Надзвичайний і Повноважний Посол, посол України в США (2006–2010) та Франції (2014–2020) Олег Шамшур у публічних виступах і публікаціях неодноразово застерігав українців від надмірних сподівань на завершення війни новообраним президентом США Дональдом Трампом. Дипломат також попереджав, що в усіх питаннях Трамп виходитиме насамперед із власних політичних інтересів.

Водночас, на переконання Шамшура, Україні треба до кінця боротися за те, аби перемовини про закінчення війни мали своїм результатом прийнятні для нас умови.

В інтерв’ю Укрінформу колишній посол України в США та Франції аргументував свою позицію, висловив власну точку зору на те, хто з європейських лідерів міг би бути ефективним комунікатором між Європою і США, що слід змінити українській дипломатії у нових геополітичних умовах та озвучив низку «клятих питань», на які наразі немає відповіді. 

МИ НЕ ПОБАЧИЛИ АНІ В БАЙДЕНА, АНІ В ІНШИХ ПАРТНЕРІВ РОЗУМІННЯ, ЩО АЛЬТЕРНАТИВИ ПОРАЗЦІ ПУТІНА У ВІЙНІ НЕМАЄ

- Пане посол, давайте почнемо з того, як, на вашу думку, українці мають оцінювати допомогу адміністрації вже колишнього президента США Джо Байдена нашій країні протягом майже трьох років війни – зі щирою подякою чи все ж таки з ноткою претензії за те, що «too little, too late» ?

- Я намагаюся з усіх питань займати реалістичну, збалансовану позицію. Тут теж потрібен баланс. 

З одного боку, абсолютно зрозуміло, що без допомоги партнерів, і насамперед Сполучених Штатів, ми не змогли б чинити ефективний опір російській агресії. І треба віддати належне Байдену та його команді за те, що допомога надавалася нам весь час і в таких обсягах, які до цього ми не могли навіть передбачити.

Окрім того, до заслуг Байдена слід віднести те, що він сформував антипутінську коаліцію. Причому він почав цим займатися ще до початку агресії. Коаліція відіграла і продовжує відігравати дуже важливу роль у підтримці України.

З іншого боку, проблемою Байдена і в цілому наших західних партнерів є те, що у них немає чіткого розуміння, чим має закінчитися ця війна.

 Якщо виходити з того, що вона має закінчитися на прийнятних для України умовах і після цього Росія має бути позбавлена можливості знову загрожувати Україні й Європі та створювати глобальні проблеми, то альтернативи глибокій військовій поразці Росії немає.

Я вважаю, цього розуміння, до того ж підкріпленого конкретними діями, ми не побачили ані у Байдена, ані в цілому у наших партнерів. 

Ще однією помилкою Байдена було те, що важливі рішення часто ухвалювалися під впливом шантажу з боку Путіна, насамперед ядерного. 

Моя позиція полягає в тому, що до російських загроз треба ставитися серйозно, але не можна ухвалювати стратегічні рішення під їхнім впливом. Навпаки, треба робити все, щоб ці загрози не заважали формуванню того, що я називаю стратегічною однозначністю. А вона якраз полягає в тому, що Росія має зазнати глибокої військової поразки. 

- Деякі експерти вважають причиною того, що війна перейшла в затяжну фазу, бажання Байдена за рахунок України ослабити Путіна. 

- Ну, вочевидь, ніхто вам не скаже, що це була головна мета. Але, якщо подивитися на дотеперішні підсумки військових дій, ясно, що завдання послабити Росію реалізовано.

Я поділяю точку зору щодо too little, too late – переважно не як претензію, а як констатацію факту. 

Бо якщо взяти до уваги те, що кажуть деякі відставні американські військові, то фактично війну можна було б закінчити наприкінці 2022-го року, коли російська армія була деморалізована і дезорганізована. Треба було дати нашим збройним силам відповідні спроможності, щоб вони саме тоді провели більш масштабну контрнаступальну операцію.

Але я хотів би також сказати, що не можна і неправильно було б усе списувати на наших партнерів.

Треба абсолютно чітко усвідомлювати, що і всередині країни ми – і суспільство, і влада – зробили далеко не все те, що треба було б зробити для того, щоби перевести країну на військові рейки, коли абсолютно все має бути підпорядковане одній основній меті – перемозі. 

ТРАМП ЩЕ НЕ ОПРИЛЮДНИВ ПЛАН ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ, А ТЕ, ЩО МИ ЧУЛИ РАНІШЕ – ФАКТИЧНО ПОДІЛ УКРАЇНИ

- Президент США Дональд Трамп доручив спеціальному представнику з питань України та Росії Кіту Келлогу завершити російську агресію проти України за 100 днів, проте збирається особисто контролювати переговори на всіх етапах. За вашим прогнозом, наскільки під час цих переговорів братиметься до уваги позиція України, зокрема озвучені раніше наші «червоні лінії»?

- Це, я б сказав, глобальне питання. Спробую прокоментувати основні посили. 

По-перше, які висновки ми можемо зробити із заяв Трампа в перехідний період і після інавгурації?

Очевидно, що нарешті є визнання з його боку, що припинення війни в Україні є надзвичайно складною проблемою. До речі, він почав говорити про це ще до інавгурації, і, я вважаю, що попередні заяви про 24 години були переважно частиною передвиборчої риторики: мовляв, до нього все було погано, а він обереться і вирішить усі питання.

Зараз зусилля Трампа зосереджені на тому, щоб посадити Путіна за стіл переговорів. Він правильно каже про можливість застосування санкцій для досягнення цієї мети. 

Тобто, будемо виходити з того, що він розуміє, що Путіна, можливо, доведеться примушувати до переговорів. І рішучість Д.Трампа в цьому плані можна було б оцінити позитивно.

Втім, виникає питання, а для чого тягнути Путіна за стіл переговорів? І тут ми переходимо до другої, як на мене, основної стадії – якими можуть бути рамки «мирного врегулювання» за Трампом? 

Він уникає подробиць можливого змісту домовленостей. Остаточні висновки можна буде зробити тільки тоді, коли Трамп оприлюднить свій план у деталях. А до того ми можемо покладатися на заяви Джей Ді Венса, Марко Рубіо і Кіта Келлога.

Ідеться про припинення вогню відповідно до лінії розмежування. І фактично, хоча вони про це прямо не кажуть, але план Трампа виходить із того, що Путін зберігає контроль над тим, що він загарбав не тільки 2014-го року, а й під час широкомасштабної агресії.

Потім про створення якоїсь демілітарізованої зони – незрозуміло, як вона буде функціонувати, хто її буде контролювати: як каже Трамп, там не буде американських військових. Розрахунок – на європейців. Утім, як ми бачимо, європейці цю ідею в масі своїй не підтримують. 

І головне, як на мене: навіть ті, хто підтримує, до кінця не розуміють, що там потрібні не миротворці на кшталт оонівських, які ходять туди-сюди і фіксують порушення. Потрібна сила, яка може реагувати на російські провокації і давати відсіч спробам Путіна просуватися вперед.

 Я вважаю, те, що ми знаємо про «план Трампа», дозволяє зробити висновок, що це план фактичного поділу України. І не треба тішити себе ілюзіями, що ми зможемо відносно скоро повернути окуповані території: цей біль залишиться з нами на десятки років. 

Тепер про гарантії. В принципі, американці розуміють важливість цього питання. Марко Рубіо навіть казав, мовляв, як же можна без гарантій для України, адже Путін знову вдарить. Тобто розуміння є, але це не трансформується у конкретні пропозиції. Принаймні, ми досі їх не побачили. 

А які можуть бути гарантії, якщо Трамп каже, що він проти членства України в НАТО? Що нам можуть запропонувати натомість? Раніше Трамп і Келлог казали про можливість «накачати» Україну зброєю в нечуваному обсязі і згідно з безпрецедентною номенклатурою поставок. Хотілося б побачити це у реальності.

Чи готовий Трамп діяти таким чином, коли побачить, що Путін не хоче домовлятися, веде себе нахабно і наступає на супер-его президента США? 

Це в царині можливого. Водночас треба дивитися на реальність, яка свідчить, що параметри можливого врегулювання за Трампом для нас не є, м’яко кажучи, сприятливими. 

Чи може це змінитися? Не виключено. Втім, наразі за всіма показниками всередині трампівської команди є консенсус, що Україна має піти на поступки. І це поступки за рахунок наших національних інтересів та територіальної цілісності.

- А ви щось чули про позицію адміністрації Трампа щодо поступок Росії? 

- Ще одне ключове питання!

Марко Рубіо сказав, що для закінчення війни в Україні потрібні поступки і з боку України, і з боку Росії, і з боку США.

Зміст поступок, очікуваних від України, більш-менш зрозумілий, а от про які поступки з боку США йдеться і чого адміністрація Трампа готова вимагати від Росії? Невідомо.

Я продовжую вважати, що ми знаходимось у зоні дуже серйозних ризиків. Ми почули про намір Трампа посадити Росію за стіл переговорів. Водночас їх можливий результат викликає тривогу. 

Однак я не є фаталістом: треба боротися за еволюцію позиції Трампа в позитивний для нас бік. 

Як на мене, головне питання для України і партнерів навіть не в тому, чи сяде Путін зараз за стіл переговорів, а в тому, як його зупинити. 

Якщо вдасться відібрати в нього стратегічну ініціативу, тоді ці перемовини можуть у результаті мати не ідеальний – ясно, що ідеального варіанту для України не буде, – але прийнятний для нас результат. 

Якщо цього не відбудеться, то будь-які переговори пройдуть під диктатом Росії. І саме на тому, щоби зупинити Путіна, мають сконцентруватися не тільки Україна, а й партнери. Чи бачимо ми цю концентрацію і надзусилля? Ні, не бачимо, давайте скажемо чесно. Ситуація є складною для нас не тільки на фронті, а й дипломатично.

ВІЙНА В УКРАЇНІ ЗАВАЖАЄ РЕАЛІЗАЦІЇ ПЛАНІВ ТРАМПА, САМЕ ТОМУ ВІН ХОЧЕ ЇЇ ЗАКІНЧИТИ 

- Президент Зеленський днями в інтерв'ю Bloomberg заявив, що у питанні завершення війни пріоритетним для України є «сильний і справедливий мир». На вашу думку, чи чують нашу позицію в США?

- Наша позиція, в принципі, правильна і незмінна. Нагадаю також, що Трамп під час виступу в Давосі сказав, що контактує із Зеленським, і що Україна готова до переговорів.

Моє розуміння ситуації: у США знають про українську позицію, про те, що Україна готова до переговорів. Але наскільки американці готові враховувати українську позицію? Не маю відповіді на це питання.

Треба розуміти, що Трамп хоче закінчити війну не з симпатії до України, хоча він досить багато і правильно каже про страждання і про жертви, але, знову ж таки, з обох боків. 

Для нього головними є його особисті інтереси та інтереси його адміністрації. Йому треба будь-що вивільнити руки, щоби вирішувати внутрішні питання і сконцентруватися на основному питанні зовнішньої політики – це Китай. 

Для мене дуже показовими є його заяви про Панамський канал, Гренландію і Канаду. 

Вони відображають його світогляд: існують одні правила поведінки для великих країн, таких, як США, і є інші правила для слабших країн, таких, як Україна. Помітна також неповага до принципу непорушності кордонів, одного з основоположних принципів сучасного міжнародного права. Світоглядно це дуже близько до того, що каже і демонструє своєю політикою Путін. І це дуже небезпечно.

 Вкрай важливо, щоби, коли відбудуться контакти між Трампом і Путіним, по-перше, дотримувався принцип «Нічого про Україну без України». І, по-друге, дуже важливо, щоб до цього переговорного процесу, до цих контактів, були залучені європейці. 

- У телеефірі 13 січня ви казали, що зустріч Трампа і Путіна цілком реальна, оскільки відповідає намірам президента РФ. Які шанси, що вона відбудеться після публічного заклику Трампа до Путіна якнайшвидше погоджуватися на угоду, бо буде «тільки гірше»?

- Зрозуміло, що тут ми маємо справу з носіями двох супер-его, кожен з яких хоче довести, що він сильніший і крутіший, і донести цей меседж до внутрішньої та закордонної аудиторії. Ми також знаємо, що абсолютно нахабні заяви і шантаж Путіна – це традиційна риса його політичної поведінки. З іншого боку, очевидно, що Путіну потрібна передишка з огляду на втрати і стан російської економіки. 

Якщо буде реалізована навіть частина планів Путіна щодо України, після паузи він розпочне новий етап агресії, і зробить це тоді, коли вважатиме, що готовий ударити знову. 

Начебто команда Трампа, принаймні, Марко Рубіо, це розуміють. Важливо, щоб за цим розумінням були дії, які унеможливили б продовження російської агресії. Як цього можна досягти без реальних гарантій безпеки України, без глибокої військової поразки Путіна? Ще одне «кляте питання», на яке у мене немає позитивної відповіді. 

- Але, повертаючись до ймовірності зустрічі Трампа і Путіна, для них це елемент гри «хто перший моргне» чи вони усвідомлюють потребу в ній? 

- Важко сказати… Трамп почувається дуже впевнено. Він вважає, що в нього є мандат на радикальні зміни всередині країни і в зовнішній політиці. 

Тому, я гадаю, він розраховує, що сам факт його заангажованості, американська військово-політична потуга і можливість застосування санкцій мають надіслати Путіну сигнал, що треба діяти так, як каже дядько Дональд.

Заяви Путіна перш за все розраховані на внутрішню аудиторію: який я крутий, я з самим Трампом розмовляю на рівних. Але, знову ж таки, Путіну об'єктивно потрібна передишка, і він, очевидно, тому періодично каже, що не проти того, щоби поговорити. Разом з тим, треба бути свідомим, що він намагатиметься розмовляти на своїх умовах, про які ми знаємо ще з 2022 року. 

ПОЛЕ ДЛЯ МАНЕВРУ В НАС ДУЖЕ НЕВЕЛИКЕ, АЛЕ ТРЕБА ДО КІНЦЯ ВІДСТОЮВАТИ СВОЇ ІНТЕРЕСИ

- Яким, на вашу думку, є поле для маневру України, якщо умови майбутньої угоди не будуть нас влаштовувати? 

- Я вважаю, що гірка правда краща, ніж красиві ілюзії. Треба бути реалістами і розуміти, що поле для маневру у нас дуже невелике. 

Разом з тим, треба до кінця відстоювати свої інтереси і прийнятні для України результати перемовин. Слід продовжувати діалог зі США і шукати шляхи, щоб донести безпосередньо до Трампа меседж, що війна проти Росії – це війна і проти Китаю та інших держав, які створюють серйозні безпекові ризики для Сполучених Штатів.

Необхідно враховувати, що Трамп не хоче виглядати слабаком, пособником Путіна, і боїться повторення у якійсь формі подій, подібних до катастрофічного виходу США з Афганістану.

Наш найвагоміший аргумент – ЗСУ та єдність українців у боротьбі проти російської агресії.

- У недавній статті для «Дзеркала тижня» ви писали, що українці, як і весь неамериканський світ, не мають іншого вибору, окрім шукати найбільш ефективні засоби взаємодії з лідером, якого обрали виборці Сполучених Штатів. Якими вони мають бути для України, на вашу думку?

- Насамперед треба розуміти, що являє собою Трамп як політик і людина, і враховувати це. Новий президент США часто ухвалює рішення під впливом емоцій і своїх уподобань, усупереч порадам експертів.

Слід також усвідомлювати, що рішення під час другої каденції ухвалює безпосередньо Дональд Трамп. Усі інші члени кабінету та радники – імплементатори його ідей. Тобто треба знайти канал комунікації безпосередньо з Трампом через тих, кому він довіряє і чия думка для нього важить.

Окрім того, для американців і, думаю, для Трампа також, важливо, що ми самі робимо для досягнення власних цілей. 

Якби у своїх виступах наш президент частіше не просто говорив про загрози, а пояснював, що конкретно він робитиме, щоб їх подолати, це було б важливо не лише для нас, а й для наших американських партнерів.

Зрозуміло, що американська допомога якщо й буде продовжуватися, то небезоплатно, а це будуть переважно кредити на кшталт ленд-лізу. Раніше ми припустилися помилки, давши закону про ленд-ліз «умерти». Треба повернутися до цього питання і серйозно ним займатися. 

Слід також серйозно розмовляти з нашими європейськими партнерами про те, щоби вони розглянули можливість фінансування поставок в Україну американської військової допомоги, виходячи із заяв Трампа, що він готовий давати Україні зброю, якщо європейці за неї платитимуть. 

Ще одне «кляте питання» – боротьба з корупцією. Республіканці вже казали, що будуть цим серйозно опікуватися. Це проблема, наявність якої заважає нашій ефективній боротьбі з російською агресією. Треба також розуміти, що її будуть використовувати й ті, хто прагне скоротити або зовсім припинити допомогу Україні.

Важелів у нас небагато, але вони є, і їх треба використати, я б сказав, не на сто, а на двісті відсотків. 

З НАШОГО БОКУ МАЄ БУТИ МЕНШЕ ПУБЛІЧНИХ ЗАЯВ НА АДРЕСУ ЄВРОПИ, А БІЛЬШЕ РУТИННОЇ РОБОТИ

- Ви згадали про європейців. Президент Володимир Зеленський у виступі в Давосі акцентував, що Європі час прокинутися і ставати сильнішою, бо, якщо вона не зміниться, світ піде вперед без неї. Про економічне, політичне і технологічне відставання теж попереджав європейців і колишній прем’єр-міністр Італії Маріо Драгі. На вашу думку, чи в Європі усвідомлюють цей виклик і чи мають намір щось робити для цього?

- Це дуже непросте питання. Мені здається, що з нашого боку має бути менше публічних заяв на адресу Європи, а більше рутинної, але постійної роботи, спрямованої на те, щоби надзусилля в допомозі Україні, про які на початку минулого року говорив президент Франції, стали реальністю.

В Європі, в принципі, розуміють, що проблеми існують. Зокрема, щодо питання про посилення НАТО. 

Я вважаю, що Трамп, а також Обама і Байден, які казали про те ж саме, мають рацію в тому, що Європа повинна робити більший внесок в оборонні спроможності НАТО. Разом із тим, Трамп зараз каже про 5 відсотків ВВП на оборону – стільки й США не витрачають. Контроверсійні заяви Трампа про НАТО і європейських союзників не сприяють єдності трансатлантичної спільноти.

Утім, європейці бояться не того, що США вийдуть із НАТО, тим більше, що є відповідний закон, який вимагає згоди на це Конгресу США. Вони побоюються насамперед поновлення торговельних війн з Америкою. Це цілком реально, і це в Європі оцінюють як основну загрозу. 

Якщо повернутися до ідеї Макрона про стратегічну автономію Європи, мені здається, є розуміння переважної частини європейських політиків, що це необхідно. А от чи є готовність зробить відповідні зусилля, щоби цю ідею реалізувати? Я в цьому не дуже впевнений.

 Це проблема не лише політиків, а й європейських суспільств у цілому. Вони звикли жити в зоні комфорту, коли головна проблема –купівельна спроможність та інші питання щоденного життя. У мене є дуже серйозні сумніви, що європейці повністю усвідомлюють ризики, які виникли у сфері безпеки.

До того ж, об’єктивно Європа зараз у дуже складному становищі: по-перше, є економічне відставання від США та проблеми з розвитком новітніх технологій і станом державних фінансів. По-друге, спроможності її оборонної промисловості не відповідають масштабам сучасних потреб. Необхідно йти на певні жертви і спрямовувати у безпекову сферу додаткові кошти. Знову ж таки, я не впевнений, чи готові до цього європейці. 

Проблема ще в тому, що нормальне функціонування ЄС залежить від того, наскільки ефективно працює тандем Франція–Німеччина. 

Зараз у ФРН дуже складна ситуація. Будемо сподіватися, що після виборів вона покращиться. Але якщо дивитися на те, скільки голосів набирає «Альтернатива для Німеччини», є дуже серйозні ризики. 

Окрім того, головним ідеологом стратегічної автономії і посилення ролі Європи у світі з амбіціями на лідерство в ЄС є Емманюель Макрон. Утім, його позиції всередині Франції серйозно послаблені, тож йому важко претендувати і на лідерство в Європі, і на те, щоби бути головним комунікатором між Європою і США.  

ДЖОРДЖІА МЕЛОНІ ЗАРАЗ ВИГЛЯДАЄ ЯК НАЙБІЛЬШ ЕФЕКТИВНИЙ КОМУНІКАТОР МІЖ ЄВРОПОЮ І США

- На вашу думку, чи могла б бути комунікатором між Європою і США прем’єрка Італії Джоржа Мелоні? 

- Я вважаю, що так, і вона цього хоче. Для нас це, в принципі, позитив. 

Мелоні як соціальний консерватор ідеологічно близька до Трампа і користується його повагою. Плюс у неї правильна позиція щодо України, чого ми не бачимо у більшості ультраконсерваторів.

Я сподіваюся, що наше керівництво має з нею постійні контакти. 

Мені здається, що зараз вона має найкращі позиції для ефективної комунікації між США і Європою. 

- Чи готова Європа делегувати Мелоні функцію комунікатора?

- Одна з проблем європейців у стосунках зі США полягає в тому, що кожна з країн намагається вибудовувати ці стосунки самостійно. Особливо це стосується європейських грандів – Франції й Німеччини.

Утім, зараз Мелоні виглядає як потенційно найбільш ефективний комунікатор, особливо з важливих для нас питань.

НА УЛЬТРАПРАВИХ У ЄВРОПІ ТРЕБА ДИВИТИСЯ ПІД КУТОМ ЗОРУ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ

- Останнім часом на виборах у багатьох європейських країнах або перемагають, або значно посилюють свої позиції ультраправі партії. Як Україна має співпрацювати з цими політичними силами? Які в нас є точки дотику з ними? 

- По-перше, треба розуміти, що ці ультраконсервативні партії мають не завжди тотожні ідеологічні позиції і ставлення до України.

По-друге, треба відзначити, що деякі ультраконсерватори, наприклад, лепеністи здійснили певну корекцію курсу, включно із зовнішньополітичним, щоби виглядати більш-менш пристойно. 

З іншого боку, є такий клінічний випадок, як «Альтернатива для Німеччини», зв’язків з якою уникають навіть деякі з ультраправих партій, зокрема, ті ж самі лепеністи. 

Окрім того, треба розуміти, що поява і посилення позицій ультраконсерваторів відображає об’єктивні процеси і в Європі, і в США. На жаль, це стала тенденція, яка свідчить про серйозну кризу демократії на обох континентах. Очевидно, що ультраконсерватори в тій чи іншій формі будуть присутні у владі – це реалії соціально-політичного життя в країнах Заходу.

Моя суб’єктивна думка: на них треба дивитися насамперед під кутом зору інтересів України.

Треба також враховувати місце, яке та чи інша партія займає у системі влади конкретної країни. 

Є РЕЧІ, ПРО ЯКІ НЕ МОЖНА КРИЧАТИ, АЛЕ ЯКІ ТРЕБА РОБИТИ

- Що, на вашу думку, слід змінити у підходах українській дипломатії у нових геополітичних умовах?

- Я намагаюсь не давати поради своїм колишнім колегам. Тому дуже стисло. Головне – продовжувати відстоювати свою позицію і власні національні інтереси, щоби всі розуміли, що припинення війни має відбутися на прийнятних для нас умовах, а Росія була позбавлена можливості вдарити знову. Це по-перше. 

По-друге, не можна, щоби публічна складова, на кшталт постів у соцмережах, ставала змістом роботи дипломата, особливо на керівних посадах. Треба мислити стратегічно, а не жити в моменті, тобто думати здебільшого про те, яке враження ти справляєш на аудиторію.

На значно більшу увагу заслуговують традиційні методи дипломатії, неформальні зв’язки та контакти.

Є речі, про які не треба кричати, але які треба робити. 

Разом із тим, треба навчитися ефективно працювати з новітніми технологіями, розуміючи при цьому, що використання дипломатами соцмереж типу Інстаграм чи Х має бути орієнтоване не на внутрішню українську аудиторію, створення свого іміджу вдома, а бути знаряддям для роботи із громадянами закордонних країн. 

Бо ситуація 2022-го року з його піковою солідарністю і готовністю приймати і допомагати Україні, хоч як це прикро, вже в минулому. Зараз нам знову треба пояснювати практично базові речі і європейцям, і американцям, не кажучи вже про країни так званого Глобального півдня. Тобто знову йти «в народ», на майданчики телебачення, в соцмережі.

Для більшого ефекту це мають робити, як-то кажуть, спеціально навчені люди, які знають, яку аргументацію сприймають, скажімо, американці, і не сприймають французи, або навпаки. Не кажучи вже про те, що розмовляти треба англійською або французькою, а не під переклад.

Цього не вистачає. А в перспективі нам треба, щоб принаймні з головними партнерами підтримувався стратегічний діалог. Тобто розмовляти з ними треба не тоді, коли нам щось потрібно, а весь час і позиціонувати себе як країну, яка не тільки просить, а й готова зробити свій внесок у вирішення важливих для нас і для партнерів проблем.

Мені здається, що це проблеми не воєнної дипломатії, а нашої дипломатії на загал. Ну, й, звісно, проблеми кадрів. 

- І на завершення, за вашим прогнозом, якими будуть Україна та демократичний світ наприкінці 2025 року?

- Це залежатиме переважно від того, якою буде ситуація на полі битви проти російської агресії, і, якщо відбудуться перемовини – яким буде їхній результат, наскільки він забезпечать інтереси України.

Мені ясно одне: реалізація бодай частини плану Путіна щодо України матиме вкрай важкі наслідки не тільки для нас. Війна знову перетвориться на загальноєвропейську реальність, що безпосередньо впливатиме на безпеку першочергово Європи, але також і Сполучених Штатів. Подібний сценарій матиме негативний вплив на всю систему сучасних міжнародних відносин.

Надія Юрченко, Київ

Фото Кирила Чуботіна