Як війна і Шовковий шлях Китаю ведуть до двополюсного світу
Розв’язана Росією велика війна стала каталізатором поділу світу на два умовні табори, один із яких єднається довкола спільних цінностей демократії й прав людини, підтримує українців, й його основу складають США і Євросоюз, в якому буде й Україна.
Полюсом тяжіння другого табору стає Китай, чия інфраструктурна ініціатива Шовкового шляху разом із великими грошима перетворюється на інструмент утримання в своїй орбіті країн Глобального Півдня.
ДЕСЯТЬ РОКІВ ШЛЯХУ ДО ЛІДЕРСТВА НА ГЛОБАЛЬНОМУ ПІВДНІ
У вересні 2013 року тоді ще тільки набираючий владної ваги й не надто відомий у світі лідер п’ятого покоління керівників Китаю Сі Цзіньпін приїхав до Астани і прочитав лекцію, в якій розповів про необхідність співпраці Китаю з Центральною Азією в політиці, транспорті, торгівлі, фінансах тощо. Ця ідея отримала назву «Економічний пояс Шовкового шляху».
Через два місяці Сі виступав на форумі в Південно-Східній Азії, де запропонував відродити давній морський торговий шлях і висунув ідею Морського шовкового шляху ХХІ століття. Пізніше їх поєднали в одну ініціативу з добре відомою зараз назвою «Один пояс, один шлях», ОПОШ.
У цьому, загалом, не було нічого дивного, бо кожне покоління очільників сучасного Китаю на період свого десятирічного правління формулювало власний великий проєкт у зовнішній політиці. Наприклад, у Цзян Цеміня (голова КНР у 1993-2003 рр., – ред.) була ідея виходу китайських корпорацій на світовий ринок, а в попередника Сі Ху Цзіньтао (2003-2013 рр., – ред.) – мирне піднесення Китаю.
Проте, як можна бачити, раніше проєкти були направлені виключно на Китай, а підхід нинішнього верховного лідера значно масштабніший – за десять років його ініціатива трансформувалася в ідею поєднати з Китаєм, без перебільшення, всі країни світу. Розмиті рамки ОПОШ дозволяють включати в нього будь-що – від торгівлі й промисловості до археології й культури, тобто, все, чим займаються люди між підземними надрами й далеким космосом.
За десять років «життя» ініціативи Китай, із його величезними фінансовими й ресурсними можливостями та відмінними від західних практиками в економіці, зумів консолідувати навколо себе країни, що розвиваються, умовний Глобальний Південь. Тут зібралися як автократії на межі диктатур, такі як Росія, Білорусь і Таджикистан, так і пристойні демократичні держави – як Бразилія, Монголія чи Кенія. Усі вони об’єднані спільним прагненням отримати якомога більше китайських грошей під проєкти в рамках ОПОШ.
Особливо чітко це проявилося під час 3-го Форуму міжнародного співробітництва ОПОШ, який 18 жовтня завершився в Пекіні. Форум, який без фіксації зобов’язань на папері фактично засвідчив оформлення полюсу з Китаєм на чолі.
У столицю Піднебесної, як повідомив глава МЗС країни Ван Ї, прибули лідери й високі представники 151 країни світу та керівники 41 міжнародної організації, в тому числі генеральний секретар найголовнішої з них – Організації Об’єднаних Націй – Антоніу Гутерреш. Загальна кількість акредитованих учасників разом із урядовцями, державними чиновниками вищого рангу та бізнесменами зі складу офіційних делегацій перевищила 10 тисяч осіб.
Географія учасників зібрання досить показова. До Пекіна завітали переважно ті, хто називають себе друзями Китаю, з країн Тихоокеанського регіону, Центральної Азії, арабських держав Близького Сходу, Африки та Латинської Америки. Конкуруючий «полюс», західні країни з партнерами, утримався від участі.
Зокрема, проігнорували форум лідери європейських країн, очевидно, через неоднозначний проросійський нейтралітет Китаю щодо війни в Україні, його все більш жорстку антизахідну риторику та стрімке зближення з Росією. Лише двоє представників європейського істеблішменту, президент Сербії Александар Вучич та його ідейний соратник прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, врятували ситуацію і дозволили Пекіну поставити галочку, що гості з Європи теж були.
Ну й окремо варто згадати «великого друга товариша Сі» російського диктатора Путіна, який уперше поїхав так далеко за кордон за півтора року повномасштабної війни Росії в Україні. Цей гість справді дуже виділявся на фоні інших, починаючи з того, що лише Путіну підігнали до літака закритий трап. Решта прибулих послуговувались відкритими сходами й вітали зустрічаючих на виході зі своїх літаків, а не при землі, ніби виринувши з бункера.
Тільки господаря Кремля демонстративно супроводжувала власна охорона – двоє кремезних бодігардів у чорних окулярах невідступно слідували за Путіним та ще двоє морських офіцерів носили за ним ядерні валізи. Якщо останнє якось можна обґрунтувати, то посилену охорону в столиці найдружнішої для Росії країни світу й одному з найбезпечніших міст планети – раціонально не пояснити. Можливе лише припущення про маніакальний страх 71-річного Путіна за своє життя, який із роками посилюється в кожного диктатора.
ПРО ЩО СКАЗАЛИ СПІКЕРИ
Відкрив форум лідер Китаю. У пишно вбраному залі Будинку народних зібрань у центрі Пекіна перед тисячею слухачів, глав іноземних держав і китайських топ-чиновників він розповів про досягнення ініціативи ОПОШ за десятиліття – про залізниці, аеропорти й гавані, рівні дороги й збудовані індустріальні парки та нові економічні коридори як рушійні сили зростання в нову еру. Відмітив Сі й гуманітарний аспект Шовкового шляху, згадавши роки культури, мистецькі фестивалі, виставки та програми обміну між людьми (people-to-people exchanges).
«Досягнення останніх десяти років демонструють, що співпраця в рамках «Поясу і шляху» знаходиться на правильному боці історії. Це символ розвитку нашого часу і це правильний шлях уперед. Нам потрібно… чітко усвідомлювати нашу відповідальність за історію, за людей і за світ та спільно… створювати світле майбутнє… для майбутніх поколінь», – неспішно говорив Сі, чітко промовляючи кожну фразу і всім своїм виглядом демонструючи впевненість господаря й головного в залі.
У другій частині промови він окреслив бачення майбутнього співпраці в рамках ОПОШ. У його основі – підтримка відкритої світової економіки, «зелений» розвиток із переходом до відновлювальної енергетики, цифровізація і впровадження науково-технічних інновацій на основі штучного інтелекту. Загалом вісім кроків, під кожен із яких Китай розробить окрему глобальну ініціативу.
Із більш практичного, що планує Пекін, – додаткові фонди для фінансування проєктів розвитку через Банк розвитку Китаю та Експортно-імпортний банк Китаю в розмірі 350 мільярдів юанів кожен (близько $50 млрд) та додаткові 80 млрд юанів ($1,1 млрд) для Фонду Шовкового шляху. В Піднебесній очікують, що в наступні п’ять років (до 2028-го) загальний обсяг торгівлі товарами та послугами Китаю перевищить $32 трильйони та $5 трильйонів відповідно.
У своєму виступі Сі наголосив на тому, що пріоритетом ОПОШ буде розширення сполучення з Європою, тобто, напрямок зі Сходу на Захід. Зокрема, Китай прискорить розвиток залізничного експресу Китай-Європа і Транскаспійського міжнародного транспортного коридору.
Спільним перелічених майбутніх маршрутів є те, що вони дозволять доставляти вантажі з Китаю до Європи в обхід Росії – через країни Центральної Азії, Кавказу та Туреччину. До великої війни, до речі, планувалося збудувати окремий маршрут Кавказ-Європа ще й територією України.
Після лідера Китаю виступав Путін. З цієї трибуни він не скаржився на санкції, не лаяв Захід, натомість нагадав, що Росія має найбільшу територію в світі та намагався показати, що у його країні все добре. Говорив про масштабні інфраструктурні плани в рамках ОПОШ і закликав присутніх наступного року їхати до Москви на якийсь глобальний форум. Тільки виходило якось не дуже.
Із виступу Путіна можна зробити один висновок – Росія йде в тайгу. Тобто, не те, що збирається переносити за Урал столицю, але всі великі інфраструктурні проєкти майбутнього, зі слів московського спікера, будуть там.
Кинулося у вічі, що на відміну від лідера Китаю, який планує транспортні коридори Схід-Захід, очільник Росії збирається будувати перпендикуляри – Північ-Південь, аби з’єднати моря Північного льодовитого океану з Індійським і Тихоокеанським узбережжям. Причому одразу три: у європейській частині Росії від Мурманська до іранського Бендер-Аббаса на узбережжі Перської затоки, другий – через Уральський регіон Росії й Сибір та ще один коридор – на Далекому Сході через басейн річки Лєна, елементи якого «вже також формуються».
Кінцеві пункти двох останніх маршрутів Путін не вказав, але то, мабуть, і не важливо, бо відповідь на питання: «Для чого все це будувати?», схоже, не знають і в Кремлі. Плани Китаю зрозумілі – встановити логістичні зв’язки з привабливим за своєю купівельною спроможністю європейським ринком та максимально зайняти ринки Африки, Близького Сходу й Латинської Америки. А чим можуть зацікавити інвесторів малолюдні депресивні регіони Росії на узбережжі Північного льодовитого океану, зрозуміти складно.
Ще чотири виступаючі, з Центральної Азії, Африки, Латинської Америки та генсек ООН Гутерреш, хвалили Китай і його лідера та говорили про великі перспективи Нового Шовкового шляху. Жоден спікер не сказав про конфлікти й війни у світі. Лише глава ООН згадав про трагічні події в палестино-ізраїльському протистоянні й засудив ракетний удар по лікарні в Газі, який забрав сотні людських життів.
На міжнародних заходах у Китаї за участю першої особи не прийнято говорити про жодні проблеми, чи то внутрішні, чи міжнародні. Із офіційних виступів на форумі випливає, що на цьому «полюсі» – безхмарна співпраця, взаємна вигода, успіх і безпроблемний розвиток, що відрізняє його від обтяженого конфліктами конкуруючого табору.
УКРАЇНА У СПЛЕТІННЯХ ШОВКОВОГО ШЛЯХУ
Україна однією з перших доєдналась до ініціативи ОПОШ, підписавши у 2015 році міжурядову угоду з Китаєм. Дві країни активно працювали над рядом інфраструктурних та інших проєктів до 2014 року, коли після початку російської агресії та анексії Криму й частини Донбасу китайська сторона взяла паузу.
Від початку повномасштабного вторгнення мови ні про який ОПОШ узагалі немає, і повернення до попередньої співпраці не буде. Після перемоги та вступу України до Європейського Союзу, тобто остаточного переходу до демократичного «полюсу», політика Києва щодо Пекіна враховуватиме загальноєвропейську, а надто – те, як нейтральний Китай освідчується в безмежній дружбі путінській Росії і шаленими темпами збільшує обсяги економічного співробітництва, рятуючи економіку агресора й допомагаючи тому продовжувати вчиняти злочини на українській землі.
Хоча війну в Україні на великому зібранні, зі зрозумілих причин, не згадували, можна напевно стверджувати, що в кулуарах цьому приділили достатньо уваги. Про війну в Пекіні говорили Путін з Орбаном, у ключі відомої позиції угорського прем’єра про негайне припинення бойових дій (читай, Україна має змиритися з втратою територій) та негайне скасування санкцій проти Росії.
Обговорював війну Путін і з Сі під час зустрічі, що тривала в різних форматах близько 3,5 години, у тому числі майже годину – тет-а-тет, як розповів сам Путін. В офіційних релізах ні китайська, ні російська сторони нічого про це не повідомляють, але на пресконференції для своїх пропагандистів перед відльотом із Пекіна російський президент про це згадав, хоча й без подробиць.
Що саме сказали один одному очільники Росії й Китаю, можна лише здогадуватись. Українська експертка з питань Східної Азії, магістерка зовнішньої політики Наталія Плаксієнко-Бутирська в коментарі Укрінформу припустила, що Путін приїхав просити у Сі економічної підтримки для продовження війни проти України.
Така допомога країні «з найбільшою територією в світі» й зі стагнуючою під санкціями економікою зараз украй необхідна. Чи міг китайський лідер пообіцяти її? Враховуючи попередній досвід, від 2014-го року, можна припустити, що відмови російський керманич не отримав, проте й бажаних мільярдів чи зброї також.
Малоймовірно, що Пекін раптом погодиться відкрито допомагати країні-агресору й підставлятися під санкції Заходу заради порятунку кремлівського режиму. Швидше за все, змін не буде, й Китай продовжуватиме торгувати з Росією, не порушуючи санкцій, бо це, в першу чергу, економічно вигідно йому.
Хоч як би хвалили свою економіку китайці, вона залишається повільною, і не в останню чергу – через зменшення зовнішнього попиту. Тому велика російська територія по сусідству зі 146-мільйонним населенням і з тотальним дефіцитом споживчих товарів стає рятівним колом для китайських виробників і зменшує проблеми китайської влади.
З іншого боку, на руку китайцям грає сировинна залежність економіки росіян, готових продавати нафту й газ із дуже великими знижками. Західні фахівці переконані, що Китай заощаджує мільярди доларів на купівлі російських вуглеводнів та ще й заробляє на експорті виробленого з них пального.
А чого ж китайський лідер міг просити чи вимагати від Путіна? Насправді, Пекін має небагато важелів тиску на Москву і не має взагалі бажання їх застосовувати. Нинішня ситуація, з описаних вище економічних причин, загалом влаштовує китайське керівництво, і змінювати щось йому не дуже хотілося б.
Пісню про свою нейтральність і заклики до політичного врегулювання Пекін може продовжувати як завгодно довго, бо це ні до чого його не зобов’язує і нічого не вимагає взамін. Тим більше, що у світі вже звикають до такої позиції Китаю, і вона сприймається як нормальність, аби не давав зброї Москві.
Напевно, єдине, чого справді бояться лідери Китаю, – це застосування Росією ядерної зброї. Про неприйнятність цього Сі говорив Путіну не один раз, і особисто під час поїздки до Москви в березні, і, напевно, знову сказав цього разу. Можливо, це й не багато, проте й малим називати не варто, бо якщо кремлівського диктатора не стримати, плата точно буде високою.
Володимир Сидоренко, Пекін
Фото Сіньхуа
