Як Росія поширює свої наративи у країнах Балтії: медіаполігони та альтернативні рухи
Центр передового досвіду стратегічних комунікацій НАТО (NATO StratCom COE) цього тижня випустив важливу доповідь великого колективу співавторів, що готувалася кілька місяців. Її назва – «Russia’s Information Influence Operations in the Nordic – Baltic Region / Операції інформаційного впливу Росії у Північно-Балтійському регіоні».
Донедавна дві країни цього регіону, «Північно-Балтійської вісімки», Швеція і Фінляндія, залишалися нейтральними. Але після початку повномасштабної російської агресії рішуче повернули у бік НАТО та приєдналися до Альянсу, геополітично замкнувши балтійське коло. І тепер, коли безпекове й воєнне напруження в Європі та й за її межами тільки зростає, спільний розгляд кремлівських активностей у Nordic-Baltic Eight здається дуже цікавим, своєчасним.
ОПЕРАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ РОСІЇ ВІД ФІНЛЯНДІЇ ДО ІСЛАНДІЇ
Як відомо, NB8 складається з двох нерівних частин – п’яти держав Північної Європи та трьох країн Балтії. Сумарна вага перших порівняно з Балтією набагато більша, та й історичних шлях – інший. Північна п’ятірка не знала, точніше, майже не знала, що таке російська чи радянська влада. («Майже» – це через Фінляндію, що два століття була частиною Російської імперії, а після Другої світової війни мала обмеження суверенітету з боку СРСР. Слід також враховувати, що й нейтральна Швеція після 1945 року також була під деяким впливом Москви. До 1980-х років тут діяли близько 160 шпигунів Радянського Союзу та його сателітів).
Відповідно Північні країни – більш заможні, а також мають меншу російську діаспору. Тим паче важливо побачити, наскільки вагомою щодо них виявляється ворожа активність РФ. Москва шукає та знаходить будь-яку шпаринку, аби хоч якось дезорганізувати життя у цих країнах.
Якщо казати про Фінляндію, яка має з Росією спільний кордон завдовжки 1272 км, то це передусім гібридні загрози, що створюються спрямованим потоком нелегальних мігрантів.
У Швеції Кремль працює над розширенням зони суперечок у таких питаннях, як імміграція, злочинність і реакція шведського суспільства на пандемію COVID-19 (у цій державі була своя стратегія протистояння ковіду, не схожа на ті, що в інших європейських країнах).
Цікава ситуація з Норвегією, яка, на відміну від двох названих держав, є членом НАТО від самого створення Альянсу у 1949 році. Тут головний акцент московської інформаційної атаки – на арктичну частину країни, далеку від столиці. Це архіпелаг Шпіцберген, а також місто Кіркенес, розташоване неподалік кордону з Мурманською областю РФ. Водночас Москва цинічно використовує для своєї мети ідеали академічної співпраці, наукової дипломатії.
У випадку Данії Москва насамперед намагається використати для негативного впливу дискусії щодо майбутнього статусу Гренландії.
І дещо обіч залишається п’ята північна країна – Ісландія. Унікальність ісландської мови, географічна віддаленість від Росії стають стримувальними чинниками для більш широких операцій інформвпливу. Проте, як зазначили автори дослідження, тут також варто бути насторожі, оскільки для проникнення в інформаційну екосистему Ісландії, населення якої менш ніж 400 тисяч, ворожому акторові знадобиться зовсім небагато часу та ресурсів.
Три доповіді, присвячені операціям ворожого російського інформвпливу на країни Балтії, ми розглянемо окремо та більш докладно. Слід зазначити, що їх проводили не за спільним планом. Тому, зважаючи на реалії своєї країни, автори наголошували на різних аспектах. І це дає змогу більш рельєфно відчути специфіку кожної з країн – Литви, Латвії, Естонії.
НЕГАТИВНИЙ ВПЛИВ ІНФОДЕМІЇ ТА МІГРАНТСЬКА КРИЗА ЯК МЕДІАПОЛІГОН
Доповідь про російський вплив на литовському матеріалі написав Баліс Любанавічюс, донедавна старший аналітик литовського центру Debunk.org, що досліджує дезінформацію та проводить освітні кампанії з медіаграмотності.
Автор починає зі світоглядних засад, на яких базується інформаційний вплив країни-агресора. І тут, крім «русского міра», що для нас звично, він називає концепцію «близького зарубіжжя». Вона сформувалася у 1990-ті роки, після розпаду СРСР. До нього Москва додала всі пострадянські держави. Протиставлення «близького зарубіжжя» «далекому» автоматично знецінювало, принаймні частково, незалежність і суверенітет колишніх «союзних республік». І цей термін, який у 1990-х багатьом здавався невинним і по-своєму логічним, у XXI ст. став більш очевидним термінологічним знаряддям імперських амбіцій.
Побіжно розглянувши традиційні для роспропу носії прокремлівського впливу (Russia Today; Sputnik; Baltnews; російські телеканали, закриті для ретрансляції у 2022 році), Любанавічюс переходить до більш специфічних випадків.
Зокрема, негативним чинником слід вважати пандемію коронавірусу, яка стала тригером справжньої «інфодемії». Завдяки цьому було можливе гуртування «позасистемної опозиції» навколо неперевіреної та оманливої інформації, частина якої містила поширювану Кремлем дезінформацію та пропаганду. І певних представників такого маргінального кола цілком можна схарактеризувати як місцевих агентів російського впливу. Разом з антизахідними, антидемократичними гаслами вони просували проросійські месиджі.
У такому ж напрямі діяли фінансовані Росією неурядові організації, з яких автор навів дві. По-перше, литовське відділення російського «Світу без нацизму», що поширює російську історичну пропаганду та звинувачує країни, які піддають сумніву московську версію історії, у «фальсифікації історії» за державної підтримки, «прославлянні нацизму». Водночас Кремль особливо наголошував на Литві, інших країнах Балтії та Україні. Такою роботою, тільки на більш широкому смисловому ґрунті, займався заснований у Литві «Міжнародний форум добросусідства» (у 2023 році ця організація була ліквідована відповідно до рішення суду – за вчинення незаконних дій проти Литви й участь у закритих публічних заходах у Москві та Мінську).
Дослідник у цілому високо оцінює стійкість литовського суспільства до російського інформвпливу. Але водночас вказує і на тривожні моменти. Згідно з опитуваннями, лише близько 44% литовців вважають свою здатність розпізнавати дезінформацію в інтернеті «хорошою». Крім того, виявилося, що Литва входить до країн ЄС із найнижчим відсотком громадян, які перевіряють правдивість інформації, коли стикаються зі сумнівним змістом.
Другим негативним чинником, який заважає підвищенню стійкості щодо операцій російського інформвпливу, стали наслідки тих самих суспільних суперечок під час пандемії коронавірусу в 2020–2021 роках. Це збільшило поляризацію суспільства та призвело до формування в соціумі та соцмережах «ехокамер», «соціальних / інформаційних бульбашок», в яких легко поширювати недостовірну інформацію. А це може зумовити недовіру до держави та необґрунтоване невдоволення нею.
Любанавічюс розглянув кілька конкретних кейсів, коли Москва, а також сателітний Мінськ здійснювали інформаційний вплив. Найважчим з них стала спровокована, штучна мігрантська криза на кордоні Білорусі та ЄС. У цьому випадку Москва та Мінськ намагалися використовувати будь-які неточності в реакціях литовської влади (яких не можна було уникнути через новизну ситуації, необізнаність щодо викликів, які поставали) для її дискредитації та дестабілізації внутрішньої ситуації в Литві.
Намагався Кремль вплинути і на безпрецедентні краудфандингові кампанії литовської громадськості на підтримку України та її війська. Проте у цьому разі якогось більш-менш видимого результату Москві досягти не вдалося. Мобілізаційна згуртованість литовського суспільства виявилася набагато сильнішою.
СТІЙКІСТЬ ПРОПАГАНДИСТСЬКОГО НАРАТИВУ ПРО «КРАЇНУ-НЕВДАХУ»
Над латвійською доповіддю збірки працював дослідник Центру східноєвропейських політичних досліджень Юрас Юранс. Він детально розглянув вектори впливу Росії на Латвію в політичній, дипломатичній, економічній та медійній сферах.
На історичному тлі погіршення дипломатичних відносин між Ригою та Москвою автор окреслив зростання агресивності в зображенні Латвії як «держави-невдахи» та спроби розділити суспільство, спекулюючи на проблемах інтеграції російськомовного населення (у цій країні більший відсоток російськомовних).
Від самого початку, з 1991 року, у рамках концепту «держави-невдахи» діяльність місцевої політичної еліти зображувалася роспропом як необачні та корисливі рішення національних політиків, що дотримуються політичної лінії Заходу та віддаляють країну від Росії. І так, мовляв, завдають шкоди латвійській економіці.
Після російської гібридної війни, розв’язаної проти України у 2014 році, та повномасштабної війни 2022 року ця концепція отримала друге та третє дихання. Попередні закиди на адресу латвійських політиків доповнилися звинуваченнями у підтримці антиросійських санкцій, що нібито унеможливлює економічне зростання країни.
Другий напрям – спекуляції на проблемах інтеграції російськомовного населення. Помітною віхою тут було намагання накрутити ідентичність російськомовних латвійців на «День перемоги – 9 травня», що отримало потужну розкрутку за часів мерства Ушакова (монструозний пам’ятник «Визволителям Риги» знесли тільки у 2022 році після повномасштабної агресії Росії проти України).
Інша помітна подія цього напряму – референдум 2012 року щодо визнання російської мови як другої державної (зрозуміло, що він провалився). Але саме висування та роздмухування подібних ідей сприяли консервуванню ситуації так, щоб значна частина Латвії не знала державної мови та не мала надій на соціальні ліфти у країні. І згодом ставала б таким шляхом до лав промосковської колони.
Робота по цих двох взаємопов’язаних та координованих Кремлем напрямах впливу на Латвію була такою масштабною, що Центр передового досвіду стратегічних комунікацій НАТО було вирішено започаткувати саме в Ризі (2014 рік). На думку Юранса, створення та робота NATO StratCom COE «демонструє поширення визнання країнами-членами Альянсу того, що операції інформаційного впливу Росії стали достатньо розвиненими, щоб становити загрозу національній і колективній безпеці». Своєю чергою, це потребує урозуміння та систематизації різних методів впливу, які використовує Росія. Відповідно протидія має бути поставлена на одне з перших місць у політичному порядку денному ЄС і НАТО.
Юранс також дає стислий історичний опис російських операцій інформаційного впливу, починаючи ще зі сумнозвісних «дружніх» візитів до Риги московського мера Юрія Лужкова. (Як тут не пригадати такі ж його підривні візити до українського Криму, Севастополя).
Щодо місцевого політикуму, то були варіанти м’якої сили – на кшталт мера Риги у 2009–2019 роках Ніла Ушакова з його партією «Saskana / Злагода». Були й більш різкі проросійські діячі типу маргінального, близького до російських нацболів Владіміра Ліндермана (один із ініціаторів згаданого референдуму) чи ексдепутатки Європарламенту Тетяни Жданок, яка нині в еміграції (через слідство, розпочате проти неї за зв’язки з російськими спецслужбами).
Але найцікавіше – коли Юранс аналізує популістські месиджі парламентських виборів 2022 року. На них колишній проросійський фаворит – партія «Saskana / Злагода», яка здійснила спробу трохи відійти від попередньої риторики, нищівно програла. Зате до парламенту пройшли відверто популістські «За стабільність!» і «Латвія на першому місці». Обидві відзначилися вмілим використанням соціальних медіа, включно з легким для сприйняття відеоконтентом, та риторикою зі знайомим московським наративом про «нездатну державу» Латвію.
Водночас «За стабільність!» більше працювала на «проросійському полі». А «Латвія на першому місці» розкидала гучні, але туманні обіцянки, що країна за її влади стане «Північним Дубаєм», «Європейською Кремнієвою долиною».
«АЛЬТЕРНАТИВНІ ПОЛІТИЧНІ РУХИ» ТА ПРОМОСКОВСЬКИЙ ІНФОРМПРОСТІР
Над аналітичною доповіддю про Естонію працювали двоє експертів: викладачі Хольгер Мьолдер (професор Талліннського технологічного університету) і Володимир Сазонов (доктор наук Тартуського університету).
У цій балтійській країні донедавна не було відверто проросійських політичних сил. Центристська партія, яка вважалася виразником інтересів російськомовного населення, мала два крила і два напрями політичної агітації. Російською мовою центристи казали одне, естонською – не так щоби протилежне, але вагомо інше.
І от саме після повномасштабного російського вторгнення в Україну, коли інші канали висловлення невдоволення у союзних нам країнах були перекриті (зокрема, криміналізовані як «прославлення країни-агресора»), в Естонії виникли «альтернативні політичні рухи» (за визначенням Мьолдера–Сазонова).
Утім, починають автори також із історичного екскурсу. Передусім вони зазначають, що «Естонія, третина населення якої є російськомовною, запізнилася з розвитком власних російськомовних каналів для протидії російській пропаганді та культурному впливу». Такий загальнонаціональний канал ETV+ був створений 2015 року, тобто лише за чверть сторіччя після відновлення незалежності.
Проте за рік по тому, у 2016 році, було дано дозвіл на відкриття у країні повноцінної філії пропагандистської роспропівської медіаплатформи Sputnik зі своєю редакцією та пресцентром (у меншому обсязі Sputnik працював тут і раніше). Що, безумовно, було помилковим рішенням. (Мьолдер і Сазонов не дають такого визначення, це моя авторська оцінка). І вже у 2019 році довелося докладати окремі зусилля, щоб закрити цю кремлівську «лавочку».
Автори позитивно оцінюють роботу ETV+, а також закриття у 2022 році російських телеканалів та інших проросійських медіа. Соціологічні дослідження показали, що російська війна проти України вагомо змінила медіаспоживання як естонсько-, так і російськомовних громадян країни. Це наблизило частину російськомовного населення до медіапростору Естонії, відштовхнуло їх від перегляду російських ЗМІ.
Проте не варто і перебільшувати цей вектор. Далі значною є кількість людей в Естонії, які поділяють цінності кремлівського інформпростору та знаходять можливість отримувати подібний контент (через telegram, інші соцмережі; VPN). Про це свідчить те, що лише 40% російськомовного населення вважають Росію загрозою європейській безпеці, а 54% – ні.
Це потребувало певного соціального виходу, що й відбулося на парламентських виборах 2023 року. Об’єднана ліва партія (уламок компартії Естонської РСР) утворила коаліцію з прокремлівським рухом «Koos / Разом» на чолі з Олегом Івановим та Айво Петерсоном. Приклад риторики для загального розуміння: Петерсон назвав Черчилля q Путіна своїми політичними зразками та пом’якшено повторював кремлівські наративи про війну проти України.
Цей лівий промосковський блок зібрав вагомий відсоток, проте до парламенту не пройшов. Петерсону, який набрав найбільше голосів у цьому сегменті, також не вдалося пройти ні до естонського рійгікогу, ні до Європарламенту (він сам описав свій успіх на виборах так: «Голоси лежали на землі, і хтось мав їх підібрати»). Проте це все одно стало помітним успіхом промосковських сил на лівому фланзі.
Водночас, за твердженням Мьолдера і Сазонова, з погляду громадської підтримки, «альтернативні ліві» здаються менш потужними. А от рух «альтернативних правих» в Естонії потенційно більш сильний: він, за їхнім оцінюванням, може мати підтримку 15–25% населення.
Тому особливу увагу варто приділяти суперечливій риториці та медійним активностям партії EKRE (Консервативна народна партія Естонії), що періодично співпадають з кремлівськими месиджами. Та на ще більшу увагу заслуговує нова, уже відкрито проросійська «альтернативно-права» партія ERE (Естонська народна партія). До неї увійшли вихідці з EKRE й деякі постаті з Koos.
Наразі такі «альтернативні політичні рухи» (що праві, що ліві) не мають шансів на домінування в Естонії. Але за інформаційної підтримки Москви вони із часом можуть стати більш небезпечними.
Олег Кудрін, Рига
Перше фото: ua.depositphotos.com
