Маріупольський пастор і його 11 синів-воїнів

Пастор «Церкви добрих змін», капелан ЗСУ Геннадій Мохненко свого часу заснував у Маріуполі дитячий реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим», який відкрив двері для сотні «важких» підлітків та сиріт.

Про долю «Республіки Пілігрим» та її вихованців під час війни кореспондент Укрінформу розпитав у Мохненка в Івано-Франківську, куди він приїхав у перший день відпустки. Капелан проведе кілька днів із дітьми у Карпатах, встановлюючи у горах хрести, щоби подякувати Господу та українським військовим за можливість жити в Україні.

АРТЕМ

- 24 лютого ввечері нам вдалося евакуювати з Маріуполя переважно підлітків, які були в нашому центрі, дітей з прийомних родин та жінок. Тоді ми отримали наказ від розвідки і попередження, що в нас є лише 40 хвилин, – пригадує Геннадій Мохненко.

Того дня він не збирався виїжджати з міста, а готувався із синами обороняти рідний Маріуполь. Адже у Мохненка за плечима було вісім років служби на сході.

- Діти мали складені тривожні рюкзачки, у нас був план евакуації про всяк випадок, але ми не очікували, що ним доведеться скористатись так швидко. За 38 хвилин колона дітей та жінок вже виїжджала з міста. У мене було лише вісім хвилин, щоб забрати необхідне з дому. Ми розуміли, що військові дали нам єдиний шанс вийти з Маріуполя. Я вдячний Господу та розвідці, що не побачив найстрашнішого, що могло статись з усіма, – зізнається пастор.

Пригадує, що колона авто, з понад сотнею дітей та жінок, майже наввипередки рухалась із російськими танками, які оточували місто з іншого боку. Мохненко отримав наказ не зупинятись і їхати швидше. Українські військові забезпечували їм зелене світло.

Вихованців реабілітаційного центру та жінок вдалося вивезти у тилову область. Далі їх евакуювали у Німеччину. Тим часом Геннадій Мохненко із дорослими синами та капеланами вирішили повернутись до Маріуполя, де залишались його старші діти та прихожани «Церкви добрих змін». Прорватись у місто не вдавалось.

Опіку над містянами, які ховались від обстрілів у сховищі Церкви, взяв на себе прийомний син Геннадія Мохненка, Артем. Йому тоді було 28 років. Артем – сирота, як і більшість дітей «Республіки Пілігрим». Свого часу пастор забрав хлопця просто з вулиці.

- Ми готувались до Великої війни. Закупили у сховище Церкви матраци, дизель-генератори, воду… Розраховували, що там зможуть ховатись до 50 людей, але перебувало набагато більше, – говорить він.

Кілька днів поспіль Артем добував воду та їжу, а коли зрозумів, що росіяни знищують місто, вирішив вивозити людей.

- Окупанти зупиняли людей, погрожували, – каже Геннадій Мохненко. – Деякі на авто проривались, але і тих розстрілювали. Артем вирішив їхати замінованими полями. У першій машині їхав сам. Іншим наказав негайно розвертатись, якщо побачать, що він підірвався. Першу колону ми зустріли на лінії фронту. Повірити не могли, що всі вижили. Жінки і діти плакали. Артем почувався дуже зле, був ледь живий, бо перед цим багато молився і постив, аби все вдалося. Він знову вирішив повернутись у місто. Далі була друга, третя, четверта колони… Так мій син зі своєю командою вивезли з Маріуполя майже вісім тисяч людей. ООН вивезла нуль людей, стільки ж – Червоний Хрест, а мої вивозили і рятували. Так, вони навіть гроші платили за це росіянам, горілкою розраховувались, яку я закуповував ящиками, але людей вивозили… Син зупинився лише тоді, коли росіяни пригрозили розстріляти його авто. Але він змінював водіїв, машини і далі вивозив людей.

Нині Артем разом із паном Геннадієм – на фронті. Хлопець одружився з дівчиною, яку вивіз із окупованого Маріуполя, молодята чекають на поповнення у сім’ї. А Геннадій Мохненко готує документи, щоб належно відзначити подвиг сина.

На основі цієї історії кінопродюсер, письменник Сергій Розвадовський вже написав сценарій для фільму.

- Тепер його мрія – знайти голлівудських акторів, які гратимуть мого сина, друга… Знаєте, як починатиметься фільм? Безпритульний хлопчик вночі забирається в наш дитячий центр, в бухгалтерію, звідки викидає у вікно сейф із грішми. Це – реальна історія про Артема, а тепер – мого сина-Героя, – усміхається багатодітний батько.

СЛАВКА

Разом із Геннадієм Мохненком на фронті не лише Артем, а ще десятеро синів. Із них шестеро зазнали поранень і травмувань. Найбільше – Славка. На війні він втратив руку, на іншій залишились два пальці, в ногах – безліч осколків.

Мохненко розповідає, що Славка жив на вулиці з п'яти років. Коли йому було десять, потрапив у закритий притулок за те, що пробрався в чужий дім і випив там борщ, який знайшов у холодильнику.

- У своїх 13 років Славка прийшов у «Республіку Пілігрим» і став її президентом, а потім – моїм сином. Він теж Герой. Воював із 2014-го. На фронт повернувся на початку Великої війни. Це він зі мною намагався прорватись у Маріуполь у перші дні окупації. Якось я сказав, що ми від’їжджаємо від фронту, щоби виспатись і знову пробувати зайти в місто, але він вискочив із машини і втік до наших. Я нічого не міг зробити. Тільки просив у командира взяти його розвідником, зважаючи на досвід. І його залишили. У ту ж ніч у селище Розівку зайшло багато російських танків, і син з нашими військовими опинився в оточенні. Вранці я довідався, що окупанти взяли Розівку, і тоді вперше в думках поховав сина, – зізнається Мохненко.

Через два дні капелан отримав дзвінок із невідомого номера. Це був його Славка. Він із товаришем перебував у підвалі закинутого будинку. Командир дав їм наказ спробувати вийти з оточення.

- У селі – тисячі росіян, які роздовбали нашу техніку… У мене з’явилась надія, але потім три тижні – тиша, і я знову поховав у думках свого сина. Вже вдруге. Але ж потім знову дзвінок: «Батьку, ми живі. Але вже ані сил, ані їжі. Та діватись нікуди, знову намагатимемось вийти». І в мене знову з'явилася надія. Потім подзвонила якась жіночка і сказала, що син та його побратими загинули... Через кілька днів, коли їхали з фронту, мій друг отримав дзвінок. Бачу, плаче. Каже: «Хочеш гарну новину? Славка і Мішка вже у нашій машині, вийшли з оточення», – пригадує Мохненко.

Славка швидко відновився і став у стрій. Пізніше, у складі українського підрозділу з-поміж перших увійшов у звільнений Херсон. Тоді Славка чи не вперше плакав від щастя. Далі він продовжив боротьбу в Бахмуті. Потрапив під ворожий дрон, який спробував відмахнути рукою. Був сильний вибух. Отямився вже у госпіталі.

- Славка лише просив, щоби я не дуже на нього гнівався. Каже, що обіцяв залишитись живим, але ж нікому не обіцяв, що буде цілим, – говорить багатодітний батько.

ВІКА

На війні загинула прийомна донька Мохненка, Вікторія. Родина пастора прийняла її у 10-річному віці. Теж сирота, у «Республіку Пілігрим» прийшла з вулиці. Її життя закінчилося у 28.

- Це сталось у Маріуполі. Тоді вивозили всіх, хто міг добратись до нашої Церкви. На жаль, донька не змогла. Вона вже жила окремо. Ми довго не знали, де вона… Пізніше я отримав інформацію, що окупанти розстріляли її з танка. Я знаю те місце, де поховане її розірване тіло, – каже Мохненко.

У Віки залишився маленький син, який мешкає в Ізраїлі зі своїм батьком.

СЕМЕН

- У мене – троє біологічних дітей: двоє доньок і син Семен, молодший. Він навчається у США. Але вже теж Герой. Коли почалась війна, йому було 14 років. І він через кілька місяців просився на фронт. На Різдво у 2022-му Семен приїхав у Німеччину до мами і випросив у неї благословення на тиждень поїхати до своєї країни… Приїхав до мене на фронт. Ми разом під обстрілами були у Бахмуті, Оріхові, – розповідає Геннадій Мохненко.

Каже, Семен зізнався, що ніколи не забуде, як привозив дітям дарунки, як дрижали тоді багатоповерхівки від вибухів, а він працював із батьком на фронті у статусі помічника капелана ЗСУ.

- Я пишаюсь своїм молодшим. Він і нині проситься в Україну, – усміхається Мохненко.

100 ХРЕСТІВ – НА 100 КАРПАТСЬКИХ ВЕРШИН

- За якими принципами ви виховуєте своїх дітей? Чи є у вас якесь покарання для дітей, чи все їм дозволяєте?

- Я свого часу написав «Непедагогічну поему», а в Макаренка, якщо пам’ятаєте, була «педагогічна». Моя праця – книжка, що тут і плакати можна, і сміятись. У ній – історія унікального дитячого центру «Республіка Пілігрим». Очевидно, тут є відповіді на питання про виховання… Чи було в мене покарання для дітей? І так, і дозволяв їм усе. Найкраще, що ми можемо робити для дітей, – жити з ними поряд і показувати приклад. Вони не сприймають принципи, а радше копіюють нас. От чому в мене 11 дітей на фронті? Бо я сам там 10 років. Навіть коли намагався Славку зупинити, то він мені дорікав, що я ж учив його захищати слабших, що за свободу варто битись і навіть вмирати… Казав, що цим і буде керуватись у житті.

- Скільки ваших дітей нині мешкають у Микуличині на Івано-Франківщині?

- Небагато. Прийомних лише двоє – син і донька. З Європи, куди їх евакуювали, повернулась 21 дитина. Для мене це жахлива історія, її описали в романі «Фінальний епізод війни, що триває 400 років». Автор – Євген Положій (показує книгу, – ред.). Повномасштабне вторгнення змінило наш задум, але в цій книжці є про те, що 24 лютого двоє діточок – Сергійко і Марійка – мали ночувати в домі пастора. Ми з дружиною хотіли запропонувати їм увійти в нашу сім’ю. Вони це відчували, але нам довелось тоді всіх евакуювати, родину розкидало світом. Тепер, коли вони повернулися з Німеччини, офіційно стали моїми прийомними дітьми. У Микуличині вони – зі своїми друзями, вихованцями «Республіки Пілігрим», які приїхали з Німеччини.

От вже тепер я повертатимусь у Микуличин. Там ми започаткували з дітьми проєкт «100 хрестів – на 100 Карпатських вершин». Завтра понесемо п’ятий хрест на вершину – як подяка Господу, що врятував дітей, і подяка ЗСУ. Я хочу, щоб мої діти розуміли, яку велику ціну платять наші воїни, щоб вони змогли повернутись і жити в Україні.

- У вас залишився дім у Маріуполі? Є куди повертатись після деокупації?

- Понад 90 відсотків людей моєї Церкви виїхали, розкидані по світу. Наша Церква окупована. Спочатку росіяни її спалили, потім ремонтували, щоби створити там соціальний центр. У нашому дитячому будинку зробили свою комендатуру. У моєму домі тепер сплять російські солдати. Сплять у ліжечках моїх дітей. Тепер ми всі бомжуємо. Єдине, що тішить, – у нашого дитячого центру з’явився свій кемпінг у Карпатах. Коли вперше побачив той будинок, то подумав, що це – рай, настільки там красиво. Але ж коли почув, скільки він коштує, то розумів, що для нас це нереально... Втім, мої друзі, які організовували свого часу навколосвітню подорож з дітьми на велосипедах, взялися збирати гроші. Спочатку придбали для нас одну частину будинку, потім – другу. Так ми отримали чудовий центр, з джерелом на території. Вранці для дітей я перетворююсь на бобра, який після зарядки туди пірнає. Це дуже красиве місце. Там мені вдається забувати про війну. Ми робимо ремонти в приміщенні й готуємось приймати нових дітей.

Тепер мені сняться моє море, його запах, недобудований дім у Маріуполі, про який мріяли мої діти. І я теж мрію повернутися в рідне місто, як і більшість моїх друзів. Вони воюють за цей день і щодня ризикують життям. Ми обов’язково повернемось.

Ірина Дружук
Фото Юрія Рильчука та з архівів Геннадія Мохненка