Він мріяв стати кінорежисером

Ще в день підступного нападу рашистів на українську землю Денисевичі, батько Борис і син Данило, добровільно прийшли до Голосіївського військкомату Києва, щоб стати в ряди оборонців столиці. Ворог був відкинутий від її стін, але війна палала на східних і південних рубежах України, і Денисевичі, знову ж таки – добровільно,  зголосилися воювати в одному з найпекельніших її котлів – на Бахмутському напрямку.

Знаючи їх обох вже багато років, як і всю їхню сім’ю і родину, можу стверджувати: поступити інакше вони не могли. Захист рідної землі української був для них справою священною.

Минулої неділі пролунав у нашій квартирі шокуючий дзвінок: під Бахмутом загинув Данило Денисевич. Відійшов, ми віримо, до Бога, туди, де праведні спочивають, юнак із світлою душею, високими помислами, неабиякими здібностями, справжній патріот України.

Патріотичні почуття зароджувалися й міцніли в ньому ще з ранніх літ дитинства. Він ріс у дивовижній українській сім’ї, де сповідувалися християнські цінності і національні традиції, у якій постійно, причім у колективному виконанні батьків і дітей,  звучали пісні й народні думи, розігрувалися фольклорні дійства. Ми не раз були свідками цього. Як, наприклад, на Різдво, коли це сімейство приходило до нас із колядками, до того ж такими, що нам ще не доводилося чути.

Наша дружба між сім’ями почалася з мого товаришування з Петром Медвідем, дідусем Данила, відомим українським військовим журналістом, полковником запасу, з яким я познайомився ще в дні аварії на ЧАЕС, а потім впродовж багатьох років ми працювали з ним у редакції газети «Урядовий кур’єр». У серпні минулого року Петро Іванович переступив поріг до Вічності. Данило прибув з фронту на його похорони і поминання. Він був у солдатському однострої і виглядав підтягнутим, засмаглим, змужнілим, і вже не тим тендітним юнаком, якого ми до цього знали. Він дуже любив свого дідуся, пишався ним і сказав про нього на поминках проникливі, пройняті цією любов’ю слова.

Запам’яталось мені наше спілкування з ним у батьківській хаті в Хотові, що під Києвом. Його кімната багато чим нагадувала про ті захоплення кінематографом, живописом, фольклором, якими він жив до того, як пішов на фронт. Адже у тому довоєнному життя він вже знімався в кіно і навіть сам виступив сценаристом і режисером однієї мультиплікаційної кінострічки, яку назвав «Народження». Ні, це не був розважальний мультик, яких багато, а серйозна робота, кінострічка-роздум з філософським підтекстом. Це відзначають усі, хто її переглянув, і, насамперед, кінофахівці. На їхню думку, з якою важко не погодитися, Данило Денисевич володів неабияким кінематографічним хистом і мав потужний творчий потенціал сценариста і режисера.

Гірко й сумно писати про це в минулому часі. Рашистські зайди обірвали під Бахмутом нитку його зовсім юного життя, яке відкривало перед ним такі світлі обрії і багатообіцяючі перспективи.

*   *   *

…Проводжали Данида Денисевича в останню земну дорогу 9 травня, у День Європи. У Михайлівському Золотоверхому соборі, де відбулася панахида, зібралися його рідні, близькі, друзі, бойові побратими. А потім відбулося велелюдне поховання у Хотові. Мабуть, усе село, сотні людей прийшли на ці проводити і стали на коліна, коли проносили труну з прахом Героя. 

Батьки Данила принесли на ці прощання аркуш паперу, на котрому виписані його слова, що в ті скорботні години прозвучали, як  заповіт: «Прийде час, і ми будемо творити, жити і людям служити. Це наша природа!» До цього він готувався, у це свято вірив. Але прийшов час, на рідну землю напав підступний ворог, і Данило Денисевич виконав священну синівську місію – пролив свою кров за рідну Вітчизну, яку міг прославити своєю творчістю, але котру добровільно пішов захищати, заплативши за це найдорожчим, що мав, крім таланту і світлої душі, – своїм життям.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства