Ті, хто рятують під обстрілами. Історія лікаря-реаніматолога
З анестезіологом-реаніматологом Леонідом Поляковим ми зустрілися в Запоріжжі, коли він приїхав додому у відпустку. Напередодні ворог обстріляв касетними боєприпасами околиці міста та влучив по території обласної лікарні.
Чоловік згадав про те, як на фронті читав про масовані ракетні удари по Запоріжжю: ворог підступно бив по житловим багатоповерхових будинкам, в яких перебували десятки родин.
"Тоді не знав, чесно кажучи, де безпечніше: у зоні бойових дій чи в місті. Від снаряда 122 мм чи 152 мм можна заховатися, але ж по будинках окупанти гатять "Калібрами" чи "Іскандерами", від яких у підвалі не порятуєшся", - говорить військовий.
ВІД КОВІДНОЇ РЕАНІМАЦІЇ ДО ЕВАКВІДДІЛЕННЯ НА ФРОНТІ
"Я багато смертей бачив, бо працював в реанімації "ковідного" госпіталю на піку епідемії. Було таке, що у нас був конвеєр: одні хворі заїхали - виїхали в чорних пакетах - інші заїхали. У мене навіть виробився професійний цинізм. Але зараз моє завдання - вивезти поранених бійців з поля бою, максимально стабілізувати їх та довезти до госпіталю", - каже медик.
У жовтні Леоніду Полякову виповнилось 28 років. З 2013 до 2019 р. він навчався у Запорізькому державному медичному університеті, у 2019-2021 рр. проходив інтернатуру за спеціальністю «анестезіологія, реанімація, інтенсивна терапія», а з серпня 2021-го офіційно почав працювати в 9-й міській лікарні Запоріжжя. Тоді саме був пік захворюваності, а 9-та лікарня була одним з найбільших “ковідних” госпіталів обласного центру.
"У лікарні працював до 17 березня 2022 року, потім пішов на фронт. У мене була бронь, але я хотів працювати в лавах ЗСУ за своєю спеціальністю. Ще у 2019 році намагався підписати контракт, коли була війна на Донбасі, але тоді мені сказали, що медичний штат укомплектований і немає такої необхідності. Сказали, мовляв, чекай мобілізації", - каже співрозмовник.
На питання, чи не розглядав варіант переходу до військового шпиталю, відповів, що цивільні лікарні не сильно відрізняються від військових, тож про таке не думав взагалі.
Під час розмови повертаємося у події лютого 2022 року. Леонід пам'ятає, як приблизно за місяць до повномасштабного вторгнення точилися розмови про те, чи буде війна. Накопичення ворожих військ у Криму та на кордоні траплялися і раніше, тож, з одного боку, це виглядало як провокація, а з іншого - всі розуміли, що напад можливий і це питання часу.
"З 23 на 24 лютого я чергував у реанімації, а за два дні до того був оголошений надзвичайний стан, мобілізація оперативного резерву. Отже, моя зміна. Ранок 24 лютого, у відділенні не дуже багато хворих, ми з колегами чуємо звук винищувача. Я зайшов в телефон, відкрив Фейсбук, читаю новини: Маріуполь – обстріли, Харків – обстріли, Київ – обстріли. Тоді була ще новина, нібито російський десант висаджується в Одесі, але насправді це виявилося фейком. Перша моя думка, що треба вивозити родину за межі області", - пригадує тодішні події.
Леонід упевнений, що в разі окупації міста його родина точно б потрапила до "розстрільних списків". Адже раніше він брав активну участь у правому русі, є членом ВО "Свобода", навіть деякий час очолював організацію в Запоріжжі.
Ворожий наступ вдалось зупинити у Василівці. Леонід знов подзвонив до військкомату, сказав, що має військову спеціальність, офіцерське звання - на той момент був молодшим лейтенантом запасу. Проте знову почув, що йому зателефонують, як треба буде. Чекав до 17 березня, потім сам пішов до військкомату. Так опинився в медичній роті, в 60-й окремій механізованій Інгулецькій бригаді, яка з перших днів повномасштабної війни боронила Криворізький напрямок.
"Я чітко знав, чим хочу займатися. Кожен має йти до лав ЗСУ, розуміючи, що він може та на що здатен. Я розумів, що я можу брати участь у медичній евакуації. В мене є відповідні знання та навички. Одразу сказав командиру, що я анестезіолог, знайомий з критичними станами, такими як масивна крововтрата, дихальна недостатність, та вмію при цьому надати допомогу", - додає він.
Так чоловік потрапив до еваквідділення і почав надати кваліфіковану допомогу безпосередньо у зоні ведення бойових дій.
НЕ БОЇТЬСЯ ЛИШЕ ПСИХІЧНО ХВОРА ЛЮДИНА
Евакбригади забирають поранених військових у так званій "жовтій зоні". Але на війні ці поняття є дуже умовними: "зелена зона" вмить може стати "червоною", бо артилерія ворога дістає скрізь, а "Смерчі", "Урагани" та інші РСЗВ - і поготів. Завдання Леоніда – максимально стабілізувати пораненого, щоб його можна було дотягти до лікарні або польового госпіталю, там вже роблять стабілізаційні операції і відправляють до інших лікарень, які є по всій країні.
"Перша моя евакуація важкого "трьохсотого" була 26 червня в районі населеного пункту Потьомкіне Херсонської області. Йшли наступальні дії, ми забирали поранених. Пам’ятаю, був один важкий "трьохсотий" - з ушкодженням тазу, геморагічним шоком, - ще шість контужених і кілька легких. Забрати треба всіх, хто влазив в машину", - розповідає Леонід.
Неподалік від них діяв танк ворога. Тільки-но евакмашина почала виїжджати, по ній став працювати «Град». Враховуючи те, що у цієї РСЗВ є "похибка" в 1,5-2 км, невідомо, по чому саме гатили росіяни. Після "Граду" підключився танк.
"Поступово ми почали витягувати хлопців, але "прильоти" були все ближче. Тільки машина рушила, за 20 метрів від неї впав снаряд. Мене оглушило десь секунди на три і пройшла вібрація по машині, кузову та тілу. Коли ми дісталися посадки, де були наші, почав надавати допомогу тяжкому "трьохсотому". Пам’ятаю, що було страшно. Дорогою до госпіталю почав відчувати перші симптоми контузії. Коли приїхав на місце, вже не до кінця розумів, що відбувається, але на ногах ще стояв. Підійшла до мене медсестра, запитала, як себе почуваю, а я вже не міг сказати, лише руками намагався пояснити. Зняли з мене броню, поклали під крапельницю, і менше ніж за годину я вже їхав на Кривий Ріг", - ділиться спогадами військовий медик.
Це був не останній раз, коли їхня бригада потрапляла під обстріл. Леонід розповів, як вони стояли на точці медичної евакуації, аж раптом над головою почули "шурхотіння", схожий на шелест листя. Але насправді такі звуки, коли стріляє "Град", "Смерч" чи інша РСЗВ.
"Найстрашніше не в момент події, а потім. Тільки психічно хворі люди не бояться. Я наприклад, не знав, як можу повестися під час такого кіпішу, коли ворог конкретно по тобі працює. Але страшніше стає потім, коли починаєш думати: а що могло трапитись, якби… Бо розумієш, якби "прилетів" інший снаряд, то нашої машини не було б і мене б не було. У кращому випадку, я був би важкий "трьохсотий" з одірваними ногами і руками. Оце страшніше. Але на фронті я просто виконую свою роботу, бо розумію: якщо не зроблю те, що треба, то важкий поранений боєць може просто не доїхати", - зізнається Леонід.
Питаю, а чи рахував, скількох військових врятував.
Каже, що ні, але деякі випадки запам’ятовує і потім цікавиться долею бійців. Зокрема згадав, як їхня бригада евакуювала десантника з 80-ї бригади. У того було перебито два стегна, а через рану в животі було видно навіть внутрішні органи.
"Чесно, думав, що ми його не довезем. Він був білого кольору, бо крові втратив багато, але я його дотягнув. Колеги, які в госпіталі його приймали, були здивовані. В основному я тяжких вивозив хлопців. Мій екіпаж саме цим і займається", - каже військовий.
З кінця вересня Полякова призначили начальником еваквідділення. Він чітко розуміє, як повинен відбуватись процес евакуації, чим має бути забезпечена бригада, як укомплектовані машини.
"ДВОХСОТИЙ"
"Про що говорять поранені хлопці, яких доводиться вивозити?" - питаю в Леоніда.
"Про різне. В половині випадків — просять, аби їх знеболили, бо біль дуже сильний. Хтось розповідає про те, як все сталось, питають, чи залишиться кінцівка, яке поранення в неї", - відповідає.
Він каже, що після війни 100% буде працювати за своєю спеціальністю. У лікарні за ним закріплене місце, і там його раді бачити. Леоніду є чим зайнятися в цивільному житті.
"Залишатися в медичній роті, коли ми не будемо воювати, мені не цікаво. Мені цікаво працювати, коли я корисний. У медичній евакуації я корисний. Багатьом військовим я допоміг. У мене лише один "двохсотий" був, і то не під час медичної евакуації, а під час передачі бійця з поля бою. Це була черпно-мозкова травма. Дуже важка. Я вже розумів, що там шлях, на жаль, тільки один", - додає співрозмовник.
Він жодного дня не жалкував про те, що пішов на фронт. До речі, родину свою так і не вивіз. Каже, що найдужче боявся окупації, а від ракет не втечеш, вони дістають і в умовному Ужгороді.
ЦІНА ПЕРЕМОГИ
Пропоную спробувати уявити, якою буде перемога. Леонід не має жодного сумніву, що вона настане, питання лише в тому, якою буде ціна.
"Воюють дві армії, які мають усі види озброєння. Артилерія, міномети, РСЗВ, ракети, танки, авіація - це все є і у нас, і у ворога. Це не “автомат на автомат”, а війна артилерії. Ворог використовує ще й заборонені засоби – наприклад, фосфорні бомби, були навіть випадки використання хімічної зброї", - говорить він.
За його словами, під час повномасштабного вторгнення рф українські медики неодноразово потрапляли під обстріл, по ним гатили навіть з ПТУРа (протитанковий комплекс). російська армія не збирається виконувати та ігнорує Женевську конвенцію. Тож ціна перемоги буде чимала.
Вже на завершення розмови військовий додав, що невідомо, як саме відбуватиметься звільнення окупованої частини Запорізької області, але ясно одне - українським військовим знадобиться багато високоточної зброї.
Ольга Кудря
Фото Дмитра Смольєнка
