Міжнародна гуманітарна медична організація «Лікарі без кордонів» (MSF) пів року працює на звільнених від російських окупантів територіях Херсонської області. У селах, які нещодавно повернули під контроль українського уряду, також почали працювати мобільні клініки «Лікарів без кордонів». MSF керує мобільними медичними клініками приблизно в 30 селах, зосереджуючись на базовій медичній допомозі, лікуванні неінфекційних захворювань та підтримці психологічного здоров’я. Карети швидкої допомоги MSF також перевозять пацієнтів до лікарень та між медичними закладами навколо Кривого Рогу і в районах Херсонської області, які перебувають під контролем України. Нещодавно команди MSF почали роботу в Снігурівці Миколаївської області.

Як працює команда MSF в умовах війни в Україні, якою є гуманітарна ситуація на відвойованих територіях Херсонщини, чим ця війна відрізняється від інших сучасних воєн – кореспондент Укрінформу говорить про це з головним координатором з надзвичайних ситуацій в Україні «Лікарів без кордонів» Крістофером Стоуксом, допомагає перекладати та спілкуватися координаторка проєктів організації Катерина Кича.

У ПРИФРОНТОВІЙ ЗОНІ ВАРТО ЗБІЛЬШИТИ КІЛЬКІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

- Як зараз ви оцінюєте гуманітарну ситуацію на відвойованих територіях Херсонщини? Що бачать команди «Лікарів без кордонів»?

- По Херсонській області працюємо по деокупованих селах і селищах, таких, наприклад, як Давидів Брід, Архангельське та інших, там працюють наші бригади лікарів. Як ми працюємо? У нас є 7-8 мобільних клінік, це команди, які приїжджають у кожне село, наприклад, раз на тиждень і приймають пацієнтів, що пережили окупацію (ці люди не мали жодної медичної допомоги дуже довгий період часу).

Ситуація дуже погана, ситуація драматична, можна сказати. Бо, зокрема, такі населені пункти як Високопілля, Велика Олександрівка – там всюди були знищені заклади охорони здоров’я, тому людям просто немає куди йти, немає куди звертатися. В основному лікарі, спеціалісти, місцевий медперсонал змушені були виїхати, тому там нема кому надавати медичні послуги. Ми дуже переживаємо про зимовий період, у людей надзвичайно погані умови проживання: немає опалення, немає певних базових послуг, щоб забезпечити життєві потреби, немає також аптек, які б працювали там на постійній основі. Тому ми очікуємо, що люди дедалі більше хворітимуть на респіраторні захворювання.

- Скільки загалом співробітників «Лікарів без кордонів» працює на Херсонщині?

- Давайте порахуємо. 7-8 мобільних бригад (залежно від тижня), у кожній такій мобільній клініці у нас лікар, медсестра, психолог, і, звісно, водії, бо вони їдуть кількома автомобілями. І робимо так, що люди, які звертаються з гострими питаннями, з хронічними хворобами, знають, що раз на тиждень ми будемо повертатися для того, щоб прослідкувати за тим, як вони лікуються.

- Це іноземні фахівці чи українські?

- Взагалі у нас змішані команди, дуже багато українського персоналу, але є працівники і міжнародні.

- Ви після визволення Херсона почали працювати безпосередньо у місті на двох локаціях. З якими саме проблемами найбільше зверталися мешканці обласного центру, що пережили окупацію? Це хронічні хвороби, люди просили ліки чи психологічну допомогу? Зазначу, що українці не дуже звикли звертатися за допомогою до психологів.

- Відразу після звільнення території ми були там тиждень кожного дня і працювали, як ви вірно сказали, і на площі Свободи, і на залізничному вокзалі, прийняли близько семисот людей. Більшість з них першочергово приходили за медичною консультацією до лікаря - це люди з хронічними захворюваннями, люди, яким не було де взяти свої звичні ліки, їм потрібно було поновити їх запас.

А щодо психологічного здоров’я, то, звісно, коли люди побачили, що у нашій мобільній клініці працюють психологи, то вони почали потрошки-потрошки звикати і кількість прийомів до психолога поступово зростала до кінця тижня.

Що стосується загалом надання медичної допомоги у Херсоні, то ми працюємо у тісній співпраці з Міністерством охорони здоров’я України. Ми розпочали там діяльність відразу після визволення, зараз вони продовжують у тих самих точках в самому Херсоні надавати медичні консультації, надавати ліки, яких потребують пацієнти, а ми більше сконцентрували наші зусилля на селах Херсонської області.

У самому місті наша команда була минулого четверга, і, звісно, ми спілкуємося з лікарнями. Зараз ми оцінюємо ситуацію - як нам краще облаштувати медичні пункти у самому Херсоні з огляду на постійні обстріли, щоб було безпечно і для пацієнтів, і для персоналу.

І ще я б хотів зазначити зі свого боку, що у фронтових та прифронтових зонах, як ми помітили під час нашого перебування, дуже маленька присутність міжнародних організацій. В основному там працюють місцеві волонтери, які намагаються допомогти, але було б дуже корисно збільшити кількість і міжнародних організацій саме в отаких складних ситуаціях, складних регіонах.

- Чи зверталися до ваших працівників ті, хто пережив незаконні ув’язнення, тортури? Якими емоціями діляться люди, що пережили окупацію, про що розповідають?

- Пацієнти, які до нас звертаються, діляться своїм досвідом, як вони жили під окупацією, і розповідають про своїх рідних, сусідів, близьких, які постраждали від жорстокого поводження. На жаль, ми не можемо надати ніякого прямого доказу, безпосередньо ми самі з цими людьми (з людьми, які постраждали від тортур, ув’язнення – авт.) не говорили…

Людям на окупованій території Херсонської області було важко жити у постійній атмосфері страху, тиску. Вони ніколи не знали, що станеться з ними наступного дня, вони боялися бути затриманими, боялися, що з ними щось зроблять. І цей постійний щоденний психологічний тиск, ми впевнені, він залишить ще на довгий час свої сліди.

- Можна напевне казати, що через пережите на війні населення потребуватиме психологічної допомоги і після перемоги?

- Так, звісно, ви праві, це матиме довгострокові наслідки. Можу констатувати, що по всій деокупованій території області є велика потреба у психологічній допомозі.

НІКОЛИ НЕ ЗУСТРІЧАВ НАСТІЛЬКИ ВЕЛИКОЇ АКТИВАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

- Який ви винесли особистий досвід з цієї війни?

- Можу розділити ці висновки на дві частини: позитивну і негативну. Позитивна – ніколи не зустрічав настільки великої активації громадянського суспільства: люди дуже сильно консолідувалися, допомагають одне одному і викладаються на повну для того, щоб привозити допомогу туди, де її немає, рятувати одне одного. А негативна - можу сказати, що ніколи не знаєш, де можеш постраждати, бо немає безпечного місця в Україні, адже бомбардування може статися незалежно від того, де ти знаходишся – чи то у Донецькій області, чи то у Львові.

- Чи працює на Херсонщині ваш евакуаційний потяг?

- Так, у нас дійсно є наш медичний евакуаційний потяг, який є унікальним не тільки для України, а й для «Лікарів без кордонів» у всьому світі. І він багато разів був у Херсоні відразу після того, як Херсон взяла під контроль українська армія. Ним ми евакуювали приблизно 250 пацієнтів психіатричної лікарні. Деякі з них були перевезені до Одеси, інші – в західну частину України. І також ми вивезли з Херсона важкопоранених людей. Зараз наш медичний потяг буде йти у Дніпро. Ми на контакті з керівництвом Херсонської області для того, щоб знати, коли така потреба виникне, щоб бути готовими евакуювати поранених пацієнтів чи інших, хто потребує нашої допомоги.

ЗАЗВИЧАЙ В УМОВАХ ВОЄН НАМ НАДАЮТЬ ДОСТУП ДЛЯ ДОПОМОГИ ЦИВІЛЬНИМ ОБИДВІ СТОРОНИ

- Ви брали участь у подібних місіях в інших країнах, де була війна. Чи є звичною практика на війні, коли окупант не пропускає до міста міжнародну допомогу, міжнародні місії – як це було у Херсоні?

- Це правда, ми намагалися з усіх сторін допомагати українцям – і в Маріуполі, і в Мелітополі, і в Херсоні, коли місто було окуповане. Але нам не давали доступу. Так, я маю великий досвід роботи на інших війнах, і зазвичай завжди доступ надається обома сторонами, щоб допомогти цивільним. Тут – ні, тут такого не було. І ми дуже шкодуємо, що такого доступу немає у тому ж Маріуполі, у Луганській області, ми чуємо від людей про дуже великі потреби на окупованих територіях. На жаль, ми не можемо ніяк зараз там допомогти.

- Наразі у вас немає інформації з того берега Дніпра, який зараз під окупацією, яка там ситуація гуманітарна?

- На жаль, дуже мало інформації з того берега Дніпра. І це така інформація, яку ми всі майже знаємо. Ми не можемо туди зараз зайти і допомогти. Ми зазвичай відштовхуємося від того, що самі бачимо, що наші команди бачать.

- Якщо казати про Херсонщину, то яких на сьогодні ліків не вистачає найбільше?

- Це базові звичайні ліки, яких просто немає у наявності, ліки для людей з хронічними захворюваннями – діабет, кардіоваскулярні захворювання, підвищений тиск. І як я зазначив, в усіх населених пунктах, в яких ми були, просто немає аптек. Хочу підкреслити, що всі медикаменти, з якими ми заходимо, які ми надаємо, надаються безкоштовно, бо у людей немає зараз можливості їх придбати. І взагалі, якщо ми вже відштовхуємося від базових потреб: перше, що люди потребують, – це тепло, друге – вода і третє – безпека. Тоді вони зможуть нормальніше почуватися в цій ситуації.

«ЛІКАРІ БЕЗ КОРДОНІВ» - ДЕМОКРАТИЧНА СТРУКТУРА, ТОПМЕНЕДЖМЕНТ ОБИРАЄТЬСЯ ШЛЯХОМ ГОЛОСУВАННЯ

- «Лікарі без кордонів», наскільки я знаю, фінансуються на приватні пожертви, це не державні кошти?

- Усе вірно, це в основному маленькі приватні донації від багатьох-багатьох людей по всьому світу, які жертвують їх на нашу організацію, щоб ми допомагали в отаких конфліктних зонах, у ситуаціях природних лих. От як тут – війна, а під час воєнного конфлікту це особливо гостро. Ми обираємо, на що витрачати наш бюджет, і для нас дуже важливо не отримувати пожертви від урядів, наприклад, від якихось сторін. І ми в організації, відштовуючись від потреб, які ми бачимо на місцях, вирішуємо, на що піде фінансування, куди краще його направити: Ємен, Афганістан, Україна. Ми розподіляємо між різними зонами, які цього потребують.

- А як формуються ваші команди, як потрапити до вас - це має бути особлива людина, чи треба мати спеціальну, крім медичної, підготовку?

- З приводу того, як до нас можна потрапити на роботу, ми викладаємо наші вакансії у загальному доступі, в інтернеті, це абсолютно рівний відбір людей. Можна загуглити організацію «Лікарі без кордонів» в Україні і ви побачите список вакансій, на які можна подаватися.

«Лікарі без кордонів» – це така демократична структура, у нас навіть топменеджемент обирається шляхом голосування. Якщо ви у спільноті, ви голосуєте за тих, хто буде вашими керівниками. І президента MSF так обирають.

Щодо підготовки, то у нас спеціального курсу ніякого не проходять. Підкреслю, що ми також дуже ретельно оцінюємо ризики і ніколи не ставимо під загрозу безпеку наших працівників. От, наприклад, на правому березі Дніпра ми хочемо зайти дуже далеко, хочемо зайти всюди, де потрібна допомога, але у деякі населені пункти зайти поки не можемо, бо там дуже сильний обстріл. Ми не маємо права відправити нашого працівника туди і ми ніколи такого не зробимо, оскільки турбуємося про його життя і здоров’я.

- К. К. От особисто я сьогодні проводила співбесіду для кількох лікарів для нового проєкту.

- Що саме роблять для пацієнта «Лікарі без кордонів»? Це лише перша допомога на місці, операції чи ви певним чином відстежуєте якісь випадки, можливо, допомагаєте організувати подальше лікування?

- Ми надаємо первинну медичну допомогу, також у нас працює цілий сервіс наших Швидких допомог, ми надаємо донації лікарням у Донецькій, Дніпропетровській, Херсонській областях. Ці донації включають необхідні витратні матеріали, медикаменти для якихось більш серйозних процедур. Також ми проводимо час від часу тренінги з масового надходження постраждалих із воєнними травмами. І на другому рівні допомоги, на спеціалізованому, ми працюємо у Костянтинівці, наші лікарі працюють у приймальному відділенні разом з українцями, з місцевою командою.

- Тобто, в різних регіонах України по-різному формується робота ваших команд?

- Наприклад, у березні-травні ми надавали дуже багато підтримки лікарням у Житомирській області, бо вони не були треновані, щоб приймати поранених людей в умовах війни. Тому все залежить від регіону, все залежить від потреби і ми відгукуємося на неї так, як це потрібно в конкретному місці, у нас немає загального правила.

- У вас є досвід надання допомоги в умовах воєн. Скажіть, те, що нині ви бачите – ви можете порівняти з тим, що бачили раніше?

- Що є шокуючим в Україні – це настільки довга лінія, якщо її провести від Херсона до Лимана, до Куп’янська, це дуже-дуже велика кількість кілометрів з величезною розрухою саме цивільної інфраструктури. Тисячі кілометрів вздовж – це розруха.

Розпитувала Ірина Староселець

***

Розповіді мешканців Херсонщини, які зверталися до мобільної клініки «Лікарів без кордонів»

Світлана, жителька села Іванівка на Херсонщині:

«Ми більше не маємо господарства. Вoсени садили городи під обстрілами. Сподівалися на краще, але тепер нічого немає. У моїй хаті трохи побитий дах і вікна. Ми їх позабивали.

Погано, що немає ні світла, ні газу. Маємо плити, тому палимо дровами. Хочемо, щоб наші діти повернулися. Але навчання зараз онлайн, а в селі ж немає світла. У мене п’ятеро дітей. Один син живе у селі Коробки Каховського району [яке під контролем росії]. Ми дуже переживаємо за нього і за його сім’ю. Не знаємо, що там робиться, бо з ними немає зв’язку. Їм немає як виїхати. Звідти вивозять лише на Крим, а вони туди не хочуть. До війни у нашому селі було людно. Магазини працювали, а зараз немає нічого. Амбулаторію розбили».

Людмила, жителька села Іванівка на Херсонщині:

«Я погано сплю, у мене трясуться руки. Нас щодня так обстрілювали, що це вже стало звичкою. Під час одного з обстрілів я зрозуміла, що мій чоловік встигає у підвал, а я ні. Приліт був так близько, наче град по шиферу гамселив.

Перед цим у нас вбило одну корову, а іншу поранило. Ми залишили її на городі. Коли приліт був вдруге, мій чоловік мені кричав: «Людік, тікай!» А я йому: «Саша, а ми корову не завели».

Ми виїхали у червні, а повернулися на початку жовтня. Українські військові зайшли у село 1 липня.

У нас розбили хату, яку ми будували 35 років. Снаряд влучив між залою та верандою. Стеля впала на морозильну камеру. Залишились лише стіни. Ми тепер живемо у двох спальнях. Трохи там підмели, вікна забили плівкою. Вийдеш на вулицю, глянеш – купа сміття, більше немає нічого».

Надія, жителька міста Високопілля на Херсонщині:

«Ми з чоловіком 2 місяці були під окупацією. Коли почали випускати з міста, вийшли звідси пішки. На Пасху більше 600 людей залишило Високопілля.

Коли ми йшли перший раз, були обстріли. Ми ледве дійшли додому. Так гатило, що ми по сто разів падали. Я руку забила. З усіх боків вибухали будинки.

Ми вийшли наступного дня. 10 кілометрів йшли пішки до Зеленодольська, де нас зустріли волонтери.

Коли дізналися, що 4 жовтня місто звільнили, ми повернулися. 15 жовтня мого чоловіка паралізувало. Мабуть, через нервування».