У списках не значиться. Як під час війни в Україні шукають зниклих безвісти

Крім загибелі українців, потрапляння їх у полон до ворога, війна, яку розпочали росіяни, означилася ще однією категорію втрат. А саме – людей, доля яких залишається невідомою.  Вони не значаться ні серед полеглих на полі бою або вбитих під час ворожого обстрілу того чи того населеного пункту, ні серед тих, хто перебуває в неволі. І ця невідомість почасти буває гіршою за трагічну звістку, що створює для суспільства неабияку проблему.

ШУКАЮТЬ ВІЙСЬКОВІ, ШУКАЄ ПОЛІЦІЯ...

На середину листопада 2024 року в Україні зниклими безвісти за особливих обставин вважалися 53868 осіб – і військових, і цивільних. Серед них є й діти. Ця цифра постійно коливається, адже з отриманням підтвердженої інформації статус «безвісти зниклого» може змінюватися. Але до того моменту їхні рідні перебувають у невідомості довгі місяці. Комусь щастить одразу налагодити контакт з підрозділом і держорганами, а хтось на тривалий час залишається з болем і невизначеністю сам на сам.

Величезна кількість людей з-поміж зниклих безвісти – саме військовослужбовці. У липні в ЗМІ писали, що тільки в Кринках Херсонської області зникли безвісти 788 українських військових.

Як зазначається на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, військовослужбовець вважається зниклим безвісти, якщо він не повернувся після виконання бойового завдання і не був підтверджений як полонений, або побратими чи родичі не отримали його тіла.

«Навіть якщо побратими точно бачили, що бійця взяли у полон, він вважається зниклим безвісти, поки його полон не підтвердить Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ)  або це не буде встановлено з інших джерел. Аналогічно – якщо побратими кажуть, що боєць точно загинув, але немає можливості забрати його тіло», – розповідає представник згаданого штабу Петро Яценко.

Фактично «зниклий безвісти», зазначає він, може переховуватися і намагатися дійти до «своїх», може перебувати в полоні або загинути. Але змінити облік зі «зниклого безвісти» на «перебуває в полоні» військова частина й інші установи мають право лише після отримання достовірної інформації про долю військовослужбовця.

Сама назва статусу «зниклий безвісти», на думку Петра Яценка, недосконала. В уяві багатьох родин вона означає відсутність будь-якої інформації, але у цьому статусі можуть перебувати як військові, про яких у держорганів справді немає жодних даних, так і бійці, що потрапили на численні відео на російських каналах, виходили з родинами на звʼязок з полону тощо.

Представник Координаційного штабу вважає, що формулювання «зник безвісти» має бути замінене на «пошук особи». Але поки статус звучить саме так, важливо не впадати у відчай і не плутати його з оперативними даними, які мають СБУ, Коордштаб та інші відомства.

Розшук людини триває, допоки не встановлено, де вона перебуває або де поховане її тіло (чи останки). Якщо навіть є відомості про полон, держава не припиняє розшук, поки боєць не опиниться на підконтрольній території.

За словами заступника міністра внутрішніх справ України Леоніда Тимченка, щодо зниклих безвісти військових слідчі та працівники карного розшуку отримують потрібну інформацію і від побратимів, і від розвідувальних органів.

«Слідчі мають фіксувати всю інформацію, яка отримана про останнє місце перебування військового, що зник безвісти за особливих обставин. Уся ця інформація фіксується. Фіксується інформація від побратимів, які перебували з ним або з нею, де востаннє його бачили», – пояснив заступник міністра. 

Якщо є інформація з дронів щодо місця перебування пораненого військового або тіла полеглого захисника, вона теж долучається до кримінальних проваджень. Але людина все одно залишається в Реєстрі зниклих безвісти, доки не повернуть її тіло.

«Поки ми не отримаємо тіло, не отримаємо інформацію достатню для того, щоб говорити, що особа загинула, ми не можемо виключити її з Реєстру», – констатував Леонід Тимченко.

У ПОЛОНІ НАДІЇ

Утім, щоб військова частина отримала змогу обліковувати бійця як полоненого, потрібне офіційне підтвердження від держави-агресора, яке надається через МКЧХ до Національного інформаційного бюро (НІБ). У цьому випадку МКЧХ виступає посередником у передаванні відомостей про людей між українським НІБ  та його російським відповідником «Національне бюро інформації» (НБІ), яке входить до структури міноборони РФ.

Як розповідає речник Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні Олександр Власенко, на запит МКЧХ до російського бюро може бути чотири варіанти відповіді.

«Перший варіант: бюро пише, що у них є інформація щодо цієї людини й вони підтверджують його статус військовополоненого. Другий варіант: статус військовополоненого не підтверджують, тому що ця людина загинула під час бойових дій / її тіло перебуває у якомусь морзі. Третій варіант: вони відповідають, що інформації про цю людину у них немає.  Четвертий варіант – взагалі не відповідають», – пояснює Олександр Власенко.

Очікування підтвердження від російського НБІ, говорить він, може тривати місяцями. Інколи МКЧХ має подавати десятки запитів, щоб зрештою отримати відповідь.

Такі дії з боку Росії є порушенням Женевської конвенції ІІІ, адже, згідно з нею, держава, яка утримує полоненого, має повідомити про його потрапляння в полон у якомога коротший строк (ч. 2 ст. 122).

Також вона зобов’язана надати полоненому можливість надіслати родині або МКЧХ картку (маленький лист) не пізніше, ніж через тиждень після прибуття до табору (ч. 2 ст. 70).

«Росіяни тримають сім'ї зниклих безвісти в невизначеності, щоб створити соціальну напругу. І це стосується великої кількості людей. Росіяни не надають Червоному Хресту повні списки ув'язнених і часто використовують соцмережі для маніпулювання сім'ями, нерідко вимагаючи в обмін на інформацію про ув'язнених грошей або тих чи інших послуг», – коментує затримки з відповіддю керівниця відділу міжнародного співробітництва Українського центру безпеки та співпраці Соломія Хома.

За її словами, приховуючи інформацію про українських полонених, росіяни намагаються дестабілізувати суспільство.

«Росіяни роблять це свідомо. Вони намагаються розпалити невдоволення урядом, щоб на нього тиснули, аби він припинив війну будь-якою ціною», – зазначає експертка.

Розуміючи всю дражливість цієї теми, МКЧХ, щоб  не гаяти часу, використовує й інші способи отримання інформації про полонених. Зокрема, це у результаті безпосереднього відвідування представниками Червоного Хреста місць утримання полонених українців під вартою.

Делегації, які відвідують колонії, складаються лише з громадян третіх країн. За словами Олександра Власенка, саме нейтральність та «анонімність» щодо побаченого дають змогу МКЧХ потрапляти у деякі місця ув’язнення українців.

Утім, росіяни допускають  МКЧХ до місць утримання не завжди.

Тож не дивно, що багато звільнених з полону військових скаржилися, що жодного разу не бачили його представників.

Ще одним способом ідентифікації може бути безпосередня присутність МКЧХ під час виходу бійців у полон. Однак в умовах повномасштабної війни в Україні він застосовувався лише під час виходу оборонців Маріуполя з Азовсталі у травні 2022 року.

Тобто МКЧХ може вважати бійця полоненим тільки після підтвердження з боку РФ або переконавшись у цьому під час візиту до місця утримання.

Хоча на практиці є випадки, коли військова частина змінює статус «зниклого» на «полоненого» навіть без підтвердження через МКЧХ. Така зміна фактично відбувається на розсуд командира, і тоді надається змінене сповіщення рідним через ТЦК та СП. Водночас слід зауважити, що МКЧХ не уніфіковують свою базу з військовими частинами і не зважають на дані командирів, слідчих чи Координаційного штабу.

СТАТУС «ЗНИКЛИЙ БЕЗВІСТИ» – НЕ ВИРОК

Отож  постає питання, чи може військовий повернутися з полону, якщо перебування там  офіційно не підтверджене?

У координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими стверджують: так, це можливо.

По-перше, є польові обміни – коли в бойових умовах російські та українські підрозділи швидко і непублічно обмінюються захопленими під час бою військовополоненими. І військовий, що кілька днів не виходив на зв’язок, може вирватися із рук ворога навіть до того, як  уповноважені  встигнуть зробити запит до НБІ. Однак таке буває досить рідко.

По-друге, полонених військових із «непідтвердженим» статусом міняють майже так само, як і «підтверджених». Українські спецслужби задіюють усі можливі джерела, щоб дізнатися їхню долю.

Зрештою, бійці, що їх вважали «зниклими безвісти», часто опиняються у списках на обмін, які подає країна-агресор. Наприклад, у січні цього року Координаційний штаб повернув з Росії 230 українських захисників. І серед них було понад 40  зі статусом «зниклий безвісти».

А загалом, за інформацією Уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця,  майже 40% осіб, що їх Україні від початку повномасштабного вторгнення  на 20 листопада 2024 року вдалося повернути з російського полону (йдеться про 3767 українців¸ з яких лише 186  – цивільні особи), – це ті, хто мав статус «зниклих безвісти за особливих обставин», і їхнє утримання в РФ не було підтверджене Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

«Для нас немає юридичної відмінності між зниклими безвісти та тими, хто має статус військовополонених. Ми щоденно докладаємо зусиль, щоб повернути кожного і кожну», –зазначив під час зустрічі з родинами військовополонених і зниклих безвісти омбудсмен.

ДНК-ЗРАЗКИ З-ЗА КОРДОНУ

На жаль, не всіх зниклих безвісти вдається виявити серед полонених. Чимало  з них знаходять загиблими або померлими, однак для офіційного визнання факту смерті треба мати тіло або останки, і щоб їх ДНК збіглося з ДНК родичів. В іншому разі, навіть коли, наприклад, побратими бачили загибель бійця, але ні тіла, ні підтвердження цього немає, – він все одно вважатиметься зниклим.

Однією з організацій, яка допомагає Україні у пошуках таких людей, зокрема через зіставлення ідентифікованих ДНК-зразків, є Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ). З її допомогою МВС України вдалося налагодити процес відбору зразків ДНК у рідних зниклих безвісти, які перебувають за кордоном.

Завдяки співпраці з МКЗБ в рамках цього проєкту Головне слідче управління Національної поліції отримало 751 ДНК-профіль, виведений із біологічного матеріалу, який був узятий у громадян за кордоном. Із цієї кількості опрацьованого матеріалу  було встановлено факт його збігу у 107 родинах. За допомогою ДП «Документ» Державної міграційної служби  процесом відбору ДНК-зразків вдалося охопити українців, які мешкають на території Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини, Іспанії, Італії, а також у Туреччині.

Планується впровадити його також у Швейцарії. Якщо буде така потреба, то, як зазначає заступник міністра внутрішніх справ України Леонід Тимченко, розглядатиметься можливість відбору зразків ДНК і в інших країнах.

Ще один спосіб визнання військового зі статусом «зниклий безвісти» померлим – через суд. Але це можна зробити щонайменше за шість місяців від моменту зникнення.

Якщо протягом пів року не з’явилося жодної інформації про долю людини, суд опитуватиме свідків і командира, які зможуть розповісти деталі бою. Після рішення суду про визнання бійця померлим рідні матимуть право на 15 мільйонів гривень виплат.

До того моменту їм щомісяця мають нараховувати грошове забезпечення зниклого військового (включно з надбавками до 100 тисяч).

Люди, які втратили годувальника, зокрема через полон, можуть також отримати одноразову допомогу від МКЧХ у розмірі 25 тисяч гривень.

«ЄДИНЕ ВІКНО» ДЛЯ ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ

Попри наявність в Україні чималої кількості інституцій, які займаються питаннями зниклих безвісти людей, їхні родини часто не знають, куди звертатися по допомогу з цього приводу та які державні гарантії можна мати.

Про це, зокрема,  йдеться у звіті «Як Україна розшукує зниклих безвісти внаслідок агресії Росії та підтримує членів їхніх сімей», що підготували Центр прав людини ZMINA та Медійна ініціатива за права людини.

В основу аналітики лягли інтерв’ю з родичами безвісти зниклих.

Зазначається, що держава не має єдиного органу чи інституту, який би повноцінно опікувався правами людей, зниклих безвісти в умовах війни, та їхніми сімʼями. Правозахисники кажуть, що родинам безвісти зниклих важко зрозуміти, до якого саме органу звертатися, адже їх багато і вони мають різні функції.

На що, до речі, звертає увагу й генеральна директорка згаданої вище Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти Кетрін Бомбергер, яка наголошує на необхідності вдосконалення Єдиного реєстру осіб, зниклих за особливих обставин, і узгодження роботи всіх тих установ в Україні, що працюють у цьому напрямі.

«Через розгалужену систему органів, які займаються зниклими безвісти, родичі вимушені звертатися до кожного з них, повідомляючи ту саму інформацію. Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, так і не став “єдиним вікном”, куди можуть звернутися такі сімʼї. До того ж родичі безвісти зниклих скаржаться на відсутність належної координації між держструктурами, залученими до пошуку зниклої людини, що значно сповільнює цей процес», – наголошують правозахисники.

Серед виявлених проблем – родини цивільних, які зникли безвісти, не розуміють, куди їм звертатися, адже система орієнтована насамперед на зниклих безвісти військових.

Зазначається, що родинам безвісти зниклих цивільних держава надає менше гарантій, ніж родинам, де зник військовий. Зокрема, родини цивільних осіб не можуть нічого отримати, крім пенсії внаслідок втрати годувальника. Водночас більшість родичів безвісти зниклих осіб казали, що не знають про можливість отримати таку пенсію. На липень 2024 року, коли відбувалася презентація звіту, лише трохи більш як три тисячі родичів отримували цю пільгу.

Інша проблема – сім’ї не мають права на відстрочку від мобілізації, якщо їхній зниклий родич чи родичка є цивільними.

Утім, навіть за такого стану справ у разі зникнення людини їхнім родичам треба виконати всі формальності, щоб особа отримала необхідний статус. А вже далі слід чекати на інформацію про неї. Водночас варто утримуватися від публікацій про зникнення у соцмережах; уникати спілкування в підозрілих чатах; не піддаватися на пропозиції викупити або «дістати» родича з полону за гроші; не погоджуватися на будь-яку співпрацю з окупантами, а якщо такі пропозиції надходитимуть, слід повідомляти в СБУ та Координаційний штаб; зрештою, ніколи не їхати до Росії чи в окупацію, щоб навідати або «забрати» полоненого, хоч би що обіцяла сторона ворога.

І, безумовно, вірити, що ваша рідна людина жива і скоро вийде на зв’язок.

Сергій Ханін, журналіст, Суми

Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва

Перше фото: Getty Images

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства