«Маріуполь - це... море і більше вже нічого»
У Маріуполі, заблокованому російськими окупантами, і досі залишається близько 100 000 мирних жителів. Сьогодні виїхати з міста практично неможливо. Тих, хто намагається, відправляють у так звані "фільтраційні табори", а далі - депортують до росії. Тим, кому пощастило, вдалося вирватися з цього пекла та потрапити на підконтрольну Україні територію. Приміром, до Запоріжжя, яке стало чимось на зразок хаба для переселенців. З початку війни сюди приїхало понад 125 тисяч людей, з них понад 30 тисяч - діти.
Ми зустрічали безліч евакуаційних колон з маріупольцями та мешканцями окупованих населених пунктів Запорізької області. Траплялося, що чекати їх доводилося по 8 годин, але щоразу в голові була одна й та сама думка: люди, які їдуть у колоні, пройшли через жахи, втратили все і вони точно заслуговують на те, щоб їх зустріли.
Світленька Ліда з автобуса
2 травня до Запоріжжя мали приїхати перші автобуси з людьми, яким вдалося вибратися з бункерів комбінату "Азовсталь". Ми кілька разів приїжджали до центру реєстрації переселенців, але щоразу нам казали, що на російських блокпостах не випускають колони приватних автомобілів із маріупольцями, а автобуси ще не забрали людей з фільтраційного табору.
І ось увечері з'являється інформація, що до Запоріжжя все-таки їдуть автомобілі та кілька маршруток. На стоянку центру заїхав транспорт, але люди не виходять, чекають, поки їх зареєструють, потім вони можуть поїсти і їхати далі. Разом із реєстратором заходжу в одну із маршруток. Запитую у жінки, яка була там за старшу, з ким можу поговорити. Вона, не замислюючись, відповідає: "Дівчинка Ліда, вона он там сидить, світленька. Вона у нас освічена і все розповість".
Світленька Ліда сиділа поруч із темноволосою дівчинкою з неймовірно гарними очима. Виявилося, це мама й донька. Дівчата погодилися поспілкуватись, але за умови, що не буде ні фото-, ні відеозйомки.
"Ми їхали 5 днів, і щодня нас повертали до Бердянська. Доїдемо до Токмака, а нас назад повертають, доїдемо до Василівки – розвертають, і так 5 днів. Але ми вірили, що сьогодні все вийде", - розпочинає розмову Ліда.
Вона працює в Укрзалізниці, спеціалістом з питань цивільного захисту. У Маріуполі мешкала разом із донькою Софією.
"У нас таке яскраве життя було, і далі хочеться жити. Ми у центрі міста мешкали і вірили, що нас не бомбардуватимуть, тому й не виїжджали, а потім уже не могли поїхати. Зараз Маріуполь для життя непридатний. Взагалі. Нічого не лишилося. Фосфорні бомби скидали. У нас 8 під'їздів згоріло. Ми у підвалі були. Багато хто намагався вести щоденник, все фіксувати, а я не могла. Складно було морально всі ці дні переживати. Писати про це, щоб потім знову згадувати, не хотіла. А телефон був розряджений, нічого не знімала", - каже Ліда.
На Донеччині, на підконтрольній Україні території, залишилася мама Ліди. Жінка навідріз відмовилася виїжджати разом із рідними, хоча всі розуміють, що можуть більше ніколи не зустрітися. Ліда каже, що не засуджує вибір мами, мовляв, не кожен може ось так усе покинути та поїхати.
Рухаючись зеленим коридором у бік Запоріжжя, Ліда щодня намагалася додзвонитися знайомим і колегам, щоб дізнатися, чи не дійшли російські війська до міста. Каже, дуже боялися, що Запоріжжя окупують, доки вони будуть у дорозі.
"На кожному російському блокпосту всі наші речі вивертали. Усі рюкзаки розірвані. Перевіряли все, навіть мій особистий блокнот читали. Не знаю, що там хотіли знайти… ми з донькою далі поїдемо, до Києва. Вірю, що Київ не бомбардуватимуть. Я бажаю всім українцям не втрачати можливостей та сил, продовжувати любити… попри те, що відбувається навколо. Це допоможе жити. Можливо, нехай залишитися без їжі, але не перетворюватися на тварину…", - каже Ліда.
Я попросила її продовжити фразу "Маріуполь – це…".
Ліда довго думала, потім по її щоках потекли сльози, і вона сказала:
"Маріуполь - це... море - і більше нічого. Це місто, до якого повернутися неможливо".
Підприємець, який не встиг відкрити фірму
Того дня до Запоріжжя змогла дістатися й родина 32-річного Олексія. Він приїхав разом із дружиною та сином Левом, якому виповнився 1 рік і 3 місяці.
"З Маріуполя ми виїхали 15 березня. Сиділи в Ялті (село в Донецькій області), дісталися Бердянська. Мені вдалося обійти всі ці фільтраційні табори, не розповідатиму як. Скажу тільки, що складно. У Бердянську деякий час були у знайомих і тільки-но з'явилася можливість евакуюватися далі - відразу вхопилися за неї. Три дні добиралися до Запоріжжя. Росіяни не випускали. У Токмаку ночували, на різних блокпостах", - каже Олексій.
Те, що цей хлопець виїхав із Маріуполя, – диво. Раніше він служив, на його руках є татуювання (щоправда, вони нейтральні). Ще перебуваючи у Маріуполі, він зустрів свого знайомого, з яким колись служили.
"Він ішов у формі "днр", ми привіталися. Я нічого не питав у нього, але зрозумів, що треба терміново їхати", - розповів Олексій.
У Маріуполі йому майже вдалося відкрити свою будівельну фірму. Як він сам каже, не вистачило тижня.
"Все оформлено вже було, скрізь усе заплатили, мита... У місті лихо було. Прямо під вікна два "Гради" прилетіло, потім почали авіабомбами бити по будинках. Одну п'ятиповерхівку навпіл розділило. Був один будинок, а стало два... І в цьому будинку було бомбосховище, і люди туди приходили. У підвалах люди залишилися…", - каже Олексій.
Зараз його сім'я їде до Вінниці, там живуть батьки Олексія, на мою фразу про те, що його фірма відбудовуватиме зруйновані міста, він відповів:
"Відбудовуватимемо лише у тому разі, якщо там буде Україна".
Олексій приїхав до Запоріжжя автомобілем волонтерів, разом із ним їхала ще одна сім'я з собаками. Усі познайомилися у Бердянську. Маріупольців вивозила волонтерка на ім'я Іванна. До війни вона працювала в банку, зараз - у вимушеному простої.
"У Телеграмі в одній із груп шукали водіїв-волонтерів, яких забезпечують бензином, і вони вивозять людей. Я відповіла на повідомлення і погодилася", - каже вона. Іванна сама родом із Маріуполя, її сестра зараз у Польщі, мама – у Павлограді.
"Я і далі намагатимуся вивозити людей. Адже ми самі з Маріуполя. Як моя квартира? Не знаю, начебто ціла", - каже волонтерка.
"Тьотя Суп" з бункера Азовсталі
Через тиждень (8 травня) до Запоріжжя приїхала колона автобусів із людьми, яких вивезли з бункерів зруйнованого російськими військовими комбінату "Азовсталь". В одному із них - 35-річна Наталія Бабеуш, її багато хто знає як "тьотю Суп". У Запоріжжі людей з Азовсталі на кілька днів поселили у готелі. Ми домовилися зустрітися у холі. Приїхали у призначений час, вирішили спілкуватися на вулиці, щоб не заважати нікому, але виявилося, що у Наталії немає взуття – тільки зимові чоботи, а на вулиці – майже середина травня.
"Я зараз швидко запитаю у когось взуття і до вас вийду", - сказала вона. Через кілька хвилин жінка вийшла до нас і сказала, що готова, але часу у неї не так багато - взуття позичила ненадовго.
До війни вона працювала на "Азовсталі" (прийшла туди відразу після закінчення Приазовського державного технічного університету) на ТЕЦ, була машиністом котлів і у вільний час викладала у навчальному центрі при комбінаті. У бункері рідного комбінату опинилася 2 березня.
"Я не хотіла йти. Чоловік пообіцяв, що це ненадовго, і я погодилася. Ми йшли на два дні. Якщо люди приходили усвідомлено, з тваринами, то я залишила вдома кішку. У нашому бункері було 42 особи, з них 8 дітей - від 2,5 до 17 років", - розповідає Наталія.
У бункері вона хотіла бути максимально корисною і чимось себе зайняти. Вирішила готувати їжу для дорослих та дітей. Каже, що треба було сухпай розчиняти водою, вигадувати з нього щось, інакше не вижили б.
Потім вона організувала конкурс малюнків.
"Я захоплююся психологією давно і вирішила просто перевірити, як діти сприймають все, що відбувається. Попросила їх намалювати, хто що хоче. Вони малювали чорні малюнки. Хлопці, які були старші, - взагалі неконтактні були, я не могла до них достукатися. Дітлахи відійшли швидше, ніж підлітки. Потім вирішила робити конкурс малюнків постійно і помітила, що картинки стали трохи яскравішими", - каже Наталія.
Вона вивезла із собою кілька малюнків. Каже, їх було дуже багато. Але забрала не все, розуміла, що не змогла б їх заховати при проходженні фільтрації. Малюнки вона засунула в кишеню для планшета, а його... викинула.
"Під час огляду їх не знайшли. Ці малюнки подорожуватимуть зі мною. Це пам'ять. Я можу не зберегти фото, але малюнки зберігатиму в пам'ять про тих дітей, які були стимулом, щоб прокидатися, щоб не збожеволіти у замкненому просторі, коли ти не можеш вийти навіть на вулицю. У Запоріжжі я зрозуміла, як людям пощастило, що немає обстрілів", - продовжує розмову Наталія.
Вона показала кілька малюнків. Найулюбленіший - "Піца", автор 12-річний Артем. Наталія каже, що побачивши малюнок, зрозуміла, наскільки діти скучили за їжею з мирного життя і вирішила приготувати піцу на сковороді, з консерви та всього того, що вдалося відшукати.
"Коли діти її побачили, вони були щасливими", - каже маріупольчанка.
Ще один малюнок - "Дерево життя" - вигадала і намалювала 57-річна Мая. Вона сказала тоді, що всі люди з бункера зможуть вибратися та вижити. Наталія зізнається, що тоді не вірила у це. І лише вже у Запоріжжі вона дізналася, що справді всі сім'ї з їхнього бункера живі.
Під час евакуації з Маріуполя Наталія вперше побачила місто, точніше, те, що з ним зробили російські військові за 2 місяці.
"Коли я подивилася на місто, моя свідомість не витримала, і я просто плакала. Я розуміла, що більше ніколи не побачимо місто… Зараз ми у Запоріжжі, і я ще не розумію, що відбувається", - розповіла Наталія.
З Наталією ми обмінялися телефонами і навіть зідзвонювалися. Знаю, що їй уже запропонували роботу на одному з металургійних підприємств, але перш ніж влаштовуватися на нове місце, вона сказала, що треба трохи поправити здоров'я.
Наразі під Василівкою на російському блокпосту постійно стоїть кілька сотень машин, тисячі людей перебувають у Мангуші та Микільському. Зелений коридор дедалі більше нагадує азартну гру "рулетка", і ніхто не знає, кому пощастить дістатися до пункту призначення.
Ольга Парсенюк, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
