цього потрібно готуватися.

ПІДГОТОВКОЮ БРИГАД МІКРОХІРУРГІВ ЗАЙМЕМОСЯ У ДНІПРІ

- А як вони можуть допомогти Україні?

- Потрібно допомогти організувати навчання українських медиків, хірургів наданню спеціалізованої допомоги, яка має починатися не в тилових госпіталях, а якомога ближче до зони бойових дій. Вже там мають працювати лікарі, хірурги, які б розуміли, що цьому пацієнту потрібна буде відновлювальна хірургія, аби повернути його – у кращому випадку – до ладу.

- А в гіршому?

- У гіршому випадку – щоб він мав мінімально можливий рівень інвалідності. Це покращить і якість його життя, і зменшить навантаження на суспільство через його інвалідність. Це завдання потрібно вирішувати на рівні мобільних шпиталів і на рівні великого сортувального госпіталю. А не в тиловому госпіталі, коли пацієнт пройшов перед тим усі довгі етапи. І це в силах Європи – допомогти Україні побудувати такий ланцюжок логістики. У тому числі, і для якихось складних випадків із України. Для планового надання такої допомоги потрібно створювати в Європі спеціалізовані центри, команди, з якими зв'язуватимуться ті українські медики, які раніше надавали допомогу. Щоб вони повідомляли: «У нас є такі пацієнти, яким потрібно провести реконструкцію п’ясті чи обличчя, або нижніх кінцівок, або статевих органів. Хто готовий їх прийняти?» Причому прийняти протягом тижня, десяти днів. А не через два-три місяці, поки пацієнт їздить Україною…

- Ну і ще кілька слів про ваш із Малзубрісом проєкт розширеної підготовки бригад мікрохірургів, фахівців у відновлювальній хірургії. 

- Нагадаю, що з цим до нас звернулася українська гілка елітного об'єднання хірургів AO Foundation (глобальна мережа хірургів, освітня, інноваційна та дослідницька організація – ред.). Думаю, що ми цим займемося у місті Дніпро. За методикою, що виробили, доповнили, відшліфували на Форумі. Якщо ми матимемо госпіталь із достатнім обігом пацієнтів, якщо ми зможемо задіяти нашу команду, ту частину, яка залишилася в Україні, то думаю, що зможемо підготувати за шість місяців спеціаліста, який буде здатний вирішувати 90% питань у пацієнтів у наявних умовах. Ще 10% залишаться на вирішенні вузькоспеціалізованих центрів. А зараз ситуація непроста, кадрів, фахівців із мікрохірургії не вистачає. І ось ця програма клонування бригад мікрохірургії, про яку ми говоримо, – те, що зараз дуже потрібне Україні. І не лише їй. Думаю, у рамках цього проєкту можна буде брати на стажування до України й латвійських лікарів. Показово, що хтось і без нас домовляється. Андріс Вікманіс, начальник Центру травматології Східної лікарні (Ризька Східна клінічна університетська лікарня, RAKUS – ред.), сам домовився з українськими лікарями – що поїде до вас подивитися, попрацювати.

- Й останнє запитання. Чим українські лікарі можуть зараз допомогти Європі, світу?

- Відповідь очевидна. Потрібно навчатися в українців. Думаю, вони зараз найбільші експерти у світі – чи близькі до того – у лікуванні бойової травми. У тому числі й у нашій сфері. Ви якось з усім цим справляєтеся, навіть за відсутності централізованої служби пластично-відновлювальної мікрохірургії.

Олег Кудрін, Рига

Фото – Олег Кудрін, архів Олафса Ліберманіса