Оксана Гаврилюк, полковник запасу, заступник міністра у справах ветеранів

Міністерство ветеранів – перше відомство, яке почало працювати на абсолютно позитивному інформаційному тлі.

Можливо, тому що воно (власне, як і громадська думка) ретельно готувалися до цього, можливо, тому, що є дуже вдала модель функціонування аналогічного відомства в США. Можливо, тому, що старі «ветеранські» відомства абсолютно дискредитовані. А можливо, тому, що вже перші кроки, у тому числі кадрові, не викликали розчарування суспільства.

Про  соціальну реабілітацію та ресоціалізацію ветеранів ми говоримо із профільним заступником міністра міністерства ветеранів Оксаною Гаврилюк, полковником запасу, учасником бойових дій, яка в 2017-у році була заступником командувача АТО.

НАША МЕТА – РЕСОЦІАЛІЗОВАНИЙ ТА ПОВЕРНЕНИЙ ДО ЖИТТЯ ВЕТЕРАН

- Пані Оксано, яка ваша ціль заступника міністра у справах ветеранів?

- Якщо говорити про стратегічну ціль, то це соціалізація чи навіть ресоціалізація ветеранів. Простіше кажучи, моє завдання – створення системи повернення до «нормального», звичного життя  ветеранів та ветеранок.

Все інше – методи та тактика. Важливо розуміти, що повинен існувати єдиний гравець на полі формування державної політики стосовно ветеранів. Також необхідною передумовою ефективної соціалізації є комплексний підхід до «роботи» з нашою аудиторією. Від цього залежить – наскільки швидко ветеран чи ветеранка повернуться до нормального життя.

На цьому етапі ми також говоримо, що одним із пріоритетних завдань для Міністерства у справах ветеранів є створення єдиного реєстру ветеранів. Без реєстру ми не дізнаємося – скільки у нас є ветеранів, з якими проблемами вони стикаються, який їхній психологічний стан, соціальне становище, чи потребують вони, можливо, перенавчання чи отримання якоїсь нової професії, що їм потрібно для того, щоб вони стали фінансово незалежними. На базі Єдиного реєстру буде створено е-ветеран – електронну платформу, по-суті – міністерство в гаджеті. А це вже зовсім інший рівень надання державних сервісів громадянам – швидко, комплексно, оперативно, без корупційної складової.

До кінця цього року Єдиний реєстр повинен бути створений.

- Як ви плануєте розбудовувати свій напрямок роботи?

– Ви маєте розуміти, що Мінвет з самого початку створення не є традиційним для України органом виконавчої влади. Якщо ви пам’ятаєте, то створенню міністерства передувала робота проектного офісу, в якому я також працювала. По суті, це команда як завжди трохи божевільних волонтерів, які протягом 9 місяців намагалися внести у вуха як представників влади, так і самих ветеранів, необхідність створення такого органу. Тому, коли було рішення про створення Міністерства і призначений міністр, у нас була готовою дорожня карта. Розуміючи, що формування міністерства передбачає якусь бюрократичну процедуру, часові рамки, ми вирішили не гаяти час. Ми пішли до ветеранів. Сказали: «Хлопці, те за що ми боролися 9 місяців, сталося. Хочете роботи – включайтеся, беріть стільки повноважень, скільки потрібно». В результаті була створена Рада ветеранів. Ось ця прив’язка «при Міністерстві у справах ветеранів» – абсолютно формальна. Рада ветеранів – це самоврядна ініціатива, яка вже сьогодні намагається вирішувати дуже широкий спектр питань. Рада сформована по регіональному принципу. Делегатів обирали на прямих зборах. Мінвет не мав до цього жодного відношення. Зараз Рада розділилася на робочі групи, вони з нами спільно працюють над певними законодавчими ініціативами, ми отримуємо повну проблематику, яка є в регіонах, ми працюємо з ними над ветеранським простором, і в регіонах відбуваються заходи у сфері психосоціальної адаптації.

- Ви працюєте з ветеранськими спільнотами у регіонах?

- Звичайно, я ж кажу, ми – не форматна бюрократична структура. По суті, Міністерство – це величезний волонтерський офіс, завдання якого – консолідувати ініціативи різного ступеня успішності й перевести їх на державний рівень. До речі, порівняння із волонтерством коректне навіть у частині заробітної платні. На сьогодні, жоден із працівників Мінвету не отримував зарплатні.

Ми маємо розуміти, що до створення міністерства існувало багато громадських ініціатив – чи то ветеранських організацій, чи то волонтерських, які створювалися від безвиході й виконували по суті функцію міністерства. Хтось працював із родинами загиблих, хтось займався психологічною підтримкою, хтось – освітніми програмами, наприклад, бізнес-школу організовував. А все це – є складова якраз комплексу тих заходів, які мають бути в рамках психосоціальної адаптації. Наше завдання, по суті, – упорядкувати всі ці проекти, знайти їм державне чи донорське фінансування та зациклювати.

- У нашому інтерв’ю із міністром йшлося про створення єдиної  бази ліцензованих психологів для ветеранів. Ви зробили кроки у цьому напрямку?

- Давайте почнемо спочатку. Чому виникає таке питання? Тому що катастрофічно не вистачає фахівців цього профілю. Більше того, – існує питання довіри. Ми з цим зіткнулися на практиці, коли запускали Дім ветерана у Житомирі. Питаємо у ветерана – ти чому не ходиш до психолога. А той, навіть не замислюючись, – так у мене немає проблем. Це, по-перше, загальна проблема для нашого суспільства – відсутність культури роботи з психологами. А по друге, специфіка нашої аудиторії – вони не довіряють цивільним. Що робить військовий психолог (наприклад Козінчук)? Він спочатку веде хлопців у курилку, п’є з ними каву, вони там з’ясовують – хто, де, в якому танку горів. І так через деякий час хлопці та дівчата розкриваються. У діалозі військового із цивільним психологом все значно складніше.

А тепер щодо формальної сторони питання. На Мінвет покладено обов’язок забезпечити якісне медичне обслуговування, швидке та оперативне, враховуючи ті проблеми зі здоров’ям, які ветерани отримують внаслідок участі в бойових діях.

Ми створили міжвідомчу робочу групу з Міністерством охорони здоров’я. З 2020 року всі медичні заклади будуть єдиним медичним простором, кожна особа зможе прийти в будь-яку лікарню та отримати послугу – і держава за цю послугу компенсує тому медичному закладу, в який ви звернулися. Існує певний пакет медичних послуг, які будуть фінансуватися з Державного бюджету. Ми розуміємо, що для ветеранів, для осіб, які мають специфічні проблеми зі здоров’ям, як із фізичним, так і з психічним, отримані внаслідок бойових дій, оцей пакет медичних послуг буде значно ширшим, ніж для звичайної людини. 

Багато хто з ветеранів отримали контузії. До речі, ви знали, що з самого початку термін «контузія» стосувався дослідження психологічних проблем військовослужбовців? Наслідки контузії можуть бути різні, відкладені у часі, що потім викликають як посттравматичні стресові розлади, так і стресові розлади загалом, це можуть бути залежності, нарко-, алкозалежності, може бути більш складніший діагноз, як ПТСР (посттравматичний синдром). Цим дещо маніпулюють у суспільстві, коли говорять, що масово хворіють на ПТСР.

- А це не так?

- Ні.  Десяти відсоткам ветеранів діагностують посттравматичний стресовий розлад, причому це цифра, притаманна різним країнам, які проходили через війну. Тож оцей спектр додаткових медичних послуг фінансуватиметься з бюджету Міністерства у справах ветеранів.

І ми зараз спільно з військовими медиками, з лікарями-психіатрами, з психологами, з гінекологами-акушерами, тому що репродуктивне здоров’я також сильно страждає в бойових діях, розробляємо цей пакет додаткових послуг. Туди входить пакет, так званий mental-helthy (захист психічного здоров’я, ментального здоров’я).

До речі, разом із госпіталем «Лісова поляна» у Пущі-Водиці ми плануємо відкрити там Національний центр захисту психічного здоров’я для ветеранів, який би включав декілька компонентів. Окрім лікування залежностей, посттравматичних стресових розладів, контузії, її наслідків, він передбачає тренінговий центр для спеціалістів, які працюють з ветеранами, з членами родин ветеранів, з дітьми, тобто – всіма, хто оточує ветеранів.

Власне, ми якраз сьогодні в Києво-Могилянській академії зустрічалися з представниками одного з університетів Сполучених Штатів, які готові навчати наших спеціалістів, є попередні домовленості з Ізраїльською коаліцією травми, яка також бажає допомогти нам у вигляді якраз тренінгових програм і навчання психологів. Ми робимо також акцент на тому, що ми зацікавлені, щоб ветерани проходили ці навчання і були в змозі самі надавати допомогу. Бо формат «рівний – рівному» на сьогодні є найефективнішим. Навіть не так – це єдиний ефективний формат роботи з ветеранами.

- Так тут ветерани надають психотерапевтичну послугу ветерану?

- Ні. Не зовсім так. Мова йде про ветеранський простір, це такий майданчик комунікацій державних і недержавних інституцій, який надає допомогу ветеранам чи членам їхніх родин.

Наше завдання – запустити їх по регіонах. Такий ветеранський простір є в Києві (Ветерано хаб), Житомирі, де працює Дім ветерана, власне, – проект моєї команди ще до приходу в Міністерство у справах ветеранів. Закінчуються ремонтні роботи в Миколаєві, в Тернополі ветерани вже знайшли приміщення, проводять ремонт, у Львові вже є приміщення – і ветерани згуртувалися і також уже розуміють, в якому складі, в якій команді вони будуть працювати. Наше завдання – допомогти їм, скоординувати і навчити тих, хто буде працювати в рамках цього ветеранського простору.  

В Америці є цікавий досвід. Там, коли ветерани поверталися після в’єтнамської війни, у них був страшенний рівень недовіри до державних інституцій, і вони зіткнулись навіть з тим, що ветерани не хотіли йти до державних ветеранських шпиталів, вони не довіряли державі навіть у цьому. Тоді американці почали створювати отакі ветеранські центри підтримки, де ветерани працювали з ветеранами, а потім нанизували туди різного роду послуги, і потім уже приєднували їх до ветеранських шпиталів, що надало можливість залучити масово ветеранів, дружин, їхні сім’ї й почати активно працювати. Наше завдання – залучити ветеранську спільноту до роботи в цьому ветеранському просторі й навчити, тому що ветеран, який зустрічає тих, хто забажав прийти у ветеранський простір, має бути свого роду психологом. І повірте, це зробити дуже непросто. Знайти серед ветеранів достатньо вмотивованих людей для повсякденної роботи зі своїми девмотивованими побратимами – дуже непросто.  

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ВЕТЕРАНІВ МАЄ ПОЧИНАТИСЯ ВЖЕ В АРМІЇ

- Скажіть, хаби будуть відкриватися за рахунок місцевих бюджетів?

- Тут діє співфінансування. Деколи це приміщення, надане місцевою владою чи то у власність, чи то в оренду, тому що ветеранська організація може взяти за 1 гривню в оренду приміщення. А далі вже – власне діяльність організацій, які працюють на проектному принципі. Вони отримують фінансування чи від донорських організацій, чи від того ж самого Міністерства у справах ветеранів.

Є  порядок, регламентований 156-ю постановою, який визначає порядок використання бюджетних коштів на реалізацію тих чи інших проектів за п`ятьма напрямками. Зокрема, там питання реабілітації, спортивної реабілітації, психосоціальної адаптації, національно-патріотичного виховання. Тобто, будь-яка організація, яка займається такою тематикою, може прийти на конкурс до Міністерства у справах ветеранів і має шанс отримати фінансування на реалізацію проекту.

Окрім цього, ми звернулися до трастового фонду НАТО з переходу від військової до цивільної кар’єри, аби вони розглянули наш проект. У всіх натовських арміях етап психосоціальної, соціальної адаптації починається ще під час служби силовиків чи то в армії, чи то в будь-якому підрозділі сил безпеки і оборони в останній рік служби.

Тобто фахівці з реабілітації повинні долучатися ще на етапі звільнення військовослужбовця. Поки він ще служить останній рік, ми маємо дати йому можливість отримати нову освіту, можливо нові навички, навчити його відкрити власну справу чи так, щоб оцей момент його виходу в цивільне життя був м’якіший. І Міністерство у справах ветеранів зацікавлене в тому, щоб їх залучати на етапі служби, тому що нам потім дістанеться клієнт, з яким простіше працювати далі. Він розуміє, як йому вже пристосуватися, і він отримав якусь психологічну підтримку упродовж перебування в цьому ветеранському просторі, якісь навички. Він розуміє – чим би він хотів займатися, чи то – його родина.

Ця програма стосується також дружин, чоловіків тих, хто звільняється. І така модель достатньо ефективно працює в багатьох країнах світу. Ми працюємо в рамках робочої групи, куди входять представники усіх силових відомств, і вони погодили його.

- Ветерани самі хочуть отримувати нову професію? І чи регіональні виші йдуть нам назустріч?

- Непросте запитання. З одного боку – хочуть. Вони йдуть на курси зі знання мови, на ІТ-курси, можливо – отримання другої освіти. Багато з вищих навчальних закладів самостійно приймають рішення надавати ветеранам другу вищу освіту безкоштовно.

Тут питання – в тому, що було б добре, якби на загальнодержавному рівні прийняти рішення і дати їм можливість змінити професію, тому що багато психологів кажуть, що ветеран вважається ресоціалізованим тоді, коли він повністю змінив свій рід діяльності.

Ми організували «Ветеранський намет» на книжковому «Арсеналі», і коли запитували тих ветеранів, хто почав писати книги про їхній шлях, всі вони в минулому були кимось іншим: хтось бізнесменом – мав своє СТО, хтось був айтішником, хтось був істориком, як наш Олександр Терещенко (один із заступників міністра). Ніхто з них книг не писав. І зараз вони таким чином повертаються до життя.

З іншого боку, – дуже актуальним є питання мотивації. А це знову ми повертаємося до комплексних методів ресоціалізації ветеранів.

МИ ХОЧЕМО ЗАПУСТИТИ СЕРВІСИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДЛЯ НАЙВІДДАЛЕНІШОГО СЕЛА

- Скажіть, є якась статистика суїцидів і взагалі – показники соціального почуття, чи це поки що рано про це говорити?

- По статистиці суїцидів рано говорити, тому що її до цього часу ніхто не вів. Звільнені в запас йшли за загальним критерієм, і там не було ніякого позначення учасників бойових дій.

Тому сказати – скільки серед ветеранів суїцидів – ми однозначно не можемо. Проте, з наших відчуттів, проблема психосоціальної адаптації військовослужбовців та ветеранів вже має досить серйозний характер. І ми – тільки на початковій стадії вирішення її. Можу навести приклад Волинської області, яка успішно справляється з цим. Ми днями були на засіданні Ради ветеранів, де волинські колеги презентували досвід створення мобільної психологічної допомоги. Це мобільна група, виїжджає до тих, хто в гострому стані на грані суїциду. І вони говорили про те, що за 2018-й рік у них було 8 випадків суїцидів серед ветеранів. У 2019-му році – немає жодного. І вони працюють за принципом «рівний – рівному». Тобто, приїжджає психолог, приїжджає ветеран – і вони його забирають із дому, стабілізують. У них є такий центр, де ветерани можуть перебувати якийсь час, спілкуватися з ветеранами. Якщо є потреба, вони доставляють його до лікарні негайно, якщо потрібна медикаментозна стабілізація. Але що цікаво, багато з тих ветеранів, кому вони допомогли, зараз працюють у рамках цієї мобільної групи. Тобто, вони виїжджають тепер на такого роду виклики і вони кажуть, що таких викликів – до п’ятдесяти на місяць.

- Практично кожен ветеран потребує реабілітації чи ні?

- Звичайно, тією чи іншою мірою. Більше того, ви ж маєте розуміти, що реабілітація – це не одномоментний процес. Прийшов до лікарні, прокапався, отримав психологічну допомогу – і ти вже знову здоровий член суспільства. Війна – це назавжди. І в серці, й у психіці, й в організмі. Контузія, травми опорно-рухового апарату, наслідки мінно-вибухових травм – це, на жаль, назавжди. Тому медична реабілітація – це постійно і періодично. Те ж саме стосується і психосоціальної адаптації. Без сумніву, для початку потрібно вивести людину із трансу та вмотивувати. Але навіть за відсутності серйозних психологічних розладів, наші «клієнти» потребуватимуть постійної психологічної опіки. Причому це можуть бути просто періодичні зустрічі з побратимами, кухонні розмови, спільні сімейні акції. Але це – назавжди.

Також, багато що залежить від психологічної підготовки бійця ще до війни. Ви ж розумієте, що ми ж мали шість хвиль часткової мобілізації. Це були звичайні люди, не кадрові військові, не ті, які вчилися п’ять років в університеті чи академії, і з якими постійно працювали військові психологи, які готували до війни. Ні, це звичайні люди, і з огляду на це вони мали травми більш важкого характеру. Тому в кожного – по-різному. Все залежить від його сімейного стану, підтримки його родини, від наявності чи відсутності якихось соціальних проблем: чи є житло чи немає житла, чи є освіта чи немає освіти, чи з дітьми все гаразд.

Ви ж розумієте, що у великих містах краща ситуація з підтримкою ветеранів, у віддалених селах – гірше. Туди соціальні служби, елементарно, не можуть доїхати. І ми, до речі, в рамках  ветеранського простору, який ми плануємо відкрити в кожному обласному центрі, хочемо запустити роботу якраз отаких мобільних груп, щоб вони періодично виїжджали і доїжджали до кожного ветерана чи ветеранки навіть у найвіддаленіше село області для того, щоб зрозуміти що вони потребують, в якому вони стані – й спілкуватися.

- Ми колись робили дослідження про те, як російські диверсанти готують третій Майдан. Сидячи в Москві, вели  публічні, дуже серйозні масові акаунти, мотивуючи людей, щоб вони робили бунт – і там було чимало ветеранів. Як вам здається, є такі настрої антидержавні зараз у ветеранської спільноти аж до бунту?

- У тих, з ким я спілкуюся, немає. Мене тішить те, що ми були причетні до зародження такої консолідації ветеранської спільноти. Коли ми минулого року проводили міжнародний ветеранський  форум «Там де ми – там Україна», його відкривав Президент у Мистецькому Арсеналі. Ми запросили туди понад 120 ветеранських організацій, вони приїхали з усієї України, і це був початок і створення самого Міністерства у справах ветеранів, і єднання ветеранської спільноти. Після створення Ради ветеранів, хлопці й дівчата створили Рух ветеранів України. Вони консолідувалися – і туди входять як добровольці, так і представники «Азову», «Айдару», регулярних Збройних сил, Нацполіції, тобто – всі. І вони настільки об’єдналися і настільки на сьогодні набирають обертів у своїй діяльності, що, якщо навіть буде відбуватися свого роду така негативна  радикалізація ветеранської спільноти, то це буде одразу їм зрозуміло в межах своїх організацій – і це буде якось заспокоюватися значно більшою кількістю консолідованості. 

- А рух ветеранів якось інституалізований?

- Він формувався на базі обласних ветеранських спілок. Тобто насправді у них нормально все формалізовано. У них є ветеранські районні спілки, які входять до обласної спілки, а обласна спілка входить до Руху ветеранів України. Точно так само було створено Раду ветеранів.

- Питання про якість ветеранських організацій…

- А ви знаєте, якість ветеранських організацій  є достатньо різною. Але коли ми обирали Громадську раду при Міністерстві у справах ветеранів, ми пішли шляхом електронного голосування. І коли ми обирали Громадську раду, проголосувало майже 22 тисячі людей зі всієї України. Тобто вони голосували за конкретну людину, за конкретну організацію, яка по-суті робить свою справу в тій чи іншій області. Цікаво, що до Громадської ради увійшло 15 областей, тобто, представники з 15 областей. Це не вся Україна, але увійшли ті, які якісно працюють. А треба ще розуміти, що в багатьох з них специфіка різна. Хтось займається родинами загиблих, хтось дітьми ветеранів, хтось – психологічною підтримкою, хтось – бізнес-інкубатором. І це прекрасно, що вони ніби вузькопрофільно, але достатньо якісно працюють з тією чи іншою проблемою.

- У ветеранів нема настрою емігрувати?

- Напевно, по-різному буває. Але я таких не знаю. Вони вклалися в цю державу, і є загиблі серед їхніх друзів, побратимів – і кинути все й поїхати кудись їм складно. Є питання в тому, як би достатньо для мене не зрозумілим є, – коли достатньо молоді офіцери, які пройшли війну, не маючи вислуги, кидають армію і йдуть займатися якимось бізнесом. Можливо вони були б майбутнім нашої армії. Але вони тут, вони нікуди не їдуть. Ви знаєте, завжди була впевнена в тому, що ветерани – вони є таким кадровим резервом нашої держави, тому що вони цілеспрямовані, вони вмотивовані, вони організовані, вони швидко приймають рішення, вони не бояться відповідальності. Вони будь-де будуть прекрасними працівниками, керівниками, організаторами. Ви знаєте, я тут ловлю себе на думці, ну, от я 15 років прослужила, прийшла, по-суті,  зараз у цивільну структуру, таку як міністерство, так. І мені набагато простіше з військовими, вони мене розуміють з першого слова, тобто: задача поставлена – все, вона виконується.

- Міністерство добре сприймають у регіонах?

- Я вам розкажу приклад. Я ж працювала в проектному офісі зі створення Мінвету і відповідала за питання комунікації з регіонами. І ми виїжджали з презентацією функціоналу, структури, діяльності в кожну область. Це було рік тому. Спочатку був супротив, нерозуміння взагалі – нащо це відомство. Чим воно буде займатися? Будуть розводити тут незрозумілі речі. Нам потрібні земля, безкоштовний проїзд, пільги – все, до побачення. А потім – нашими розповідями, поступово, потім проводячи свого роду форуми, обміну досвідом, якісь зустрічі, – ми переламували оці їхні думки. І зараз, от ми зараз проїжджаємо з міністром уже регіонами, і коли ти зустрічаєшся з цією ветеранською спільнотою і вже говориш про ветеранський простір, про напрямки, які мають бути в цьому ветеранському просторі, про комплексний підхід, про питання формування образу. І ти – наскільки ти розумієш, що ти разом з ветеранською спільнотою зростаєш. Що таке державна політика в сфері ветеранських справ, хто її має реалізовувати, які основні напрямки, що таке соціалізація, ресоціалізація. По-перше, я так думаю, нашою перемогою було залучення ветеранської спільноти в нашу діяльність. Тобто, коли ми до них прийшли і сказали – дивіться, нам нема з ким працювати. От поки що – давайте долучайтеся до нас, ми без вас нічого робити не будемо – і це вже була перша наша перемога. І вони настільки включилися, що вони зараз самі в пошуку приміщень, пошуку людей, вони там об’єднують, консолідують всі ініціативи, щоб вони працювали в цьому ветеранському просторі. Вони шукають нам там безмежну кількість успішних ветеранських історій для того, щоб ми поширювали в засобах масової інформації, робили телевізійні проекти. Зараз перед нами стоїть серйозне завдання підготувати ветеранів до міжнародних змагань Invictus Games. Я буду очолювати організаційний комітет.

З червня ми починаємо відбіркові тестування – і наступного травня команда поїде в Нідерланди. Й ветерани знову ж таки долучаються до інформаційної кампанії, до відбіркових змагань. І це настільки їх мотивує – працювати з нами спільно, це дуже круто.

ВИКОРИСТОВУЄМО Й ІЗРАІЛЬСКИЙ, І ХОРВАТСЬКИЙ, І АМЕРИКАНСЬКИЙ ДОСВІД

- Які моделі міжнародного досвіду ви можете додати?

- Ну, з міжнародного досвіду, то напевно – цікавий є ізраїльський досвід. Вони працюють взагалі над питанням стресостійкості всієї громади. Ви ж знаєте, що терористи  більше воюють не з армією Ізраїлю, а більше тероризують саме населення. Обстріли здійснюються саме по населенню. Мешканці Ізраїлю до сорока разів у день можуть ховатися в бомбосховища. В них  школи – бомбосховища, садки – бомбосховища. В кожній квартирі є бомбосховище і це, зазвичай, дитяча кімната. І в них проблеми, які ми вирішуємо з переселенцями чи з ветеранами, притаманні всьому населенню. Тому в них досить цікавий досвід: це і робота гарячої телефонної лінії, й центрів стресостійкості, і виїзних груп. І все це, до речі, в них реалізовується  недержавними організаціями. Фінансується державою, а реалізовується – недержавними організаціями. В них є Ізраїльська коаліція травми, яка включає сорок організацій, що працюють за тими чи іншими напрямками на державні кошти. Навіть центри лікування залежностей також фінансуються з державного бюджету. Я була у них у відрядженні в квітні й ми з ними домовилися, що вони приїдуть до України і будуть відкривати  окремий напрямок для підготовки спеціалістів, якраз, які будуть працювати в Міністерстві у справах ветеранів. Хорватські колеги також погодилися приїжджати в Україну і навчати наших і психологів, і психотерапевтів, які працюють з посттравматичними стресовими розладами. Американці взагалі до нас відкриті. Ми були в Штатах і були у ветеранських шпиталях. І в кожному шпиталі є цілі клініки, які займаються захистом психічного здоров’я. І ці клініки співпрацюють з медичними університетами, вони поєднують практику і наукову базу.

- У вас у міністерстві – напівжіночий менеджмент. Ветерани нормально це сприймають?

- Дивіть5555ся, слава Богу, й в армії, і в нашому суспільстві в цілому – вже такі ньюанси не є важливими. Головний критерій – професіоналізм і довіра з боку ветеранів. До того ж, це дивлячись як ви рахували. У нас троє заступників міністра – 2 чоловіків, 1 жінка: перший заступник у нас – генерал СБУ Галаган Григорій, є Олександр Терещенко – всім відомий кіборг. Я не знаю, його силі волі й неймовірного почуття гумору взагалі позаздрить кожна здорова людина, хоча Саша втратив обидві руки на фронті. І він дуже ефективно працює.

Так що гендерний баланс дотримано.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Геннадія Мінченка та Євгена Любімова