5 січня президент України підписав закон «Про внесення змін до деяких законів України, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині». Фахівці кажуть – це дуже важливий крок до розвитку галузі пересадок органів в Україні. Закон врегулює, зокрема, проблеми оплати та надання прижиттєвої згоди на використання анатомічних матеріалів (з часом запрацює в системі «Дія»). Здавалося б, така формальність – а без неї хірурги працювати повноцінно не могли.

Як цей закон відобразиться на звичайних українцях, для яких пересадка органу – дороговартісна мрія, та самих лікарнях, які прагнуть працювати й вдосконалюватися? Укрінформ поспілкувався з гендиректором Першого територіального медичного об'єднання Львова Олегом Самчуком, що останнім часом став головним ньюсмейкером у темі вражаючих медичних успіхів (об'єднання лікарень - нововведення Львова, що має покращити рівень меддопомоги) . Домовитися про зустріч з паном Олегом пресі все важче: робота кипить, в життя втілюються речі, в які важко повірити. Ось і перед нашою зустріччю він саме повернувся з Чернівців, де передавав досвід колегам. Тут, в обласній клінічній лікарні, яка теж увійшла до пілотного проєкту з трансплантації, вперше провели операцію з пересадки органа – трансплантували нирку.

ПРИПИНЯЄМО «ГОДУВАТИ СУСІДІВ»

- Олеже Олеговичу, нещодавно ухвалили закон про врегулювання питань трансплантації. Які можливості він відкриває, чим полегшить вам роботу, а пацієнтам – життя?

- Трансплантація в Україні – це підрозділ медичної галузі, який завжди був потрібен і велика кількість людей через її відсутність десятиліттями не отримала такої необхідної допомоги. Закон стимулював широке впровадження трансплантації, надавши усім лікарням рівні можливості. Раніше було лише кілька центрів, які брали участь у пілотному проєкті з трансплантології. Потім стало 9, потім 13, далі 25, а наразі 47. Є центри, які працюють більше, є – середньо, а є такі, що тільки починають. За рік в нас було зроблено більш як 300 операцій з пересадки органів, ми перевершили навіть стратегічне планування МОЗу, бо розраховували на 250. Зокрема, пересаджено 32 серця – це в десятки разів більше, ніж виконувалося таких операцій за всі роки незалежності України.

Бо раніше все зводилося до нуля, а зараз завдяки цьому закону Україна рухається до своєї трансплантаційної незалежності. З часом вона не буде користуватися послугами закордонних клінік та лікарів, маючи власну гідну медицину. І українці не будуть стояти в довгих “списках очікувань”. Більшість наших пацієнтів так і не дочікувалися свого часу і помирали без донорського органу, бо кожна країна перш за все забезпечує своїх мешканців.

- Трансплантологія поки так і залишається пілотним проєктом до 2023 року? Це добре чи погано?

- Це дуже добре, що пілотний проєкт МОЗ з трансплантації продовжили ще на 2 роки. Держава виробляє модель, яка буде вигідною для держави, лікарень і безпосередньо самих пацієнтів. Нам зручно зараз, що в рамках пілотного проєкту міністерство може виділити кошти наперед, щоб ми могли закупити витратні матеріали, не по актах виконаних робіт, а до операції. Проєкт успішно працює, пацієнтам робляться безоплатно операції, повністю вистачає коштів на те, щоб купити всі витратні матеріали, виплатити всі заробітні плати, преміальні усім працівникам, які задіяні в бригадах, а ще частина коштів лишається на лікарню. Також зараз піднято та переоцінено тарифи в декілька разів. І тепер це стало вигідно, щоб наші українські лікарні заробляли і не відправляли за кордон своїх пацієнтів.

- А далі що? МОЗ уже не буде платити за операції і пацієнтам доведеться збирати гроші самотужки?

- Я впевнений, що шляху назад вже немає. Ні президент, ні уряд, ні самі ж пацієнти вже не дозволять, щоб ми повернулися до того, що було раніше – робити такі дороговартісні операції за кошти пацієнта. Вартість цих операцій надзвичайно велика. Навряд середньостатистична сім’я в Україні назбирає такі кошти, щоб провести подібну операцію. Після завершення пілотного проєкту з 2024 року фінансування трансплантацій має перейти до НЗСУ. Це планувалося вже з цього року, але ще багато чого напрацьовується і змінюється.

- Скільки коштує операція з трансплантації в Україні? І наскільки це вигідно для держави й самої лікарні?

- За трансплантацію нирки в Україні лікарня отримує від держави 801 тис грн, печінки – 1,5 млн грн, серця – понад 2 млн грн. Для прикладу, середня вартість трансплантації печінки за кордоном – 3,5 млн грн. У бюджеті на 2022 рік закладено 939,5 млн грн на трансплантацію, що майже вдвічі більше ніж минулого. Україна буде розвиватися, шляху назад немає. Раніше операції в нас були в 5-6 разів дешевші, ніж в Білорусі, Іспанії, Бельгії, тепер ціни значно підросли. Звичайно, вони різняться з закордонними, але вони вже вигідні для лікарень, щоб прагнути робити ці операції. А державі вигідно залишати гроші в себе, а не годувати сусідів.

ОДИН ДОНОР МОЖЕ ВРЯТУВАТИ ВІСІМ ЖИТТІВ

- Що ще потрібно в Україні, аби трансплантологія запрацювала на повну?

- По-перше – спеціалісти. Їх в Україні дуже мало, оскільки такі операції не виконувалися десятки років, а за один день навчити лікарів нереально. Тому потрібне навчання в найпотужніших клініках світу, бо треба щоб ми перебирали досвід. Це коштує чималих грошей і вимагає часу. Треба мінімум п’ять років вчити достатню кількість бригад, щоб покривати потреби українців з пересадок.

По-друге – брак донорських органів, оскільки далеко не всі родичі, після втрати близької людини, готові підписувати згоду на трансплантацію. Для цього дуже важлива популяризація і постійний наголос на тому, що ніякої «чорної» трансплантології в нас не існує. Говорити про те, що трансплантація – це добре і вона дає шанс для порятунку людей.

- Розпочнемо з першого. Як ви формували свою команду і звідки Україні брати фахівців-трансплантологів?

- Найперше в нашу команду увійшли лікарі-ентузіасти, які дуже хотіли займатися пересадками. По суті, вони – фундамент нашої трансплантології наразі. Нас запросили із Ковеля до Львова, де відкрилися значно ширші можливості. Найголовніше, що всі в Україні об’єдналися і ми співпрацюємо з колегами з інших міст, перебираємо досвід, допомагаємо один одному. Плюс ми вчимо наші бригади у закордонних клініках, де це можливо – в Білорусі, Іспанії, Італії, Польщі, Німеччині, Туреччині. Ми навчаємо наших лікарів, щоб вони освоїли різні хірургічні школи, а далі створювали свої в Україні та навчали молодих фахівців.

Зараз, в залежності від операції, в бригаді задіяно від 15 до 20 людей: анестезіологи, медсестри, анестезисти, перед операцією – це бригада супроводу, після – реабілітологи, які зараз на вагу золота і яких ми теж вчимо. Штат людей величезний, бо кожен орган, що пересаджується, має свою специфіку. Один спеціаліст не зробить всі операції, хоч який би він вправний не був. Тому бригади різносторонні і кожен займається своїм профілем: пульмонологи та кардіохірурги – пересадкою легень, судинні та кардіохірурги – пересадкою серця, урологи – трансплантацією нирки, офтальмологи – рогівки тощо.

 ПЕРЕСАДКУ СЕРЦЯ ПОТРЕБУЮТЬ 500 УКРАНЦІВ, А НИРОК – ПОНАД 3000

- Яка наразі потреба українців в операціях з пересадки органів?

- Потреба величезна. Тільки пересадки нирок потребує понад 3000 українців, близько 500 людей – сердець. І на жаль, поки ми не можемо покрити ці потреби. Середньоєвропейські показники – 23 трансплантації на 1 мільйон населення – кажуть: в Україні ми маємо робити на рік 966 трансплантацій нирки, 483 трансплантацій печінки, 201 – сердець і 214 – легень. Якщо орієнтуватися на лідера – Іспанію, де рівень трансплантацій – 72 на мільйон населення, ми взагалі маємо на рік пересаджувати понад 3000 нирок.

- Я так розумію, що найбільша проблема в донорських органах. Правильно?

- В Україні районні і міські лікарні ще не достатньо включилися в роботу з трансплантології і не констатують смерть головного мозку, тому й замала кількість донорів і багато хто не отримує життєво необхідної допомоги. Якби в роботу включилися всі лікарні і це б було в наказовому порядку, під контролем держави на законодавчому рівні, кількість операцій зросла б в десятки разів в рік.

Є родинні трансплантації і є посмертні. Звісно, краще, коли хтось з родичів може поділитися частинкою печінки або ниркою і не треба стояти в “списку очікування”. А коли це неможливо, у випадках із серцем чи легенями, реципієнти чекають в списку очікування.

- Чи надаються комусь пріоритети в цьому списку? Як довго пацієнт може чекати на орган?

- В пріоритеті тільки діти. Якщо є імунологічна сумісність по обстеженню у двох пацієнтів з однаковими показниками і серед них дитина, то орган віддається їй. Список очікування на операцію з трансплантації – це непередбачувана річ: можна бути останнім чи передостаннім в списку і отримати операцію першим. Справа в тім, що визначення пари «донор-реципієнт» відбувається автоматизовано, завдяки програмі ЄДІСТ (Єдиної державної інформаційної системи трансплантації). Вона вже успішно працює понад рік на загальнодержавному рівні і підбирає пари в залежності від сумісності.

- А які показники враховуються під час цього підбору?

- Імунологічна сумісність і те, наскільки терміново людині потрібна пересадка. Чи достатньо близько лікарня, де вилучають орган, до закладу, де його пересаджують.

- Не завжди це поруч. Певно, ключову роль відіграє санавіація для трансплантування органів?

- Аеромедична евакуація, а раніше – санавіація – це надзвичайно важлива і потрібна річ в медицині країни і в трансплантології зокрема. Ось ми зараз з вами записуємо інтерв’ю, а до нас із Вінниці летить вертоліт з донорським органом. Для України це така резонансна цікава тема, ноу-хау: прилетів гелікоптер, привіз важкого пацієнта… Та це є у цілому світі. Це має бути, як звичайна послуга лікарні, щоб доставка пацієнтів з важкодоступних місць було звичною справою, як наприклад здати аналізи. Це нормальна послуга, коли надважких пацієнтів до лікарні доставляє гелікоптер ( ДТП, інсульти, інфаркти, політравми, опіки…). Це також пілотний проєкт, він запущений на Київщині та Львівщині і є досить успішним. Обслуговування, переліт і зарплати всіх бригад оплачуються державою. 

- Кажете, до вас зараз прямує орган із Вінниці. Що це? Кому запланована операція?

- Донорський орган має досить коротке життя. Якщо нирка може прожити до 24 годин, то легені та печінка максимум до 12 годин, а серце взагалі до чотирьох. Час досить короткий, а віддаленість донорського органу від реципієнта може вимірюватися в сотнях кілометрів. Тому у світовий практиці орган завжди їде назустріч пацієнту. Наразі лише можу сказати, що до нас летить печінка, яку ми плануємо трансплантувати дитині. Такої операції ще не було в Україні, тому дуже переживаємо, щоб все вдалося. Родичі 44-річного чоловіка дозволили після констатації смерті мозку зробити забір органів. Завдяки цьому проведуть пересадку печінки та нирок – і трьом людям буде даровано шанс на повноцінне життя.

В «ДІЇ» МОЖНА БУДЕ ДАВАТИ ПРИЖИТТЄВУ ЗГОДУ НА ДОНОРСТВО

- А як відбувається констатація смерті мозку?

- Це діагноз, який прирівнюється до біологічної смерті. Діагноз смерті мозку може бути встановлений як на підставі клінічних критеріїв, так і шляхом проведення додаткових інструментальних досліджень. У першому випадку діагноз смерті мозку може бути встановлений тільки за умови відсутності таких факторів, які можуть впливати на неврологічний статус пацієнта: інтоксикації, зокрема медикаментозної. Основним документом, який регулює процес встановлення діагнозу смерті мозку, є наказ Міністерства охорони здоров’я України, який передбачає створення спеціальної комісії, в яку входить бригада анестезіологів, нейрохірургів, лікарів УЗД, також робимо КТ і інші діагностики, навіть більше ніж прописано наказом, щоб чітко встановити діагноз. До встановлення цього діагнозу дуже ретельний підхід, бо людина визнається мертвою.

- Найважче це, напевно, повідомити родичам? Хто бере на себе цю відповідальність?

- Розмова з родичами – один з найскладніших моментів, бо в лікарню люди потрапляють, щоб врятувати своє життя, щоб їм лікарі допомогли. А декому мусимо сказати, що не вдалося допомогти брату, батьку, доньці… Це складно, як для лікарів, так і для родичів. Бо вони мусять прийняти рішення, визнати факт смерті пацієнта, який перебуває на апаратах життєзабезпечення і надати згоду на забір органів. До розмови залучають велику кількість спеціалістів – лікуючі лікарі, нейрохірурги. Вони дають кваліфіковані відповіді на запитання рідних. Запрошують і священиків, щоб люди бачили, що це справді прозоро, і психологів, щоб професійно підтримати рідних у важкі хвилини.

- Як часто рідні відмовляються?

- В нашій лікарні – у близько 15% випадків. Хоча не за кожної констатації смерті мозку ми розмовляємо з родичами про забір органів для трансплантації. Трапляються пацієнти з супутніми захворюваннями і їх органи навіть немає змісту комусь пересаджувати. Це люди з гепатитами, цукровим діабетом, ВІЛ/СНІД, хворі наркоманією і з психічними захворюваннями.

- А як щодо прижиттєвої згоди?

- Великим досягненням вважаю те, що найближчим часом в «Дії» можна буде давати прижиттєву згоду, яку не будуть бачити навіть родичі до того часу, поки людині не констатують смерть головного мозку. А ще я за те, щоб вводилася така річ, як презумпція згоди (якщо людина за життя не повідомляла, що вона проти трансплантації своїх органів, після вони автоматично можуть бути використані як донорські – авт.), бо це дасть можливість трансплантології розвиватися в десятки разів краще. Я повторюся: одна людина після смерті може врятувати вісім життів. Наразі в лікарнях відсоток незгод коливається від 20% до 80%, а так би ми рухалися в нашому розвитку швидше на кілька років.

УКРАЇНА – У П’ЯТІРЦІ СВІТОВИХ ЛІДЕРІВ З ТРАНСПЛАНТОЛОГІЇ?

- В Україні за минулий рік провели 313 операцій з трансплантації, з них 51 в вашій лікарні, яку випереджає лише Національний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова (77). Ви плануєте тут розбудувати один з найбільших центрів трансплантації в Україні?

- Я не хочу, щоб ця лікарня асоціювалася лише з трансплантологією. Ми розвиваємо усі галузі, які можливо. Зараз у Львові ми реформуємо надання медичних послуг. Ми об’єднали три найбільших лікарні і утворили Перше територіальне медичне об’єднання Львова – це 8 міська лікарня, яка обслуговує 300 тис. населення, дитяча лікарня на Орлика, яка займається дітьми від народження до 18 років і лікарня «швидкої», де ви зараз знаходитеся. Вона обслуговує 600 тис. населення, тут надають допомогу за всіма напрямками, які є в дорослій медицині.

Трансплантологія в цій лікарні стала однією з лідируючих галузей по всій Україні, і ми розвиваємо її далі. Є бажання, щоб тут виконувалися усі види пересадок, які тільки можливо проводити і в таких обсягах, щоб покрити потреби українців. Трансплантація – це не є щось унікальне, вона має стати для України щоденною справою. Нікого вже не дивує пересадка нирки, операцій відбувається багато ( понад 40 у нас за минулий рік). Раніше, щоб побачити цю операцію, збиралося понад сотня людей, зараз під час хірургічного втручання присутня лише бригада, яка оперує. Це нормальне явище. Якомога швидше потрібно зробити пересадки рутинним методом лікування при хірургічних відділеннях у лікарнях.

- Так, як у Білорусі чи Польщі? Чи вдасться нам їх наздогнати в розвитку трансплантації?

- Ми ні на кого не рівняємося. Ми маємо своє місце в світі і прийде час – станемо найкращими. Головне, щоб було бажання. Чим ми гірші? Навіщо нам порівнювати себе з іншими? На трансплантаційній карті світу Україна була сірою плямою. Цього року ми з’явилися на цій карті. За два роки, об’єднавши зусилля медиків України, ми зробили надзвичайний ривок, тому я впевнений, що, якщо будемо продовжувати в такому темпі і поставимо собі завдання увійти у п’ятірку країн світу в області трансплантації – ми можемо це зробити.

Людмила Гринюк, Львів

Фото Маркіяна Лисейка