В Криму - «синдром 1954 року», або Історія таки повторюється, як фарс
Сьогодні минає 66 років від початку життя Криму у складі України і стан регіону, здається, знову близький до критичного. Тільки-от одностайним рішенням «влади рад» ситуацію вже не змінити – окупація є окупацією, її припинення неодмінно поставить і питання відповідальності. Що послужило причиною для рішення 1954 року не можна забувати, як і про багато інших фактів, з яких треба зробити однозначний висновок: 240 років в писаній історії Криму, яка налічує понад три тисячоліття, – це коротесенький епізод, який не може не минути.
Питання перше: навіщо?
Відповідь на нього і стане ключем до усіх наступних - і питань, і міркувань. Чого б це, регіон, де на момент передачі у склад радянської України, мешкало дві третини етнічних росіян, все ж таки вирішили передати? Ідіотську вигадку про «п’яну витівку Хрущова» – от так він любив Україну, що вирішив просто так подарувати півострів (звідки в Хрущова особлива любов до України – загадка, до речі, він був одним з організаторів Голодомору – це теж така любов у нього була до України?).
Зрозуміло, що усе набагато складніше. А саме: переважна російська етнічна більшість сформувалася на півострові тільки після 1944 року – тобто, після злочинної депортації кримських татар, болгар, вірмен, греків нібито за колаборацію з окупантами під час Другої Світової. В їх будинки, на їх землі були терміново переселені росіяни з чорноземних областей Росії – Білгородської, Курської, Брянської. Підхід комуністів був простий: треба будь за що відновити господарський потенціал регіону. При цьому ніхто не хотів брати до уваги, шо місцеві жителі мали ледве не на генетичному рівні закріплений досвід хазяйнування в непростих кліматичних умовах Криму, особливо степової його частини. А переселенців, може, й знали, як вирощувати ті чи інші культури, але як це робити без гарантованих джерел води? На це питання у них відповіді не було.
Катастрофа не забарилася. Сільськогосподарські райони Криму швидко перетворювалися на пустелю. Є багато разів історія про те, як Хрущов побачив все це на власні очі восени 1953 року, коли приїхав до Криму на відпочинок. Він спілкування із колгоспниками прямо у полі (а наступнику Сталіна треба було заробляти авторитет серед простих людей, раніше «живий бог» отак просто до народу й не думав ходити), вони ще й бігли за кортежем, ковтаючи пилюку, бо не всі встигли розрадити свій розпач…
Підсумуємо: передача Криму із складу РРФСР до УРСР була вимушеним кроком. Хрущов дійсно непогано знав Україну та її економічний устрій, розумів ідентичність кліматичних умов південноукраїнського та кримського степу, рішення прийшло само собою. Оформити його у тоталітарній реальності не було великою проблемою: тих, хто опирався (а були й такі – наприклад, перший секретар Кримського обкому партії Титов в один переведений на підвищення) прибрали, усю паперову справу зробили у режимі «одноголосно».
Зрозуміло, що треба було все це вірно подати. І радянська ідеологічна машина тут спрацювала бездоганно: тільки-но був відзначений 300-річний ювілей Переяславської ради 1654 року. От передачу Криму й «підверстана» в якості чергового доказу дружби російського та українського народів. Але попри всі ці ідеологічні кліше, Крим передався УРСР у кризовому стані – були потрібні рішучі реанімаційні заходи.
Питання друге: хто до кого ближчий?
А тепер – трохи географії, що звісно, перемішана із історією. Подивимося на мапу: до чого прив’язаний Крим? Абсолютно вірно – як і вся півострови - до материка. Усі дороги, а відтак – логістика, товарообмін, подорожні – все це багато століть йшло у Крим саме з сучасної території України. Ця суто географічна єдність тягне за собою й виробничу кооперацію. Це було зрозуміло державним діячам далекого минулого. Ну-от поглянемо, як адміністративно був оформлений Крим з початку ще XIX століття? Правильно: була утворена Таврійська губернія, а це не тільки Крим, а й частини сучасних Херсонської та Запорізької областей, так звана Таврія. Більше того, ідея щодо водопостачання на півострів розглядалася ще… з кінця XVIII століття – і саме дніпровською водою. Першим про канал на посушливий північ Криму написав ще академік Петер Сімон Паллас, в різні часи його збиралися будувати, остання нездійснена спроба була перед Першою Світовою. Про що це все говорить? А про очевидну істину, яка нічого спільного не має з політикою: півострів Крим пов’язаний з материком намертво. І цей материк – сучасна територія України.
Вже після встановлення радянської влади, 1921 року у Москві розглядали різні варіанти майбутнього регіону – і одним із них було приєднання саме до радянської України на правах автономії. Проте, тоді зіграли принципи тодішньої національної політики більшовиків – і відносна російська більшість за переписом зробила свою справу. Проте, є архівні документи, які свідчили, наприклад, про особливу позицію Керченської міської влади та місцевої партійної організації: вони вимагали, щоб Керченський повіт був переданий до складу саме України. Чому? А тому що на той час склався єдиний господарський комплекс між металургами Керчі та вугільниками та металургами Донбасу, два порти – Маріуполя та Керчі - працювали у зв’язці. Втім, зрозуміло, що економічна співпраця довоєнного Криму з Україною була де-юре безперешкодною – кордонів не було, інша справа – далеко не усі громадяни могли вільно пересуватися, а бюрократія наставила рогаток, без яких вона не може.
Ну і після передачі до УРСР і став можливим Північно-Кримський канал, який відродив сільське господарство у степовому Криму і зробив можливою важку промисловість на півночі півострова. А ще - саме після 1954 року «всесоюзна оздоровниця» Крим набула свого масштабу та стала конкурувати з Кавказом.
2020-й… 1954-й наближається?
А що сьогодні? Знов-таки, не будемо акцентуватися на політиці. Водопостачання регіону зруйноване, проблеми із забезпеченням водою не лише сільського господарства, але й населення, можуть стати на повний зріст вже найближчими тижнями. У логістичному сенсі Крим перетворився на далеку та труднодоступну провінцію в прямому сенсі цього слова. А відтак – все дороге, це – «ефект Камчатки». Ціни уже можна порівняти із московськими.
Слушне запитання: хіба ж Росія нічого не робить? Робить, але як ти поборешся з географією, кліматом, логікою бізнесу? Крим – півострів, а його примушують бути островом…
Ну, дивіться: після припинення транспортного сполучення з боку України, почалася реалізація проекту «Керченського мосту». Зрозуміло, що з інженерної точки зору все це може вразити, хоча існує купа застережень - довго він не стоятиме. Точної вартості мосту ніхто не знає, але відомо, що кошторис декілька разів практично неконтрольовано збільшували. Про таку дрібницю як екологія вже ніхто й не згадує. Зробити видимість вирішення проблеми – от Вам міст – це не значить вирішити її.
Далі. Туризм. Ціни стрімко виросли (і це, як ми бачимо, об’єктивно), а росіяни звикли до дешевого, українського Криму. То чи не логічніше тепер поїхати відпочивати до Туреччини чи Болгарії?
На шостий рік окупації виявляється очевидне: Росія в авральному порядку будує міст, пускає залізницю (приватну, до речі), тягне енергомережу… Але ж все це у кримчан було й до «другого пришестя» Росії – і було природнім, не вимученим за грубі мільярди. От і виходить – проти природи та географії піти складно, перекроїти навколишній світ під свої забаганки – взагалі, шизофренічна ідея. Як доказ цієї істини – вже очевидно – альтернативи Північно-Кримському каналу нема. І це знову не про політику, а про географію, природу та економіку.
Новий 1954 рік йде до Криму сам собою. Як наочний факт провалу господарювання по-російські. Але що у росіян традиційно вийшло «на рівні» - так це нафаршувати Крим зброєю та військовими. І, хтозна, якій настрій у Кремлі складеться після остаточної констатації масштабу тієї самої «проблеми води»? Чи не вдарить в голову маніакальна ідея про «прорив» на північ – задля захоплення каналу? Не віриться? А шість років тому, 26 лютого 2014 року, хіба ми, що Крим може перестати бути частиною України де-факто? Тобто - не втрачаємо пильності.
І нарешті: Крим – не Росія. Доведено історією.
Трохи менше 240 років із дня приєднання до Російської імперії – це реально мить, порівняно із тисячолітньою історією Криму, це ніщо перед приходом і відходом імперій, культур та епох.
Існувала до Росії в Криму і своя державність: причому різна: ісламська – кримськотатарська, і християнська – князівство Феодоро, тут проходили скіфи, готи, давні греки, римляни. І князь Володимир – так, охрестився у візантійському Херсонесі, але яке відношення це має до Росії, а тим більше – до Росії сучасної? І де, до XVIII століття, ми взагалі бачимо тут Росію та її зв’язки із Кримом? Вони в тому, що принижена Московія ще 500 років тому платила данину кримському хану?
Повторюємо аксіому: Росія – це тільки епізод в дивовижній історії дивовижного краю, що за всіма законами є територією України. І як будь-який інший епізод в його величній історії, так само і цей – трагічний та несправедливий, як будь-яка окупація – мине.
Тут час побажати – дочекаймося! Але цього мало – доб’ємося!
Віктор Чопа, Київ
