Для чеської журналістки та письменниці Адели Кнапової повномасштабне вторгнення РФ в Україну за своїм шокуючим впливом було схоже на терористичну атаку у США 9/11 – усі були прикуті до екранів, спостерігаючи за розвитком подій у реальному часі. Сама ж вона не могла лишатися у Празі та вважала своїм журналістським обов’язком бути там, де проходять такі важливі для Європи події. Особливо маючи друзів та знайомих в українських містах, які раптово стали воєнними цілями для сусіда.

Пережите під час поїздки до охопленої війною України, окрім журналістських репортажів, Кнапова описала у своїй книзі  "Боягузливі нотатки з української війни", яка стала не стільки документальним свідченням, скільки особистими рефлексіями авторки про реакції простих людей на загрози та страхи, до яких не були готові. Німецькомовний переклад книги у грудні був презентований у Відні, куди письменниця прибула з Харкова – міста, яке стало її новим тимчасовим домом, міста з "характером", у  яке вона, за її ж зізнаннями, закохалася.

Про написання книги та досвід перебування в Україні, як опинилася у прифронтовому Харкові і що думає про його незламних мешканців, а також про втому європейців та підтримку України, роль мистецтва у виживанні України та важливість представлення її ідентичності за кордоном Адела Кнапова розповіла в інтерв’ю власному кореспонденту Укрінформу в Австрії.

ЛИШАТИСЬ У ПРАЗІ, КОЛИ ТАКІ ПОДІЇ РОЗГОРТАЮТЬСЯ В УКРАЇНІ, БУЛО НЕМИСЛИМО

- Адело, у той час, коли багато людей у лютому 2022 року виїжджали з охопленої війною країни, ви вирішили туди їхати. Що було основним мотивом для такого вашого рішення?

- Я була в Україні задовго до того, як відбулася ескалація війни. Моя перша журналістська поїздка за кордон – тоді мені ще не було й 20 років – була саме в Україну, і ця подорож тоді навіть принесла мені міжнародну премію. Пізніше я відвідувала Україну після 2014 року, здійснюючи численні поїздки, зокрема й у Маріуполь, у рамках виконання своїх репортерських завдань.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, то рішення їхати я прийняла у перші три дні. Як журналістка, особливо європейська, якщо в Європі починається війна, я просто мусила там бути. Це – наш обов’язок як репортерів. Неможливо просто залишатися у Празі, у безпечному місці, покладаючись на інформацію з одного чи двох міжнародних агентств.

Мої колеги застерігали мене: "Не їдь. Це занадто небезпечно. Залишайся тут. Ти зможеш писати коментарі на основі повідомлень агентств". Але для мене це здавалося непрофесійним. Як журналістка, я маю бачити події на власні очі. Лишатись у Празі, поки такі події розгортаються в Україні, було немислимо.

Масштаб війни шокував усіх. Це було схоже на 11 вересня в Сполучених Штатах, коли люди всюди були прикуті до екранів, спостерігаючи за подіями в реальному часі. Я отримувала відео від друзів із Києва, Запоріжжя, Маріуполя... Вони стояли на своїх балконах і знімали ці неймовірні події. Я майже плакала. І мені було страшно.

Саме тоді я вирішила: потрібно їхати в Маріуполь, щоб допомогти їм і побачити все на власні очі. Звичайно, до Маріуполя мені не вдалося дістатися. У перші тижні війни їхати Україною було майже неможливо. Ми годинами стояли в чергах на блокпостах, бракувало пального, а через кілька тижнів Маріуполь захопили російські війська. Я втратила зв’язок із багатьма друзями там.

- У вашій книзі описуються, серед іншого, події самого початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ви з самого початку планували її написання, чи ж це вийшло якось із розвитком подій?

- Ні, це не було заплановано. Я не збиралася писати роман. Спочатку я писала репортажі, а після повернення з приблизно тритижневої поїздки до України відбулася зустріч у Празі з українцями. Багато людей у Празі, чиї близькі залишалися в Україні, не мали чіткого розуміння, яка ситуація: чи, може, їхнім родинам потрібна їжа, яка саме допомога необхідна. Ті перші тижні були справді хаотичними.

На тій зустрічі, після офіційної частини, я почала ділитися більш особистими й політично некоректними історіями – тим, що я не могла включити до репортажу. Мої друзі, багато з яких є письменниками, заохотили мене: "О Боже, ти маєш написати роман про це".

Тож книга не є типовим романом про війну. Події відбуваються під час перших тижнів війни в Україні, але вона більше про нас усіх, про людство у 21-му столітті. Вона досліджує, як ми, як індивіди, стикаємося з загрозами, небезпекою та страхом, до яких ми були абсолютно не готові. Це про наші межі й реальність того, ким ми є.

Ми часто любимо думати, що ми хоробрі, але, зіштовхнувшись із реальними викликами, розуміємо, що можемо бути не такими сміливими, як уявляли. Багато читачів сказали, що книга змушує їх одночасно сміятися й плакати – навіть мої друзі з України, які вже прочитали уривки, перекладені українською. Ми зараз працюємо над повним перекладом і плануємо видати книгу в Україні. Вони казали, що не можуть дочекатися, щоб прочитати її, бо вона пропонує зовнішню перспективу.

- Зовнішню перспективу від того, хто побував усередині.

- Так, щось подібне.

У цій книзі я пишу про речі, які інколи не зовсім приємні для українців – або для мене самої. Як письменниця, я не прагну зробити все ідеальним; я пишу те, що бачу і відчуваю. Писати треба чесно. Звісно, це все ж таки художня література, тому не все є базованим на фактах, але для мене художня вигадка є правдивішою за реальність. Ця книга не планувалася з самого початку. Вона з’явилася природно.

ЗАРАЗ ХАРКІВ ВІДЧУВАЮ МОЇМ МІСТОМ, Я ЗАКОХАЛАСЯ В НЬОГО

- Наскільки я розумію, ви зараз живете у Харкові. Як ухвалювали рішення залишитися в Україні, де триває війна, і особливо в Харкові, який знаходиться неподалік від російського кордону і постійно зазнає обстрілів?  

-  Все, що сталося зі мною в Україні з початком повномасштабної війни, було величезною випадковістю, і за цим не стояв жоден конкретний план. Я ніколи не хотіла жити в Україні, тим більше в Харкові. Це – чиста правда.

Я знала більшу частину України, але ніколи не була у Харкові. І не бачила жодної причини їхати туди. Але після виходу моєї останньої книги у минулому році мене запросили на фестиваль до Львова, де я читала кілька уривків із неї. Я побоювалася, що люди в Україні почнуть говорити: «Як іноземка посміла писати про українську війну?». Однак я з полегшенням отримала позитивні відгуки. Незабаром мене запросили до Харкова, де є літературна резиденція в будинку "Слово". Люди з Харківського літературного музею, який управляє цією резиденцією, були переконані, що тамтешнє середовище зможе мене надихнути.

- І яким був ваш перший досвід у Харкові? Вдалося знайти натхнення?

- Уперше я приїхала до Харкова минулого року, і вже у першу ніч велика ракета вдарила по вулиці біля будинку "Слово". Я була одна, налякана і не знала, що робити. Пам'ятаю, думала: "Якщо я переживу цю ніч, то поїду наступним поїздом назад до Чехії". Але настав ранок, засвітило сонце, я була жива, і місто продовжувало жити. Я побачила дітей, людей… Життя продовжувалося, незважаючи ні на що. Мені стало соромно за мій страх.

Попри все, я закохалася в це місто. Це важко пояснити. Я живу в Празі, яка красива у традиційному розумінні, але Харків – це унікальне місто. Він не є красивим у традиційному сенсі, але має свій характер – особливо завдяки архітектурі. Місто випромінює силу, історію та стійкість.

Сам будинок "Слово" несе у собі важку спадщину. Сто років тому Сталін намагався знищити українських письменників і культуру, вбивши майже всіх, хто там жив. Тепер, століття по тому, Путін намагається зробити те саме з Україною.

Спочатку я думала, що це буде моєю останньої поїздкою до "Слова". Якщо чесно, я всім говорила: "Цей будинок здається чорною дірою, наповненою кров’ю і терором. Я не можу тут більше залишатися". Я поїхала, переконана, що ніколи не повернуся. Але через шість місяців щось потягнуло мене назад. Я не розуміла чому, але відчула, що мушу їхати. Коли я повернулася, я зустріла неймовірних людей – митців, таких як Сергій Жадан, Павло Маков і Костянтин Зоркін, які стали мені дорогими друзями, майже сім’єю. Мені сказали: "Ти маєш написати роман про Харків. Ми не можемо, бо ми звідси, але ти повинна". Тож я вирішила спробувати написати книгу, події якої відбуватимуться в охопленому війною Харкові. І я відчула, що для того, щоб написати таку книгу, потрібно там жити. Тому так, тепер я частково живу в Харкові.

- Тож ваша наступна книга буде про Харків?

- Важко сказати. Я не можу говорити про книгу, поки вона не вийшла. Але я вже написала збірку оповідань, події яких відбуваються в Харкові. Книга називається "Кривавий компот" і має бути опублікована в Чехії у наступні три місяці. Я вже завершила її написання минулого місяця в Харкові. Костянтин Зоркін, феноменальний візуальний художник, щойно закінчив ілюстрації та обкладинку. Публікація збігається з третьою річницею війни. Паралельно з цим я продовжую писати репортажі та щотижневі колонки для чеської газети.

Зараз Харків відчувається моїм місцем, хоча моя родина та друзі, зрозуміло, не схвалюють цього – вони бояться. Якщо чесно, я теж боюся. Я не така, як харків’яни. Вони зовсім не здаються наляканими – або ж, якщо й бояться, то ніколи цього не показують.

СКЛАДНО УЯВИТИ, ЩОБ ЧЕХИ ВІДРЕАГУВАЛИ ТАК САМО, ЯК УКРАЇНЦІ

- Ви сказали "я не така, як харків’яни". А якими ви їх бачите?

- Не знаю, як це описати. З самого початку війни українці вразили мене своєю неймовірною силою. Мені складно уявити, щоб чехи реагували так само – з такою відвагою і стійкістю. Люди були надзвичайно відкриті до мене, починаючи з перших тижнів і до сьогодні. Вони завжди готові допомогти і вдячні за будь-яку підтримку, яку отримують. Навіть ті, хто зараз боїться за своє майбутнє, після трьох років життя в таких умовах – це неймовірно важко не тільки в Харкові, а й у таких містах, як Суми, Ізюм чи Куп’янськ, куди я також їжджу. Однак ці люди мають унікальну гідність, внутрішню силу, якою я глибоко захоплююсь.

Звісно, є багато пафосу, який я розумію, але з яким не завжди погоджуюсь. Люди змінилися, у тому числі й у Харкові, як і в багатьох частинах України. Після трьох років багато хто втомився і все більше незадоволений тим, як уряд ставиться до простих громадян. Наприклад, нинішній підхід до примусової мобілізації виглядає глибоко антидемократичним і тривожним. Це створює значний моральний тиск.

Я не виправдовую дії Росії ніяким чином, але деякі речі, які я спостерігала на ваших вулицях, є неприпустимими. Навіть за умов воєнного стану є способи впроваджувати правила з гідністю і повагою до людей. Я у жодному випадку не ставлю під сумнів право держави проводити мобілізацію чи реквізувати техніку під час війни, але я ставлю під сумнів, як ці дії здійснюються. Система має серйозні вади і терміново потребує реформ.

При цьому, що продовжує мене захоплювати, – це непохитна віра місцевих у те, що Україна вистоїть та залишиться сильною, а Харків завжди залишиться українським. І у цьому немає жодних сумнівів. Я не можу цього повністю осягнути. Можливо, це закладено в самій суті харків'ян, адже попри все вони залишаються неймовірно стійкими.

- Люди в Україні надзвичайно втомлені від війни, і це абсолютно зрозуміло. Однак ми також часто чуємо про втомленість в інших європейських країнах, зокрема в Австрії та Чехії…

- У Чехії, Австрії та решті Європи просто до кінця не розуміють, хто такі росіяни. Ми все ще хочемо вірити, що така велика загроза може бути вирішена через дипломатію та санкції. Боюся, що це буде для багатьох у Європі великим потрясінням, коли вони побачать реакцію росіян на так звані мирні переговори та все, що відбуватиметься в наступні місяці.

- А як ви оцінюєте міжнародну підтримку України? Чи достатньо її?

- Немає сумнівів, що світ стоїть на боці України, і ми продовжуємо залишатися сильними – це точно. Але зброя та боєприпаси надсилаються занадто пізно, не завжди у хорошому стані і в недостатніх кількостях. Я цілком переконана, що якби ми діяли швидше і з більшою силою, ситуація була б зовсім іншою.

- Уряд та народ Чехії дуже активно підтримують Україну. І тут я б хотів також згадати кампанію чеського МВС, яка була натхненна вашим репортажем "Хліб із мінного поля" й мала на меті зібрати кошти на систему розмінування BOŽENA для України. Що ви відчули, коли дізналися про це, і як оцінюєте важливість таких ініціатив для підтримки України?

- Це стало величезним сюрпризом і великою честю. Я цього не очікувала, але була рада, адже ця система доволі дорога. І я радію, що вона вже працює, але цього недостатньо.

Саме тому я щотижня пишу коментарі та репортажі про Україну. Люди втомилися, але коли пишеш щось змістовне, це знову надихає їх діяти.

Я також намагаюся допомагати покинутим на передовій тваринам, наприклад, у Куп’янську. Коли я публікую про це у соцмережах, із Чехії одразу надходять пожертви. Це неймовірно. Так, це допомагає, але це лише маленька частина великої картини.

Але я бачу, що це справді має значення. Це надихає людей у Чехії й показує, що кожен внесок важливий – кожна крона, кожне євро. Ці маленькі дії разом створюють щось значуще.

У Харкові я теж це відчуваю. Люди, яких я зустрічаю там, по-справжньому вдячні. Вони цінують усе. Бути поруч із ними, розділяти їхній досвід і ризикувати власним життям – це справжній прояв солідарності.

- Які відчуття та думки домінують у вас під час перебування в місті, яке зазнає практично щоденних російських обстрілів?

- Важко сказати. Мої друзі з Харкова жартують, що я вже харків’янка. У 90% випадків я навіть не чую вибухів. Або ж чую, але не надаю їм значення. Але коли близько вибухає, особливо вночі, коли все сильно чутно, тоді стає справді страшно. Мій партнер, який із Харкова, завжди каже: "Це ще далеко, все нормально".

Що тут сказати? Смерть навколо – у повітрі, у воді, у кожному русі… Життя стало схожим на лотерею, і ти починаєш відчувати певний фаталізм.

Саме тому я щиро захоплююся людьми Харкова та інших східних регіонів, які залишаються там і продовжують жити. Адже якщо всі поїдуть, росіянам не доведеться навіть воювати за ці території; вони стануть їхніми. Це все ще буде офіційно Україна, але насправді стане пусткою.

Я вважаю, що люди, які живуть у Харкові та на сході України,  – це своєрідні цивільні солдати. Вони живуть там, працюють, забезпечують життя міста та регіону. І для мене це – прояв надзвичайної сили.

УКРАЇНА МАЄ ПОКАЗАТИ СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ ЄВРОПІ, І ЦЕ НЕ ЛИШЕ МУЖНІ ВІЙСЬКОВІ

- Хотів би ще запитати, чи змінила російська війна проти України ваші підходи до журналістики? Коли ви є свідком і учасницею реальності, яка буквально розгортається перед вами, чи впливає це на вас? І трохи ширше – яку роль, на вашу думку, відіграють журналістика, література й мистецтво під час війни?

- Я вважаю, що журналісти повинні бути присутніми, бути свідками й писати про те, що бачать. Але як мисткиня, як письменниця, я відкриваю для себе щось неймовірне. До приїзду в Харків я ніколи не стикалася з таким. Я бачу на власні очі, що мистецтво є важливим елементом виживання України. Адже ви боретеся за свою країну, а що таке країна? Що означає бути українцем? Україна – це мова, культура, ідентичність… А мистецтво – це серце спадщини та ідентичності, фундамент культури.

Мушу звернути увагу українського уряду на необхідність підтримки українських митців і мистецтва, адже ця потреба відчувається як у Харкові, так і навіть у Чехії.

Людям важливо ідентифікувати себе з Україною, і це неможливо зробити лише через мужню армію чи спортсменів. Цього недостатньо; потрібні ідеї, потужні меседжі та візуальні образи. Це справді важливо, і я це бачу в Харкові.

Митці в Україні зараз мають величезну силу і значення. Вони разом створюють новий наратив країни. Для людей, не лише в Харкові, мистецтво стає опорою для виживання. Воно дає їм сенс рухатися далі.

Україна – це не лише армія. Ці дивовижні люди – солдати, жінки й чоловіки, які борються і гинуть, – неймовірні, і я не можу висловити, наскільки я їм вдячна. Але вони воюють, щоб інші могли жити. Вони жертвують своїм життям заради України. І знову-таки: за що вони борються, якщо немає ідентичності? Просто за територію? За прапор? Прапор – це лише шматок тканини, якщо за ним немає змісту.

На жаль, багато європейців досі не усвідомлюють, чим є Україна, через багаторічний вплив російської пропаганди. За межами кордонів ми не знали, що таке Україна. Ми не знали українських митців і їхню спадщину, ми не знали української історії.

Це була пропаганда, яка тривала не лише 40 років, а набагато довше. Для нас Україна була частиною Радянського Союзу.

- Але тепер, з початком великої війни, ситуація змінилася, чи не так?

- Так, змінилася. Не тільки чехи хочуть дізнатися більше про Україну, але ми не завжди отримуємо цю інформацію безпосередньо з України. Ми бачимо хоробрих чоловіків і жінок, які борються й віддають свої життя за свою країну, але ми не отримуємо повного уявлення про українську ідентичність.

Саме тому я так сильно вірю в силу мистецтва. У Харкові, Києві та інших містах я бачу найкращих митців, які творять попри обстріли. Деякі з них могли б жити де завгодно, адже вони дійсно виняткові й могли б бути всесвітньо відомими. Проте їх ледь знають навіть в Україні.

Коли їх запрошують за кордон представляти Україну, вони не можуть виїхати, бо більшість із них не має можливості залишити країну навіть на кілька днів. Це дуже сумно, адже ідентичність України – це не лише її президент, генерали чи солдати. Є набагато більше, що можна і потрібно показати...

- У цьому контексті, що б ви порадили? Як Україні використати цю можливість зараз, поки до неї ще прикута увага, щоб представити свою ідентичність і мистецтво? Як це має бути зроблено?

- Украй важливо, щоб у кожній області, як-от у Харкові чи Києві, у кожній місцевій адміністрації була людина, яка б дійсно опікувалася культурою. Потрібно створити список, наприклад, із 50 митців у кожному регіоні та підтримувати їх – забезпечити їм умови для роботи, а також допомагати їм представляти Україну за кордоном. Покажіть світу, хто ви є. У вас є так багато, що можна продемонструвати, тож покажіть це світові.

Вікно можливостей для України зараз відкрите, але поступово зачиняється. Думаю, і тут, в Австрії, ви це відчуваєте – воно повільно закривається. Мені шкода це казати, але через два роки ніхто більше не буде цікавитися Україною.

- Розумію вашу точку зору. Але з іншого боку, деякі українці можуть запитати: "А чому це ці митці мають бути винятком? Вони ж не будуть воювати; вони поїдуть за кордон – і за яким критерієм їх обирати?" Критики цієї ідеї також скажуть, що зміна ставлення до України – це тривалий процес. Тим часом Україна потребує негайної підтримки – їй потрібна зброя і люди прямо зараз.

- Якщо мислити такими категоріями, у примітивній логіці "чорне чи біле", то всі мають загинути на фронті, і тоді ви боротиметеся за пусту країну. Багато митців уже служать в армії, також воюють і гинуть. Коли я говорила із солдатами, вони часто казали: "Ми не хочемо, щоб вони загинули тут; нам потрібна їхня допомога. Вони знають, як привертати увагу й залучати значні гроші для нас".

Війну виграють не лише солдати – уся країна має функціонувати, і вона повинна мати ідентичність. Факт у тому, що якщо вони поїдуть за кордон на два тижні, це не означає, що вони не повернуться. Люди, про яких я говорю, віддані своїм містам. Вони отримували пропозиції виїхати, але відмовлялися, бо хочуть залишитися вдома, у своїх містах і країні. Ви питали, що Україна має зробити, щоб показати свою ідентичність. Але без тих, хто її творить, це зробити просто неможливо.

Ви також питали про втому в європейських країнах. Так, люди втомилися, бо вони бачать лише війну. Коли люди, навіть деякі політики в Брюсселі, запитують мене: "Що таке Україна? У чому її ідентичність? Чим вона відрізняється від Росії?". Що я маю їм відповісти?

Ідентичність України – це не лише страшні події, як-от Буча чи Азовсталь; це болісні і криваві нагадування про війну. Чи пов’язана справжня ідентичність із історією Київської Русі, якій понад тисячу років? Це занадто далеке минуле, щоб бути близьким до сьогоднішньої боротьби. Щоб показати ідентичність України в Європі, потрібне щось більше, ніж лише хоробрість армії. Повинно бути щось, що резонуватиме з людьми поза полем бою.

Росія витрачала роки на формування своїх наративів у світі. Коли росіяни захоплюють нове українське село, перше, що вони роблять, – спалюють книги, ламають статуї, знищують школи, бібліотеки, театри. Це – цілеспрямована спроба знищити українську культуру. Тому Україна має почати зараз відновлювати її і захищати те, що вже є, навіть якщо це поступовий процес.

Рік тому в Чехії всі прагнули бачити українських митців. А зараз чую: "Ми запрошували, але ніхто не приїхав". Увага слабшає. Люди звикають до війни. У Чехії популістські політики використовують цей страх війни, але правда в тому, що більшість людей все ще підтримують Україну. Вони стоять поруч і допомагають, чим можуть.

- Наостанок, що ви хотіли б сказати українцям, які продовжують боротися за свою свободу та свою землю? Яке послання ви б їм надіслали?

- Я б хотіла подякувати їм від щирого серця і бажаю залишатися такими сильними, якими вони були лосі. Це неймовірно важко. Я не знаю, як їм це вдається. Для мене це справжня загадка. Кожен, хто зараз живе в Україні, втратив когось, але вони залишаються такими сильними…

Допоки українці продовжуватимуть вірити у свою країну й жити в ній, а не за кордоном, вона вистоїть. Це і є запорука виживання України.

Василь Короткий, Відень

Фото: Василь Короткий та надані А.Кнаповою (з власного архіву)