Поставити війну на паузу: що стоїть за “миротворчою” риторикою кремля?

Вочевидь, у кремлі знову щось замислили. З одного боку, російський диктатор путін разом зі своїм білоруським соратником лукашенком продовжують шантажувати “ядеркою”, мовляв, цю зброю можемо використати не лише проти України, а й проти західних країн. З іншого – почали частіше звучати так звані “миротворчі” ініціативи, якими кремль, очевидно, на щось натякає. Варто лиш звернути увагу на послідовність заяв:

• міністр оборони рф шойгу несподівано повідомив, що “основні завдання першого етапу сво в Україні виконані”;

• пропагандистка симоньян запропонувала передати Україні як репарацію 300 млрд доларів, конфіскованих Заходом у росії, – за окуповані землі;

• лукашенко закликав Україну підписати перемир'я з рф, і зробити це не в Стамбулі, а в мінську.

Тож напрошується логічне запитання: що за цим реально стоїть? Є така думка, що путін зі своєю бандою нібито шукають шляхи відходу з України. Якщо так, то як це все поєднується з “ядерними страшилками”? Можливо, це частина одного цілого?

путін і його поплічники нутром відчувають, що намічається “великий шухер”

У коментарі “Укрінформу” дипломат Вадим Трюхан зазначив, що нічого дивного у всьому цьому немає. В рф усе тріщить по швах. Це свідчення відчаю, який наростає в кремлі. Адже путін зрозумів, що Україна йому не по зубах. Водночас він став заручником створеної ним же парадигми величі: понад 20 років путін, як висловився експерт, ліпив із себе образ “мачо”, який не помиляється і вирішує абсолютно все, а з росії – образ непереможної наддержави, якій під силу весь світ поставити в позу зю. Але...

“Обидва образи виявилися фейками. Водночас повернення до status quo не можливе – все зайшло занадто далеко... Бачимо, як гіркін хамулить путіну. А це не просто такий собі один, він уособлює частину рашистського агресивного плебсу і одне з крил фсб, які не задоволені поразками в Україні. А ще пригожин публічно воює з шойгу. І цей конфлікт може завершитися кровавою банею в стилі розборок 90-х у підвороттях. Бахмут, про «взяття» якого рашисти оголосили вже десяток раз, залишається неприступною фортецею, біля якої і в якій лягають замертво тисячі й тисячі рашистів. На цьому тлі, тим часом, в Україну із Заходу неперервним потоком іде воєнна техніка, амуніція тощо”, – каже пан Трюхан.

Тож путін і його поплічники нутром відчувають, що намічається “великий шухер”. Відтак щосили намагаються якось виборсатися з болота, в яке самі ж себе і штовхнули.

“Це не означає, що путін не наважиться на застосування тактичної ядерної зброї. Проте його нескінченні погрози (устами пропагандистів та штатних спікерів) викликали ефект звикання Заходу, в тому числі України до ядерної загрози (крайня заява генсека НАТО Єнса Столтенберга: “Загрози розміщення путіним ядерної зброї в білорусі розраховані на те, щоб змусити союзників послабити підтримку України. Але нас не залякаєш!”, – Ред.). Відтак будь-які наступні погрози вже приречені на повний ігнор світу, – вважає експерт. – Разом з цим, гадаю, ми побачимо ще багато так званих “миротворчих” ініціатив з боку рф. Не слід виключати й того, що невдовзі сам Сі Цзіньпін особисто запропонує щось президенту Зеленському”.

Водночас, продовжує дипломат, у публічному просторі суне лавина повідомлень про те, що Україна ось-ось почне широкомасштабний контрнаступ.

“Складається враження, що події набувають характеру незворотності. Пружина стискається до крайньої точки, після чого вибух неминучий, – каже Вадим Трюхан. – Проте слід видихнути і поставитися до всіх цих інформаційних бульбашок спокійно. Без нервів. Як має реагувати Україна як держава? Цілком очевидно, що вестися на цілу низку запущених ІПсО не варто”.

По-перше, слід утриматися від будь-яких переговорів з будь-якими емісарами кремля на тему припинення вогню, перемирʼя тощо. Ці всі ініціативи не варті жодної нашої уваги.

По-друге, за словами дипломата, настав час чітко заявити нашим західним партнерам (не публічно, а відповідними дипломатичними каналами), що контрнаступ, а тим більше повноцінний наступ відбудеться лиш по досягненню збройними силами та іншими підрозділами сектору безпеки і оборони України повної готовності для цього.

“60 танків і пару сотень бронетранспортерів – це не про готовність до наступу, це про латання прогалин у забезпеченні технікою, які утворилися за понад 13 місяців інтенсивних бойових дій. Плюс авіація. Без неї наступають лиш самогубці”, – додав пан Трюхан.

По-третє, продовжувати нищити ворогів, відвойовуючи метр за метром власну територію там, де це можливо зробити малою кровʼю.

“Хто б що не розповідав про нескінченність у росії ресурсів, факти свідчать зворотне. Якщо в рф уже всерйоз говорять про розконсервування танків сталінських часів Т-34 – значить там не все так просто ні з наявністю сучасної техніки, ні з її виробництвом”, – акцентує він.

По-четверте, значно активізувати зусилля з виробництва, модернізації і ремонту власної бронетехніки, ракетних та артилерійських систем, а особливо дронів і боєприпасів для того, щоб зменшити свою критичну залежність від інших держав, зокрема наших партнерів.

“Дещо в цьому плані вже зроблено і робиться, проте цього явно не достатньо. Слід подвоїти і навіть потроїти наші зусилля у цьому плані”, – наголошує дипломат.

А ще – Україні варто, незважаючи на застереження наших партнерів, перейти до формули «око за око» на практиці.

“На кожен удар по нашій території має бути адекватна відповідь на території ворога. Слід бити по воєнній і критичній цивільній інфраструктурі. Наше завдання – змусити кожного зазомбованого московита – від ростова до владивостока – щовечора засинати з думкою, що завтра для нього може не настати. Якщо ці виродки досі підтримують путіна і зловтішаються зі смертей українських дітей, жінок і чоловіків, значить вони мають жити в страху за власні життя. На війні, як на війні”, – підкреслив Вадим Трюхан.

Зростання “миротворчих” пропозицій з російського боку пов’язано із контрнаступом ЗСУ

На думку політолога, директора Інституту урядових відносин Артема Олійника, помітна зміна риторики представниками російської пропаганди чи псевдополітичними рупорами із сусідніх країн не має сіяти ілюзій, ніби така зміна могла статися сама по собі, без відповідного наказу згори. Адже російські дії в Україні показали, що війна є екзистенційною, вона спрямована на знищення української держави та її народу. В такому разі казати, що підписання якогось договору, перемир’я чи погодження на часткові репарації є осмисленим кроком росіян, які визнали свою вину чи щось у цьому роді, – буде самообманом.

“Жодна їх заява чи спроба переконати у можливості домовитися не є пов’язаною із українськими інтересами. Навпаки, різке зростання пропозицій з російського боку пов’язано із загрозою українського контрнаступу, який приведе до переломної ситуації – виходу до меж окупованого Криму. У москві розуміють, що зі звільненням півдня України та встановлення вогневого контролю над півостровом, ліквідація окупаційних частин у Криму стане питанням часу”, – переконує експерт.

Політолог Ігор Рейтерович вважає, що в кремлі уже почали розуміти неминучість майбутніх “перспектив” для себе. Історія про виплату Україні $300 млрд заморожених активів рф – якраз про це.

“Це нагадує мені п’ять стадій прийняття неминучого: заперечення, гнів, торг, депресія і прийняття. Об’єктивно – перемир’я, а ще краще замороження конфлікту, росіянам конче потрібно, – каже пан Рейтерович. – Вони про це говорять достатньо відверто. Мовляв, зараз війну треба поставити на паузу, але ми її продовжимо за кілька років, щойно створимо нову професійну армію. Як жартують самі ж російські військові: путін 20 років створював “другу армію”, а потім за один рік усе про***ав (нецензурне слово)”.

Відповідну інформацію, за словами експерта, росіяни нині розкидають по багатьом каналами.

“Причому роблять це через різних представників, тобто не лише устами шойгу чи симоньян, а й, зокрема, устами своїх агентів на Заході, – стверджує політолог. – Ще раз: у рф розуміють необхідність перемовин. Я навіть не здивуюся, що нещодавнє убивство цього воєнкора владлєна татарського (максима фоміна. – Ред.) – це, певною мірою, також елемент, який з цим пов’язаний”.

А ще показовим є оголошення росіянами евакуації з тимчасово окупованих територій (див. фото нижче).

“Вони навіть дату називаються – 15 квітня. Не виключаю чергового “жесту доброї волі” з їхнього боку. Думаю, саме для цього й затикається фронда в середині країни, щоб усілякі воєнкори і радикали не виступали й не казали нічого зайвого, як от “смотрите, наши опять отступают”, “это предательство со сторони вооенного руковоства” і таке інше”.

В якийсь момент москва запропонує Києву “давайте поговорим”: “росія торгуватиметься, стоячи на позиції, що “Крим даже не обсуждаем” або “может вернемся к ситуации по состоянию на 23 февраля 2022-го?” Але щоб це не виглядало як “зрада”, як прояв слабкості в очах власного плебсу, зокрема ура-патріотів – вже зараз формується відповідне підгрунтя, аби всередині рф була єдина позиція”.

Втім, підкреслює експерт, Україна, попри бажання ворога, на жодні переговори не піде. У вересні–жовтні 2022-го переговори підтримували 17% українців, а 64% були не згодні. А вже у лютому-березні 2023-го частка тих, хто “за” знизилася до 13%, а хто “проти” – збільшилася до 72%. Зрештою, військово-політичне керівництво держави також неодноразово заявляло, що це станеться не раніше виходу ЗСУ на кордони 1991 року.

“Щодо України все зрозуміло. Тому росіян більше цікавить громадська думка саме на Заході, яка, на їхню думку, з часом може зміниться. Чи є для цього якісь передумови? Скажемо так, поки нічого кардинального не спостерігається, втім за останні кілька місяців кількість європейців, наприклад, які безумовно підтримують нашу державу, зменшилася десь на 10%. В рф постійно відстежують цю динаміку. Однак після успішного контрнаступу, а так уже було при попередніх операціях ЗСУ, все знову може змінитися, тобто рівень підтримки Україні в світі зросте”, – зазначив Ігор Рейтерович.

“Миротворчі” розмови – це лише тактика і пропагандистська завіса

На думку політолога Володимира Фесенка, в заявах шойгу, симоньян та деяких інших не варто шукати глибокого і реального миротворчого змісту: “В даному випадку це суто пропагандистські заяви, причому з дещо різними мотивами у шойгу і симоньян. Перший намагається створити ілюзію успіху при поганих результатах, а друга – “оригінальничати” і тим самим привертати до себе увагу”.

Експерт каже, що кремль, безумовно, міг би погодитись на “припинення вогню”, на заморожування конфлікту на своїх умовах. Але в цьому контексті більш важливі відповідні заклики з боку лукашенка й орбана.

“Це ще й демонстрація нібито готовності до миру у відповідь на миротворчі ініціативи Китаю. І це вже тактика з боку рф. Але поки кремль не припиняє спроб захопити всю територію Донецької і Луганської областей. Реальний зміст політики кремля – це війна проти України і погрози на адресу Заходу. А розмови про мир – це лише тактика і пропагандистська завіса”, – підкреслив пан Фесенко.

Політичний експерт Євген Савісько погоджується й каже, що жодного прагнення до завершення війни за цими “миротворчими” заявами стоїть. Це звичайний лохотрон і розводняк.

“Якби вони дійсно прагнули миру, то вивели б свої війська з України, звільнили б усіх бранців, всі окуповані території, та й місце для переговорів обрали б зовсім інше, а не мінськ, як пропонує соратник путіна лукашенко. Нинішньому російському керівництву та їхнім шісткам вірити не можна. Вони подібні до пораненої змії, якщо не добити – неодмінно вкусять”, – каже пан Савісько.

Нарешті доповнює попередніх спікерів і політолог Дмитро Сінченко: “Припинення вогню конче потрібно росіянам, щоб перегрупуватися, поповнити втрати, підготувати нових бійців, відремонтувати пошкоджену техніку, і загалом краще підготуватися до подальших бойових дій”.

При цьому, стверджує він, ворожа дипломатія працюватиме над тим, щоб міжнародна спільнота погодилась на замороження конфлікту і тиснула з цього приводу на Україну, як це уже відбувалося щодо окупованих територій Криму і Донбасу.

“Заради цієї мети вони навіть готові будуть відмовитись від коштів, які у будь-якому разі у них конфіскують. Отже, реально нічого не змінилося. росія й далі намагається виторгувати собі перепочинок і фактичне визнання своїх територіальних здобутків”, – резюмував пан Сінченко.

Мирослав Ліскович. Київ