Серпень 1991 року. Два десанти з Москви

Серпневі дні 1991 року були не менш спекотними, ніж нинішні. До кліматичної спеки тоді додалася гаряча ситуація на політичній сковорідці. Буквально на очах перетворювався на руїни «двополюсний світ», а це загрожувало нестабільністю на одному з цих полюсів, де були нагромаджені колосальні запаси ракетно-ядерної зброї. Події наростали й загострювалися з калейдоскопічною швидкістю. Візит у ті дні Президента США Джорджа Буша-старшого в СРСР і його невдалий, недалекоглядний виступ в українському парламенті, в якому була неприхована підтримка Михайла Горбачова і його спроб зберегти Союз, напруги не зняв. 

ГЕНЕРАЛЬСЬКИЙ ДЕСАНТ

Україна виявилася в епіцентрі цих подій. Передусім, тому, що відмовлялася підписати текст нового Союзного договору. Горбачов зробив останню спробу натиснути на Леоніда Кравчука,  нагадавши йому, що ЦК КПУ і його лідер Станіслав Гуренко рішуче виступають за підписання договору. «Я знаю, що ЦК «за». А я «проти». Договір підписує Кравчук, а не ЦК. А я його підписувати не буду», – так пригадував завершення своєї розмови з Горбачовим тогочасний Голова Верховної Ради України. 

А вранці 19 серпня світ потрясла новина: владу в СРСР перебирає на себе ГКЧП. І ранком того ж дня Кравчук у приймальній свого кабінету в парламенті побачив військових з великими зірками на погонах – генералів, полковників… Один з них, головнокомандувач сухопутних військ, генерал армії Валентин Варенніков відрекомендувався офіційним представником «Державного комітету з надзвичайного стану». За розповіддю Кравчука, Варенніков і його чимала військова свита робили ставку на грубий тиск на керівництво ВР і уряду України. На запитання Кравчука, з чим вони завітали в Київ, Варенніков відповів, що перед комітетом стоїть завдання відновити в СРСР конституційний лад. Мовляв, є необхідність встановити надзвичайний стан на території України. Принаймні, у Києві і Львові це треба зробити неодмінно, аби запобігти опору законній владі з боку націоналістів. «Чекайте, – відповів йому Кравчук, – є закон про надзвичайний стан, є порядок його встановлення. Наскільки мені відомо, в Україні немає жодних підстав для застосування подібного заходу».

Далі Кравчук йому коректно пояснив, що подібне рішення приймається виключно Верховною Радою, але щоб винести подібне питання на обговорення парламенту, має бути підстава, тобто документ. Виявилося, що жодного документа у генерала з Москви немає. «Мені дещо ставало зрозуміло, – пригадував цю ситуацію Л.Кравчук. – Я збагнув, що керівники ГКЧП вирішили вдатися до тиску на мене. Але тиснути відверто не наважилися, позаяк не були до кінця впевнені у власних силах. Це відчувалося. Подивившись на збентеженого Вареннікова, я усвідомив, що з самого початку обрав правильну лінію поведінки. В мене з’явилося передчуття, що ці хлопці навряд чи здатні на щось серйозне. Але якщо їх спровокувати, заколотники, звичайно, можуть наробити дурниць. Вони зробили перший крок, отже, для них не існувало зворотного шляху. Ситуація могла набути непередбачуваного характеру. Тим більше, що знав я тоді далеко не все. Перш за все, я не мав достеменної інформації щодо подій у Москві…»

Головним було тоді, на переконання Голови ВР, запобігти введенню в Україні надзвичайного стану. Варенніков зробив останню спробу натиснути на українське керівництво. Він постійно наголошував : ГКЧП – законна влада, про це, мовляв, і по радіо повідомили, і в газетах буде надруковано. На це Леонід Кравчук відповів, що він старий бюрократ, що йому не газета потрібна, а документ, папірець з червоною печаткою, занумерований і відповідним чином оформлений…

Як пригадував завершення цієї зустрічі в його парламентському кабінеті Кравчук, «на цьому й розійшлися. Варенніков, помітно невдоволений нашою розмовою й ще більше розгублений, сказав, що зараз відлітає до Львова, позаяк має намір зустрітися з керівництвом Прикарпатського військового округу. «А потім, Леоніде Макаровичу, знову до вас… « Я чемно відказав «До зустрічі», щиро сподіваючись, що вона вже не відбудеться ніколи. Було в мене таке передчуття».

Як відомо, 21 серпня заколот провалився. Його організатори й активні учасники, в тому числі й Варенніков, були заарештовані. А Верховна Рада України 24 серпня 1991 року проголосувала за історичний Акт проголошення незалежності України.

ДИПЛОМАТИЧНИЙ ДЕСАНТ

Другий серпневий десант з Москви того пам’ятного року можна назвати дипломатичним. Там вже стало зрозуміло, що українців з незалежного шляху не звернути. Але як при цьому зберегти їх в орбіті московського, точніше імперського впливу? Тут вже потрібен був на Київ не грубий генеральський наскок, а тонка дипломатична гра. І хоч на чолі делегації, що прибула в Київ 28 серпня, був генерал, все ж у ній переважали цивільні: голова Комітету з міжнародних справ верховної Ради РФ В.Лукін, державний радник РРФСР С.Станкевич, голова Ради центру економічних і політичних досліджень Г.Явлинський та інші.

Щодо генерала Руцького, то він на той час був віце-президентом РФ. Не зайве нагадати, що народився він у Проскурові (нині Хмельницький) у сім’ї військового. В його біографії є й такий «український» рядок: нетривалий час він працював слюсарем-складальником на Львівському авіаційно-ремонтному заводі. Але Руцького аж ніяк не можна було віднести до прихильників незалежності України, про що свідчить, зокрема, такий факт: у грудні того ж таки 1991 року, після підписання Л. Кравчуком, Б. Єльциним і С.Шушкевичем Біловезької угоди про ліквідацію СРСР, Руцькой зустрівся з М.Горбачовим і закликав його заарештувати «біловезьких зубрів». Але, за свідченнями очевидців, на отримав підтримки. «Не панікуй… – відповів йому Горбачов. – В угоди немає юридичної основи… Прилетять, ми зберемося в Ново-Огарьово. До Нового року буде Союзний договір».

Але повернімось до 28 серпня 1991 року. Тоді ще існував Радянський Союз, і в Київ, разом з російською, направили делегацію союзного парламенту, в яку увійшли члени Міжрегіональної депутатської групи Ю.Рижов, С.Рябченко, А.Собчак і Ю.Щербак. З Юрієм Миколайовичем Щербаком, відомим українським письменником, дипломатом, громадським діячем, я розмовляв свого часу про ситуацію в ті дні та його депутатську місію. Він пригадав, як, їдучи на сесію Верховної Ради СРСР, що відбулася відразу після провалу путчу ГКЧПістів і проголошення незалежної Української держави, він переклав російською мовою текст Акту проголошення незалежності України. «Ніхто толком  змісту цього тексту у Верховній Раді СРСР не знав. Пам’ятаю, при перекладі певні труднощі викликали такі слова: «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні». Я переклав ці слова так: «продолжая тысячелетнюю традицию созидания государственности в Украине». Коли Юрію Миколайовичу дали слово, він зачитав переклад Акту. Його виступ був зустрінутий мертвою тишею. Михайло Горбачов побагровів і вийшов із залу. А вже потім Юрієві Щербаку було запропоновано увійти до складу делегації ВР СРСР і відбути на урядовому літаку разом з делегацією Російської Федерації до Києва. В літаку Руцький розігрував роль грізного посланника від царя-батюшки. Але коли «московських бояр»  зустріло біля Верховної Ради України наелектризоване море людей, його войовничість помітно підупала, і  зрештою переговори відбувалися не за «російським сценарієм», а, як було сказано в офіційному повідомленні про них, «пройшли в дружній, діловій обстановці». 

Додамо, що українська державна делегація мала високий рівень представництва. Ось її склад: Л.Кравчук, перший віцепрем’єр-міністр К.Масик, міністр закордонних справ А.Зленко, члени президії ВР В.Дурдинець, В.Євтухов, О.Ємець, Д.Павличко, В.Пилипчук, А,Чепурний, І.Юхновський, голова Народного Руху І.Драч, експерти В.Василенко, Л.Лук’яненко, О.Мороз, В.Філенко, В.Чорновіл.

Підсумки переговорів були зафіксовані в підписаному Л.Кравчуком і О.Руцьким небагатослівному Комюніке, яке починалося з констатації доконаного факту: «У результаті ліквідації державного перевороту в СРСР виникла нова політична ситуація, яка відкриває можливість прискорити демократичні перетворення і повністю реалізувати суверенні права республік». А далі були перераховані вісім пунктів першочергових і невідкладних дій, що випливали з цієї ситуації, з урахуванням реалій перехідного періоду. В останньому з них було передбачено «негайно обмінятися повноважними представниками РРФСР і України для постійного інформування Сторін і проведення консультацій».

Отже, це були повноцінні міждержавні переговори і підписані за їх підсумками документи, які значною мірою розрядили напругу того спекотного серпня 1991 року і зафіксували ліквідацію одного з полюсів до цього «двополюсного» світу. 

       *   *  *

Москва, імперська Росія, особливо після приходу до влади В.Путіна, ніколи не мирилася з існуванням незалежної України. Не дочекавшись не раз пророкованих Кремлем та його трубадурами розвалів української економіки, фінансової системи та інших сфер державного і суспільного життя, не  змігши протидіяти поступовій інтеграції України в західну і загалом світову системи політичних і економічних відносин, Росія пішла звичним імперським шляхом –окупувала Крим і розв’язала війну в Донбасі, а 24 лютого 2022 року посунула на Київ, на інші українські території армадою своєї військової сили, почавши проти України повномасштабну війну. І знову був масований напад на Київ та десанти в інші регіони. Кровопролитна війна продовжується. Тільки за ніч і ранок понеділка 26 серпня агресор випустив по Україні більш як сотню ракет та близько ста «Шахедів». Вибухи лунали майже по всій українській території, завдавши численних руйнувань та людських жертв. Подібні атаки агресора, як і вся затіяна ним війна проти України, тільки посилюють гнів, ненависть до окупантів, спротив знавіснілому ворогу. Україна вступає в тридцять четвертий рік своєї незалежності з твердою, непохитною вірою в свою перемогу, в торжество правди над кривдою.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства