Остання осінь «Празької весни»: хроніка окупації та опору

У ніч проти 21 серпня 1968 року війська держав Варшавського договору почали вторгнення в Чехословаччину, придушивши «Празьку весну». Сьогодні Чехія є демократичною державою, яка добре пам’ятає історію та усвідомлює сутність кремлівського режиму.

«Празька весна», період політичної лібералізації та демократизації в Чехословацькій Соціалістичній Республіці, була недовгою, лише кілька місяців. Але за цей час чехи встигли вдихнути повітря свободи. Це так налякало кремлівських можновладців, що вони чітко зрозуміли, що допустити «контрреволюцію» не можна ні в якому разі. Налякалися й сателіти СРСР, які побачили загрозу для своїх режимів. Категорично не погоджувалося з новими «вітрами» і праве консервативне крило чеських комуністів. Саме вони написали лист-звернення до радянського керівництва з проханням надати «інтернаціональну допомогу» («Брежнєв, введи війська!»), що і сформувало остаточно плани вторгнення, які обговорювалися ще з весни.

Цікаво, що наявність власне листа довго заперечувалася. Радянська, а пізніше російська влада категорично відмовилася віддати цей документ чеській стороні навіть тоді, коли Варшавський договір розвалився, і певна «ліберальна весна», як тоді здавалося, відбувалась у самій Росії.

ОПЕРАЦІЯ «ДУНАЙ»

Операцію «Дунай» ухвалило 16 серпня в Москві політбюро компартії СРСР.  

Звісно, радянська армія й сама впоралася б із «наведенням порядку», але Кремль (звички не міняються з роками) вирішив «пов’язати» всіх. Отже, 18 серпня свої підписи під відповідною директивою поставили керівники ще чотирьох країн Варшавського пакту – Угорщини, Болгарії, Польщі і частково НДР. Ухвалена директива наголошувала: країни Варшавського договору введуть свої війська для того, щоб «допомогти Чехословацькій народній армії в захисті батьківщини від небезпеки, що їй загрожує». Серед загроз у Москві згадували і плани НАТО вторгнутися в Чехословаччину (наративи також не міняються).

Армії п'яти країн, серед яких переважала радянська, перетнули державний кордон ЧССР, частина з них вирушила прямо на Прагу.

На світанку 21 серпня на празькому летовищі Ружинє висадилися перші радянські десантники (теж відомий прийом). Називають різні цифри військ, які вдерлися на територію незалежної країни. За деякими даними, це було приблизно 100 тисяч солдатів, 2300 танків і 700 літаків. Чисельність окупантів поступово зросла до 750 тисяч і 5 тисяч танків. Та скільки б не було, це була найбільша військова операція в Європі з часів Другої світової війни.

Війська зайняли головні стратегічні об’єкти, а також арештували провідних представників влади, прихильників «Празької весни» на чолі з тодішнім першим секретарем ЦК комуністичної партії Чеської Республіки Александром Дубчеком та прем’єр-міністром Олдржихом Черніком, які намагалися надати соціалізму «людського обличчя». Їх силоміць доставили літаком до Москви, де змусили підписати так званий Московський протокол, який узаконював «братню допомогу» та фактичну відмову політиків від обраного ними ж курсу.

Єдиним членом «делегації», який відмовився поставити підпис, був Франтішек Крігель. Цікаво, що цей член ЦК КПЧ народився в Івано-Франківську (на той час Станіславові), який був частиною Австро-Угорської імперії. Пізніше він виступав проти розміщення радянських військ у Чехословаччині.

«Винуватцям», навіть Крігелю (на вимогу інших членів делегації) дозволили повернутися в Чехословаччину. Наступні місяці були спрямовані на так звану нормалізацію. Ліберально налаштованих політиків замінили на лояльних товаришів. За рік вдалося здебільшого «зачистити» протести в суспільстві.

Міжнародна спільнота засудила інтервенцію, однак обмежилася заявами про глибоку стурбованість. Ініціатива низки західних країн поставити питання окупації Чехословаччини на обговорення в порядку денному на засіданні ООН провалилася (що навряд чи можна назвати дивним, адже СРСР був постійним членом Радбезу організації і мав право вето). 

ЛЮДИ-ФАКЕЛИ, ЯКІ ОСВІТИЛИ ШЛЯХ БАГАТЬОМ

Напередодні введення військ маршал Радянського Союзу Андрій Гречко поінформував міністра оборони ЧССР Мартіна Дзура про операцію і застеріг від опору з боку чехословацьких збройних сил. Тож опору не було, хоча солдати готові були стати на захист своєї батьківщини. Не було наказу. І це, напевно, те, що є головною відмінністю подій серпня 1968 року та 24 лютого 2022-го.

Утім, народ не готовий був так просто відмовитися від своїх нещодавно набутих свобод.

У Празі є кілька особливих пам’ятних місць, пов’язаних з тими подіями. Головним по праву можна вважати будівлю Чеського (на ту пору Чехословацького) радіо. Саме воно стало однією з перших мішеней окупаційних військ, адже наважувалось транслювати правдиву інформацію про вторгнення. Зокрема, ця радіостанція передала заяву ЦК КПЧ «До всього народу Чехословацької Соціалістичної Республіки», в якій зазначалося, що вторгнення військ Варшавського договору стало запереченням основних норм міжнародного права і що окупація території Чехословаччини відбулася проти волі конституційної влади та без її відома. (Ця заява була зроблена до арешту Дубчека з товаришами).

Відчайдушний опір чинився з раннього ранку 21 серпня 1968 року, увечері радянські солдати почали стріляти по демонстрантах.

Сьогодні на будівлі радіо, висять пам’ятні таблички. Одна повідомляє про те, що ефір 21 серпня почався о 04:30, і його гаслом було: «Ми з вами, будьте з нами!», а на другій написані 17 прізвищ тих, хто загинув на цьому місці 21 серпня або помер пізніше від отриманих поранень.

А ще там, як і на багатьох будинках у чеській столиці, вивішений український прапор.

У різних районах Праги, але також в інших містах можна знайти меморіальні таблички жертвам вторгнення.

Лише до кінця 1968 року, за підрахунками істориків, загинуло 137 жителів республіки, понад 500 людей було поранено. Після розправи близько 100 тисяч чехів і словаків були змушені емігрувати.

Рушійною силою протестів перших днів окупації стали студенти. Марно намагалися вони мирно апелювати до солдатів, закликали поважати права людини, поважати свободу зібрань і свободу слова.

Картини Праги зразка 1968 року в чомусь нагадують те, що відбувалось в українському Херсоні на початку 2022 року. 

Фото: ČT24

Масові протести, коли люди, переважно молодь, виходили з плакатами: «Окупанти, ідіть додому!» та лягали під танки, доволі швидко придушили не тільки іноземні війська, а й власні силовики. Народ і партія в тодішній Чехословаччині точно не були єдиними.

Однак акції непокори на цьому не завершилися, і вони стали насправді інтернаціональними.

З придушенням «Празької весни» пов’язано кілька історій «людей-факелів», які в такий відчайдушний спосіб намагалися привернути увагу до несправедливості.

Громадянин Польщі Ришард Сівець став першим у Східному блоці «живим факелом», який протестував проти вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини.  У Варшаві 8 вересня 1968 року на знак протесту проти окупації Чехословаччини він підпалив себе і помер від опіків через 4 дні у шпиталі.

5 листопада 1968 року в центрі Києва на Хрещатику на знак опору радянській системі підпалив себе Василь Макух із закликами «Геть окупантів Чехословаччини! Хай живе вільна Україна!». Наступного дня герой помер у шпиталі. У Празі увічнили пам’ять Макуха, назвавши його ім’ям з нагоди 51-ї річниці самоспалення пішохідний міст у районі Прага-10.

Найбільш відомою «людиною-факелом» став Ян Палах. Студент підпалив себе у Празі біля Національного музею 16 січня 1969 року на знак протесту проти окупації, а також проти пасивності чеського суспільства. Він помер через три дні від отриманих травм. Поруч з музеєм височіє величезна колона, біля підніжжя  якої написано: «Полум'я. Пам’яті Яна Палаха».

Приклад студента протягом того ж 1969 року підтримали самоспаленням ще 26 чехословаків, з яких 7 загинули. Серед цих імен Ян Заїц, Йозеф Главатий. Але тодішній комуністичній владі вдалося замовчати чимало подібних вчинків.

Варто зауважити, що не всі сприйняли окупацію Чехословаччини і в Москві. Уже 25 серпня 1968 року 8 радянських студентів розгорнули на Красній площі столиці РФ банери із написами: «Ганьба окупантам!» і «За вашу і нашу свободу!» (ці слова сьогодні часто використовують наші чеські друзі, а також самі українці в контексті нинішньої російської агресії). За кілька хвилин сміливців скрутило КДБ, після чого були тюрма, табір, психіатрія.

ЧАСИ ЗМІНЮЮТЬСЯ, РОСІЯ – НІ

Цього року в столиці вже Чехії, Празі, масштабні вшанування не проводять – дата не кругла. Минулого року, коли відзначали 55-ту річницю, були й пам’ятні мітинги, і виставки, і вистави. Тоді висловилися всі керівники Чеської Республіки. Зрозуміло, що за рік в їхній оцінці того трагічного дня та певних паралелей з сьогоднішньою ситуацію в Україні навряд чи що могло змінитися. Тож нагадаємо, що сказали тоді чеські лідери.

Президент Петр Павел зазначив, що наразі в Україні відбувається щось схоже на те, що сталося в Чехословаччині в 1968 році. «Україна хоче того самого, чого тоді хотіли ми… Росія відтоді не змінилася. Хоча нині вона називається інакше, ніж тоді, вона лишилася такою самою», – заявив президент Чеської Республіки.

Прем’єр-міністр Петр Фіала також згадував війну в Україні. «Саме вона довела, що російські імперські інстинкти лишаються так само небезпечними, як і 1968 року… Російські танки знову їздять по чужій землі, цього разу по Україні. Вони намагаються розстріляти її мрії про краще майбутнє», – сказав глава уряду. 

Спікери обох палат чеського парламенту заявили, що найкращий спосіб вшанування пам’яті усіх жертв тиранії – це далі підтримувати тих, хто бореться проти тираній сьогодні, отже, підтримати Україну.

Як тоді, 56 років тому, так і тепер Москва не може змиритися з прагненням інших народів до демократії, свободи, незалежності від імперії. І тоді, і тепер вона намагається за допомогою зброї повернути тих, хто посмів мріяти про краще майбутнє, у своє «стійло», свою сферу впливу.

Невідомо, як би повернулась історія, якби чехословацька армія і весь народ повстали проти агресії. Історія не знає умовного способу. Але в 1968 році керівництво Чехословаччини підкорилося диктату і погодилося на «тимчасове» перебування радянських військ на своїй території, яке тривало 23 роки, до червня 1991 року. Тоді  розвалився уже і власне СРСР, пішов у забуття Варшавський пакт, та й сама ЧССР розпалася на Чехію і Словаччину.

Україна в лютому 2022 року зробила інший вибір. І чехи, які не забули та великою мірою не простили, сьогодні стоять на боці України, поважають і підтримують її вибір. Історична пам’ять – річ уперта. 

Ольга Танасійчук, Прага

Фото автора

Перше фото: picture-alliance/akg-images