«Небесне око» бачить біль і несе помсту. Історія операторки дронів

Дрони називають «очима» Збройних Сил, але вони не лише проводять розвідку та корегують вогонь артилерії, а й допомагають з евакуацією, здатні завдавати удари та знищувати техніку противника. Саме тому оператори дронів – серед пріоритетних цілей для ворога.

Що бачать «очі» військових та що відчувають оператори «пташок» у момент, коли ворог намагається їх знищити, Укрінформу розповіла 28-річна інспекторка ужгородської патрульної поліції на імʼя Аманда. Вона раніше допомагала цивільним, а віднедавна опанувала нову професію – керує дронами у складі зведеної бригади Департаменту патрульної поліції «Хижак».

КЕРУВАТИ ДРОНОМ – ТО НЕ ПРОСТО ПУЛЬТИКОМ ВОДИТИ

Вона має позивний «Еріда». Пояснює, що в грецькій міфології це богиня чвар та розбрату, сестра війни.

- А ще це персонаж із мультфільму “Синдбад”. Має характер, схожий на мій, – з усмішкою розповідає про походження свого псевдо Аманда.

Дівчина хотіла долучитися до «Хижаків» буквально з перших днів створення бригади, але не мала медичної освіти, а саме такі навички тоді були на першому місці.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, Аманда разом з іншими патрульними несла службу біля державного кордону і на власні очі бачила величезну кількість людей, які намагалися втекти від війни.

- Ми бачили тих, кому вдалося виїхати з окупованих територій, з територій, наближених до фронту. Вони просто тікали від війни, більшість їхали саме через нашу область, бо ми межуємо з ЄС. Я бачила сім'ї з дітьми, в яких було дві-три сумки – і більше нічого, вони виїжджали в нікуди. Люди стояли на кордонах по три-чотири доби, і навіть більше. Вони не мали можливості нормально десь переночувати, спали в машинах. Коли спостерігаєш цю картину, стає боляче, бо ці люди тікають не через те, що їм не подобається тут жити чи щось не влаштовує – вони змушені це робити, бо їхні домівки зруйнували чи забрали, – розповідає Аманда.

Вона додає, що від цієї картини, від того болю, який був в очах людей, серце просто розривалося на шматки. Власне, тоді вона й зрозуміла, що хоче піти на фронт.

- Бути бойовим медиком я б не змогла через відсутність освіти. Тож спочатку допомагала ВПО, а щойно з'явилася можливість – одразу пішла на операторку дронів, – говорить.

Аманда керує “Мавіками” та зізнається, що щаслива від того, що може бути однією з «Хижаків». Каже, що любить свою роботу і сподівається, що робить її якісно. Хоча раніше ніколи не керувала дроном, знала лише, як виглядає пульт і що собою представляє сама «пташка».

- Навчання проводилося тижні три. Ми виходили з тренерами і літали, вчили різні аспекти, що і як може бути. Бо це лише на перший погляд здається, що просто пультиком водиш і дроном там якось керуєш. Але є багато нюансів, особливо там, де ведуться бойові дії. Коли пройшли навчання, нам сказали, що ми готові. І от я тут.

ПЕРЕЖИТИ АТАКУ ВОРОЖИХ FPV

Прошу її згадати найекстремальнішу ситуацію, яка сталася на фронті. Довго думати не довелося, бо таких історій у людей, які виконують бойові завдання, вистачить на все життя. Аманда розповідає, як ворог вистежив їхні позиції і скерував туди FPV-дрони.

- Наполовину було зруйновано наші позиції, техніку, майно. У такі моменти починаєш розуміти, що тебе дійсно хочуть убити. От прямо вбити, знищити, а не просто залишити без інструментів роботи. Коли FPV «відпрацювали», але ти ще не знаєш, чи летить по тобі знову, пробуєш врятуватися. Захиститися від дронів можна, якщо ти їх чуєш здалеку. А цей звук ні з чим не сплутати, повірте, – говорить вона.

Її перший виїзд на бойові теж був екстремальним. Аманда розповідає, що тоді разом зі старшим групи вони шукали запасні позиції, на які можна перейти у випадку обстрілу. І в цей момент по них почала «працювати» ворожа артилерія.

- Ти йдеш – і чуєш позаду тебе свист, а тоді щось розривається. Для людини, яка раніше не брала участь у такому, трошки страшно, але з часом звикаєш до цього. Зараз уже немає страху, є звичка. Ти розумієш, що воно летить далеко або вже перелетіло через тебе. Якщо ти не чуєш звуку, значить, це десь не поруч. Якщо ти йдеш далі, значить усе добре, – ділиться співрозмовниця.

Питаю також про найекстремальнішу ситуацію в цивільному житті. Після невеликої паузи Аманда розповідає, як вони разом із напарником заступили на зміну й отримали виклик, що в озері тоне людина. На вулиці зима, температура повітря – мінус 10-12℃. Але ж виклик є виклик, людині потрібна допомога. Напарник Аманди зняв бронежилет, роздягнувся і поліз в озеро.

- Тоді це для мене було екстремально. Я хвилювалася за напарника, за життя того, кого він кинувся рятувати. Думала, що от вони зараз обоє вилізуть із води, а дати чистий та сухий одяг ти не можеш. Чомусь у моїй памяті це зафіксувалося, – каже.

НАЙСКЛАДНІШЕ – БАЧИТИ ЗРУЙНОВАНІ ЖИТТЯ

Зараз Аманда хоче навчитися, як вона сама каже, «максимально ідеально» керувати дроном. Проте взимку погодні умови не завжди дозволяють операторам працювати. Заважають сильні дощі і сніг, переміщення стає складнішим. Але все ж саме дрони є найкращими розвідниками і корегувальниками вогню.

- Ми літаємо на 5-8 км від наших позицій. Найскладніше – бачити зруйновані людські життя. Ми ж як очі. Буває, летиш, шукаєш, наприклад, позицію – а бачиш чиєсь залишене життя: речі, фотографії... У деяких будинках ніби все застигло, життя там більше нема. Важко бачити, як ворог знищує кожен клаптик нашої землі, залишає руїни після вибухів. І найстрашніше те, що ворог не зупиняється, він іде, захоплює і знищує. Там, де колись люди жили і будували плани, зараз руїни. Ось це страшно особисто для мене. Я хочу змінити ситуацію, – каже Аманда.

Вона щиро радіє кожному «трьохсотому» російському солдату, а про «двохсотих» каже: «вважай, ти зробив маленький внесок у майбутню перемогу». Операторка відчуває гордість, коли корегує роботу артилерії, завдяки якій противник втрачає техніку чи просто тікає.

У складі бойової бригади «Хижаків» Аманда не єдина дівчина – пілот «повітряного війська». Вона каже, що жінки на фронті можуть виконувати плюс-мінус однакові з чоловіками завдання.

Ще говорить, що на війні всі стають рідними.

- Кожен із моїх побратимів – і друг, і наче старший брат. Такого немає у ворогів. Як там кажуть: "русскіє своіх нє бросают"? Бросают, ще й як. Бачила, як росіяни забирають у свого вбитого колеги автомат, знімають бронік – і йдуть далі…

"СІРА ПОДРУЖКА" В СПАЛЬНИКУ

Якби була можливість повернути час назад і знову прийняти рішення, йти на фронт чи ні, Аманда без вагань зробила б те саме, що й півроку тому. Вона каже: хоч як би дико це звучало, але на фронті кожен росте, позбувається страхів, знаходить близьких і починає цінувати те, що раніше здавалося буденним.

- Я почала цінувати гарячий душ. Це реально прекрасно! Особливо після бойових виїздів, бліндажів. Коли є можливість спати у ліжку з мʼякою подушкою, то просто супер.

Зауважує, що до багатьох речей починаєш ставитися інакше.

- Було таке: лежу в спальнику – і відчуваю якесь тепло з одного боку. Розкрила спальник, а там сіра подружка спить – миша. Але щоб отак спокійно про це розповідати, треба час, треба це пережити, і навіть не раз, – сміється.

- Якби не війна, що було б у твоєму житті? – питаю.

- Я б точно працювала патрульною, створила б сімʼю і думала б про дитину… Я й зараз так само всього цього прагну. Бажання жити, повернутися до родини, до роботи – це те, що тримає. А ще хочу, щоб кожен із моїх побратимів та кожна посестра повернулися до своїх рідних, бачили своїх дітей, бачили, як вони ростуть, вчаться розмовляти, ходити. Щоб люди не знали, що таке вибухи.

Вона точно знає, наскільки на фронті потрібні дрони і те, що їх ніколи не буде забагато. Говорить, що неможливо змусити людей донатити, бо це вибір кожного. Але «пташки» потрібні: і денні, й нічні, і розвідувальні, й ударні.

- Це те, що рятує життя і нам, і суміжним підрозділам.

На завершення розмови попросила її одним реченням схарактеризувати «Хижаків».

- Це нескладно: сильні, вольові, сміливі патріоти своєї країни, – сказала вона.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото надані Амандою та пресслужбою “Хижаків”