2024-й – рік перезавантаження або підтвердження легітимності політичних еліт у цілій низці провідних країн світу
4 млрд людей, понад 60 держав.
Насамперед – це вибори у США.
У нас часто не до кінця розкривають формат того, що відбудеться в Америці.
Адже це не тільки вибори президента США, а й вибори до Палати представників і довибори до Сенату.
Виборча кампанія торкнеться 33 зі 100 сенаторів.
Тобто переможець може забрати ВСЕ.
Наразі республіканці контролюють Палату представників, але перевага ця вельми хитка.
Виходячи з технології виборів, республіканці, найімовірніше, зміцнять своє домінування в нижній палаті.
За допомогою довиборів, у респів є шанс узяти під контроль і Сенат, тобто отримати контрольний пакет голосів у Конгресі загалом.
Ну і пост президента, як вишенька на торті.
Фінансовий істеблішмент ставить на Байдена, глибинна Америка – на Трампа.
На мій погляд, Трамп отримає мінімальну перевагу, якщо його, звісно, допустять до виборів (що більш імовірно).
Тобто в наших геополітичних прогнозах варто розглядати два варіанти:
1. Або повне домінування республіканців на владному Олімпі (Конгрес загалом, президент).
2. Або президент-демократ за повністю опозиційного Конгресу.
Як не парадоксально звучить, другий варіант для нас істотно гірший.
Вибори в Індії цікаві лише як технологія найчисленнішої демократії у світі.
Інтриги там немає – Моді та його Бхаратія джаната парті у фаворитах.
Індійська економіка зростає з "китайськими темпами" – понад 7%. Космічний апарат Вікрам на поверхні Місяця. Лідерство в групі країн Глобального Півдня.
Складнішими будуть вибори на Тайвані.
Там починає формуватися негативний економічний тренд внаслідок падіння експорту.
Попри те, що Тайванський інститут економічних досліджень досі очікує зростання ВВП на рівні 3,15% у 2024-му році, у 2023-му воно впало вже до 1%, хоча прогнозували понад 2%.
Основні ризики – падіння експорту внаслідок запуску в багатьох країнах виробництв напівпровідників і глобальна інфляція.
Президентські та парламентські вибори на Тайвані відбудуться 13 січня.
Тут варто детально розібрати кілька міфів щодо Тайваню, які блукають у нашому суспільстві та перекочовують від одного експерта до іншого.
Перший міф – це протистояння "демократичного Тайваню" та "авторитарної КНР".
Про "натягнутість" цієї дихотомії свідчить той факт, що на Тайвані до 1987 року діяв воєнний стан, і діяльність усіх партій, окрім Гоміньдану, була заборонена.
Владні інститути були законсервовані так би мовити "у стартовому складі" і лише тактично змінювалися.
Період з 1947-го до 1987-го року називають Білим терором (піньінь), жертвами якого стали 14 тисяч тайванців, 4000 з яких було страчено, часто через помилкові підозри.
У цей період на Тайвані було обмежено громадянські права, склався авторитарний однопартійний режим, що набував характеру військової диктатури.
За тривалістю, період воєнного стану на Тайвані перевищив лише ВС у Сирії, що тривав з 1963 по 2011 рік.
Можна сказати, що демократія на Тайвані почалася лише з 1996 року, коли було деократично обрано голову острівної адміністрації.
Щодо нинішніх виборів, то й тут українці живляться "міфами" про прокитайського та проамериканського кандидатів.
Мовляв, якщо переможе перший – буде майдан і вторгнення Китаю, якщо переможе другий - то почнеться агресивна політика Тайбея щодо КНР і знову ж таки війна.
Насправді, на Тайвані немає жодного політика, який виступав би за повне об'єднання з Китаєм або конфлікт із ним.
Просто тема "пропекінськості" того чи іншого політика розкручується у внутрішньому політикумі як інструмент політичної боротьби.
Здається, щось подібне буде і в нас, якщо воєнний стан не триватиме як у Сирії.
Можна сказати, що всі політики на Тайвані – проамериканські ізоляціоністи, просто питання в градусі цього самого ізоляціонізму і "проамериканськості".
"Проамериканським" політиком у рамках місцевої пропагандистської двіжухи називають Лай Цінде від Демократичної прогресивної партії (ДПП).
Лідери ДПП свого часу наїлися диктатури Гоміньдана і тепер звинувачують їх у всіх гріхах, періодично зазіхаючи навіть на святая святих – мавзолей Чан Кайши.
Природно, головний маркер – це ставлення до Китаю.
Лай Цінде спочатку починав досить різко, з риторики "протистояння Китаю для захисту Тайваню", але зараз зайняв м'якшу позицію.
У статті для The Wall Street Journal (липень 2023-го) він представив свою програму у вигляді "чотирьох стовпів миру в Тайванській протоці": посилення сектора оборони Тайваню; збереження статус-кво у відносинах із КНР; розширення союзів із західними країнами; забезпечення економічного зростання.
Простими словами: не воювати, озброюватися, взаємодіяти, не нариватися і розвиватися.
До речі, про себе Лай Цінде говорить як про "прагматичного працівника справи тайванської незалежності".
Йому протистоятиме Гоміньдан і його лідер Хоу Юї, представник місцевих силових структур (поліція) і прихильник "тайванськості" – формування особливої національно-політичної ідентичності, що проявляється навіть у використанні південнофуцзяньського діалекту китайської мови, якою говорили аборигени острова.
Прихильником об'єднання Китаю є кандидат на посаду заступника голови острова від партії Гоміньдан – Чжао Шаокан.
Проте програма Гоміньдану щодо КНР – "три головні принципи": стримування, діалог і деескалація.
Тобто максимум – це нормалізація відносин із Пекіном і розрядка напруги в протоці.
Гоміньдан відкидає принцип КНР у вигляді "одна країна, дві системи", згідно з яким до складу КНР були повернуті Гонконг і Макао.
Третій кандидат, Ке Веньчже, відомий лікар, "батько ЕКМО" і фігурант скандалу, коли пацієнтам пересадили органи від ВІЛ-інфікованих донорів.
Він представляє власну партію – Партію народу Тайваню і популярний серед молоді.
Його політика щодо КНР – взаємність, розуміння, повага та співпраця.
Насправді, основне протистояння на Тайвані зараз відбувається між прихильниками особливої тайванської ідентичності та симпатиками "китайського проєкту".
Річ у тім, що корінне населення Тайваню істотно відрізнялося від материкового, досить сказати, що острів називався Формоза і з 1895 по 1945 рік був частиною Японії.
На ньому жили, зокрема, австронезійські племена.
Після поразки Гоміньдану на материковому Китаї, на острів ринули біженці, включно з гоміньданівською політичною верхівкою, яка взяла острів під свій тотальний контроль.
Незадоволених 1947 року розігнали і розстріляли: Інцидент 228.
Гоміньдан очікував краху комуністичного режиму в КНР. Потім - поразка Пекіна в конфлікті з СРСР або США.
Починаючи з 80-х років минулого століття, навіть найбільш стійким гоміньданівцям стала зрозуміла недосяжність усього зазначеного вище.
Останні надії були пов'язані з демократизацією Китаю. Але вони зникли після подій на площі Тяньаньмень у 1989 році.
Саме на початку 90-х на Тайвані усвідомили, що їхній проєкт "альтернативного Китаю" як моделі об'єднання зазнав краху.
Натомість успішно розвивався "тайванський проєкт".
Це привело до влади нинішню правлячу Демократичну прогресивну партію, перегляд цілей і ревізію історії, зокрема, особистості Чан Кайши.
Опір "тайванізації" острова здійснює лише радикальне крило Гоміньдану, яке називає своїх супротивників "нацистами" і "зрадниками".
Але як бачимо, навіть у Гоміньдані вже є прихильники "тайванізації" – своїм кандидатом на вибори в партії призначили саме такого політика.
Загалом, внутрішня боротьба на Тайвані триває між "китайцями" і "тайванцями", а не між "прокитайськими" і "проамериканськими".
У всьому іншому, програми кандидатів схожі, особливо в частині економіки.
Хоу Юї пропонує обмежити спекуляції з нерухомістю, відмовитися від вугілля, видавати безвідсоткові кредити на вищу освіту.
Ке Веньчже хоче будувати соціальне житло, збільшити податки на нерухомість, розвивати ядерну енергетику.
Лай Цінде за зелений енергетичний перехід, перезавантаження програми виробництва напівпровідників, яка "витікає" в інші країни, двомовне навчання в школах (запровадження англійської).
До речі, остання програма на Тайвані має зовсім інший вигляд, ніж пропагандистські та популістські заяви з цього приводу в Україні.
Тайванська політика досягнення двомовності до 2030 року (Bilingual 2030 policy) полягає не у відриві школярів від якоїсь "шкідливої другої мови" та навчанні "правильній другій мові", а в конкретних можливостях, які ця двомовність дає.
Саме тому, Тайвань у програмі шкільної двомовності робить ставку на Австралію та її університети, а не на США.
"Двомовна країна 2030" на Тайвані "має на меті привести професійні вміння тайванців, які працюють, у більшу відповідність до загальносвітових стандартів і залучення на Тайвань транснаціональних підприємств, що дасть місцевим індустріям змогу активніше освоювати зовнішні ринки і створювати на Тайвані більше високоякісних робочих місць".
Крім того, "Тайвань твердо має намір і далі співпрацювати з Австралією в інтересах підготовки значного контингенту висококваліфікованих двомовних фахівців і розвитку професійного навчання, що відповідає сучасним стандартам".
Для цього, діє спільна програма визнання наукових ступенів.
До речі, це саме те, що я пропоную зробити в Україні: відкриття нових технологічних освітніх центрів для передання українцям сучасних компетенцій і навичок, інновацій і технологій.
Залучення в освітній процес великих міжнародних компаній.
Поки ж "двомовність" у нас запроваджують без будь-якої практичної прив'язки – транснаціональні підприємства в Україні чомусь не з'явилися.
Резюмуючи – нічого катастрофічного на Тайвані найближчим часом не станеться. На відміну від РФ, Китай вміє чекати і не кидається стрімголов у військові авантюри.
До речі, як каже один із тайванських політологів:
"Моє спілкування з колегами з материкового Китаю показує, що керівництво КПК розчарувалося в їхніх (лідерів Гоміньдану) політичних поглядах:
Гоміньдан і Партія народу Тайваню закликають до діалогу і нормалізації відносин між двома берегами Тайванської протоки, але не мають наміру починати рух у бік об'єднання".
Так, Сі Цзіньпін у своєму новорічному зверненні говорив про об'єднання китайської нації, яка повинна спільно розділити тріумф національного відродження, але це не означає, що завтра в Пекіні або Тайбеї зроблять якісь різкі кроки.
У Європі очікуються вибори до Європарламенту і посилення "правого маршу" зі збереженням слабшої правлячої центристської коаліції. Загалом, "Орбанів" стане набагато більше.
Серйозні зміни в політиці варто очікувати, наприклад, у Бельгії, яка синхронізується із заявами Нідерландів.
У Великій Британії можна прогнозувати поразку консерваторів і перемогу лейбористів - країна дедалі більше зосереджуватиметься на своїх соціальних та економічних проблемах.
На виборах до парламенту Чехії варто очікувати перемогу опозиційної партії Бабіша та приєднання країни до зовнішнього курсу Словаччини Фіцо.
Більш проукраїнський контур нового уряду в Польщі поки що вимальовується лише на рівні риторики – зернову блокаду поляки знімати не збираються.
Загалом, політика ЄС щодо України кардинально не зміниться, але внутрішнє "тертя" істотно зросте.
Це також потрібно враховувати, так само як і можливе перезавантаження в Британії та США – наших ключових союзників.
Ось такий пазл.
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик
"Об'єднана Україна"
реклама