Путін: портрет тирана

Через п’ять місяців, напередодні входження на посаду виконувача обов’язків президента, Путін оприлюднив свою програмну статтю «Росія на рубежі тисячоліть». Студіюючи цей текст, політологи ставили собі питання, чого варто очікувати від нового російського лідера.

Проте відповідь треба було шукати не там. За десять днів до виходу тієї статті, у День чекіста, на фасад будівлі на Луб'янці повернувся барельєф очільника КДБ СРСР Юрія Андропова, знятий у 1991 році. Це був досить відвертий символічний жест, який говорив про майбутнього президента РФ набагато більше, ніж будь-які протокольні публікації.

Природжений диктатор

Те, що з приходом Путіна у Росії були знищені кволі паростки демократії 1990-х – не трагічний збіг обставин, а історична закономірність. Це відповідало московитській політичній традиції, котра відкинула демократію ще в часи знищення Новгородського віча у ХV столітті. Реставрація авторитаризму була лише питанням часу, і для цього Путін пасував якнайкраще.

 Кремлівська пропаганда тиражує міф про те, що Путін був вихованцем «пітерського підворіття». В очах російського обивателя це зовсім не недолік, а навпаки – ознака соціальної близькості вождя до народу. Але правда полягає в тому, що особистість Путіна сформувала не вулиця, а радянські «органи» – ті самі, які слугували головним репресивним інструментом тоталітарної імперії.

Свого часу Дзержинський писав, що чекістом може бути лише той, хто має «гаряче серце, холодну голову і чисті руки». То був фірмовий більшовицький цинізм, адже насправді «органи» тоталітарної держави використовувалися для найбрудніших і найкривавіших завдань. Для того, щоб зробити кар'єру у радянських спецслужбах, потрібно було пройти жорсткий негативний відбір. І цей відбір Путін пройшов.

Саме там, у спецслужбах, була закорінена справжня ідентичність Путіна, котрої він ніколи не зрікся. «Група співробітників ФСБ, направлена для роботи під прикриттям в уряд, на першому етапі із завданнями справляється», - пожартував він 20 грудня 1999 року, під час святкування Дня чекіста на Луб’янці. Зрештою, порвати з темним тоталітарним минулим не наважилось і саме російське суспільство, тому стрімке сходження до влади функціонера КДБ не викликало належного опору.

Тогочасні сподівання на те, що «молодий і енергійний» Путін продовжить хоча б відносно демократичний курс, були вкрай наївними. Його особистість, сформована багаторічною роботою в КДБ, була запрограмована на протилежне. Сама логіка роботи спецслужб – а особливо у тоталітарній державі – повністю суперечила таким фундаментальним засадам демократії, як підзвітність суспільству, прозорість, виборність тощо.

Модус операнді КДБіста – це обман, провокації, підкуп, вбивства і все те, що лежить далеко за межами законності. І ще більш наївно було сподіватись, що ці методи будуть застосовуватись лише проти зовнішніх ворогів Росії. За 70 років існування СРСР на рахунку «чекістів» накопичились мільйони безвинних жертв, але у їхній корпоративній свідомості то був не гріх, а заслуга.

На фінішну пряму до вершин влади Путіна вивела сумнозвісна операція «Рязанський цукор» - серія підривів житлових будинків у вересні 1999 року, організованих ФСБ для того, щоб підвищити рейтинг Путіна перед виборами 2000 року. Ще й сьогодні ця версія видається багатьом неправдоподібною. Проте пізніші події, зокрема на Донбасі, довели, що режим Путіна готовий здійснювати найжорстокіші провокації, аби досягти своїх цілей.

З приходом Путіна до влади майбутнє Росії було визначене наперед. «Сильна президентська влада» швидко переросла в авторитаризм, авторитаризм – у диктатуру. Практика політичних вбивств, розправи над журналістами й громадськими активістами, безперервне штампування репресивних законів, поповнення тюрем політв’язнями та в’язнями сумління, а врешті й акти зовнішньої агресії – все це можна справедливо трактувати як ознаки деградації російської держави і суспільства. Але сам Путін у такий спосіб повернув звичний і комфортний для себе світ, який заледве не загинув у 1991 році.

Бос мафії

Одна з перших згадок про Путіна у пресі, ще 1992 року, мала заголовок «Полковник КДБ пустив по світу Пітер». Йшлося про те, що він, обіймаючи посаду очільника Комітету із зовнішніх економічних зв'язків у мерії Санкт-Петербургу, незаконно роздав ліцензії на вивіз нафти, лісу та рідкоземельних металів на загальну суму $122 млн. Нічого несподіваного в цьому не було. Після краху СРСР ФСБ зберегла всі спадкові хвороби радянських «органів», поповнивши їх набутими патологіями «буремних 1990-х». Професійні навички і корпоративна солідарність «силовиків» дозволяла їм успішно конкурувати за перерозподіл багатств з тіньовим бізнесом і кримінальними угрупованнями. Прихід Путіна до влади дав «чекістам» необмежені можливості для узурпації як політичної влади, так і економічних ресурсів країни.

Про абсурдну розкіш, в якій купається російський диктатор і коло його найближчих поплічників, написано і сказано більш ніж достатньо. Палаци, яхти, золоті йоржики в туалетах – все це реалізація давніх психологічних комплексів КДБ-істів, які у 1990-х були змушені зціпивши зуби спостерігати за тим, як багатство перетікає до рук новопосталих російських олігархів. Але з цим було покінчено: після путінської «деолігархізації» одні з них були розорені, а інші перетворилися на сумлінних тимчасових розпорядників ввірених їм активів. Проте росіянам від цього краще не стало, оскільки Росія, не ставши олігархією, перетворилася на мафіозну державу, в якій усі державні інституції працюють на збагачення правлячої верхівки.

Як в одній особі можуть уживатися дві настільки різні іпостасі – КДБ-іст і мафіозі? Насправді нездоланної суперечності тут немає. В операційному відношенні спосіб мислення кримінальника і «чекіста» дуже подібні: обидва готові порушувати будь-які норми закону і моралі заради досягнення своєї мети, воліють діяти приховано і спираються на міцну групову солідарність – чи то корпоративну, чи то кланову.

Головна відмінність полягає в тому, яку саме мету вони переслідують. «Насправді Путін – лише класичний пострадянський бізнесмен. На відміну від колишніх керівників СРСР, він та його внутрішнє коло не мають ідеології. Вони просто зацікавлені в тому, щоб робити гроші», – цитував свого російського співрозмовника Люк Гардінґ, директор регіонального бюро The Guardian у РФ у 2007-2011 роках. Чи міг Путін щиро захоплюватись Андроповим? Безумовно. Проте, скоріш за все, він цінував Андропова не за його потуги боротися з корупцією, а як КДБ-іста, який зумів, хоч і ненадовго, посилити позиції своєї організації.

Правдивість судження, наведеного Гардінґом, підтверджують історичні факти. Зародком путінського режиму була зовсім не конспіративна квартира, на якій ідейні КДБ-істи виношували плани відродження СРСР. То був кооператив «Озеро», заснований у 1996 році групою давніх друзів, які вигадували різноманітні оборудки в надії дорватись до великих грошей, не гребуючи зв’язками з відвертим криміналом. Саме там зародився мафіозний клан, який і є справжнім становим хребтом путінського режиму.

В цьому сенсі, потуги Кремля підвести під режим якусь ідеологічну чи навіть сакральну основу виглядають жалюгідно. Те, що Путін прагне перекроїти сучасний світоустрій, безсумнівно. Проте його істинна мета – зробити світ комфортним для мафіозних режимів, чию владу не будуть обмежувати конституції, чиї оборудки не викриватимуть журналісти, і чиї апетити не обмежуватимуться нормами міжнародного права.

Мстивий психопат

Попри колосальну владу і зловісний КДБ-істський бекграунд, Путін є дрібною особистістю. З історичного погляду антизахідний поворот Росії був неминучим, адже імплантувати тамтешній мафіозний режим в тіло євроатлантичної спільноти було в принципі неможливо. Проте емоційну основу геополітичного повороту складали невдоволені амбіції російського диктатора. Той, хто ще не так давно носив портфелі та вілізи за своїм начальником Анатолієм Собчаком, щосили намагався увійти до клубу світових лідерів.

Коли ж цього не сталося, Путін зірвався. Його знаменита Мюнхенська промова 2007 року майже повністю складалася зі скарг і нарікань на адресу Заходу і насамперед Сполучених Штатів. За цими інвективами стояла особиста образа Путіна, яку він старанно загортав у фрази про міжнародні відносини. Зважаючи на те, що тоді ВВП Росії був удесятеро меншим, ніж в одного штату Каліфорнія, гіпертрофовані амбіції Путіна було важко сприймати серйозно. Тому, намагаючись примусити Захід рахуватися із собою, Путін розпочав серію кривавих актів міжнародної агресії, головним з яких стала війна проти України.

Втім, до нападу на Україну Путіна спонукала ще й банальна мстивість. Ця риса його характеру також загальновідома. У січні 2000 року – за декілька місяців до президентських виборів – на російському каналі НТВ вийшов черговий випуск сатиричного шоу «Ляльки» («Куклы»), в якому Путіна вивели в образі Крихітки Цахеса. А вже за місяць після інавгурації Путіна власник телеканалу Володимир Гусинський опинився у Бутирській тюрмі, звідки вийшов вже без свого медійного активу.

У 2006 році російські спецслужби отруїли ексспівробітника ФСБ Олександра Литвиненка, відомого своєю нищівною критикою режиму Путіна. Того ж року у Москві – на день народження Путіна – застрелили журналістку Анну Політковську, яка викривала російські злочини у Чечні.

Мстивість російського диктатора виявлялася навіть у дрібницях. У 2007 році, за три тижні перед Мюнхенською безпековою конференцією, Ангела Меркель здійснила візит до Росії. Якщо з її попередником, не надто принциповим Герхардом Шрьодером, у Путіна склались майже дружні стосунки, то Меркель йому категорично не подобалась. Будучи обізнаним, що канцлерка дуже боїться собак, Путін навмисне впустив до кімнати свого лабрадора Конні, примусивши Меркель пережити страх і приниження.

Що ж стосується України, то її спробу зійти з геополітичної орбіти РФ Путін сприйняв як особисту образу. І війна – починаючи від окупації Криму – мала стати помстою за непослух і підрив його авторитету. Звідси – та варварська жорстокість, яку російські окупанти демонструють в Україні. «Звільнення» міст шляхом перетворення їх на мертві безлюдні руїни виглядає абсурдним, якщо на хвильку повірити, що Путін дійсно прагне когось «звільняти». Насправді ж, мета російського нападу – це демонстративна каральна акція проти українського народу.

Важливо зазначити, що Путін за багатьма ознаками є клінічним психопатом. Так, наприклад, стверджує професор психіатрії Каліфорнійського університету Джеймс Феллон, який досліджував багатьох диктаторів: «Путін абсолютно впевнений, що поводиться добре і правильно. Маленький приклад: попри те, що він виріс у суспільстві, яке фундаментально засуджує вбивство, у Путіна немає жодних сумнівів, що він чинить правильно, коли вдається до вбивств».

Руйнівне співіснування

«Заради всього святого, ця людина не може залишитися при владі!», - прохопився Джо Байден у березні 2022 року. З цим годі сперечатись. Ордер на арешт Путіна, виданий Міжнародним кримінальним судом у Гаазі за звинуваченням у викраденні українських дітей – це лише один з багатьох штрихів до портрета російського тирана. Вочевидь, ретельне і всебічне розслідування його діяльності має призвести (і, сподіваємось, призведе) до виписування ще багатьох ордерів, а врешті – до справедливого вироку. Ну а поки що міжнародна спільнота має знайти в собі політичну волю визнати, що Путін не є легітимним правителем ані з юридичної, ані з моральної точки зору.

Звичайно, Захід має великий досвід співіснування з диктаторами, проте у випадку Путіна таке співіснування руйнівне передусім для демократичної частини світу. І мова не лише про корупційний та підривний вплив Росії на цілу низку західних країн, загрозу якого не варто применшувати.

КДБ-істсько-мафіозна диктатура Путіна є вогником надії для найбридкіших режимів планети. Чим більше злочинів Кремля не тягнуть за собою справедливого покарання, і чим довше деструктивні дії Росії не зустрічають належного опору, тим сильнішою стає самовпевненість інших диктаторів і авторитарних вождів у своїй стратегічній правоті. І якщо сьогодні міжнародна спільнота не знайде в собі сил протистояти Путіну, то одного дня ми – чи прийдешнє покоління – можемо прокинутись у світі, яким керують жорстокі мафіозні режими, керовані мстивими психопатами.

Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу