Диктатура правди: як це може бути
«Людство, спираючись на здобутки техніки, починає прагнути світових, неподільних істин. Істин монументальних, сталости в істині. Не особистих і хистких, а універсальних, не приватних, а соціяльних. Людство робить перші кроки, щоб надати істині не тільки раціональної, але й організованої обов’язковости…
Людство остаточно втомилося від необов’язковости істин, від їх плюралістичної множинности, від їх здрібнілости, від приватности думок, партикуляризму мислення».
Це цитата з Віктора Петрова, він же Домонтович, з його роботи «Історіософічні етюди», написаної 1947 року, коли саме зароджувалися нинішні глобальні інституції. Інституції, які, здавалось би, мали гарантувати, що права людини не стануть партикулярними поняттями. Як і багато інших істин.
Ті самі інституції, які зараз жорстко критикуються за їхню неспроможність вирішувати будь-які світові проблеми.
ЯК ФОРМУВАВСЯ ЗАПИТ НА ПРАВДУ
Петров дуже часто писав про циклічність людської культури. Про те, як епохи бароко, класицизму, романтизму та інших, наступних течій змінюють одна одну, і коли одна епоха підносить певний підхід до реальності, то друга дуже часто цей підхід заперечує, а третя знову до нього повертається, але з урахуванням помилок минулого. Всі ці речі одночасно проявляються в мистецтві, політиці, торгівлі… Словом, в усій культурі. Просто тому, що старі підходи себе вичерпують, призводять до безлічі криз, і зрештою світова система не витримує, і мусить шукати ради в новому-старому підході.
Так продовжилося і після смерті цього українського філософа.
Адже ще за його життя, в 1940-х роках, інституції дійсно намагалися встановлювати певні спільні істини. Наприклад, провину нацистів у міжнародному трибуналі. Це стало відповіддю на хаос попередньої епохи, який зрештою тих нацистів (та комуністів) і породив.
Але коли хтось проголошує, що істина одна, і стежить за тим, щоб усі в цю істину вірили – то з’являється велика спокуса назвати істиною брехню. Дуже вигідну комусь брехню. А для її утвердження використати того, хто мав би за дотриманням істин стежити.
Репресивні органи, які стежили за дотриманням істин, зрештою, зробили можливими війну США у В’єтнамі, вторгнення СРСР до Праги... І купу інших негараздів, які зазвичай супроводжують загнивання старої системи.
Власне, так буває завжди. Нова епоха у першій своїй половині долає проблеми старої, будує гарний, стабільний та ефективний світ – а потім починають даватися взнаки її власні проблеми, які призводять до кризи.
У відповідь на кризу глобального світу і глобальних істин виник постмодернізм. Який значною мірою повернув нас до того стану, що його критикував Петров.
В цей час глобальні інституції не змінилися на інші – а лише адаптувалися під нову реальність. У якій істини знову стали необов’язковими – і вже не випадково. Під це підводилася ціла філософська доктрина!
Спочатку це пішло світу на користь. Він почав ставати дедалі демократичнішим. Настільки демократичним, що у Френсіса Фукуями виникли думки про кінець історії. А потім необов’язковість істин почала створювати проблеми. Адже багато хто вирішив, що оскільки брехні не існує, то не існує і зла. Є лише різновиди добра. Що дуже схоже на концепцію «альтернативних фактів».
Ці проблеми детально розписав Лі Макінтайр у книжці «Постправда», та й нам усім вони відомі. Якщо не існує єдиної істини, то можна заявляти, що існують різні погляди на шкоду від куріння, на глобальні зміни клімату, на російську агресію… Просто у кожного своя правда!
Необов’язковість правди породила консервативну авторитарну хвилю: Трамп знову переміг у США, Путін пустився берега в Україні, в Європі демократії ледве стримують електоральний тиск правих… При цьому всі ці діячі намагаються показати, що вони – це майбутнє, вони – це та зміна у світовому устрої, яка наведе лад.
Але, як правильно вказав у колонці «Світ без ідей: оптимістична трагедія» Андрій Демартіно, вони не можуть бути майбутнім, тому що не пропонують нових ідей, їхні наративи обернені в минуле. Навпаки, вони – це уособлення тих проблем, які накопичилися до кінця епохи постмодерну, і від яких старий світовий порядок нездатний нас захистити.
Отже, світ знову підійшов до стану, коли він або зміниться, або загине.
Як саме наставатиме новий світовий порядок – ми поки що в деталях роздивитися не можемо. Зрозуміло лише, що наша війна – це шлях до нього. Як і глобальна онтологічна війна, про яку писав Дмитро Золотухін.
Чи будуть створені нові глобальні інституції? Чи буде обрано якийсь інший шлях? Побачимо. Але вже зараз треба зрозуміти, які обов’язкові риси потрібні нам у новому світі.
ПРАВДА Й ІДЕНТИЧНОСТІ
Отже, головною метою майбутніх світових змін є повернення правді її ефективності. Щоб, наприклад, коли одна держава нападе на іншу, і чинитиме геноцид, ніхто не міг цього заперечити. Але при цьому потрібно створити запобіжники проти помилок минулого, щоб інституції, які допомагають визначати правду, не могли використовуватися для тиску. Щоб ідентичність кожного могла вільно розвиватися – на інше зараз у світі просто ніхто не погодиться.
Отже, потрібна така собі диктатура правди – устрій, нетерпимий до брехні, але при тому терпимий до будь-якої ідентичності, яка правду не викривлює. Має існувати такий собі глобальний фактчекер – можливо, не монолітний, а колективний – який професійно й авторитетно відрізнятиме правду від брехні. Але при тому будь-які речі, які виходять за межі набору фактів (а це наші емоції, це наші почуття, і це наративи, або ж історії, які визначають нашу ідентичність) у цьому випадку мають бути абсолютно вільними.
Якщо вважати наративи способом поєднання фактів, який нас захоплює і змушує стежити за розвитком історій, то кожен матиме право розповідати свою історію про світ. І тим самим творити власну ідентичність, або приєднуватися до ідентичностей однодумців.
Забороняти «ворожі» ідентичності – єврейську, комуністичну, християнську, як це було у XX столітті, або ж «лівацьку» чи «консервативну», як це актуально зараз – більше ніхто не буде, бо це вже вивчений у середині XX століття урок.
Серед цих ідентичностей, звичайно, одними з найефективніших будуть національні. Я вже доводив, що саме модерні національні ідентичності найкраще допомагають захищатися від агресії. Інша справа, що нації остаточно відриваються від своєї етнічної основи, і феномен К-рор є для того найкращим доказом. Чия нація створить кращу, привабливішу і конкурентоспроможнішу у дарвіністському сенсі історію, та зможе залучити більше прихильників. А отже, об’єднувати людей довкола цікавіших, потужніших проєктів.
ПРАВДА І СВІТОВЕ ЗЛО
Щоправда, треба зрозуміти: диктатура правди не допоможе подолати зло. Не допоможе спинити світову агресію.
Бо зло і добро – це явища, більші за факти. Вони теж працюють у вимірі наративів.
Існують такі наративи, як «руський мір», які можуть для когось виглядати привабливими, але приносять людям тільки біди. Як відрізнити наратив зла від наративу добра? Тут стануть у нагоді слова євангеліста Матвія: «За їхніми плодами пізнаєте їх».
І диктатура правди допоможе принаймні довести факти, які агресивний наратив хотів би приховати, «заблюрити». А отже, допоможе зло чітко назвати злом. Тоді інші люди іще подумають, чи захоплюватися таким наративом.
Артем Захарченко, доктор наук із соціальних комунікацій, керівник ГО CAT-UA (Communication Analysis Team-Ukraine)
реклама