Всередині українського контрудару, який переломив хід війни («Time»)
Американський журнал Time присвятив обкладинку нового номера і статтю під назвою «Всередині українського контрудару, який переломив хід війни» головнокомандувачу Збройних Сил України, генералу Валерію Залужному.
Раніше Залужний потрапив до списку найвпливовіших людей 2022 року за версією Time.
У матеріалі йдеться про військовий шлях генерала Залужного від командира взводу до головнокомандувача, про особливості його керівництва, про підготовку до російського вторгнення, стратегічні цілі щодо захисту України на першому етапі війни, деталі переломного контрнаступу на північному сході та прогноз розвитку подальших подій. Укрінформ публікує вибірковий переклад тексту.
Валерія Залужного легко було б недооцінити. Коли генерал не в уніформі, він віддає перевагу футболкам і шортам, які відповідають його легкому почуттю гумору. Коли наприкінці липня 2021 року він вперше почув від помічників Президента України Володимира Зеленського, що його запрошують очолити Збройні Сили країни, його приголомшена відповідь була: «Що ви маєте на увазі?»… Усвідомлюючи, що він стане головнокомандувачем, він відчував себе так, наче його вдарили «не просто нижче пояса, а прямо в нокаут».
Він не Джордж Паттон чи Дуглас Макартур (відомі американські генерали – ред.). Але коли писатиметься історія війни в Україні, Залужний, ймовірно, займе в ній чільне місце. Він з плеяди українських воєначальників, які витратили роки на перетворення армії країни з незграбної радянської моделі на сучасну бойову силу. Загартований роками боротьби з росією на східному фронті, він з українських лідерів нового покоління, які навчилися бути гнучкими та делегувати прийняття рішень командирам на місцях. Його наполеглива підготовка напередодні вторгнення та розумна тактика бою на ранніх етапах війни допомогли нації відбити напад росіян. «Залужний виявився тим військовим розумом, який був потрібний його країні», – написав для Time про свого колегу в травні минулого року генерал США Марк Міллі. «Його керівництво дозволило ЗСУ швидко адаптуватися та перехопити ініціативу на полі бою проти росіян».
Зараз ця ініціатива має ключовий поворот на користь України. Найбільшим успіхом Києва з початку війни в лютому став блискавичний контрнаступ на північному сході країни на початку вересня, який приголомшив російські війська, що хаотично втікали та поступилися величезними частинами окупованої території. Разом із другою операцією на півдні, українські військові кажуть, що відвоювали у росії понад 6 тисяч квадратних кілометрів менш ніж за два тижні, звільнивши десятки великих і малих міст, перерізавши ворогові канали постачання. Майстерна гра української армії, що відволікала в неправильному напрямку з анонсуванням контрнаступу на півдні перед наступом на північному сході, застала росію зненацька. І це підтвердило аргументи українців про те, що співпраця з розвідкою та мільярди доларів зброї та матеріальних засобів, наданих західними союзниками, матимуть результати на полі бою.
Ці раптові перемоги відбулися в критичний момент, коли війна перетворювалася на жорстоке протистояння на виснаження. Оскільки в Європі та в усьому світі економічний тиск зростав, скептики почали сумніватися, чи зможе Україна витримати тривалу боротьбу. Цей вражаючий розгром сколихнув москву, змусивши кремлівських пропагандистів визнати невдачу, а військовий і політичний тиск на президента росії володимира путіна посилився. 21 вересня він дав відповідь, оголосивши перший масовий призов із часів Другої світової війни, часткову мобілізацію до 300 тисяч громадян. (…)
Залужний — лише один із багатьох українців, завдяки мужності яких національна армія, що поступається чисельністю, демонструє здобутки. Серед інших ключових офіцерів – генерал Олександр Сирський, командувач сухопутними силами України, який керував обороною Києва, а нещодавно – контрнаступом на сході, та Кирило Буданов, начальник Головного управління розвідки України Міністерства оборони України. Але після Президента саме Залужний став обличчям війни. Його персона повсюдна в українських соцмережах. На одному знімку, який активно поширювали, зображено «залізного генерала», що стоїть на колінах перед ридаючою матір’ю одного зі своїх солдатів, схиляючи голову в жалобі перед труною. На іншому він посміхається, головуючи на весіллі одного зі своїх військовослужбовців під час затишшя у боях. Фан-канали в Telegram мають сотні тисяч підписників, багато хто змінює фото у своїх профілях на фото генерала, який склав руки у формі серця. «Коли Залужний заходить у темну кімнату, він не вмикає світло, він вимикає темряву», – жартують в одному з вірусних відео у TikTok.
Важко передбачити, куди піде війна і яку роль у підсумку зіграє Залужний. Але, мабуть, нині уперше видається можливим, що армія, якою він командує, здобуде перемогу. (…)
Народжений у радянському військовому гарнізоні на півночі України в 1973 році, він каже, що мріяв стати коміком, як і сам Зеленський. Натомість пішов стежкою своєї військової родини, вступивши до академії в Одесі в 1990-х роках, коли Радянський Союз розпався, а Україна була в кризі.
Залужний піднімався по кар’єрних щаблях разом із новим поколінням офіцерів, що поєднало дуже різні епохи: виросли в радянській Україні, але прагнули позбутися військових догм СРСР. Пишучи магістерську роботу, Залужний аналізував військову структуру США. Бачачи, як українські сили все ще були обтяжені радянською моделлю, яка спиралася на жорстке прийняття рішень на вищому рівні, він почав впроваджувати зміни, щоб відтворити підрозділи США та країн-партнерів НАТО.
Залужний пройшов шлях від командування взводом до керівництва військами країни на східному фронті після анексії росією Криму в 2014 році. На цій посаді він розвивав молодших офіцерів і заохочував до гнучкішого прийняття рішень, передавав повноваження командирам на місцях. На відміну від російської армії, сержанти не були «цапами відбувайлами», а справжніми заступниками, покликаними створювати потік військових талантів, сказав він в інтерв’ю 2020 року, опублікованому Міноборони України. «Шляху назад, до армії 2013 року, немає, – зазначив він.
Коли Зеленський прийшов на посаду у 2019 році, війна на сході України тривала вже п’ятий рік, а Залужний виконував обов’язки командувача в зоні бойових дій. Йому випало інформувати нового президента про військові операції та систему командування. Він знав, що Зеленський ніколи не служив в армії, і не планував навчати його тактичним деталям ведення війни. «Йому не потрібно розумітися на військовій справі більше, аніж на медицині чи будівництві мостів», – каже Залужний. На його подив, виглядало так, що Зеленський погодився. (…) Він дозволив своїм генералам керувати процесом «без прямого втручання у військову справу». (…)
На відміну від Зеленського, який скептично ставився до звітів розвідки про неминучість масового російського вторгнення, Залужний був частиною плеяди українських офіцерів, які вважали це питанням часу. За кілька тижнів після вступу на посаду він почав впроваджувати ключові зміни. Офіцери матимуть право відкривати вогонь у відповідь «з будь-якої доступної зброї» у разі нападу, без дозволу старшого командування. «Нам потрібно було відбити у них бажання атакувати, – каже Залужний. – Нам теж потрібно було показати зуби».
На початку лютого почав проявлятися тиск його нової ролі. Запуск амбітного комплексу військових навчань із залученням тисяч українських військовослужбовців став розчаруванням, бо основні маневри, що мали на меті імітувати напад росії, виявляли недоліки в обороні України. На думку Залужного, навчання були чільною частиною оборонної стратегії України, її найкращим шансом на виживання, а командири сприймали їх недостатньо серйозно. «Я цілу годину кричав, – згадує він. – Я програв». Чоловіки, які сиділи за столом, були здебільшого старші й досвідченіші, ніж Залужний, який не мав репутації та втрачав холоднокровність. «Я пояснив їм, що якщо вони не зможуть цього зробити, наслідки коштуватимуть не лише життя нам, але й нашій країні».
Після цього спалаху генерали почали підготовку. Вони перемістили та замаскували військову техніку, вивели війська та озброєння з місць базування і відправили їх по країні. Включно з літаками, танками та бронетехнікою, а також зенітними батареями, які незабаром знадобляться Україні для збереження контролю над своїм небом. «Запах війни не можна переплутати, – каже Залужний, – і він уже відчувався в повітрі». Але коли мова йшла про деталі стратегії, Залужний тримав їх у секреті. «Я боявся, що ми втратимо елемент несподіванки», – каже він. «Нам потрібно було, щоб супротивник думав, що ми всі перебуваємо у пунктах базування, куримо траву, дивимося телевізор і публікуємо дописи у Фейсбуці».
Коли вранці 24 лютого почалося вторгнення, генерал мав дві стратегічні цілі щодо захисту України. «Ми не могли допустити падіння Києва», – сказав він. «І на всіх інших напрямках ми мали пролити їхню кров, навіть якщо у деяких місцях це вимагало втрати території». Іншими словами, метою було дозволити росіянам просунутися, а потім знищити їхні колони на фронті та лінії постачання в тилу. На шостий день вторгнення він дійшов висновку, що це працює. Росіяни не змогли взяти аеропорти навколо Києва і просунулися достатньо глибоко, щоб почати налагоджувати канали постачання, залишаючи їх відкритими.
Міллі, американський колега Залужного, був певним чином вражений, коли побачив, що українці тримаються. Він запитав у Залужного, чи планує той евакуюватися в безпечніше місце. «Я йому сказав: «Я вас не розумію, – розповідає Залужний. – Для мене війна почалася в 2014 році… Я не втікав тоді і не збираюся втікати зараз».
Його теж здивували промахи росії. Коли ворог стикався із сильним опором або втрачав здатність поповнювати запаси, він не відступав і не обирав іншу тактику дій. «Вони просто загнали своїх солдатів на бійню», – сказав Залужний. – Вони вибрали сценарій, який найбільше влаштовував мене».
Незважаючи на те, що США та союзники продовжували надавати країні мільярдну військову допомогу, новини були невтішними. Росія завдала удару по стратегічному портовому місту Маріуполь, убивши тисячі мирних жителів. У травні капітулювали сотні українських бійців, які захищали останній опорний пункт міста – металургійний завод «Азовсталь». (Понад 150 були повернуті 21 вересня під час обміну полоненими, включно з п’ятьма українськими командирами.) У містах і селах, окупованих російськими військами, були виявлені масові поховання. Утім, українські чиновники наполягали, що вони можуть перемогти. «Будемо боротися до останньої краплі крові», – сказав Залужний виданню Time.
Через кілька тижнів Україна почала робити те, що видалося військовим аналітикам незвичним. З найвищого рівня українські посадовці, включаючи Зеленського та міністра оборони Олексія Резнікова, почали публічно рекламувати свою підготовку до масштабної операції з повернення територій на півдні. В очікуванні атаки росія почала передислокувати війська, включаючи деякі зі своїх найбільш елітних підрозділів з інших регіонів, щоб зміцнити свої позиції на півдні. 29 серпня українські військові повідомили про початок довгоочікуваного наступу на півдні. Але були ознаки того, що відбувається ще щось. (…) Через 5 днів українські війська завдали раптового удару на північному сході країни, заставши росіян зненацька. Багато з них хаотично тікали, залишивши зброю та спорядження. Доповіді на місцях відображали принизливу картину відступу, описуючи солдат, які крали одяг, велосипеди та автомобілі у цивільних, щоб втекти.
За шість днів українські військові відбили приблизно 3 тисячі квадратних кілометрів контрольованої Росією території, включаючи стратегічно важливі залізничні вузли, які використовувалися для поповнення сил. Цей удар приголомшив кремль, американських чиновників і навіть українців. (…)
Також (окрім постачання країнами-партнерами озюроєння і військової техніки – ред.) вирішальною, кажуть українські посадовці, була гнучка структура командування, яка дала змогу скористатися швидким падінням росії. «Українська армія має свободу приймати рішення на всіх рівнях», – каже Резніков, порівнюючи це зі стандартами НАТО. «Вони це роблять швидко, на відміну від росіян». (…)
Загартовані війною українські лідери знають, що нещодавні успіхи дали виграти час. «Росія поставила все на цю війну, – каже голова РНБО України Данілов. – Путін не може програти. Ставки занадто високі».
Операції України на півдні просувалися повільно. З наближенням зими Київ має подбати про те, щоб не перенапружувати свої сили. Також є чинники, що поза контролем України. Енергетична криза, що насувається, може підірвати військову підтримку Заходу, оскільки Росія вже скоротила постачання газу до Європи з 40% до 9%.
Зі свого боку, Залужний готується до тривалої і кривавої битви. «Знаючи те, що я знаю про росіян з перших вуст, наша перемога не буде остаточною», – сказав він Time. – Наша перемога стане можливістю перевести подих і підготуватися до наступної війни».
Переклад Ольги Будник
