Саміти АТЕС і G20: розгублені Штати, наполегливий Китай і Росія на задвірках
Минулий тиждень пройшов під знаком двох великих самітів у Західній півкулі – АТЕС, країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, в Перу та «Групи двадцяти» найбільших економік світу (G20) у Бразилії. Підвищена увага до них була прикута через участь у зібраннях чинного президента США Джо Байдена і голови КНР Сі Цзіньпіна.
Та головною фігурою обох форумів, хоч і без фізичної присутності, став Дональд Трамп, обраний американський президент, який зараз активно формує свій уряд і від якого ніхто не знає, чого чекати.
«Чинник Трампа» суттєво послабив позиції Байдена, створивши сприятливі умови для просування Сі власного порядку денного. І лідер Китаю повною мірою скористався моментом, аби заявити про готовність його країни стати опорою глобальної стабільності щонайменше на наступні чотири роки.
ІЗ ПЕРУ В БРАЗИЛІЮ – САМІТИ АТЕС І G20
Упродовж минулого тижня центр світової політики пульсував у Південній Америці. Так збіглося, що саме на цьому континенті проходили підряд два масштабні саміти – 10-16 листопада відбувся форум АТЕС у Перу (Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво: 21 економіка, 40,5% населення планети, 54,2% світового ВНП та 43,7% міжнародної торгівлі) та 18-19-го – G20 у Бразилії (20 економік, дві третини населення планети, 90% світового ВНП і 80% світової торгівлі).
Це уточнення важливе, бо сім учасників формату АТЕС, серед яких Сполучені Штати і Китай, також беруть участь і в G20. Тож Джо Байден і Сі Цзіньпін мали можливість для спілкування упродовж десяти днів, провівши 16 грудня офіційні переговори у столиці Перу Лімі, а потім у них ще була нагода побачитися за столом переговорів у Ріо-де-Жанейро.
Участь Байдена та Сі у щорічних зібраннях лідерів АТЕС і G20 сама по собі важлива подія, бо, як правило, така нагода використовується для організації їх зустрічей і можливого чергового кроку для зменшення напруженості між двома супердержавами. Саме так було у 2022-му на саміт G20 в Індонезії та минулого року на формі АТЕС у США.
Регламент цих форматів не вимагає присутності глав держав, тому якщо комусь із якихось причин не хочеться, можна направити замість себе представника. Так неодноразово робили президенти США і вчинив минулого року Сі, коли делегував повноваження представляти Китай прем’єр-міністру Лі Цяну на зустріч G20 в Індії, з якою тоді у Пекіна була гостра фаза конфлікту.
Та цьогорічні зібрання істотно відрізнялися від попередніх двома важливими моментами. По-перше, збіглося головування в них двох сусідніх латиноамериканських країн, чим скористалися для зміщення термінів проведення самітів. Минулого року, наприклад, саміт G20 в Нью-Делі проходив у вересні, а лідери АТЕС збиралися у Сан-Франциско у середині листопада.
Друга і ключова відмінність – це перемога Дональда Трампа на виборах у США. Обраний американський президент, звичайно ж, не був фізично в Перу чи Бразилії, та його присутність відчувалася в усьому.
Так, участь Байдена виглядала радше як прощання з іноземними колегами, а не лідерство Америки у творенні майбутнього світу. Чинний президент США, адміністрації якого залишилося працювати рівно два місяці до інавгурації Трампа 20 січня, переважно підбивав підсумки своєї роботи та намагався підбадьорити союзників США запевненнями про незмінність політики Вашингтона з їх підтримки.
Останнє виглядало не дуже переконливо на тлі заяв наступного господаря Білого дому про необхідність перегляду умов співпраці з партнерами. Передусім, у сфері оборони і в частині збільшення оплати за американську безпекову парасольку.
Байден за десять днів провів достатньо зустрічей зі світовими лідерами на полях АТЕС і G20, та найголовнішою, поза сумнівом, стала зустріч із Сі, третя й остання за час його чотирирічного президентства. І про неї варто розповісти детальніше.
КИТАЙСЬКЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТРАМПУ
Фактично, це була не розмова очільників двох наддержав у розумінні предметної дискусії про перспективи двосторонніх відносин та світові справи. Сидячи перед Байденом, Сі звертався не до нього, а радше до обраного президента Трампа.
Голова КНР у непритаманній східній дипломатії вимогливій манері чітко й однозначно заявив, що Пекін готовий працювати разом із наступною адміністрацією США. Але тільки якщо Вашингтон дотримуватиметься кількох умов.
Перша і, вочевидь, найголовніша, – це правильне сприйняття Сполученими Штатами Китаю як партнера, з яким вигідно співпрацювати, а не як суперника й загрозу, яку потрібно стримувати. У цьому ж контексті вимога ставитись до Китаю як до рівного, не намагатися змінити його політичну систему чи пригнічувати або перешкоджати розвитку.
Далі від Вашингтона вимагається дотримуватися обіцянок і виконувати взяті зобов’язання. Це, у першу чергу, прозорий натяк на триваючі зв’язки США з Тайванем і продовження контактів із Тайбеєм в обхід Пекіна та військової допомоги Штатів острову.
Китайську владу дедалі більше дратує те, що американці постійно кажуть про відданість принципу одного Китаю, але тут же надсилають Тайваню чергову партію ракет і бойової техніки для захисту від материка. І численні заяви офіційних осіб Вашингтона про опозицію незалежності Тайваню не переконують.
Тож наступна умова стосується червоних ліній, порушення яких Штатами матиме руйнівні наслідки для китайсько-американських відносин. Їх небагато, лише чотири: невтручання у тайванське питання та утримання від критики КНР за недемократичність і порушення прав людини, спроб стримати розвиток Китаю та намагань змінити його політичний режим і власний історичний шлях.
На міжнародній арені Пекін пропонує Вашингтону взяти на себе відповідальність великих країн за майбутнє людства та мир у всьому світі, сприяти глобальній єдності, утримуватись самим та стримувати інші країни від взаємного знищення і не примушувати інші країни стати на чийсь бік.
Зрозуміло, що такі умови «на майбутнє» адресувалися не адміністрації, чия каденція завершується, а тій, яка готується стати до керма найпотужнішої держави планети. Та дуже сумнівно, що Трамп чи хтось із його команди не те що враховуватимуть вимоги китайських колег, а взагалі звернуть на них увагу.
Більшість оголошених обраним президентом США номінацій на чільні посади в його майбутньому уряді об’єднує дві риси – сумнівна компетентність у сферах, які їм пропонується очолити, та жорстка антикитайська позиція. Трамп комплектує свою адміністрацію яструбами, переконаними у могутності Америки, які будуть розмовляти з Китаєм із позицій сили, а не вести діалог на рівних і шукати компромісів.
Сі зробив свій хід і висунув умови мирного співіснування, відповідь за Трампом. Якою вона буде – невдовзі побачимо, та швидше за все попереду у відносинах Китаю і Сполучених Штатів чотири роки турбулентності, ескалацій і деескалацій, таких собі екстремальних американських гірок, на яких проти своєї волі ганятиме увесь світ.
G20 – РІВНЯННЯ НА КИТАЙ
І АТЕС, і G20 є важливими об’єднаннями, проте саме «Група двадцяти» має вирішальний вплив на ситуацію у світі. Формат G20 початково задумувався як неформальний механізм діалогу з ключових питань економічної та фінансової політики між 20-ма країнами з найбільшими економіками, щоб уникати економічних криз і підтримувати стабільне та стійке світове зростання.
На момент створення у 1999 році й перші роки існування провідні ролі у ньому відігравали країни G7 та економічно потужніші західні держави, тоді як економіки, що розвиваються, у тому числі й Китай, більшою мірою до них дослухалися. Та часи змінилися, Глобальний Південь наростив потугу, і вже в 2016 році на саміті G20 у китайському Ханчжоу Пекін запропонував обговорити не лише реагування на кризи, а й плани глобального розвитку – зміна клімату, боротьба з бідністю, світова торгівля тощо.
Відтоді G20 із кожною наступною зустріччю все глибше занурювалась у проблематику світового розвитку, а голос країн Глобального Півдня за столом переговорів лунав усе гучніше. Цьогорічний саміт у Ріо став певною мірою знаковим, бо на тлі завмерлих Сполучених Штатів та їх збентежених союзників Китай і решта країн, що розвиваються, окрім Росії, звісно ж, голосно заявили про готовність забезпечити стабільність глобального управління.
«Чинник Трампа» послабив позиції президента Байдена і США на обох самітах. Американський лідер, чия каденція завершується та чия партія програла президентські перегони і втратила контроль над обома палатами Конгресу, просто не міг нічого обіцяти чи виступати з ініціативами й вимушено залишався дещо осторонь дискусій про майбутнє світу.
Втрата Сполученими Штатами лідерських позицій в обох форматах створила можливості для Китаю скористатися загальною розгубленістю й запропонувати себе в якості опори глобальній стабільності. Сі Цзіньпін в Бразилії на G20 виступив перед главами двадцяти найбільших економік світу з меседжами про незмінність політики відкритості Китаю, продовження курсу його уряду на прискорений розвиток національної економіки, а також прихильність Пекіна глобалізації в торгівлі й інших сферах.
Тобто, голова КНР заявив, що його країна залишатиметься надійним і відповідальним партнером, готовим підставити плече в буремні часи президентства Трампа. Це було саме те, що присутні хотіли почути від Сі. На такі заяви схвально відреагували лідери як країн Глобального Півдня, так і західних держав, у першу чергу європейських.
Із головою КНР прагнули зустрічей, він погоджувався й переконував, що незалежно від курсу нової адміністрації США Китай залишатиметься стабільним, прогнозованим і продовжуватиме нинішні політики в усіх сферах. Про це він заявив президенту Франції Еммануелю Макрону, канцлеру Німеччини Олафу Шольцу та прем’єр-міністру Великої Британії Кіру Стармеру.
У Пекіні не мають ілюзій із приводу того, як адміністрація Трампа чинитиме з Піднебесною, тому вже зараз займаються формуванням на свою підтримку коаліції держав, які можуть втратити прихильність Вашингтона. Про важливість цього процесу свідчить залучення «важкої артилерії» в особі Сі Цзіньпіна, який особисто дає гарантії незмінності прихильності Китаю таким важливим світовим питанням, як боротьба зі змінами клімату, зелений перехід та економічна глобалізація, а також пропонує іншим країнам об’єднати зусилля на цих напрямах.
УКРАЇНА ЗА СТОЛОМ ПЕРЕГОВОРІВ
Україна від початку російської агресії у 2014 році й особливо після повномасштабного вторгнення стала учасником, безпосереднім чи віртуальним, усіх міжнародних форумів. Не обійшлися без української тематики і цьогорічні саміти АТЕС та G20, на яких Україна незримо була присутня як за великим столом дискусій, так і на двосторонніх зустрічах та переговорах.
Проте розраховувати на якісь сильні заяви цих двох впливових форматів стосовно російської агресії проти України не доводиться з тієї простої причини, що в них обох присутня Росія. І хоча Лавров, який представляв Путіна на обох самітах (той остерігся їхати через ордер Міжнародного кримінального суду), тусувався переважно в кулуарах зі своїми друзями-колегами з Китаю і Бразилії, голос Москви враховувався при складанні підсумкових декларацій.
Питання формулювань підсумкових документів у частині російсько-української війни очікувано викликало найбільше дискусій. Головуюча у кожному форматі країна намагалася завершити свою місію підсумковою заявою, що засвідчила б її успішність, тож прагнула максимально згладити гострі кути і досягнути компромісу.
Тож в АТЕС, після роздумів, вирішили взагалі не згадувати російсько-українську війну під приводом того, що це об’єднання більш орієнтоване на економічну співпрацю, а не політичну чи безпекову. А у підсумковій декларації G20 обійти агресію РФ не могли, бо половина учасників цієї платформи є партнерами і союзниками України й нізащо не погодилися б ігнорувати велику війну в Європі.
Тому бразильська сторона запропонувала максимально узагальнені й розмиті формулювання із засудженням використання військової сили у суперечках між країнами як такої, що підриває територіальну цілісність і політичну незалежність країн.
Про нашу державу йдеться у пункті 9 декларації саміту G20, де зазначається, що війна в Україні призводить до людських страждань і негативно впливає на глобальну продовольчу й енергетичну безпеку, функціонування ланцюжків поставок та макрофінансову стабільність. Тут же зазначається, що країни-підписанти вітають усі конструктивні ініціативи з припинення війни, які підтримують справедливий і міцний мир із дотриманням цілей та принципів Статуту ООН.
Водночас у тексті немає жодної згадки про країну-агресора Росію та несправедливість її вторгнення в Україну. Взагалі жодної згадки про Росію. Вочевидь, це стало частиною компромісу для підпису Москви під декларацією. Таке розмите формулювання дозволяє трактувати його як на користь України, так і російській пропаганді рапортувати про черговий «потужний дипломатичний успіх».
Заслуговує на увагу й історія з прийняттям декларації. Про її схвалення президент Бразилії Лула да Сілва оголосив уже у перший, а не, як прийнято, в останній день саміту. Поспішне схвалення, вочевидь, пов’язане з бажанням запобігти ймовірним дискусіям щодо окремих формулювань за столом саміту, що поставило б успіх головування Бразилії під сумнів. Тому досвідчений політик Лула да Сілва швиденько проштовхнув узгоджений робочими групами текст, а потім видихнув із полегшенням.
Як виявилося, бразильське головування хвилювалось не даремно, бо пізніше канцлер Німеччини Олаф Шольц, а також прем’єр міністр Канади Джастін Трюдо заявили, що формулювання підсумкового документу в частині російсько-української війни недостатньо жорсткі. Але декларація уже схвалена, і змінювати його ніхто не буде.
Про Україну також говорили і на двосторонніх зустрічах. Зокрема, на переговорах із очільником Китаю тему війни порушували лідери США, Франції, Німеччини та Великої Британії, вказуючи на ескалацію Москвою війни через залучення в неї військових КНДР, а також масштабну економічну й дипломатичну підтримку Китаю, завдяки якій Росія тримається на плаву і продовжує вторгнення.
Та відповіді Сі Цзіньпіна розвіяли будь-які очікування корегування Пекіном своєї позиції по відношенню до війни. Він повторив усім своїм візаві, що Китай веде човникову дипломатію та посередництво для сприяння мирним переговорам і докладає всіх зусиль для миру й деескалації конфлікту. Тобто Пекін задоволений усім та не має наміру нічого змінювати і хоч якось впливати на Москву для припинення війни.
Усі сподівання на Дональда Трампа?
Володимир Сидоренко, Пекін
Перше фото: Alexandre Durão/G20
