Євроконсолідація у Молдові, проблеми Кремля та діалектика білоруської політики
Війна впевнено стукає у двері домівок російських громадян, а путінські нукери активно з’ясовують, хто краще любить Росію та дорогого вождя. Спостерігається одночасна активізація представників білоруської влади та демократичних сил на українському напрямі. Центральноєвропейських сусідів України поступово охоплює політична турбулентність.
Ідея Еммануеля Макрона поступово оволодіває істеблішментом Старого Світу. Саміт Європейського політичного співтовариства зібрав у Молдові майже п’ять десятків лідерів європейських країн, які намагалися звірити годинники та напрацювати спільні підходи з найбільш важливих питань загальноєвропейського порядку денного. В центрі уваги опинився Володимир Зеленський, який оголосив про створення «коаліції Patriot», проте не лише він використав нагоду для помітних заяв. Прем’єр Вірменії Нікол Пашинян наголосив, що Вірменія не є союзницею Росії у війні проти України. Переговори за посередництва європейських важковаговиків провели лідери Сербії та Косова. У селищі Бульбоака не було лише представників Росії та Білорусі, що підтверджує їх ізольованість від загальноєвропейських процесів. Європейський істеблішмент продовжує готуватися до геополітичних наслідків завершення російсько-української війни, моделюючи різні варіанти розвитку ситуації.
Росії, відверто кажучи, не до участі у різноманітних представницьких заходах, адже проблем у Кремля стає все більше. Владімір Путін все частіше віддає перевагу відеоформату участі у представницьких заходах, після чого заяви про нікчемність ордера Міжнародного кримінального суду на арешт російського президента починають звучати з новою силою. Бєлгородщина все більше відчуває на собі вогняний подих війни, що супроводжується зразковою безпомічністю російської влади. Євгеній Пригожин увійшов у конфлікт з нещодавнім ситуативним союзником Рамзаном Кадировим, а його «вагнерівці» взяли у полон… підполковника російської армії. Словосполучення failed state, яким любила бавитися російська пропаганда, зазвучало останнім часом насамперед у російському контексті.
Олександр Лукашенко вирішив продовжити просувати російські наративи про вчасно недобиту Україну, забувши, що у згаданих ним 2-14 – 2015 роках саме Білорусь була постачальницею в Україну пального та товарів подвійного призначення. Критика інтенсивного поширення фейків з уст Лукашенка виглядає як демарш на адресу Кремля. Проте не лише з Мінська звучать українські мотиви: у Києві побував заступник голови Об’єднаного перехідного кабінету, лідер Народного антикризового управління Павєл Латушко. Він привіз до української столиці матеріал про дотичність білоруської влади до викрадення українських дітей, що є чутливою та резонансною темою. Проте є відчуття, що це швидше політичне змагання в індивідуальному розряді, ніж командна гра білоруських демократичних сил.
Перша неділя червня була відзначена у Польщі потужним «маршем 4 червня», який нагадав про перші демократичні вибори після краху соціалістичної моделі «народної демократії». Проте на меті у представників «Громадянської платформи» були не лише повторення уроків історії, але і асиметрична реакція на Tusk Lex, спроможний завдати удару по опонентах «ПіС» на прийдешніх парламентських виборах. Паралельно угорський прем’єр Віктор Орбан продовжує вдосконалюватися в україноскепсисі, який став одним з наріжних каменів його політики.
Євген МАГДА, Інститут світової політики
