Нідерландські волонтери Френкі ван Гінтум та Кун ван Остен безкоштовно годують людей в Україні навіть під обстрілами. Дружина Френкі – українка, з якою вони у шлюбі вже 24 роки. Тож він добре розуміє страждання та біль українців. Після повномасштабного вторгнення двоє друзів із Нідерландів, власників мобільного фастфуду, вирішили допомагати українцям, які ринули до кордону, рятуючись від російських атак. Волонтери без вагань сіли у свій фудкорт на колесах і поїхали до Польщі. Спочатку їжу готували й безкоштовно роздавали на українсько-польському кордоні, потім картоплею фрі, ковбасками та сирним суфле почали годувати на прифронтових територіях. Разом вони об'їздили чимало українських міст: Ізюм, Харків, Херсон, Миколаїв, Покровськ, Святогірськ, Краматорськ.

У Краматорську волонтери дивом вижили під час жахливої трагедії 27 червня 2023 року, коли російські війська завдали по місту два ракетних удари і влучили по піцерії, де саме перебували Френкі та Кун. Тоді загинули 13 людей, 64 були поранені. Наступний день після трагедії, 28 червня, волонтери тепер уважають своїм другим днем народження, а пережите ще більше мотивувало їх підтримувати Україну. Тож нідерландці взялися активніше допомагати українським військовим, сприяти цивільним з евакуацією, створили у Дніпрі тимчасовий прихисток для мирних жителів, вивезених із гарячих точок. Вони також влаштовують відпочинок за кордоном для українських дітей, а ще борються з російською пропагандою та фейками.

ПЕРЕД НАМИ БУЛИ СОТНІ ЛЮДЕЙ, ЯКИХ МИ МАЛИ НАГОДУВАТИ

- Збройна агресія РФ триває вже більш як десять років, а повномасштабне вторгнення Росії в Україну – понад два роки. Після 24 лютого 2022 року ви вирішили підтримати українців і поїхали роздавати їм їжу. Розкажіть, як почалася ваша волонтерська діяльність і зародилась ідея подорожувати із фудтраком?

Френкі: - Я дуже добре пам’ятаю перший день, коли почалося повномасштабне вторгнення, бо моя дружина – українка, киянка. Уранці вона мене розбудила і сказала, що в Україні велика війна. Війна в Україні тривала і доти, але це була повномасштабна: і в напрямку Києва, і всюди, по всій країні. Її сестра живе у Києві. Тож я дуже добре пам’ятаю, що відбувалося в нашому домі. Це був неабиякий шок, тому що вона дуже-дуже боялася за свою сестру та інших родичів і друзів.

Кун: - Я дізнався з телебачення, що почалося повномасштабне вторгнення, і заціпенів від побаченого. Потім ми поспілкувалися телефоном і вирішили щось робити, об’єднати зусилля, щоб допомогти людям.

Ф.: - Так, я зателефонував Кунові й запропонував: «А що, як ми із фудтраком поїдемо у Польщу до українського кордону та роздаватимемо картоплю фрі й різні снеки?». Адже в новинах повідомляли, що сотні тисяч людей тікають від війни, вони потребують допомоги та їжі.

К.: - Я одразу сказав, що готовий їхати до кордону з Україною. І наступного дня ми сіли за стіл один навпроти одного та почали планувати, хто за що відповідає та що робить.

- Як ви готувалися до подорожі? Звідки брали гроші?

Ф.: - Отже, ми почали лише з 5000 євро. Кожен із нас поклав на стіл по 2500 євро, щоб закупити картоплю фрі та закуски. Сіли в авто, причепили фудтрак і вирушили до кордону з Польщею, гадки не маючи, що на нас чекає попереду.

- Як на вас реагували на кордоні? Чи дали вам зелене світло, так би мовити, щоб ви могли роздавати їжу?

К.: - Було дуже багато людей навколо нас, і ми просто проїхали. Хтось вигукував, що радий нас бачити, хтось показував, куди нам прямувати та де можна стати. І всі діяли дуже швидко та злагоджено.

Ф.: - Ми не знали, куди їхати. Аж раптом хтось сказав нам, що є великий торговельний центр, він порожній, і там приймають людей з України. Коли ми їхали туди, то бачили, як ішли сотні та сотні, мабуть, кілька тисяч людей. Було дуже велелюдно. І небайдужі колеги, які теж роздавали їжу, зааплодували, коли побачили нас, як їде наш фудтрак, бо вони дійсно вже не знали, як нагодувати всіх цих людей, кількість яких лише зростала. Вони сказали: «Не треба ніде реєструватися, на це немає часу. Просто ставте свій фудтрак і беріться до роботи». Десь за пів години перед нами стояли сотні людей, яких треба було нагодувати. Ми роздавали понад 2000 порцій за день і слухали жахливі історії.

УКРАЇНЦЯМ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ВІДЧУВАТИ ПІДТРИМКУ, ОСОБЛИВО ТЕПЕР

- Які історії вас вразили найбільше?

Ф.: - Я був приголомшений, коли жінці зателефонували та повідомили, що помер її чоловік. Були люди, які подорожували по 5–6 днів, щоби просто дістатися кордону. Нам також показували фото автівки з написом «діти» й отворами від куль. І це, мабуть, був один із найемоційніших моментів. Перший тиждень видався дуже емоційним. Дорослі з дітьми просто лежали на матрацах на підлозі колишнього супермаркету. Ми також були на вокзалі, бачили, як прибув потяг. І з цього потяга, наче у старих фільмах про війну, виходили люди, які падали з ніг від утоми та стресу. У їхніх очах були жах і розпач. Вони розуміли, що опинились у Польщі, але що далі – ніхто не знає.

К.: - Я ніколи не забуду дівчинку із порожнечею в очах. Я запропонував їй картоплю фрі, вона не відреагувала. Я знову запитав: «Можливо, картоплю фрі з кетчупом?». І я не знаю, чому, але раптом її обличчя змінилося, імовірно, через спогад про щось хороше, бо вона усміхнулася. Також я запропонував їй солодощі. Потім вона приходила до нас іще кілька разів, наче почувалася поряд із нами у безпеці. І ми були дуже раді їй допомогти.

Ф.: - Також була літня пара. Вони прийшли, коли ми вже зачинялися. Але ми не могли залишити їх голодними. Тому знову почали смажити сосиски, дістали сир і картоплю фрі. Ми їх нагодували. Вони розповіли нам, що прямують до родичів у Францію. Я запитав, чи мають вони гроші на таку подорож. Чоловік відповів, що мають, і показав кілька сотень, по очах жінки я бачив, що заощаджень для такої подорожі в них небагато. Тож ми наполягли та допомогли їм фінансово.

- Отже, це була ваша перша поїздка до Польщі, щоб допомогти українським біженцям. А коли ви вирішили перетнути кордон, щоб на власні очі побачити жахіття війни, про яке вам розповідали українці в Польщі?

К.: - У нас не було досвіду та розуміння того, що таке війна, але в нас було бажання допомогти, ми були вражені історіями людей і мусили щось робити. Ми ніколи не були в країні, де точиться війна. Згодом наші колеги, які допомагали українським біженцям у Польщі (вони були з Австрії, здається), сказали, що збираються перетнути кордон, бо там багато людей потребують допомоги. Ми домовилися, що вони поділяться з нами своїм досвідом, яка там ситуація. Згодом колеги сказали, що насправді з українського боку можна працювати безпосередньо біля кордону. Ракет вони не бачили.

Ф.: - Тож ми вирішили перетнути кордон. Далі почали їздити в різні області України. Починали у Львові, потім були в Ірпені, Бучі, Бородянці. Ми на власні очі бачили зруйновану вулицю, потрощені будинки. Тоді ми вперше відчули війну. Росіян уже звідти вигнали. Але ви бачите наслідки. Ви бачите танки, виснажених людей, вони розповідали нам жахливі історії про те, що їм довелося пережити. Найгірше було, що люди не могли вирватися з того пекла. Вони не могли втекти, бо їх розстрілювали на вулиці, тому вони мусили залишатися тільки всередині будівель, сподіваючись на краще.

Був чоловік, який прийшов по картоплю фрі та закуски. Аж раптом він прочитав на нашому фудтраку, що ми з Нідерландів, і заплакав, бо був настільки зворушений тим, що ми приїхали з іншої країни, щоб допомогти. Для українців дуже важливо відчувати підтримку. Особливо тепер це дуже важливо, тому що минуло більше ніж  два роки і, знаєте, люди втомлюються, а іноді вони бачать і слухають різних політиків, і в них виникає відчуття, що вони більше не цікаві ЄС та іншим країнам. А коли вони бачать в Україні волонтерів з-за кордону, що допомагають, які все ще підтримують, тоді в них з’являються крила та мотивація боротися далі.

- Як на вас реагують на Сході України, у прифронтових містах?

Ф.: - Коли ми їдемо на Схід, то, на жаль, не бачимо великої кількості волонтерів. Ви бачите волонтерів у Києві, ви бачите волонтерів в Ірпені. Ви бачите на Сході українських волонтерів і кілька великих організацій, як-от World Central Kitchen (некомерційна неурядова організація, яка забезпечує харчуванням постраждалих, зокрема, після стихійних лих, – ред.). В усіх наших поїздках ми зустрічаємо здебільшого журналістів, досить багато журналістів, а іноземних волонтерів майже нема. Вони багато їздять до Львова, щоб доставити допомогу, можливо, до Києва, але не на Схід.

ДИВОМ ВИЖИЛИ ПІСЛЯ РАКЕТНОГО УДАРУ ПО ПІЦЕРІЇ У КРАМАТОРСЬКУ

- Коли ви вирішили, що час їхати допомагати українцям на Сході?

Ф.: - Гадаю, коли ми побували у Харкові. Потім була Харківська область, Ізюм, Святогірськ, Авдіївка, Краматорськ тощо.

- Ви згадали про Краматорськ. У червні минулого року Росія вдарила ракетами по піцерії у Краматорську, загинуло 13 людей, серед них – четверо дітей. Ви тоді вижили. Розкажіть про свій другий день народження.

Ф.: - Так, ми були всередині, коли піцерію атакували ракетами «Іскандер». Нас поранило, але легко, просто склом. За сусіднім столиком сиділа жінка, яка померла. Але ми вціліли. І тоді виникло відчуття, ніби це наш другий день народження. Нам надзвичайно пощастило, тому що піцерія складалась із трьох частин. Та, куди прилетіла ракета, була за 12 метрів від нас. Ми розрахувалися буквально за хвилину до вибуху. Я хотів залишити чайові, але мав 500 гривень однією купюрою. Тож ми вирішили дати дівчині ці 500 гривень, щоб у неї був хороший день. Ми розрахувалися, дали їй 500 гривень чайових, а потім дізналися, що вона серед загиблих.

К.: - Це було одне з перших відео (показує відео).

Ось у мене кров на обличчі (у кінці відео видно, – ред.). Воно було на всіх телеканалах. Нам дуже пощастило. І бачите, ось лише цивільні, немає солдатів. Ми були там і бачили. Але на російських телеканалах показали цілковиту пропагандистську брехню. Військові прибули рятувати людей, а російська пропаганда запевняла: «Дивіться, там було повно солдатів». Мовляв, це була атака не по цивільних, а по військових.

Ф.: - Ми були там і бачили все на власні очі. І ця атака та російська пропаганда лише мотивують нас більше допомагати й підтримувати Україну.

- Ви згадали про російську пропаганду. Яка ситуація з цим у Нідерландах, на вашу думку? Чи доводиться вам розвінчувати міфи? Чи досі є необізнані люди, які не можуть повірити, що в Україні точиться страшна війна?

Ф.: - Так, через необізнаність деяких людей я іноді чую дуже дивні запитання, щиро кажучи. Наприклад: «Ви дістаєтеся в Україну літаком?». І я жартую у відповідь: «Так, F-16». Найчастіше питають, чи все ще триває війна. Адже у новинах уже не так багато та докладно розповідають про війну в Україні. Звісно, кожного дня щось повідомляють, але вже не на першій шпальті, як раніше. Я також бачу багато людей, які отримують інформацію із фейсбуку чи тіктоку й думають, що це новини. І коли кажеш, що ти був там, показуєш відео, вони відповідають, що це не може бути правдою, це нереально. Це просто фільм, монтаж, постановка. І ця людина справді так думає. Вона не може повірити, що триває така страшна, жорстока війна. Найгірше те, що люди не перевіряють інформацію, їм не цікаво знайти першоджерело.

Ми також розміщуємо повідомлення в соцмережах, щоб інформувати. Пам’ятаю допис, який набрав десь 88000 переглядів. Було понад 100 повідомлень і, мабуть, 20 мені довелося видалити через коментарі на кшталт: «Чому ви допомагаєте нацистам?». Тож трапляється і таке, але це не означає, що це думки нідерландців. Будь-хто може залишити коментар, ви ж розумієте.

МИ НЕ ВТОМИЛИСЯ ВІД УКРАЇНИ ТА ВІЙНИ

- Чи впала, на вашу думку, підтримка України в Нідерландах?

Ф.: - Я думаю, що більшість людей у Нідерландах за Україну. Водночас я думаю, що два роки тому їх було більше. Маємо визнати, що деякі просто втомилися, оскільки живуть у світі, де все гаразд. Їм важливіші місцеві новини, бо вони, так би мовити, ближче до тіла, вони стосуються їх безпосередньо. Однак коли почалося повномасштабне вторгнення, нідерландці відчинили двері своїх домівок для українців. Я думаю, що кількість українців і нідерландців, які досі живуть під спільним дахом, за цей час, звісно, зменшилась, але люди і далі підтримують Україну.

- Чому ви не втомлюєтеся допомагати Україні, особливо після пережитого у Краматорську?

К.: - Ми втомлюємося, бо це неабияке емоційне навантаження, адже важко після побаченого, після почутих історій, а також важко фізично. Але ми не втомилися від України та війни. Ми на собі відчули, що таке війна. Той випадок у Краматорську тільки спонукав нас допомагати ще активніше.

Ф.: - Так, є фізична втома, адже це поїздка з Нідерландів в Україну на автомобілі. А тоді по Україні то вгору, то вниз. Це в Нідерландах у нас рівнини. Але ні, ми не втомилися, бо вважаємо, що ця війна для нас така ж важлива, як і для України. Люди недооцінюють того, чим ця війна може обернутися, якщо її не зупинити. Якщо Росія припинить воювати, то війна закінчиться, а якщо Україна перестане боротися, то Україна зникне. А потім це поширюватиметься далі, на інші країни, наче рак. Я впевнений у цьому на 100 відсотків. Держави Балтії та Польща мають досвід і можуть розповісти про нього іншим країнам.

- Як часто ви їздите в Україну? Чи маєте графік або план поїздок? Хто вам допомагає, адже годувати таку велику кількість людей – це чималі гроші? 

Ф.: - 40 відсотків нашого часу – в Україні. На початку це були переважно наші власні гроші. Та оскільки про нас багато писали в новинах, багато людей нас знають, у нас багато друзів і підписників у соцмережах, які нам допомагають. Також є компанії, які тепер нас підтримують. Зокрема, є нідерландська компанія, що допомагає нам із картоплею фрі та снеками, курятиною, сирним суфле тощо. Якщо нам потрібно для України 10000 снеків або 12000 снеків, то нема проблем. Вони завжди готові та дуже нам допомагають.

ПЕРЕТВОРИЛИ СТАРИЙ ГОТЕЛЬ У ДНІПРІ НА ТИМЧАСОВИЙ ПРИХИСТОК

- Свою волонтерську діяльність ви починали з роздавання їжі, але сьогодні це не єдине, що ви робите. Розкажіть, як іще ви допомагаєте Україні?

К.: - Ми допомагаємо з евакуацією, постачали генератори й інші необхідні речі, а також безпілотники – для військових. Ми допомагаємо людям лагодити їхні пошкоджені будинки. Ми купуємо необхідні товари й інструменти.

Ф.: - Також ми реконструювали старий готель у Дніпрі та перетворили його на тимчасовий прихисток. Ідея полягає в тому, що люди, які терміново потребують даху над головою, які жили фактично на лінії вогню, мають змогу зупинитися там на кілька місяців, щоб оговтатися та знайти постійне місце проживання. І тоді їм на зміну можуть прийти інші постраждалі через війну. Це прихисток для людей в екстремальних обставинах.

- На скільки осіб він розрахований?

Ф.: - Тепер у нас 18 кімнат, але ми все ще працюємо й робимо деяку реконструкцію. І коли будемо повністю готові, то матимемо змогу прийняти 70 людей, тоді у нас буде більше приміщення. В екстремальній ситуації, звісно, ми можемо покласти там багато матраців, щоб терміново допомогти людям. У нас усе є: хороші ванни, душові, туалети, гарні кімнати. Справді, все добре організовано.

Ми сподіваємося, що вдасться знайти партнерів, щоб побудувати згодом іще й прихисток для тривалого розміщення.

К.: - Також ми евакуювали притулок для собак і котів, ідеться про понад 400 собак і десь 56 котів. Для цих тварин ми придбали стару ферму в Черкасах. Тож маємо тепер Центр підтримки тварин.

- Ви завжди подорожуєте тільки удвох чи іноді берете із собою когось із друзів, щоб допомагали вам?

Ф.: - Так, подорожуємо вдвох. Не всі готові перетнути кордон і побачити війну на власні очі. Також є ризик, що людина буде не готова працювати та викладатися на 100відсотків, а ви привезли її з Нідерландів, і вона буде з вами 3–4 тижні, адже ви взяли її із собою та за неї відповідальні. Тож ми вирішили, що людей звідси (з Нідерландів, – ред.) не братимемо, краще пропонувати роботу та гідну зарплатню людям в Україні. І якщо щось піде не так, то ми завжди можемо подякувати одне одному та розійтися.

РОСІЯ БУЛА ЗДИВОВАНА, КОЛИ УКРАЇНА ПОКАЗАЛА ЗУБИ. ТРЕБА ДИВУВАТИ ДАЛІ

- Ви також допомагаєте українським дітям і нещодавно повернулися з Польщі.

Ф.: - Так, ми повернулися до Нідерландів 19 жовтня. Ми були з 50 українськими дітьми у Кракові, де влаштували для них відпочинок. Усі ці діти втекли з окупованих територій до інших міст Донбасу та Запоріжжя, підконтрольних Україні. Але стало зрозуміло, що і там небезпечно, коли два тижні тому в будинок 15-річної Юлії влучила авіабомба. Попри сильні переживання, Юля була в безпечному Кракові та змогла трохи відволіктися від війни.

К.: - Тепер, коли ми провели з цією групою кілька днів, вони здаються звичайними дітьми, тому що більшість часу мали змогу бігати, сміятися, бавитися. Вони могли залишатися просто дітьми. Проте час від часу на їхніх обличчях можна було побачити сильне занепокоєння та смуток. Особливо під час розмов на не дуже приємні теми. Ситуація вдома, звичайно, зовсім інша, і багато хто втратив сім'ї та друзів під час цієї жахливої війни. Дуже шкода, що війна позбавила цих дітей нормального дитинства із походами в зоопарки та парки розваг, зі спортивними заходами.

- Як війна в Україні змінює ваші життя, ваші сім'ї? Френкі, ваша дружина з України, тож вона, напевно, із розумінням сприймає ваші ризиковані подорожі та волонтерство. А як реагує ваша дружина, Куне?

К.: - Моя дружина з Таїланду. Я їй розповідаю, що до чого. Вона підтримує та все розуміє, але, звісно, дуже хвилюється. Як змінилося моє життя? Я став значно емоційнішим, ніж раніше.

Ф.: - Моя дружина – українка. Тож я з нею ділюся пережитим після повернення з гарячої точки. Звісно, вона дуже хвилюється за мене. Моя дружина чудово розуміє, що де відбувається, слідкує за новинами. Вона не спить ночами, відстежує, куди летять ракети. Тож від того, що моя дружина – українка, не легше. Я намагаюся її берегти.

- Чи рахували ви, скільки разів були в Україні?

Ф.: - Ми одружені вже 24 роки. Дружина – киянка. Тож я багато разів бував в Україні. Тепер саме плануємо наступну подорож, рушаємо цього тижня. Будемо в Україні до 10 листопада. Знову виїжджаємо на Донбас. Також збираємося відвідати наш тимчасовий прихисток у Дніпрі. Ми особисто вирушимо на евакуацію тих, хто потребує допомоги, а ще маємо намір відвідати наш притулок для тварин у Черкасах.

- Чи рахували ви хоча б приблизно, скільки вже витратили грошей на підтримку України?

Ф.: - Ой, багато. Не знаю. Сотні тисяч євро.

- Що, на вашу думку, може покласти край війні Росії в Україні?

Ф.: - Коли Росію виженуть. Коли вона програє війну або коли до влади в Росії прийдуть інші люди. Я не бачу іншого способу покласти край війні.

Агресор напав на Україну, і це почалося ще в 2014 році, на Донбасі. Я впевнений, що це не сепаратисти. Я знаю людей, які були у Слов'янську та на власні очі бачили, як це починалося. Це були не сепаратисти, це були росіяни. І так почалася перша частина війни, а потім друга частина війни. Я думаю, Росія просто думала, що може легко це зробити знову, бо не було покарання. Вони сподівалися, що це буде триденна війна або, можливо, двотижнева. Думаю, вони справді так гадали й були здивовані, коли Україна показала зуби. Тож треба дивувати й далі та працювати над перемогою України.

Ірина Драбок, Гаага

Фото автора та надані Френкі і Куном