Чому поляки пам'ятають, що свобода не дається раз і назавжди

11 листопада 1918 року незаперечний польський авторитет і діяч визвольного руху Юзеф Пілсудський після повернення з німецького полону отримав від тимчасової ради регентів контроль над військом, а наступного дня - мандат на формування уряду.

Таким чином розпочався 20-річний період творення незалежної Польщі - після понад столітнього небуття країни на політичній карті Європи, що увійшов в історію як Друга Річ Посполита.

День незалежності Польщі відзначався в Другій Речі Посполитій лише двічі (з 1937 року), проте саме ці два десятиліття міжвоєнного періоду творення Польщі стали вихідною точкою і фундаментом, на якому після 1989 року Польща почала будувати свої позиції незалежної держави як Третьої Речі Посполитої.

Святкування дня незалежності Польщі щороку традиційно має військовий акцент - святкова зміна варт, покладання квітів до могили Невідомому солдату, військовий парад чи історична реконструкція перемог польських військ. Не став винятком і цей рік. На площі Пілсудського президент Польщі Анджей Дуда нагадав дуже важливі слова, що актуальні не лише для Польщі, але й для будь-якої іншої країни, особливо якщо вона під боком має великого і непередбачуваного сусіда: "Незалежність, суверенітет і свобода ніколи не даються раз і назавжди". Дуда зауважив, що поляки упродовж сотень років своєї історії переконалися, що часом дуже легко втратити незалежність через недалекоглядність і керування лише особистими інтересами, а не інтересами держави.

"Це - наша історія, про яку маємо пам'ятати ми, поляки, але й інші, хто перебуває в подібній ситуації, схожому географічному і геополітичному положенні", - наголосив Дуда.

Хоча польський лідер говорив між рядками і не уточнював, від кого слід боронити сьогодні Польщу й усіх тих, хто перебуває у "схожому з нею геополітичному положенні", зрозуміло, що йдеться про північну сусідку Польщі - Росію.

Польща, як ніхто інший, знає, чого очікувати від Москви

Польща, як ніхто інший, знає, чого очікувати від Москви, і про це свідчить польська історія за останні кількасот років. Три поділи Польщі (1772, 1793, 1795), у результаті яких чи не найбільша її частина (чомусь це не дивно) дісталася саме Росії, кілька придушених царською владою польських повстань в ХІХ-му столітті і, врешті решт, польсько-більшовицька війна 1919-1920 років утвердили поляків у переконанні, що у Росії не можна вірити ані "білим", ані "червоним". У вересні 1920 року лідер більшовиків Володимир Ленін на IX конференції РКП(б) назвав головну причину польсько-більшовицької війни: "Ми визнали, що десь під Варшавою є не центр польського буржуазного і капіталістичного уряду, а центр цілої сучасної імперіалістичної системи, а також, що обставини дозволяють нам трусонути цією системою і здійснювати політику вже не в Польщі, а в Німеччині чи Англії".

Щоправда, сильно "трусонути" більшовикам молоду польську державу тоді не зовсім вдалося. Однак, капіталістична Польща Пілсудського була "більмом на оці" країні Рад, яка не прогавила нагоди знову позбавити її незалежності в результаті пакту Молотова-Ріббентропа, ввівши 17 вересня 1939 року свої війська на територію східної Польщі, мотивуючи це тоді (як і зараз також) захистом "руського" населення. Проводячи сучасні паралелі, хочеться додати, що напевно захищала тоді Червона Армія бідних українців, білорусів, а під руку ще й литовців, від "кривавої німецької хунти", з якою кілька тижнів перед цим тихо домовилася поділити "гніздо західних імперіалістів" під боком Радянського Союзу.

Історичні маніпуляції у пропаганді Кремля займають чільне місце

Сьогодні історія у пропаганді Кремля займає чільне місце. Адже історією, особливо нашвидкоруч переписаною чи наново викладеною, можна пояснити простим російським обивателям, завсідникам "найчесніших" урядових телеканалів, чому одні країни - такі як Північна Корея Кім Чен Ина чи Сирія Башара Асада є дружніми, а нинішня Україна, США чи Польща є ворожими країнами. Зрозуміло, що оточення Путіна вміло намагається маніпулювати, укладаючи свою матрицю подій - висмикуючи з історії Царської Росії й Радянського Союзу і показуючи під вигідним фокусом потрібні події та ретушуючи чи викривлюючи те, що слід приховати. Наприклад, Катинь (розстріл військами НКВС польських офіцерів у 1940 році) чудесами радянських/російських істориків вміло приховувалася за вітриною Хатині 1943 року (знищення німцями білоруського села).

Паралелі Польщі 1939-го й України 2014-го року в контексті дій Москви є більш ніж очевидними