Ми вже не раз говорили про те, що балтійські країни, і зокрема Литва, ставляться до українських проблем, як до своїх власних. Вони надають нам усю можливу допомогу – на всіх рівнях і в різних сферах. У тому числі й у такому надважливому напрямку, як відбудова України.

Наочний показник цього – створення в Литві, у складі Центрального агентства управління проєктами, спеціального підрозділу, який опікується литовськими програмами допомоги нашій державі у відбудові, – «Co-create Future of Ukraine». Укрінформ поговорив із керівником цієї структури Артурасом Жарновскісом.

ВАЖЛИВА РІЗНИЦЯ МІЖ АДАПТИВНИМ ТА ТИПОВИМ ПРОЄКТАМИ

- Давайте почнемо розмову з архітектурного конкурсу «Future School for Ukraine / Школа майбутнього для України», оголошеного за ініціативи Литви. Тим більше, що він вступає у вирішальну стадію.

- Так, до завершення крайнього терміну прийому ідей та заявок залишилося не так багато – чотири тижні… Але я хочу повернутися трохи назад. Оскільки в цьому випадку дуже важливим був «нульовий етап», а саме визначення умов конкурсу. Щоб не вийшло, як іноді буває, – коли ті, хто хочуть допомогти, західні країни, нібито краще знають, що потрібно Україні, аніж самі українці. Тому в той період ми дуже щільно працювали з українськими фахівцями: з архітекторами, з учителями, зі спеціалістами з різних інституцій. Втім, контактували, звісно, і з литовцями та фахівцями з інших країн. У цій спільній роботі ми визначили параметри вимог до ідей-проєктів, а також умови конкурсу. Принциповий момент полягає в тому, що в ньому мають брати участь спільні групи, в яких щонайменше один архітектор – з України та щонайменше один – з поза її меж.

- Тобто, в мінімальному варіанті група може складатися з двох архітекторів?

- Так. Отже, 23 травня завершиться прийом ідей-проєктів. Далі в роботу вступає журі, до складу якого входять архітектори з Литви, України та скандинавських країн. Втім, крім архітекторів (які матимуть більшість) у журі є експерти й з інших сфер: освіти, будівництва, виконання безпекових вимог... У середині червня будуть визначені лауреати – ті, хто посіли перше, друге та третє місця. А в липні буде складений і підписаний договір із групою-переможцем. І вона розпочне роботу – готуватиме технічний проєкт «школи майбутнього». Як кажуть у цій царині – проєкт «до останньої розетки».

- В умовах конкурсу говориться, що його мета – «розробити адаптивний дизайн-проєкт для відбудови шкіл». Що мається на увазі, коли ви кажете про адаптивність проєкту?

- Що це буде технічний проєкт, який можна буде використати у різних регіонах, у різних містах України. Адаптивний! Але не так званий «типовий проєкт», як це було за радянських часів, коли будували абсолютно однакові школи і в Литві, й в Україні, й в інших краях СРСР. Адаптивність проєкту обумовлює те, що існує його певна база, технічне «ядро», яке щоразу прив'язуватиметься до конкретної локації. Таким чином не потрібно буде щоразу проєктувати «з нуля». Розуміючи, яка криза у сфері освіти в Україні, скільки шкіл зруйновано внаслідок агресії, як їх не вистачає, – розуміємо, наскільки це важливо. По-перше, це заощаджує час, по-друге – економить гроші, бо гарний технічний проєкт коштує чимало. І третє – не менш важливе, особливо для маленьких населених пунктів, маленьких громад. У звичайних умовах вони не мають шансів покликати знаменитих архітекторів, які можуть забезпечити сучасний погляд на школу. А завдяки нашому проєкту така можливість з’являється! І ми віримо, що ці школи будуватимуться на 50 років наперед.

ЛИТВА БУДУЄ ПІДЗЕМНІ УКРИТТЯ, ЩО МОЖУТЬ ВИКОРИСТОВУВАТИСЬ ЯК ШКОЛИ

- Ви якось казали, що проєкт «Future School for Ukraine», можливо, матиме продовження. У вигляді подібних конкурсів, тільки вже щодо дитячих садків, лікарень тощо.

- Так, тримаємо таку ідею – багатофункціональних проєктів – у голові. Але зараз у нас, литовських інституцій, у фокусі сфера освіти. Нагадаємо, що ми вже відбудували велику школу в Бородянці, дитячий садок в Ірпені. Наразі займаємось великим проєктом у Миколаївській області та інших регіонах, які неподалік фронту та постійно знаходяться під обстрілами. Там будуть безпечні для воєнного часу школи-укриття. Укриття ж у мирний час можуть використовуватися як багатофункціональні приміщення (спортивні, розважальні тощо)… Так-от, якщо цей наш технічний проєкт «Школа майбутнього для України» буде успішним, то, звичайно, треба буде думати і про інші будівлі: садки, лікарні та окремі конкурси для них.

- Які ж ваші критерії успішності цього, поточного проєкту?

- Чого ми хочемо і на що сподіваємось – що це не стане просто гарно складеною документацією, а буде справжньою справою. Мета – нагадаю – повернути дітей до шкіл. Тому ми вже паралельно працюємо, щоб залучити тих, хто може допомогти побудувати ці нові школи. Адже донор завжди хоче фінансувати хороший, якісний проєкт. Відтак сподіваємось, що «Школа майбутнього…» дійсно допоможе знайти додаткових донорів для України.

- Можете наразі розкрити якісь подробиці згаданого вами проєкту шкіл-укриттів у Миколаївській та інших областях?

- Ідеться про конкретні локації в шести регіонах. Це Миколаївська, Одеська, Запорізька, Сумська, Чернігівська області. А також ще один об'єкт, вирішуємо, де саме, – мабуть, на Харківщині. У чому ідея? У деяких українських регіонах діти через повномасштабну війну не можуть ходити до шкіл. Це величезна проблема. А якщо пригадати ще й попередні ковідні обмеження, то виходить, що це вже четвертий шкільний рік, коли діти не ходять до шкіл. Уявіть собі, є четвертокласники, які фізично взагалі не були у школі. Нормальній школі, а не онлайн.

Тому ми починаємо в названих регіонах будувати великі школи-бомбосховища. І це – будівництво «з нуля», в місцях, де раніше укриттів, на жаль, не було. Серед іншого, безпекові умови в таких підземних приміщеннях передбачатимуть, про всяк випадок, і антирадіаційний захист… Вкотре повторюся: наша мета, аби діти могли повернутися до освітнього процесу з безпосереднім спілкуванням одне з одним і з учителями. А в інших умовах такі приміщення-бомбосховища можна буде використовувати по-різному: для спортивних, культурних занять, будь-якого дозвілля в позаурочний час. Гадаю, ми зможемо закінчити це будівництво вже цього року.

НЕМАЄ ПІДРУЧНИКА ПРО ТЕ, ЯК ПРАЦЮВАТИ У ВОЄННИЙ ЧАС

- Як у вас складаються робочі контакти в Україні – з будівельниками, з місцевою владою, колегами з українського Агентства відновлення?

- Якщо чесно, чув багато міфів про бюрократію, корупцію та інші негативні речі в Україні. Але я особисто з цим не стикався. І гадаю, що рівень тих людей, з якими ми контактували у процесі роботи, дуже високий. Нам самим є чому повчитися у них: працездатність, мотивація, професіоналізм. Отже великих проблем ми не бачили, навпаки – іноді нам доводилося наздоганяти… Це не означає, що в робочому контакті взагалі немає ніяких проблем. Бувають. Але є відчуття, що ми знаходимося в одному човні й маємо все якось вирішити. Ось у цих регіонах, які я називав вам, від Одеси та Миколаєва до Сум і Чернігова – скрізь зустрічав професійних людей, які на місцевому рівні працюють швидко й професійно. Також тільки добрі слова можу сказати про ваші інституції.

Але якщо ми говоримо вже про саме будівництво, то тут багато об'єктивних проблем. Другої воєнної зими – з робочою силою, у зв'язку з мобілізацією; першої зими були великі проблеми з електроенергією. Звичайно, всі ми вчимося на ходу, аби виконати свою роботу. Бо немає підручника, який би пояснював, як працювати у воєнний час. Але в цілому, повторюся, досвід у мене однозначно позитивний.

- В одному з ваших ефірів жінка, відповідальна працівниця в галузі освіти з Бородянки, яка виступала після вас, не могла стримати сліз вдячності та розчулення… А що для вас означають робочі поїздки до України, особливо після початку повномасштабної війни?

- Ви сказали про початок повномасштабної війни, а я хочу пригадати, що було до того. Школа, яка стала моїм першим проєктом в Україні, була в Авдіївці. Ми відкрили її до 1 вересня 2021 року. Вона була такою гарною, виділялася у всьому місті, яке вже тоді сильно потерпало від війни. Ця будівля дійсно являла собою найбільш світле місце у тому місті. Але вийшло так, що українські діти провчилися у такій новій і справді гарній школі лише трохи більше як пів року. Після чого вона була зруйнована агресором… Через це мене часто запитують: мабуть, те й стало для вас демотивуючим фактором? Ні, моє бачення інше: це, навпаки, мотивація!

Відновлення, особливо коли ми говоримо про школу, для мене – символ опору та надії. Бо країна, яка думає про школи, про майбутнє та про дітей, не може програти. Для мене це є важливою частиною загальної боротьби, яку веде Україна, захищаючи весь демократичний світ. Так, у сфері мотивації я набираюся сил в Україні – з думками про відбудову, про майбутнє вашої країни…

Але не буду приховувати і те, що поїздки до воюючої держави є для мене емоційно напруженими, важкими. І я часто думаю про тих людей, чоловіків, хто на фронті. Їм, певно, там набагато спокійніше, коли вони знають, що їхні діти мають безпечні умови. Війна, сім'я, економіка – це ж усе взаємопов’язане. Якщо ти зі спокійним серцем віддаєш дитину у садок, то можеш краще займатися роботою, підтримуючи економіку своєї країни. Це ж і про надію, і про майбутнє. Так, ми всі маємо розуміти, що коли війна така тотальна, як зараз, усі сфери взаємопов'язані. Тому треба виходити за межі такого вузького розуміння – лише школа, лише навчання… Для мене всі ці проєкти – про мужність, про спротив і надію.

ДОПОМАГАЮЧИ УКРАЇНІ, МИ ТАКОЖ ДОПОМАГАЄМО СОБІ

- Дитячий садок, відбудований Литвою в Ірпені, називається «Рута». Чудове слово, спільне для української та литовської мов. У нас узагалі багато історичних зв'язків – від минулого, часів Великого князівства Литовського, до сучасності, устремління до ЄС і НАТО.

- Чим далі, тим більше я впевнений, що успішна Україна – це одна з головних умов успішної Литви. І так, на мою думку, було у всі віки… Бачу це не лише в історичному чи політичному плані. Є й простий наочний приклад. У дитинстві батько водив мене на футбол, коли грав вільнюський «Жальгіріс». Пам'ятаю, як наші фанати, наші вболівальники завжди билися з московськими – спартаківськими, динамівськими та фанатами ЦСКА. Але завжди товаришували з київським «Динамо». У підсвідомості з того часу залишалося, що це народ, це країна, яку треба підтримувати, дружити з нею… Так, повторюся, успішність наших країн тісно взаємопов'язана – одне без іншого неможливе.

- Американський науковець Тімоті Снайдер назвав свою книгу про Східну Європу 1930-1940-х років – «Криваві землі». І зараз настав час, коли слова «війна», «кров», «окупація» повернулися в наше життя. Принаймні в Україні, куди ви часто їздите. Чи підживлює це у вас якісь сімейні спогади?

- Напевно, немає литовської родини, яка б не постраждала від окупації, від терору. Людей вивозили до Сибіру, вбивали й на місці. Тому в Литві кожна людина, і не лише на політичному рівні, добре розуміє – що зараз діється в Україні та з ким ми маємо справу. Нема жодних ілюзій щодо ворога. Водночас настільки ж добре зрозуміло всім нам і те, хто зараз стоїть на боці правди… Якщо ж говорити про саме мою сім’ю, то так – мої бабусі, дідусі, причому з обох боків, дуже постраждали в ті жорстокі часи від радянського, сталінського режиму… На жаль, на цих «кривавих землях» зараз усе історично повторюється. Щоразу, коли я буваю в Україні й мені хтось дякує за нашу допомогу, я почуваюся незручно. Це я, це ми маємо бути вдячними, бо насправді ви, українці, тепер захищаєте не лише свою державу, а й Литву та всю незалежну Європу.

- З таким сусідом, як Росія, ніхто не застрахований від агресії. Наскільки Вільнюс, Литва вивчають і готові використати досвід, набутий зараз вами, вашою інституцією в Україні?

- Це правда, від подібної агресії ніхто не застрахований. Але завдяки вам ми маємо зайвий час. І тому можемо вчитися та робити свої «домашні завдання», які, можливо, раніше своєчасно не виконали. Коли ми плануємо нові бомбосховища, укриття та думаємо вже про безпеку нашого населення, то знання, набуті в Україні, є дуже важливими для Литви. Чесно кажучи, мене неодноразово викликали на всілякі зустрічі, наради, як на міському рівні, так і на урядовому, загальнодержавному. Тема все та ж – укриття, бомбосховища.

Уроки, додаткові знання, отримані на українському прикладі, дозволять нам не повторювати якихось помилок. І навпаки – робити правильні, оптимальні кроки, повторювати хорошу практику. Тому я часто кажу: коли ми чимось допомагаємо Україні, то також допомагаємо собі. І це також наша спільна школа: ми вчимося – у вас і разом із вами.

Олег Кудрін, Рига–Вільнюс

Фото надані литовською Державною агенцією CPVA