Чи засвоїла Україна кримські уроки?

З 23 лютого триває низка дат, які містять історичний сюжет під назвою «Анексія Криму». Нагадаємо коротко події.

23 лютого 2014 року – мітинг у Севастополі, під час якого наголошувалося, що Крим – нібито чи не єдине місце «без фашизму» й озвучувалися «загрози», що, мовляв, «бандерівська наволоч» наступає на Крим. На мітингу обрали «народного мера» Севастополя Олександра Чалого.

24 лютого військові у камуфляжі без розпізнавальних знаків перекривають бронетранспортерами всі в’їзди-виїзди до Севастополя.

25-го в Ялті з’являються дві вантажівки «Урал» із «зеленими чоловічками», у Крим додатково перекидаються військові підрозділи росіян.

25-26 лютого відбулися ініційовані росіянами зіткнення біля будинку парламенту в Сімферополі. На шляху з Феодосії помічені бронетранспортери з російськими прапорами.

27 лютого військовими у камуфляжі захоплені будинки парламенту та кабінету міністрів Криму. Тоді ж кримським парламентом приймається рішення про референдум у Криму.

З 1 березня починається захоплення військових частин на півострові.

Чи була анексія настільки визначеною наперед? Чи ми правильно вчинили, відмовившись від битви за Крим? А може правильно було направити потяг Дружби до Криму, який на початку війни анонсували сформувати націоналісти? І чи не варто було заохотити добровольчі загони та допомогти їхньому пересуванню в Крим? І може тоді підключилися б кримські татари?

Ці всі запитання ми адресували експертам, які приїхали з Криму та які є фахівцями історії, безпеки.

НЕ БУЛО ЖОДНОЇ СТРАТЕГІЇ, ЯКА ДАЛА Б ЗМОГУ УТРИМАТИ ПІВОСТРІВ

Сергій Громенко, кандидат історичних наук, публіцист, співавтор 4 науково-популярних книг з української історії:

- Важливий акцент: анексія не вдалася. Бо за винятком однієї Росії, чи острова Фіджі, її не визнали. Росія розпочала анексію, але не завершила. Крим залишається тимчасово окупованою територією України, а це, насправді, важливо, бо якби світ визнав, то можна було б говорити про успіх російської операції.

Крим пройшов багато випробувань, ми бачили, що політичні російські структури набирали там мізерно малий відсоток. Ми пройшли історію 1992-1994 років, коли в Криму був окремий «президент» Мєшков. У цього президента було стільки повноважень, що навіть собі прем’єр-міністра з Москви виписував. І, незважаючи на це, на бійки між матросами Чорноморського флоту Росії та України, Крим все одно не вирвався з орбіти України і не поплив у бік Росії, що само по собі підтверджує: більшість населення з 1991 року було до України лояльним.

Як проголосували 1991 року на референдумі? Тоді 54 відсотки були за Україну, такий відсоток і лишився. Кримчани ходили на мітинги, вимагали російської мови. Але для остаточного відриву Криму від України голосів не вистачало. А у Росії була перша Чеченська, інші труднощі, а вже з 2014 року у неї були вільні руки, й у тому числі через це – трапилося те, що трапилося.

Кримчани не є архітекторами цих подій, вони жертви та заручники цієї ситуації. Якби не російські танки, то вся кримська весна тривала б з 23 по 26 лютого, після перелому в Сімферополі й Севастополь нікуди не дівся б. Погомоніли б, пообурювалися б – та й розійшлися, як і раніше було.

Щодо нашого захисту Криму. Не було тоді й не могло бути тоді хоч однієї більш-менш успішної стратегії, яка дозволила б втримати Крим. За тодішніх обставин весь Крим втримати було неможливо в принципі. Дуже довге узбережжя з величезною кількістю бухт, куди могли зайти 30 тисяч російських солдат, які вже були на півострові. Плюс збудована паромна переправа. Та аеропорти, які були захоплені на другий день після початку анексії. Шансів втримати не було.

Якщо дуже-дуже умоглядно та теоретично, то можна було стягнути всі частини в Джанкой та зберегти трикутник «Перекоп–Чонгар–Джанкой» і стояти там. Але питання: якщо кримські солдати не хотіли битися за Україну, як їх можна було змусити?

Україна припустилася багатьох помилок за свою історію, але за те, як розгорталися події весною 2014 року, їй дорікати нема чим. Це поведінка в ситуації, коли військ нема і важливо було не спровокувати стрілянини на півострові й зберегти всі сили, які можливо.

Я не довіряю військовому досвіду людей, які кажуть, що треба було, попри баланс сил, іти воювати та влаштовувати «партизанку» в горах. Шансів утримати весь півострів не було жодних, шансів зсунути фронт на південь та провести його через Джанкой, теоретично, – так, але Сімферополь, Севастополь, Керч, Феодосія, Ялта були б утрачені, там уже стояли російські солдати.

І жодні аналогії з Донбасом не працюють. Бо ніколи на Донбасі не було стільки військ, як на території Криму. І зараз на Донбасі нема стільки людей із російськими паспортами. Для України на Донбасі ситуація була значно вигідніша, аніж у Криму.

Які головні уроки? Я думаю, що можна говорити навіть про певні удачі.

Ми забезпечили міжнародну підтримку. Не лунають пропозиції міжнародних партнерів типу: давайте зберемося в Криму та будемо обговорювати долю Криму на території Криму. Україну підтримали практично всі. Легітимність та законність обґрунтування своїх прав на територію – це важливо, і важливо це не втратити. Ще один урок: військове будівництво в 21 столітті ніхто не скасовував, і армію слід тримати у порядку і не віддавати на відкуп місцевим. Не можна, щоб солдати служили за два кроки від дому, бо це деморалізує солдат.

Втрата Криму – та сама рана, яка зробила Україну сильнішою. Змусила мобілізуватися, переглянути ілюзії, пов’язані з «дружбою» з Росією.

ЯКБИ МИ ЗАКРІПИЛИСЯ В ДЖАНКОЇ…

Павло Лакійчук, керівник безпекових програм фонду Глобалістики Стратегія XXI, до 2014 року – аналітик кримського відділення аналітичного центру «Номос»:

- Чи могли події під час анексії Криму повернутися по-іншому? Чи потрібно було воювати за Крим? Я це запитання ставлю перед собою протягом уже п’яти років. Хоча загальноприйнятою вже є думка, що іншого вибору не було.

Розумію. Напевно, не було. Але оте «якби», воно існує... Його задає собі кожен українець, який тямить у військовій справі. Якби ми закріпилися на перешийку, або в Джанкої… Якби розпочався спротив та державна влада його підтримала. 

І не виключаю, що якби Україна прийняла рішення на оборону Криму – росіяни б змогли утримати під контролем тільки Севастополь і «ЮБК» (Південне узбережжя Криму – ред.). Генерал Олексій Кіхтенко, колишній командувач ВВ МВС в інтерв'ю 23 червня 2016 року наголошував, що ВВ МВС мали достатньо сил для запобігання розвитку подій, усьому тому, що відбувалося.

А ще, як військовий, ставлю перед собою таке питання: чому під час захоплення військових баз росіяни вимагали від українців саме переходу українців до російських частин. Чому вимагали публічної капітуляції саме з підняттям російських прапорів, саме такої демонстративної перемоги? Адже вони і так контролювали об’єкти. На мій погляд, саме тому, що підняттям російського прапора, а також заохоченням переходу до Росії всіх українських військових, хотіли показати всім – партизанська війна та спротив не мають сенсу.

Я не знаю, чи ми не програли б, якби обрали іншу стратегію. Не знаю. Важко сказати за таких високих ставок. Але… Життя та історія ставлять і таке запитання.

В УКРАЇНІ НА ТОЙ ЧАС НЕ БУЛО ВІЙСЬКА

Тарас Березовець, автор книги «Анексія: острів Крим. Хроніки «гібридної війни»:

- Воювати чи не воювати в Криму? Відповідь очевидна. В країні було 5 тисяч людей боєздатного війська, кинути їх у Крим – це залишитися без армії. І тоді під час агресії на Сході ми втратили би Донбас.

На території Криму перебувало 14 тисяч російського війська, а росіяни передбачали збільшення до 25 тисяч. Вони це швидко наростили під час Сочинської олімпіади. Якби ми відправили туди людей за такої переваги супротивника, росіяни б їх або повбивали, або дали б по 25 років. Воювати можна, коли перевага ворога, ну, хоча б один до трьох.

В Україні тоді не було війська. В Криму було два батальйони морської піхоти, напівбоєздатний Феодосійський та менш боєздатний – Керченський плюс бригада берегової охорони. На 80% ці війська формувалися за рахунок жителів Криму, які воювати не хотіли. Дезертирами на той момент було чи не 80% особового складу.

На той момент, коли я почав писати книгу про півострів Крим, і Турчинову, й Яценюку по п’ять разів дзвонили з Білого дому й Брюсселю та казали: якщо ви виведете війська з казарм, ми позбавимо вас підтримки і ви залишаєтеся один на один із Путіним, як Саакашвілі.

Ясно, що ніякого референдуму не було 16 березня. Явка кримчан не перевищила 30%. Усіх решту привезли через паромну переправу з Краснодарського та Ставропольського краю. Ці «агітбригади» їхали до Керчі, Феодосії, Судака, Сімферополя, на їхні паспорти без кримської реєстрації навіть не дивилися.

Україна, гадаю, засвоїла ці уроки: мати завжди мобілізовану контрактну армію… Ми не можемо собі дозволити бути абсолютно миролюбною державою. Ми повинні мати сильні Збройні сили.

Все це сталося в умовах тотальної перемоги Росії в захопленні інформаційного простору. Пропаганда працювала безперешкодно. Тому другий урок – захист інформаційного простору. В 21 столітті головний ворог – інформаційний. Коли програєш цю війну, то далі зламати і людину, й суспільство – значно простіше.

Третій урок, ще не засвоєний. Повномасштабної зачистки нашої еліти від російських агентів не відбулося. Багато з них сидять у парламенті, у виконавчих структурах. Ця агентура працює. Тому це дуже важливе завдання – ретельно підходити до підбору кадрів і в політичних партіях, і в державних структурах.

Четвертий урок – швидше перемога. Нам вдалося сформувати міжнародну підтримку аж до постачань летальної зброї.

І п’ятий урок – швидких перемог не буває. Це дуже добре знав Черчилль, коли він не мав жодного союзника в 1940 році, й навіть США ухвалили ізоляціоністський акт про заборону продажу зброї Британії. Це треба добре розуміти та не вимагати швидких перемог.

Лана Самохвалова. Київ