На інтерв’ю з кореспондентом Укрінформу Франк Вільде приїжджає в одну з берлінських кав’ярень на велосипеді. На ньому українська вишиванка, футболка з «райдужними» мотивами і таке же віяло, рожеві шорти, прикраси в жовто-блакитних кольорах. Гордо демонструє татуювання на руці – єнота, якого називає «символом своєї дружби з прекрасною мужньою Україною».

Усім своїм виглядом Франк кидає виклик. Він не боїться, що його фото подекуди провокативні. Він хоче привернути увагу – увагу до прав меншин, до будь-якої несправедливості, й вже понад 16 місяців – до злочинної війни Росії проти України.

Франка можна побачити чи не на всіх українських і проукраїнських заходах у Берліні, він веде неймовірну роботу на підтримку України в соцмережах. Це займає багато часу, але Вільде не має наміру складати руки та застерігає усіх від «втоми через Україну».

НЕ МІГ НЕ ПІДТРИМАТИ УКРАЇНУ

- Франку, ти відомий серед іншого тим, що допомагаєш українським біженцям. Коли ти почав це робити?

- Я підтримую біженців, тому що вважаю за обов’язок підтримувати тих людей, які не мають привілею і розкоші жити в безпеці.

Я не обирав, де народитися, але я мав розкіш з’явитися на світ у безпечному, мирному місці; мені ніколи не доводилося тікати, не доводилося залишати свій дім, страждати від голоду; я ніколи не боявся за своє життя, за те, ким я є і кого я люблю, за свої почуття і те, що я вважаю правильним для мене... Я народився в Західній Німеччині, слава Богу.

Я думаю, що це цілком людська справа, як ти сприймаєш суспільство. Чи то ти хочеш бути частиною суспільства, чи вирішив дбати тільки про себе і не піклуватися про інших. Я вважаю, що важливо бачити загальну картину.

Я думаю, що я завжди був таким. Я виріс у християнській родині, я середній серед трьох братів, і для нас завжди було цілком природним ділитися одягом – від старшого більш молодшому. Якщо у нас були солодощі чи щось інше, ми завжди ділилися ними з друзями.

- Чи зав’язалися у тебе дружні відносини з кимось із українських біженців?

- З купою людей!

Багатьох із тих, кого я зустрічав у перші місяці війни, я зустрічаю зараз знову, але в інших якостях.

Наприклад, одна із моїх друзів, з ким я познайомився на початку повномасштабного вторгнення, – художниця по костюмах, її звуть Маргарита Шекель, вона досить відома. Вона втекла з Києва, і ми працювали разом над фільмом, який називався «Вирвані з коренем» (Uprooted) для Агентства ООН у справах біженців до Дня біженців минулого року.

Мене запитали в німецькому продакшн-сервісі, чи знаю я когось, хто міг би їй допомогти; я попросив їх надіслати мені сценарій, потім зателефонував і сказав, що сам долучуся до цього дуже цікавого проєкту. І мені сказали: «Франку, це благодійний проєкт, грошей там немає». І моя відповідь була: «Якого біса, ви не розумієте, чому я хочу допомогти?» А вони сказали: «Ти впевнений, що хочеш це зробити?» І я сказав: «Звісно, я хочу це зробити, інакше я б цього не говорив». Так я й познайомився з Маргаритою, і ми подружилися.

Я підтримував з нею зв’язок, ми зустрічалися кілька разів після того, як фільм було зроблено. І коли я був у Києві в травні, вона забрала мене з вокзалу, тому що зараз працює на UNITED 24.

Це певною мірою дивовижно. Усе коло моїх друзів трохи змінилося під час повномасштабного вторгнення. Також і через те, що мої пріоритети трохи змінилися.

ЗАВЖДИ НАМАГАЮСЯ БУТИ ЧЕСНИМ

- Тепер ти й сам є частиною UNITED 24. Коли ти приєднався до проєкту?

- Це було наприкінці травня чи на початку червня минулого року.

До мене звернулися через Instagram, коли мій Instagram почав набувати дедалі більшого впливу, особливо серед українських ЗМІ.

Багато українських ЗМІ зацікавилися мною після того, як я дав інтерв’ю журналу «Village». Я думаю, що для багатьох людей було цікаво те, що я був чесним. Я завжди намагаюся бути максимально чесним і прямим.

Отже в тому інтерв'ю я сказав, що мене звати Франк Вільде, мені 59 років, я живу в Берліні, я гомосексуаліст і я художник по костюмах. Другим запитанням було: «Чому ви підтримуєте Україну?» І я сказав, що навіть не розумію цього запитання, тому що правильно було би запитати: «Як ви могли не підтримати Україну?»

Для мене це абсолютно природно. Без будь-яких зауважень.

Далі більше: я з’явився у «Vogue Ukraine», «Marie Claire Ukraine» та на всіх державних сайтах…

- У Росії шанувальників у тебе не так багато…

- Найкумедніше, що чим популярнішим я ставав в Україні, тим більше засмучувалися в Росії. І це було навіть тоді, коли я ще навіть нічого не говорив проти Росії, задовго до того, як став використовувати #russiaisaterroriststate (хештег «Росія – терористична держава»).

Якщо ви подивитеся на мій торішній Instagram, він був таким собі невинним: я використовував багато синього та жовтого кольорів, я завжди використовую квіти в своєму Instagram, тому що я вважаю, що набагато краще передавати позитивні погляди на життя, а не щось загрозливе чи зле.

Багато людей говорили мені, що Україна дуже гомофобна. Я подумав: а ну, спробуємо й подивимось. Я зробив кілька справді «диких» стилізацій в Instagram, але ж усі відгуки були позитивними. Навіть реакція українських військових «супер-мачо» на Донбасі. Насправді, з деякими з них я потім мав довгі розмови, і діалоги були, мушу сказати, завжди поважними, з почуттям розуміння, і ніколи образливими.

Але ж російська гомофобія – насправді агресивна. Від них я отримував гомофобні, бридкі коментарі.

І це те, що мене не дивує. У 2013 році Росія ухвалила закони про гомо-пропаганду, і це не пройшло непоміченим тут, у Берліні, де квір-спільнота піднялася – у нас відбулися дві великі демонстрації в Берліні перед російським посольством.

Я думаю, що це ознака фашистської системи, коли ви вибираєте меншину, звинувачуєте її, висміюєте, ображаєте, дискримінуєте з метою відвернути увагу від інших проблем у суспільстві та змушуєте одну частину суспільства бути проти іншої.

Я німець, я знаю історію, болісну історію моєї власної країни, трохи знаю про те, як усе це працює. Для мене це було чітким попереджувальним знаком.

РІВЕНЬ ЖОРСТОКОСТІ «РУСКОГО МІРУ» ВАЖКО ВИТРИМАТИ

- А коли ти почав усвідомлювати, що таке насправді «рускій мір»? Це сталося після початку повномасштабної війни чи раніше?

- Думаю, я остаточно зрозумів це, як, мабуть, і багато європейців, коли Путін за кілька днів до повномасштабного вторгнення сказав президенту Франції Макрону та канцлеру ФРН Шольцу, що він не збирається вторгатися, що вони проводили навчання, – а потім рано вранці 24 лютого вже бомбили всю Україну одночасно. І з того моменту ми всі знали, що все це була величезна брехня.

Я був майже впевнений, що це станеться, ще раніше, тому що я б ніколи не довіряв Путіну. Ми бачили, що він зробив з Грузією в 2008 році. Ми бачили анексію Криму, а потім цей «референдум» під погрозами його солдатів. І як вони вивозили людей з Криму і замість них завозили росіян. Зараз така ж ситуація – з викраденням дітей, для мене це одна з найогидніших речей.

Усе це мене вже не дивує, але рівень жорстокості іноді важко витримати.

- Чи не здається тобі, що в Німеччині ще дуже багато людей вірять у якусь «прекрасну Росію», «загадкову російську душу»? Політики також, не тільки прості люди...

- Це все формувалося протягом дуже тривалого часу.

Всі, звісно, раділи завершенню Другої світової війни, також тому, що холодна війна закінчилася з падінням (Берлінської) стіни. В ідеальному світі Росія товаришувала би з Німеччиною, з Францією, ми всі були б друзями. Але це, як ми бачимо зараз, якась казка. І деяким людям дуже-дуже важко позбутися ілюзій. Тим паче, що російська пропаганда потужна і дуже впливова.

Взяти, наприклад, депутатку Бундестагу від партії, яка набрала 4,9% голосів (Ліві – авт.), Сару Вагенкнехт. Вона раз на тиждень з'являється в ток-шоу в Німеччині, розповідаючи повну фігню, повну путінську пропаганду. Вона просто видає казки, нісенітниці, які насправді не відповідають дійсності.

Згадаємо «Маніфест за мир», який Ліві представили 25 лютого цього року. Насправді це більше нагадувало «Маніфест за гноблення». Там написано: «Давайте не будемо передавати зброю Україні, потрібні мирні переговори». Я не можу собі уявити, що вона насправді така дурна, що не усвідомлює, що це означає. А це означає, що України більше не буде.

Вагенкнехт в одному з ток-шоу запитали, скільки українців вона знає особисто. І вона сказала: «Жодного, я нікого не знаю, але я отримую від них електронні листи». – «Ви коли-небудь були в Україні?» – «Ні, але мені цього й не треба»... Це саме говорить про її позицію. Але її досі слухають. У неї дуже-дуже гарна риторика. Але я повинен тут зауважити, що Геббельс також був дуже гарним риториком.

Я знаю, що деяким людям буде неприємно це чути, але добра риторика є дуже небезпечною зброєю. І Вагенкнехт дуже вдало використовує це для просування своїх ідей. Вона отримує зарплату з наших податків, вона ніколи не буває в Бундестазі, вона заробляє, ходячи на кожне ток-шоу, демонструючи обличчя путінській пропаганді.

Я не можу сказати, що ненавиджу її, але я думаю, що це проблема ЗМІ також у Німеччині.

У мене дуже багато особистих контактів з людьми в Україні. Це велика різниця, коли ти насправді знаєш реальні історії людей. Отже коли бачиш, як хтось верзе нісенітниці по телевізору, то думаєш: «Як ти можеш це робити?!» Я особисто знаю 600-700 українців, і ніхто з них не хоче жити під російською владою. Ніхто. Жодна людина.

З ТАКИМ АГРЕСОРОМ, ЯК ПУТІН, МИР НЕМОЖЛИВИЙ

- Що б ти сказав тим у Німеччині, хто закликає припинити війну прямо зараз?

- Ну, єдиний спосіб зупинити війну – це щоби Росія вивела свої війська з України. Якщо Росія просто піде з України, настане мир. Все дуже просто. Те, що відбувається зараз, – це не дві держави воюють одна проти одної, це Росія воює на українській землі.

Отже, просто заберіть свої речі, повертайтеся додому – і буде мир.

Я не знаю, що тут так важко зрозуміти.

- Ти вже довго робиш в Instagram свою «серію в ліфті». Коли ти почав це робити і про що вона? І чому в ліфті, до речі?

- Це як щоденник війни – одна фотографія на день. Кожен день війни.

Я загалом давно фотографуюся в ліфті, вже 12 років. Фотографуюся, тому що я дуже візуальна людина, я модельєр, стиліст одягу. Отже, для мене візуальні елементи – це меседжі.

З часом я почав використовувати це також для політичних речей – за права геїв, секс-меншин, але також за солідарність з біженцями, за права жінок, проти Brexit, за турботу про Землю тощо.

Це завжди дуже особисті моменти, і мені подобається робити це таким чином, тому що ліфт – це один і той же маленький простір, він замкнений, у певному сенсі це – безпечний простір. І хоча це всього лише маленький ліфт, там можна розмістити якісь речі й без жодного слова, без пояснень, дати зрозуміти себе без мовного бар'єру. Люди розуміють мої фотографії, коли живуть в Індії, в Америці, коли живуть в Україні. Бо мова для цього не потрібна. Ви розумієте, про що йдеться, емоції та політичні меседжі.

- На одному з останніх фото ти позуєш зі своїм давнім другом, в’язаним єнотом, якого називаєш «Єнотик» (Racoony). Ти позуєш з ним часто, але цього разу це було в контексті проєкту «Допоможи домашнім тваринам» (Help pets). Скажи кілька слів про це.

- Той пост був, власне, для «UA animals» після трагедії з дамбою Каховської ГЕС.

Справді, я пишу невеликі історії про Racoony, тому що людям легше зрозуміти всю трагедію війни, коли вона розповідається ніби від імені домашнього улюбленця. Ця моя історія розповідає, що він із Херсона і є біженцем, який залишається зі мною, поки не зможе безпечно повернутися до свого улюбленого дому.

Цей екоцид є величезною загрозою не тільки для України і не тільки для країн навколо Чорного моря. Це перетворює величезні українські території на пустелю.

Це величезна катастрофа. І вона не привертає такої уваги, як мала б. Тому що люди втомилися від війни.

На початку війни у нас була величезна солідарність, у всіх у вікнах був український прапор і гасла «Ми з Україною» і так далі. Втім, воно загасає, але війна не припинилася.

- Що би ти сказав тим людям у Німеччині, в Європі, які відчувають «втому від війни в Україні»?

- Я б сказав: «Усвідомлюй те, що маєш, і зважай на загрози. Ви повинні знати, що ви не просто підтримуєте інших людей і допомагаєте іншим, зрештою – ви насправді підтримуєте своє власне майбутнє. Ви підтримуєте себе. Ви підтримуєте своїх дітей, поки вони ростуть. І це дуже хороша інвестиція. Ви робите те, що приносить користь іншим людям. І в довгостроковій перспективі ви також отримуєте від цього користь».

Будь-хто, хто думає, що можна почати мирні переговори саме зараз, дуже помиляється. Той, хто зараз закликає до миру з Путіним, нехтує тим фактом, що Путін щодня бомбить Україну, атакує мирне населення. І не помічає того, що з таким агресором, як Путін, миру не досягнеш. Не зараз принаймні.

Україна повинна бути озброєна всім, що у нас є. Україна повинна бути озброєна так, щоб викинути Росію за межі Криму. Тоді настане мир. Без свободи миру не буде.

УКРАЇНЦІ ТОЧНО ЗНАЮТЬ, ЗА ЩО БОРЮТЬСЯ

- На твою думку, це «війна Путіна» чи «війна Росії» проти України?

- Так, це путінська Росія. Але знову ж таки, це російський Путін.

Я маю на увазі, ми всі знаємо, що нелегко протестувати в репресивній системі, де вас можуть заарештувати просто за те, що ви стоїте, навіть без плакату в руках.

З іншого боку, півмільйону молодих людей вдалося втекти з Росії, коли була оголошена «часткова мобілізація», стверджуючи, що вони за мир. Якби ці люди повстали в Росії, виступили проти фашистської системи, присягаю – війни б не було. А тепер, коли вони втекли і живуть у вільних країнах, де їхні демонстрації? Де їхня солідарність з Україною? Де тепер, коли вони можуть собі це дозволити, виступи проти фашистської системи? Їх просто не існує.

Є багато росіян, яких я дуже люблю. І не кожен росіянин – за війну, я знаю це особисто. Але справа в тому, що системи не змінюються самі по собі. Ви повинні щось зробити для цього, ви повинні ризикувати собою.

Люди в Україні боролися на Майдані за мир, у якому хочуть жити. Я дуже поважаю це – Помаранчеву революцію, Революцію Гідності. Люди знали, за що вони борються, і вони точно знають, за що вони борються прямо зараз, і вони платять за це криваво високу ціну. Ось чому я терпіти не можу боягузтва. Я просто не можу.

- Скільки разів ти був в Україні?

- У Києві я був лише два рази.

Уперше – років 10 чи 15 тому, у справах, лише на кілька днів.

І я був у Києві на першому ювілейному саміті UNITED 24. Був лише день, 15 годин, приїхав рано вранці й виїхав уночі.

Я подорожував потягом чудової, дивовижної «Укрзалізниці». Я не можу передати словами, як я люблю Українську залізницю, справді, я вважаю, що я її найбільший фанат. Я вважаю, що вони чудові: як вони тримають свій персонал у робочому стані, як вони співпрацюють з дизайнерами, розмальовують свої потяги, це послання єдності, любові до мистецтва, всього... І, до речі, я брав з собою Racoony.

- Чи хотів би ти якось відвідати інші міста України?

- Звичайно, хочу! Я хочу побувати в кожному місті!

Я хочу проїхати всю Україну і власне почати з Криму.

Ольга Танасійчук, Берлін