Російські «вибори» без вибору: сценарії та обриси стратегії боротьби з путінізмом
Жоден авторитарний режим не є вічним, потрібно допомогти росіянам позбутися «вічного путінізму» їхніми ж руками. Про це в матеріалі для «Realist Online» повідомив експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна».
На Росії пройшли «вибори». Нічого неочікуваного, звісно. Тож ні про сам процес, ні про результати говорити немає сенсу. Ліпше зазирнутися в майбутнє й спробувати подискутувати про стратегію боротьби з путінізмом, зважаючи на ті наслідки, які ми, ймовірно, отримаємо від наступного етапу правління російського диктатора.
Не треба бути гуру аналітики чи мегапрогнозистом, щоб дійти висновку, що після цього «обрання» Путіна президентом Росії триватиме далі курс на авторитаризм та ідеологію «вічного путінізму», яка передбачає нескінченне панування Путіна і його режиму. Режим зберігатиме свою владу через репресії, цензуру та контроль над громадянським суспільством. Втім, «вічний путінізм» містить у собі насіння власного знищення, адже жоден авторитарний режим не може існувати вічно без внутрішніх та зовнішніх викликів.
Аналізуючи ситуацію, важливо розуміти, що «вічний путінізм» є загрозою не тільки для Росії, а й для міжнародної безпеки. Україні та світовій спільноті слід бути готовими до різних сценаріїв, активізувати дипломатичні, економічні та оборонні стратегії для протидії загрозам, що походять від путінського режиму, та підтримувати цінності демократії та прав людини.
Загалом можна окреслити три сценарії розвитку подій до 2036 року (саме такий горизонт варто брати щодо мінімального перебування Путіна при владі):
Сценарій №1. «Ескалація конфлікту»: Росія може спробувати подальшу мілітаризацію та ескалацію конфлікту в Україні або навіть напад на країну НАТО, що призведе до масштабного міжнародного конфлікту.
Ймовірність такого сценарію я б оцінив у діапазоні від середньої до високої. Ескалація конфлікту можлива, особливо якщо путінський режим вважатиме, що зовнішня агресія зміцнить внутрішню підтримку та відвертатиме увагу від внутрішніх проблем. Також це імовірно, якщо Путін вважатиме Захід слабким. Ризик зростає з огляду на мілітаризацію російського суспільства та ідеологічний наратив, який виправдовує зовнішню агресію як захист національних інтересів. Проте реакція міжнародної спільноти, зокрема НАТО, може стримувати такі дії через ризик широкомасштабної війни. Тут все залежатиме від жорсткості та безкомпромісності позиції НАТО, а також від подій в Україні. В цьому контексті варто пам’ятати, що Путін будь-яку поступку сприймає як слабкість. Він розуміє лише мову сили, що може загрожувати його режимові.
Сценарій №2. «Внутрішні потрясіння й колапс режиму»: режим може зіткнутися з серйозними внутрішніми викликами, зокрема економічною нестабільністю та громадянським чи елітарним невдоволенням, що може призвести до змін у владі або революційних потрясінь.
Ймовірність такого сценарію я б оцінив як середню. Авторитарні режими часто стикаються з внутрішнім опором, особливо коли влада зосереджена в руках однієї особи або невеликої групи. Ризики економічних невдач, санкцій, втрат від безперервних конфліктів та політичної ізоляції можуть спричинити внутрішні потрясіння. Однак репресивний апарат режиму та контроль над інформацією можуть стримувати широкомасштабні виступи.
Сценарій №3. «Зміна курсу»: після Путіна Росія може почати поступову трансформацію своєї політики, відходячи від авторитаризму до більш ліберальної або демократичної форми управління, особливо якщо зростатиме внутрішній та міжнародний тиск. Ключовими словами тут є «після Путіна».
Ймовірність такого сценарію я б оцінив в діапазоні від низької до середньої. Цей сценарій можливий в довгостроковій перспективі, особливо якщо станеться значна зміна в політичному ландшафті Росії або якщо зростатимуть внутрішній та міжнародний тиски за реформи. Зміна курсу може відбутися через поступове політичне переосмислення або через раптові події, такі як значна економічна криза чи провал зовнішньополітичних авантюр. Проте, з огляду на наявну консолідацію влади та контроль над суспільством, цей процес може бути тривалим і складним.
Важливо розуміти, що ці сценарії не виключають один одного і можуть перетинатися або навіть відбуватися одночасно. Крім того, зовнішні чинники, такі як міжнародні конфлікти, глобальні економічні зміни та технологічні інновації, також відіграватимуть важливу роль у визначенні майбутнього Росії.
Третій сценарій є малоймовірним, принаймні поки що. Перший сценарій цілком зрозумілий, і він тепер є основним. Ми вже бачимо, як наші партнери активно його обговорюють і готують свої суспільства до подібної загрози. Мій фаворит – другий сценарій, і хоч ми багато говоримо про розвал Росії і проблеми, які там можуть виникнути, ми мало уваги приділяємо матчастині потенційної зміни влади в Росії. А це важливо, хоча б для того, щоб чітко знати, в які точки варто бити.
Передусім розглянемо умови для зміни влади в Росії:
- політична криза або значні помилки в управлінні: неадекватне реагування на серйозні внутрішні або зовнішні виклики може підірвати легітимність режиму;
- економічна нестабільність: глибока економічна криза, яка призводить до масового невдоволення, здатна сприяти мобілізації опозиційних сил (причому опозиційними можуть стати й колишні соратники, які в умовах економічної нестабільності можуть втратити свою корупційну ренту);
- криза легітимності: якщо режим Путіна втратить легітимність в очах великої частини населення або еліт, це може створити умови, за яких військові або спецслужби почнуть шукати альтернативу. Криза легітимності більше має вигляд наслідка, наприклад політичної чи економічної кризи, але, мені видається, її варто розглядати як умову з погляду потенційних регіональних рухів, які можуть поставити під питання легітимність Москви, зважаючи на невідповідність центрального політичного курсу саме їхнім, регіональним, інтересам;
- внутрішні конфлікти та суперництво: розколи всередині еліт, суперництво між різними групами влади або між особами можуть створити умови для політичних змін;
- міжнародний тиск: стримувальний вплив міжнародних санкцій та дипломатичної ізоляції може створити умови для внутрішніх змін, але це точно мають бути в багато разів більші об’єми санкцій, ніж є тепер;
- зростання громадянської активності: збільшення політичної активності громадян, передусім молоді, які вимагають змін і відкриті до нових ідей.
Важливо враховувати, що потенціал для змін в будь-якій авторитарній системі сильно залежить від комбінації внутрішніх та зовнішніх чинників, і часто необхідні суттєві збої в системі влади, щоб створити простір для альтернатив.
У цьому контексті логічним є запитання: а які сили в Росії можуть бути альтернативою Путіну з огляду на винищення ним майже будь-якої опозиції?
Альтернативи Путіну в Росії потенційно можуть виникнути з кількох джерел, хоча наявні обмеження та репресивна природа режиму створюють значні перешкоди для будь-якої опозиції. Розглянемо можливі джерела альтернатив:
1. Широкий суспільний рух: створення широкого суспільного руху проти Путіна може виникнути в умовах зростання громадського невдоволення, спричиненого економічною кризою, корупцією, зменшенням рівня життя або невдачами на міжнародній арені. Проте для того, щоб такий рух міг стати реальною альтернативою, потрібні подолання репресивних механізмів держави, свобода зібрань і висловлення поглядів, а також наявність лідерів, здатних обʼєднати різні групи населення. Тут з цим, звісно, проблема.
2. Військові: в історії багатьох країн були випадки, коли військові втручалися в політику, особливо під час національних криз або слабкості цивільного уряду. У Росії військові традиційно мають значний вплив, але з часів Путіна вони підпорядковуються сильному централізованому контролю. Щоб військові стали реальною альтернативою, потрібно, щоб вони відчули, що продовження путінського курсу загрожує національній безпеці або військовим інтересам. Ну, або, може, їм нарешті набридне брати участь в м’ясних штурмах?!
Тут я б робив ставку не на вище військове керівництво, а на військових командирів на місцях, які мають значний вплив у своїх підрозділах і можуть використовувати своє становище для впливу на політичні процеси, особливо у кризових ситуаціях.
3. Спецслужби: спецслужби, особливо ФСБ, традиційно мають значний вплив у Росії. Їхнє можливе втручання у вищі ешелони влади може статися, якщо вони вирішать, що зміна лідерства необхідна для збереження стабільності країни або для захисту своїх особистих інтересів. Проте вони також є одними з основних опорних пунктів путінського режиму, але жадібність ніхто не скасовував, і якщо буде можливість отримати контроль над усім пирогом, чому ж не спробувати?!
У цій групі, думаю, варто звернути увагу на ветеранів спецслужб, тобто ексспівробітників ФСБ чи інших спецслужб, які або перейшли в політику й зайнялися публічною діяльністю, або просто ображені на систему, з якої випали.
Мотивація представників військових структур або ФСБ щодо зміщення Путіна може бути зумовлена різними чинниками, які залежать від особистих переконань, політичних амбіцій, а також від ширших соціально-економічних та політичних умов у країні. Ось декілька потенційних мотивів:
- захист власних інтересів: якщо військові чи спецслужби вважатимуть, що їхні професійні, корпоративні або особисті інтереси під загрозою через чинну політику або дії Путіна, вони можуть прагнути змін;
- невдоволення політичним курсом: внутрішнє невдоволення серед військових або спецслужб може виникнути через зовнішньополітичні провали, військові невдачі або незадовільну відповідь на внутрішні виклики;
- економічні проблеми: суттєве погіршення економічного стану, яке впливає на фінансування армії та спецслужб, може спонукати їхнє керівництво до пошуку альтернативних шляхів розвʼязання проблем;
- зміна публічних настроїв: якщо значна частина населення висловлює невдоволення чи протест проти чинного режиму, військові можуть відчути тиск або можливість виступити на боці народу для збереження стабільності або власного іміджу.
Для того щоб такі мотиви та передумови зумовили реальні зміни, потрібен сукупний вплив внутрішніх та зовнішніх чинників, які разом можуть створити вікно можливостей для політичної трансформації або для зміщення влади. У цьому контексті доречно згадати «марш Пригожина», який став значним і несподіваним викликом для російської влади. Цей інцидент виявив певні тріщини в системі російської політичної влади та показав потенційні слабкості в контролі Кремля над силовими структурами.
Важливо зазначити, що в Росії сильно централізована влада, і Путін особисто контролює ключові призначення в спецслужбах та армії, тому можливості для будь-яких альтернативних лідерів з цих сфер обмежені. Крім того, історія показує, що військові та спецслужби зазвичай підтримують чинну владу доти, доки вона забезпечує стабільність та відповідає їхнім інтересам. Зміни можливі лише в умовах глибокої політичної, економічної або соціальної кризи.
Усе зовсім не просто, але якщо ми та наші партнери не хочемо, щоб мейнстримом був сценарій № 1, і щоб ми завжди були в ролі тих, хто наздоганяє, то варто активно працювати над реалізацією сценарію № 2 й усіляко допомагати «братній країні» позбутись «вічного путінізму» їхніми ж руками.
Хоча режим Путіна може здаватися монолітним, історія свідчить, що жоден авторитарний режим не є вічним. Внутрішні та зовнішні виклики неминуче посилюються з часом, створюючи потенціал для змін. Стабільність режиму Путіна посилює геополітичну напруженість, особливо у відносинах з Україною та країнами НАТО, що вимагає координованої відповіді з боку міжнародної спільноти. Загалом стратегія боротьби з путінізмом вимагає комплексного підходу й спільних та скоординованих дій.
Автори:
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна»
Першоджерело: «Realist Online»
Перше фото: ap.org
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама