Як путінський режим вправно маніпулює масовим поширенням брехні
Сучасна російська медіамашина дуже відрізняється від радянської пропаганди, яка без кінця проголошувала перемогу комунізму. Однак путінський режим не хоче повністю відмовлятися від масового поширення брехні та героїчних фантазій, йдеться у матеріалі Neue Zürcher Zeitung.
Той, хто був у росії до 1991 року, пам’ятає великі літери на багатоквартирних будинках. “Партія – розум, честь і совість нашої епохи” або “Вперед до перемоги комунізму!” – фрази, які вбивалися в голови населення десятиліттями. Проте за останні 10 років реального існування соціалізму вони перетворилися на фоновий шум. Хоча радянська ідеологія все ще мужньо зберігала свою присутність у суспільній сфері, вона сприймалася лише як фон.
На початку радянського століття все було зовсім інакше. Вождь революції Ленін чудово розумів, що він має завоювати як політичну владу, а й душі. Тому вже перші партійні програми передбачали використання «державного апарату влади» для «найширшої пропаганди комуністичних ідей».
Спочатку цю роль виконували політичні плакати. Однак між пропагандою та агітацією часто виникав конфлікт цілей — складніші питання рідко можна було звести до знакового мотиву, і їх доводилося пояснювати у довгих текстах. Звісно, від цього страждав агітаційний ефект плаката, який у таких випадках нагадував ілюстровану стінгазету.
Але незабаром на зміну плакату як центральному засобу пропаганди прийшов новий засіб – кіно. Відоме висловлювання Леніна, що найважливішим із усіх мистецтв для більшовиків є кіно. З 1928 року радянське керівництво розгорнуло пересувні кіноустановки, які призначалися також для охоплення сільського населення. З 1932 року існував навіть кінопоїзд, який зупинявся у різних провінційних містах та демонстрував новинки молодої радянської кіноіндустрії.
В той же час тиражі газет продовжували зростати. У найважливіших керівних організацій з’явилися власні видання. Центральний Комітет партії видавав «Правду», Верховний Совєт – «Известия». Однак у просторіччя одноманітності історій про успіхи соціалістичного будівництва протиставлялася приказка: «У «Правді» немає новин, а в «Известиях» немає правди».
Подальший технологічний розвиток радіо і телебачення став для Кремля гострим мечем. З одного боку, побільшало охоплення пропаганди, а з іншого – іноземні мовники змогли прорватися через державну монополію на інформацію.
Аж до розпаду Радянського Союзу в 1991 році радянська пропаганда ніколи не заперечувала своєї ролі. Вона не приховувала, що хотіла перетворити людей на вірних послідовників комуністичної ідеології, використовуючи різні прийоми впливу.
У «лихі» 1990-ті стратегії впливу на російську громадськість кардинально змінилися. Йшлося вже не про пропаганду непорушних ідеологічних істин, а, швидше, про створення консенсусу серед керованих про те, що ними має керувати певна людина.
На початку 1990-х років президент Борис Єльцин все ще міг користуватися величезним політичним капіталом, який він придбав, відбившись від серпневого путчу 1991 року. Коли в 1996 році він мав переобиратися, росія перебувала в стані економічного і політичного вільного падіння. Єльцин забезпечив собі другий термін за допомогою західних політтехнологів.
Серед його помічників на виборах був молодий Олексій Навальний, який пізніше визнав, що свого часу припустився помилки. Нагнітаючи страх перед неокомуністичним президентом, він завдав шкоди демократичним інститутам в росії і тим самим підготував ґрунт для маніпуляцій доби путіна.
В істинно ленінському стилі путін поставив під контроль найважливіший політичний засіб масової інформації, телебачення, на самому початку свого першого президентського терміну. Під впливом мафіозних методів олігархи змушені були продати свої канали державним корпораціям.
З того часу на російських телеканалах існує поділ праці. Перший канал озвучує мудрі поради уряду в серйозній обстановці новин і забезпечує візуальну присутність вічного президента в житлових кімнатах. На «росії» показують монументальні документальні фільми, що оспівують історичні успіхи путінізму.
Зрештою, на НТВ – розголошення та марення у студійних посиденьках. Таким чином, російському народу по всіх каналах показують, чого він повинен хотіти. Державні ЗМІ дають готові відповіді на незручні питання, які залюбки приймаються аудиторією.
Чому в Україні йдуть бойові дії? росія не поводиться агресивно, а відстоює своє право не погоджуватися з домінуванням Заходу. Чи є українці ворогами? Ні, українці – братній народ, який ми звільняємо від фашистського режиму. Чи є в Україні жертви серед мирного населення? Ні, ми атакуємо лише військові об’єкти.
Висвітлення подій у російських ЗМІ контролюється Кремлем за допомогою поступаючих у редакції керівних принципів – методичок.
Найголовніша відмінність від радянської пропаганди полягає в тому, що сьогоднішня маніпуляція діє за порогом відомої ідеології і маскується під інформаційно-розважальну. Політика подається суспільству як «складна» галузь – визначення долі держави потребує високого рівня лідерських компетенцій, які є лише у путіна.
Щоб припинити формування критичної думки у російської громадськості, російські ЗМІ вдаються до простої стратегії. Несприятлива інформація, наприклад, повідомлення про Бучу чи Маріуполь, знецінюється контрпропагандою. Мовляв, те, що сталося в Бучі, було інсценоване українцями, а в Маріуполі населення звільнили від окупації праворадикальним полком «Азов».
Іноді інформаційні шлюзи відкриваються повністю, і у світ вивалюється така кількість версій, що російському глядачеві здається, що правди все одно не знайти. Після того, як рейс MH17 був збитий над східною Україною російською ракетою, повідомлення почали надходити швидко і густо: то це була операція ЦРУ, то український пілот винищувача збив пасажирський літак. Новина, що в цивільний літак завантажили трупи при вильоті з Нідерландів, щоб звинуватити росію після катастрофи, буквально вистрілила.
Медіаполітичні технології та політичне маніпулювання в росії сьогодні тісно скоординовані. Цей процес можна було чітко спостерігати щодо кандидата у президенти Бориса Надєждіна на початку цього року. Політична програма Надєждіна була такою ж простою, як і привабливою – він виступав за негайне припинення війни з Україною.
Кремлівські політтехнологи спочатку намагалися використовувати Надєждіна у своїх цілях. За такого розкладу він міг би отримати офіційний результат на виборах від 1,5 до максимум 2%. Це продемонструвало б російському населенню, що понад 80% підтримують воєнний курс путіна і будь-які протести проти нього безглузді.
Проте в міру того, як черги, щоб здати підписи за Надєждіна, ставали дедалі довшими, Кремль дав відбій і не дозволив збурювачу спокою навіть виставити кандидатуру на президентських виборах.
Після лютого 2022 року елементи радянської пропаганди знову стали частиною російської індустрії впливу. Непопулярні видання знову просто забороняють. Сучасним еквівалентом радянських глушилок є блокування іноземних сайтів, таких як Facebook та Instagram. YouTube штучно уповільнений настільки, що він більше не доступний.
Постмодерністська стабілізація путінської системи тепер накладається на нав’язливий патріотизм, в якому латинські літери Z і V, доведені до абсурду, набувають культової функції серпа і молота.
Ефект масованого бомбардування брехнею і героїчними фантазіями фатальний. У росії більше немає політичного народу, є лише населення.
Лев Гудков, метр російської соціології, найбільш чітко підсумував ситуацію, що склалася. Він схилився над трупом того, що колись було російським суспільством і саркастично зауважив: «Робота патологоанатома також важлива, чи не так?».
Автор:
Ульріх Шмід, професор кафедри суспільства та культури Росії в Університеті Санкт-Галлена (Швейцарія)
реклама