Час втрачено: чому Захід не помітив потужного ворога
Поділ війн на «свої» і «несвої» вже не актуальний для цивілізованого світу. Скрізь тепер розв’язують проблеми одного порядку денного — наступу «Осі зла». Про це — в матеріалі експерта аналітичного центру «Об’єднана Україна» для «Ми – Україна».
Ситуація з допомогою для України від США набуває чимраз абсурдніших форм. Нещодавно відбулася «продуктивна» зустріч президента Дж. Байдена, спікера М. Джонсона, а також партійних лідерів зі сенату та Палати представників. Вона, звісно, не мала очевидних результатів. Джонсон знову не відкидав голосування допомоги для України, але лише після розв’язання проблем кордону з Мексикою, а розв'язання цих проблем вони ж самі і блокують, що перетворює обговорення цієї допомоги на замкнене коло.
Останнім часом я прочитав неймовірну кількість публікацій від авторитетних людей у США: дипломатів, політиків, генералів та науковців. Усі раціонально обґрунтовують, чому допомога для України — це важливо з погляду інтересів США. Але не вони ухвалюють рішення, а зовсім інші люди. І ці інші люди керуються своїми власними інтересами та міркуваннями.
Тим часом, через два роки після початку вторгнення в Україну, країни Балтії починають думати, як відбиватимуть гіпотетичне вторгнення російських військ. Планують виходити з конвенції про заборону протипіхотних мін, а також будувати системи укріплень на кордоні. Очевидно, особливої віри у стримувальний потенціал НАТО у них уже немає.
Звісно, тут свою роль відіграють і заяви кандидата у президенти США Д. Трампа, що досить заплутано викладає свої думки з приводу допомоги союзникам США з НАТО у разі нападу на них російського агресора. Але і до цього відповідні питання виникали.
За ці два роки Захід міг раз і назавжди відбити у російського агресора думки про можливість на когось нападати, і тоді, очевидно, питання про те, чи зможе НАТО захистити своїх членів, взагалі б не поставало.
Але «ведмідь» досить вдало використав цей час, вживши свій улюблений засіб — «прикинутися здохлим». Вони його проводили не раз і раніше. Після того як бліцкриг проти України провалився, можна і треба було добивати агресора, який явно неправильно оцінив ситуацію і даремно витратив найліпший ресурс.
Україна для добивання ресурсу не мала. А от «західні партнери» України одразу почали думати не про те, про що треба було думати. Вони почали лякати самі себе перспективами поразки і розпаду РФ. І це, звісно, для них було дуже «страшне», бо означало «поширення ядерної зброї», різноманітні виклики та проблеми. Крім того, бункерний дід постійно погрожував ядерною війною, тому «Захід» просто вирішив чекати, «підкидуючи» Україні епізодично військову допомогу. Але не дуже багато, щоб Україна раптом не перемогла і не зробила ризик ескалації, тобто застосування ядерної зброї.
ЗАХІД СІВ І ПОЧАВ ЧЕКАТИ
Думки були простими. Стратегічно Україна «сточила» потенціал російської армії, санкції приносять росіянам збитки, їм, рано чи пізно, набридне воювати, тоді можна буде укласти чергові якісь домовленості, і це не означатиме жодних ризиків для них.
Але цей план був відірваний від реальності, і поки на Заході сперечалися, чи не є кілька десятків танків сильною «ескалацією», російська сторона сколочувала власну коаліцію, у яку брала усі агресивні та озброєні режими Євразії. Перевага цих режимів була у тому, що вони усі ненавиділи Захід, були під санкціями, мали багато зброї, яку були готові продавати. І вони її продавали. У підсумку через два роки «Вісь зла» — це реальність, а не пропагандистський штамп. І вона реально працює, посилюючи потенціал кожного з учасників.
А Захід усе чекав, коли російській владі набридне воювати, і вона попросить про якісь домовленості, абсолютно не готуючись до альтернативних варіантів, не озброюючи самих себе (про Україну я вже мовчу), не запускаючи військової промисловості. І от — час втрачено, ворог посилює свої позиції, а на Заході тривають дуже цікаві дискусії про те, допомагати Україні чи ні.
Весь цей абсурд, звісно, тримається на перетворенні демократичних процедур на політичне шоу, на деградації стратегічного мислення у людей, які ухвалюють рішення. Цьому, звісно, сприяє інфільтрація величезної кількості такерів карлсонів у політичний простір тих самих Штатів та їхніх союзників.
Не хотіли вчасно допомогти Україні перемогти? Тепер треба думати, чи вдасться захистити Литву, чи не вдасться. Звісно, і тепер не пізно почати щось робити, але в основі цього має бути розуміння, що поділ війн на «свої» і «несвої» вже не актуальний для цивілізованого світу. Скрізь сьогодні розв’язують проблеми одного порядку денного — наступ «Осі зла». Байдуже, де в у якій формі вона здійснює цей наступ. Фантазії на тему «домовитися з частиною цієї осі» будуть лише більш шкідливими для всіх.
Автори:
Петро Олещук, політолог, доктор політичних наук
Першоджерело: «Ми – Україна»
Перше фото: Єрней Фурман
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама