Пам’яті археолога, реконструктора і останнього скіфа України Сергія Мелешка

Істинний скіф у неволі жити не може. От і Сергій Мелешко й року не витримав у своєму селі Салтичія на Запоріжжі – помер 18 лютого на 64-му році життя. При тому, що росіяни, захопивши Салтичію, на відміну від безлічі інших окупованих українських міст і сіл, тут не надто звірствували. Начебто…

– Відійшов у засвіти справжній скіфський воїн. Не витримало серце... Життя в окупації... Вдячний долі за знайомство та співпрацю з паном Сергієм! Світла пам’ять прекрасній Людині! Як справжній патріот, Сергій тяжко переживав окупацію в плані емоційному.

Директор Історико-культурного музею-заповідника «Більськ» Ігор Корост знайомий із Сергієм Мелешком з 2017-го року. Тоді музей, який веде дослідницьку й охоронну роботу на території найбільшого з відомих скіфських поселень, Більському городищі, саме готувався до проведення першого «Гелон-фесту» (як відомо, за Геродотом це поселення називалось Гелоном, а фестиваль уже набував значення міжнародного – поки на заваді не стала московська навала).

– Сергій – справжній професіонал і справжній ентузіаст. Реконструктор, він створив єдиний в Україні колектив, який займався відтворенням доби раннього залізного віку. Це і костюми, і зброя, і стиль життя. Усі свої заощадження – а їх, зрозуміло, було небагато – він використовував на подорожі по фестивалях, на започаткування нових фестивалів на території Запорізької області. Власне, і наш фестиваль, який починався в 2017-му році, дійшов до рівня 20 тисяч відвідувачів у 2021-му в першу чергу завдяки Сергію і його команді, оскільки вони створювали оту атмосферу, отой дух неймовірний…

Команда має назву «Скіфський стан». Їх було небагато, 7-8 чоловік, але робили вони справжні костюми, а не якусь сучасну стилізацію. «Справжні» – бо Сергій Мелешко, за словами тих, хто його знав, відчував себе скіфом – і тисячами незримих нитей пов’язаний був зі своїми пращурами.

Кожна бляшка, кожний візерунок, кожна деталь одягу відпрацьовувались на основі історичних реконструкцій – і отих самих зв’язків. Тому, коли дивишся на «загін» у скіфських «одностроях» – жодної штучності в їх одязі, зброї, зачісках не помічаєш. Легко повірити, що це саме вони – наші предки. І якщо професіоналом пана Сергія називає не заїжджий журналіст, а директор «скіфського» музею – можна не сумніватись: так воно і є… Було?

– Сергій весь рік готувався до фестивалів, які проводились на Полтавщині і на Запоріжжі. Розумієте, який це фанатизм, яке ставлення до справи?! Тим паче, що справа ця не приносила йому великих заробітків. Він був сам як якийсь такий скіф, людина, яка послана була сюди, щоб хоч трішечки, хоч крапелиночку нам передати духу тієї епохи, подумати, що в житті головне, а що другорядне. Нащадками якої історії ми є, хто ми насправді і чим повинні займатись.

– Коли я побачив цю людину і його колектив, – каже Ігор Корост – зрозумів, що без них наш фестиваль розвивати неможливо. З першого погляду, з першої розмови ця постать якось привертала. Він жив у складних умовах. Віддалене село, навіть зв’язатись телефоном було складно. Але коли зв’язувались – обговорювали по дві години наші плани на 20-й рік, на 21-й: пошити костюми, зробити справжню скіфську кибитку і ще багато чого. Він своїми ідеями нас захоплював і надихав – а ми вже старалися втілити в життя. Він себе вважав прямим нащадком скіфів. Відтворював скіфський побут, скіфську музику – на «Гелон-фесті» всі ці елементи були присутні.

Наукова співробітниця Більського музею Лариса Охріменко, може, не так багато спілкувалась із Мелешком, але вони зійшлися на тому, що обидва цікавились паранормальними явищами, які обидва спостерігали на місцях розкопок Більського городища.

– Себе він позиціонував як скіфа. Міг подивитись на людину й дуже влучно її охарактеризувати. Розповідав, що на Більському Городищі до нього приходив волхв. Говорив про своє власне відчуття Більського Городища. Розповідав, що на Східному укріпленні інша енергія, ніж на Західному. На Західному вона якась некротична, на Східному – позитивна. Останній раз з ним говорила телефоном рік тому, коли розпочалися бойові дії. Він сказав, що йому зробили операцію і що вони з сином знаходяться десь у районі Маріуполя.

…Хто знає, чи знайдеться хтось після його смерті, хто продовжить його служіння після деокупації наших святинь – чи, може, він залишиться останнім нашим скіфом? Та чи був він українцем? Так! Ось гасло на його сторінці в Фейсбуці: «Славетне минуле – запорука величного майбутнього». Майбутнього України.

На сторінці Заповідника «Більськ» в Фейсбуці його співробітники розмістили пост, присвячений «скіфському царю» Сергієві Мелешку, який закінчили віршем поета-археолога Бориса Мозолевського:

І хай сівач з блакитними очима

Ще тричі вищих обширів сягне –

Це наша з вами спільна Батьківщина,

Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже

І хто навчить любити ці кряжі,

Коли і він зі мною поруч ляже,

Три кроки не дійшовши до межі?

А гуси знов ґелґочуть на озерах,

І пахнуть медом плавні навесні!..

Я скіфський цар, похований у Геррах, –

Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.