Росія вибудовує власний «паралельний світ»
Два з половиною роки Великої війни – і стільки ж часу ізоляції країни-агресорки. Не тотальної, але все ж таки досить масштабної. Зараз та країна частково замкнена в собі, адже 70% росіян навіть не мають закордонних паспортів. Відтак, там вибудовується свій химерний, паралельний світ. Проте залізної завіси з навколишнім світом немає. А значить химерність «русского міра» виплескується назовні й далі цілеспрямовано та системно розповсюджується, нав’язується світові.
Розглянемо для прикладу кілька елементів цього «паралельного світу»: російські альтернативи Олімпіаді, Оскару, Нобелівській премії миру, а також інші, більш конкретні приклади.
АМБІЦІЙНІСТЬ І НИЩІВНИЙ ПРОВАЛ РОСІЙСЬКИХ ЕРЗАЦ-ОЛІМПІАД
У пропагандистських ефірах Ерефії регулярно доводиться чути: «Та навіщо нам та/той Олімпіада / Оскар / Нобелівська премія?.. Все одно не пускають. А давайте зорганізуємо щось своє!».
Звісно, що це була не ініціатива з низів, а трансляція думок з верхів. Найчастіше щодо спорту, який усі диктаторські режими дуже люблять. Відтак, на засіданні уряду в серпні минулого року Путін порадив навести лад в міжнародному русі, бо «олімпійські ігри деградують». Таке треба виконувати обов’язково. Тому на 2024 рік було заплановано аж два заходи, аби вже точно затьмарити Олімпіаду в Парижі: Ігри БРІКС (Казань, 12-23 червня) та Всесвітні ігри дружби (Москва, Єкатеринбург, 15-29 вересня).
Останні, як бачимо, мали б от-от розпочатися. Але їх скасували. Строго кажучи, перенесли на наступний рік. Чому складнощі виникли саме з цим проєктом? Тому що концептуально він одразу був амбіційно заявлений як альтернатива олімпіадам – літній та зимовий варіанти з проведенням раз на чотири роки. Не дивно, що МОК відреагував дуже різко, пояснивши: до тих, хто заявиться на ігри дружби, будуть застосовані санкції. Тому їх просто перенесли на рік, у надії, що десь щось якось зміниться.
А ігри БРІКС відбулися. Пройшли не так, щоб яскраво, але свої рекорди теж зафіксовані. Російський синхроніст Мальцев виграв аж чотири золоті медалі. Особливо складною стала його перемога у довільній програмі, де він виступав 1 (по буквах – один) і тому став 1-м (по буквах – першим). У технічній програмі в нього був один суперник, а в двох змішаних дисциплінах – три-чотири, але й там він переміг.
Не менш захоплюючий турнірний шлях був у литовського атлета в боротьбі на поясах Андрюса Мажейки. Щоправда, він уже три роки лікується, але на турнір якимось чином був заявлений. І оскільки в окремих поєдинках у нього суперників також не було, то він навіть мав шанс отримати бронзу. До Казані, нагадую, так і не прибувши.
Чудовий турнір, тільки я б його назвав не Ігри БРІКС, а Ігри Кафки. Можна і так, бо на місцях головне – щоби було на чому гроші пиляти.
КІНОАКАДЕМІЯ БРІКС – «ОСКАР ДЛЯ ГЛОБАЛЬНОГО ПІВДНЯ»
А про альтернативного Оскара мріє Міхалков. Нікіті-Бєсогону останнім часом сильно не вистачає міжнародного визнання для себе та свого клану. Тому він уже давно пробиває ідею великої міжнародної кіноакадемії та кінопремії, наприклад, на основі БРІКС (ну ви зрозуміли, це така російська традиція, коли дещо хочеться розширити, то треба хапатися за ці п’ять літер і робити БРІКС+).
Тут справи легше, кінофестиваль цього об’єднання вже існує – з 2016 року. В Росії він проходив у 2020 та 2024 роках у межах Московського кінофестивалю, де президентом – той самий Міхалков. (Було кілька гучних розслідувань про завищене там фінансування, а з БРІКС же можна списати ще більше).
І у квітні-2024 було заявлено, що наступного року нарешті планується створити кіноакадемію та кінопремію БРІКС. І сказав про це хто?.. А от і не вгадали – не Міхалков, а глава МЗС Лавров. Що також показує непересічну вищу зацікавленість цією історією.
Якщо ж усерйоз і без жартів, то якраз цей проєкт у пропагандистському сенсі для нас достатньо неприємний і небезпечний, на відміну від псевдо-олімпіад. Китай та Індія мають дуже потужне кіновиробництво, у Бразилії та ПАР також вистачає непоганого кіно. До того ж, за принципом «БРІКС+» сюди можна підтягнути кого завгодно. А кінематографісти дуже люблять свіже, нове, незвичне, «незатерте» кіно з найрізноманітніших країн. Тому у випадку спритного менеджменту та енергійної кінодипломатії, може, вдасться створити кіноакадемію-кінопремію всього Глобального Півдня. Причому таку, в якій Росія буде в якості засновника, а значить – на провідних ролях.
Ну, звісно, якщо в росіян до цього дійдуть руки, і вони не розкрадуть усе по дорозі… Але вузлика на пам’ять зав’язати варто.
«РОСІЯНИ НА ВІЙНІ» – ВІД ВЕНЕЦІЇ ДО ТОРОНТО. І ДАЛІ БУДЕ…
І те, наскільки комфортним для просування російських наративів є світ великого кіно, переконливо показує приклад документального фільму «Росіяни на війні» (2024), який має в собі дуже вагомі ознаки російської пропаганди. Скандал із ним розпочався минулого тижня на Венеційському кінофестивалі і нині розвертається на Торонтському. Можна передбачити, що він продовжуватиметься та довго триватиме на різних інших майданчиках.
5 вересня картину показали в позаконкурсній програмі Венеційського форуму. І це спричинило великий інформаційний і громадський вибух. У фільмі канадсько-російська режисерка Анастасія Трофімова близько та відверто спілкується з російськими військовими в тилу та на фронті на тимчасово окупованій території Донецької області. Відбірковою комісією Венеції це було заявлено як чесне, відверте й антивоєнне кіно, що має врівноважити подібні картини з українського боку.
Але насправді все не так – у картині висвітлюється образ окупантів, вони показані нормальними, хорошими людьми, які здатні викликати симпатію. Так, дехто з них критикує російську владу, каже, що незрозуміло, за що і навіщо ця війна, проте продовжує воювати. До того ж є й такі – і їхні слова наведені, – що воюють цілком ідейно, вони кажуть, що в Україні з 2014 року громадянська війна, та взагалі в країні правлять бал фашисти…
У великому інтерв’ю Трофімова сказала, що в цій війні взагалі не можна бути ні на чиєму боці, а просто треба бути за мир. В умовах загарбницької війни така позиція фактично – пособництво окупанту. Втім, режисерка каже і більш дивні речі (в які вірить багато хто на Заході): що вона сім місяців знімала цей фільм на окупованих територіях… без дозволу. Ще раз: сім місяців – без дозволу, в розташуванні російської армії.
Це чи не найбільше обурило режисера-документаліста Віталія Манського, відомого нам по багатьох фільмах, зокрема по українській воєнній стрічці «Східний фронт» (2023). Під час роботи над нею один російський оператор поїхав щось зняти з російського боку війни – і був одразу заарештований.
Манський назвав картину Трофімової «професійною» та «дуже важливою». Але рівно в тому ж сенсі, в якому були документальні стрічки Лені Ріфеншталь, що працювала в Третьому рейху і для Третього рейху…
Гарячі суперечки щодо «Росіян на війні» просто зараз точаться на Торонтському кінофестивалі (TIFF). Українська дипломатія у співдружності з нашою громадою багато попрацювали, аби зупинити поширення проросійської пропаганди. І врешті-решт покази були скасовані. Що є хорошою новиною. Але скасовані з міркувань безпеки, а не через урозуміння негативної сутності фільму. І в майбутньому керівники TIFF «рішуче налаштовані показати його, коли це буде безпечно». Отже, важливу локальну перемогу «тут і зараз» досягнуто, але у корені, сутнісно ситуацію не вирішено.
РОСІЙСЬКА КІНОПРОПАГАНДА: ПІД ПРИКРИТТЯМ І ЧУЖИМ КОШТОМ
А чому так, треба розглянути окремо. Дуже важливий чинник – те, що цей фільм проходить усюди як франко-канадський. Фінанси шукали французькі продюсери, давали гроші канадські установи. Тобто, Росія взагалі ні до чого. Тільки в назві та головні «герої» – звідти… Взагалі, уявіть собі, наскільки зручна історія. Росії навіть не довелося витрачати своїх коштів на цю дійсно м’яку та хитро обгорнуту пропаганду.
37-річна авторка Анастасія Трофімова – росіянка за походженням, але вчилася в Торонто та Амстердамі. У неї взагалі непересічний досвід документального воєнного кіно. Причому на початку своєї кінокар’єри вона співпрацювала з Russia Today. В 2015 році телеканал RT Documentary випустив її фільми «Жертви ІДІЛ», «Її війна: жінки проти ІДІЛ», у 2017-му – «Конго, моя коштовність» і «Дорога до Ракки». «Але ж то було давно», – скажуть демократичні захисники режисерки.
Ще один найважливіший фактор – те, що стрічка проходить під маркою «антивоєнна». І проблема в тому, що заперечити це надзвичайно важко. Адже там показані складнощі війни, є якась її критика. А те, що не показана більш жорстка правда, не зображені злочини, то… «Що ж ви хочете, – скажуть захисники Трофімової. – В кіно неможливо показати все. Право творця вибирати, що показувати. Чи ви проти свободи творчості?!».
Отже, ми ще почуємо багато суперечок, боротьби, намагань з нашого боку роз’яснити дійсний стан речей у зв’язку з цією російською пропагандою, зробленою на канадські гроші.
ПУТІНСЬКА ПРЕМІЯ МИРУ – МАРОДЕРСТВО НА ЛЬВУ ТОЛСТОМУ
Ревно ставляться в Росії і до Нобелівки, особливо Нобелівської премії миру, оскільки тут часто викликають невдоволення номінанти та переможці. Відтак, з’явилася думка заснувати свою, російську премію миру. Премія миру від країни-агресорки? Саме так. Зрозуміло, що для українців це виглядає якимось потойбічним цинізмом, та що поробиш, ми ж не будемо очікувати проявів совісті в нашого північно-східного сусіда.
Важливе питання – як назвати премію, щоб вона привабливо виглядала? Міжнародна премія миру і-і-і… Якогось гучного імені не вистачає. Кого ж вибрати?.. Ну, не академіка ж Сахарова. Були ж дійсно чудові варіанти. З 1949 по 1955 роки вручалася Міжнародна Сталінська премія, а в 1956-1990 роках – Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами». То може – Міжнародна Путінська премія миру? Впевнений, що й такі холуйські варіанти пропонувались, але вирішили, що то занадто. Попри внесок Путіна у філософію гуманізму, наприклад його максими, що «після смерті Махатми Ганді йому і поговорити нема з ким». Але потім згадалися інші історичні слова вождя, що «Ганді називав себе вірним учнем Льва Толстого».
Так з’явилася остаточна поетична назва – Міжнародна премія миру імені Л.М. Толстого. Засновники – російське історичне товариство (його керівник – за сумісництвом голова служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін); російське військово-історичне товариство (голова – помічник Путіна, так би мовити, комісар з питань історії, Володимир Мединський) та російський фонд миру (тут керує голова ЛДПР, голова думського комітету з міжнародних справ Леонід «Зайчутка» Слуцький).
Ну тобто, як бачите, толстовець на толстовці сидить і толстовцем поганяє. До речі, про толстовство та його головні принципи (серед яких – непротивлення злу насильством, відмова від ворожнечі з будь-яким народом) в установчих паперах Премії та на її сайті – ні слова. Замість того канцелярський набір слів:
«Ім'я Л.М. Толстого, масштаб його спадщини та особистості найбільш повно відповідають ідеї та цілям міжнародної премії миру, вручати яку передбачається особам та організаціям, що зробили значний внесок у справу зміцнення миру та дружби між народами».
І це – про Толстого, який під час російсько-японської війни нещадно лупцював спалах російського шовінізму та повторював мудру думку одного британця, що «патріотизм – останній прихисток негідників». Підняття саме цього імені на прапор «путінської премії миру» – це вже не просто цинізм, а якесь ідеологічне, світоглядне мародерство. Тепер ще залишилось музей «Ясна Поляна» перейменувати на «Мутна Поляна».
ПУТІНСЬКА ПРЕМІЯ МИРУ ІМ. ТОЛСТОГО – ДУРІСТЬ В УСЬОМУ
Так от, 9 вересня, на черговий день народження Толстого, в Москві, в «Большом театрі» відбулося вручення першої Толстовської премії миру. Вручав її голова журі премії, гендиректор «Большого» Валерій Гергієв. Він же диригував під часу концерту на честь церемонії вручення.
Особливо смішно тут виглядав підбір концертних номерів з творчості Чайковського. На перше – урочиста увертюра «1812 рік» Петра Чайковського, написана на честь війни з французами, та кантата «Москва», написана 1883 року на честь коронації улюбленого путінського царя-консерватора Александра III. На початку її звучить: «Гой, не хмара в синьому небі розстилалася, / Злі татари вал за валом по Русі валять». А закінчується кантата прямим зверненням до помазаника об'єднати під своєю рукою всі православні країни та урочистим величанням государя, государині, спадкоємця та всіх їхніх вірних слуг.
Що казати – ідеально підібраний репертуар для міжнародної премії миру. Таке собі путінське толстовство – з патріотичними, імперськими кулаками.
Хто ж отримав першу Толстовську премію миру? Африканський союз. Причому аргументація, чому саме він, була доволі туманною, як у вітальному листі Путіна, так і в промові Гергієва. Здається, не стільки за «підтримки миру та безпеки на планеті», скільки за внесок у «формування багатополярного світопорядку».
І тут є цікава деталь: якщо подивитися на список країн шановного Африканського союзу, то можна побачити, що членство значної кількості країн там припинено – після низки заколотів. І це переважно країни зони Сахеля. Саме там, де працює російська ПВК «Вагнер». Тобто – гірка іронія долі – вручення саме такої премії саме за такою адресою можна вважати визнанням заслуг у толстовському непротивленні злу.
За підсумком, ця премія в усьому, від концепції, назви до реалізації виглядає відвертою дурістю. Але як уже почали, то просуватимуть далі. Слава тобі, Господи, що сам Толстой не дожив.
ШЛЯХ РОСІЇ: НА ФУТБОЛ У ХАНОЙ, НА КУРОРТИ – В КНДР
На розпочату тему можна говорити довго, прикладів багато. Вибудова паралельного світу в Росії та його проєкції назовні існують і продовжуються в усіх сферах.
У тому ж спорті преса робить вигляд, що взагалі не розуміє, за що ж така «політизація» і чому російські команди нікуди не пускають. І всерйоз обговорюють товариські, нікому не потрібні матчі збірної Росії з футболу. От 5 вересня команда в Ханої упевнено переграла збірну В’єтнаму 3:0 (це ж так цікаво). Втім, далі сама природа збунтувалася, і матч зі збірною Таїланду 7 вересня в тому ж Ханої не відбувся – через тайфун.
У хокей збірна Росії не грає з 2022 року, після вторгнення. Але впевнено займає чільні місця в рейтингу IIHF, нещодавно перемістилася з 3-го – на 2-е. А якщо наступного року Канада не візьме медалі, то Росія взагалі очолить той рейтинг. Не граючи ні з ким! Чому так? Бо їй щорічно нараховують бонусні очки за попередні першості, в яких вона брала участь. Дрібний, здається, абсурд, але показовий.
І знов – на узбережжя Тихого океану. Росіян запрошують на гірськолижні та морські курорти такої перлини світового туризму, як КНДР. І не тільки дорослих, а й малечу – в місцеві табори (в хорошому сенсі), в тому числі у північно-корейський аналог «Артеку».
А поїдуть туди російські діти зі шкіл, названих іменами вбивць, учасників «СВО», з класів, у яких стоять іменні парти тих же «героїв». Вони колись тут сиділи (в хорошому сенсі), були простими бешкетниками, хуліганами. Потім стали дорослими шкуродерами, рецидивістами, а з в’язниць поїхали на війну, де й були ліквідовані. За це їм тепер така слава.
Втім, є й варіанти більш просунутої мілітаризації – технічної. У середу стало відомо, що давнє класичне радянсько-російське видавництво «Просвєщєніє» разом із компанією-виробником БпЛА «Геоскан» випустили перший навчальний посібник з безпілотників у рамках навчального предмету «Труд». Це для учнів 8-9 класів. Керівні працівники російського міносвіти прямо пояснили, що в цьому випадку йдеться про набуття навичок «для підготовки до несення військової служби».
А під час цих войовничих уроків «Труда» дітки наспівуватимуть пісеньки з нової опери відомого російського попсовика Ігоря Матвієнка «Князь Володимир». Прем’єра – в лютому наступного року, в головних аріях – Шаман і Расторгуєв. Історично приватизований Москвою київський князь, який на горе мав те ж ім’я, що й нинішній російський диктатор, має музично підтверджувати справедливість цієї несправедливої війни.
Вибудова паралельного світу в Росії продовжується і, здається, пришвидшується. Що робить його все більш небезпечним для всього навколишнього світу.
Олег Кудрін, Рига
