Кримський детектив за українським сценарієм

Документальний фільм «Крим. Звільнення», прем’єра якого відбулася днями на Суспільному, повертає нас до подій 1994 року, коли українськими спецпризначенцями був придушений заколот кремлівських посіпак.

Очолив заколот проросійський радикал Юрій Мєшков. Його кар’єра почалася ще за радянських часів у прокуратурі Криму. У 1990-му за підтримки промосковських сил він стає депутатом Кримської обласної ради, очолює Республіканську партію Криму, яка в усьому орієнтувалася на Росію. Під впливом демагогічних заяв і обіцянок Мєшкова та за відсутності повноважень Верховна Рада Криму в жовтні 1993 року проголосувала за введення нової посади – «президента Республіки Крим», і в січні 1994-го Мєшков її займає. Відтоді починається на півострові повзуче захоплення влади сепаратистами, які при цьому спираються на дві головні сили – емісарів і агентів ФСБ Росії та місцевий криміналітет. Ключовим для них стало завдання підім’яти під себе Кримську СБУ, поставивши на чолі її людину, віддану Мєшкову і, звісно, його кремлівським покровителям.

«ЩОБ БУЛО ЗРОЗУМІЛО, ХТО В ДОМІ ГОСПОДАР»

Кінострічка «Крим. Звільнення» саме про цю спробу та про блискавичну операцію «Щит України», яка її зірвала. Досі маловідому операцію коментують у фільмі ті, хто розробляв її сценарій і керував його втіленням у життя. Це, зокрема, тодішній голова Служби безпеки України Євген Марчук, керівник «Альфи», генерал-лейтенант СБУ Василь Крутов, генерал-майор СБУ Віталій Романченко, полковники СБУ Сергій Ропаєв та Павло Дубров, полковник Іван Якубець. До безпосередніх керівників операції слід додати і Валерія Малікова, у той час першого заступника Євгена Марчука. На жаль, Валерій Васильович через тяжку хворобу рано пішов з життя (у грудні 2016 року).

Певна річ, операція спецпризначенців не могла відбутися без відома і схвалення тогочасного Президента України Леоніда Кравчука. У фільмі Євген Марчук так коментує його реакцію: «Я доповідаю Леоніду Макаровичу, кажу, що ми маємо з «Альфою» і оперативною групою терміново висадитися безпосередньо в Криму і захопити свою Службу безпеки. Леонід Макарович: “А як це, а що значить захопити?” Правильні запитання ставить. Я йому пояснив, що ми нічого не будемо далі зовні робити, але не дамо захопити Службу безпеки».

І перед глядачами фільму розгортаються події немовби зі сторінок гостросюжетного детективу. Легко сказати: «висадитися в Криму», а як це здійснити на практиці? Адже на бік Мєшкова перейшла кримська міліція, яка контролює в’їзд на півострів, Крим наводнений агентами ФСБ, з’явилися «козачі патрулі», біля Кримського СБУ чатують охоронці з кримінальної братви, небо півострова контролюють радари російської частини Чорноморського флоту… 

Українські спецпризначенці обрали різні, найоптимальніші шляхи, щоб дістатися з Києва до Сімферополя і не викликати до себе підозри. Добиралися поїздами, на легкових автомобілях, навіть на гелікоптерах, що летіли на низькій, уникаючи радарів, висоті, видавали себе за відпочиваючих або учасників спортивних змагань. Одна з груп дісталася на півострів морем. До приміщення Кримського СБУ заходили по два-три чоловіки. Кожен з бійців спецназу у втаємничених кімнатах отримував зброю, яку непомітно доставили в приміщення СБУ на звичайному автобусі. Одночасно з цим почалася операція прикриття, до якої були залучені українські прикордонники та війська спеціального призначення.

Вирішальні події відбулися 19 травня 1994 року. Напередодні за наказом Мєшкова з приміщення збили табличку «Служба безпеки України». Проте в день операції саме СБУ була тут господарем. Навіть місцеві співробітники не знали, що насправді відбувається. Їх зібрали в актовому залі «для важливої наради», а точніше для того, щоб звільнили кабінети й коридори і не втручалися в перебіг подій. Власне, більшість з них були на проукраїнських позиціях і після закінчення операції щиро раділи, що так блискуче вдалося все розрулити. 

Отже, будівля за лічені години виявилася під цілковитим контролем українських спецпризначенців, які у повній готовності чекали прибуття призначенця Мєшкова. Коли той у супроводі місцевих журналістів і міліціонерів побачив, хто його зустрічає, в нього побіліло обличчя і затряслися руки. З ним провели роз’яснювальну співбесіду і відпустили на всі чотири боки. «Простіше кажучи, послали подалі», – коментує у фільмі цю ситуацію Євген Марчук, а Василь Крутов додає: «Для нас було дуже важливо, щоб такі операції були показові. Щоб було зрозуміло, хто в домі господар. Розголос цих речей показував, що центральна влада діє».

Альфівці після цього перебували у приміщенні Кримської СБУ і контролювали дії Мєшкова та його прибічників ще три місяці, аж до того часу, коли ситуація на півострові заспокоїлась, а Мєшков поступово втрачав і авторитет, і владу, логічним наслідком чого стала його втеча до Москви.

ЧОМУ НЕ ВТРУТИЛАСЯ РОСІЯ?

Чому Москва не виявила тоді активності й рішучості у підтримці кримських сепаратистів? Невже вона змирилася з провалом своїх і її маріонеток планів анексувати Кримський півострів? Аж ніяк. І тут нам варто повернутися в часі на кілька років до описаних вище подій. У своїх спогадах Леонід Кравчук приводить свою розмову щодо долі Криму й Чорноморського флоту з президентом Росії Борисом Єльциним, зокрема, такі його слова: «Чорноморський флот був, лишається й завжди буде російським, так само, як і Севастополь. Крим, можливо, проживе без Росії, а от Росія ніколи не проживе без Криму. Тому ми звідси ніколи не підемо!» Російські політики – від Хасбулатова і Руцького до Жириновського і Затуліна – вимагали негайної передачі ЧФ під повну юрисдикцію Росії. 

За словами Кравчука, просто-таки брутально поводився командувач флоту адмірал Ігор Касатонов, який дозволяв собі різкі вислови, коли йшлося про Україну. Президент України в січні 1992 року почав вимагати від Єльцина відставки Касатонова. Але російський лідер не поспішав. У цих умовах Кравчук видав у квітні того року Указ «Про невідкладні заходи щодо будівництва Збройних Сил України», в якому особливий акцент було зроблено на створення Військово-Морських Сил, які мали формуватися на базі Чорноморського флоту. Командувачем ВМС було призначено Бориса Кожина, який до цього командував військово-морською базою в Донузлаві. Але Касатонов Указ проігнорував. За його наказом та з благословінням Москви на кораблях ЧФ почали піднімати російські прапори. Тоді Київ заявив про перехід флоту під юрисдикцію України. 

Ситуацію підігрівав сплеск у Криму сепаратистських настроїв. У травні 1992-го вищий владний орган автономії кримський парламент ухвалив «Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим». Єльцин згодом стверджував, що Москва абсолютно непричетна до подій на Кримському півострові. Але цю заяву перекреслює постанова Верховної Ради Росії «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». І це було не що інше, як фактичні зазіхання на територіальну цілісність України.

Ситуація не просто загострилася, а стала вибухонебезпечною. Точки кипіння вона досягла в липні 1992 року. 21 липня базу Чорноморського флоту самовільно залишив сторожовий корабель, екіпаж якого ще на початку року присягнув на вірність Україні. Того дня він наважився на втечу. За кораблем проросійські сили флоту влаштували погоню, його обстрілювали, але зупинити й наздогнати не змогли. Втім, цей випадок показав, які серйозні загрози таїть у собі неврегульованість конфлікту на флоті і в Криму загалом. Для України і Росії і для всього регіону. Тому було прийняте спільне рішення зупинити ескалацію подій. Підписання відповідних документів відбулося третього серпня 1992 року.

КОМПРОМІС У МУХАЛАТЦІ

Ці документи були названі Ялтинськими угодами. Селище Мухалатка – частина Великої Ялти, де за радянських часів на ВІПовських дачах відпочивали найвищі чини колишнього Союзу, зокрема члени й кандидати в члени політбюро ЦК КПРС. Нам, журналістам, які висвітлювали тоді цю подію, до останнього моменту не повідомляли про місце зустрічі президентів та делегацій обох країн і підписання документів.

Давно помічено: відсутність або обмеженість точної інформації багато хто з журналістів компенсує творчою уявою, фантазією, всілякими домислами. Не бракувало всього цього і перед зустріччю в Мухалатці. Діапазон прогнозів щодо долі Чорноморського флоту був надзвичайно широкий. З одного боку, посилаючись на висловлювання флотських (і кримських) радикалів, передрікали повний крах намірам безконфліктно розділити флот між Україною і Росією. З іншого, виходячи з обнадійливих результатів і величезної роботи, виконаної державними делегаціями – українською на чолі з Василем Дурдинцем і російською, очолюваною Юрієм Яровим, журналісти прогнозували швидке й успішне розв’язання “чорноморського вузла”.

Дехто з журналістів, з ким довелося розмовляти під час втомливого чекання підсумкової прес-конференції, говорив про те, що ця зустріч має чисто протокольний характер, що, мовляв, експерти ще напередодні відпрацювали тексти документів, і президентам залишиться тільки поставити під ними свої підписи. Але це виявилось не так. Саме президенти, які мали між собою тривалу конфіденційну розмову, виробили остаточну формулу врегулювання ситуації з Чорноморським флотом на перехідний період. А експерти одержали від них доручення “розшифрувати” цю формулу в тексті Угоди.

І президенти, й інші учасники зустрічі вклалися в її регламент. Підписання документів і прес-конференція відбулися, як і передбачалося, о 16 годині. Вже по настрою президентів можна було зрозуміти: зустріч провалом не закінчилася. А як? На наш спільний погляд, сказав у вступному слові Леонід Кравчук, зустріч двох президентів завершилась підписанням головного насьогодні документа – Угоди про принципи формування флотів України й Росії на Чорному морі. Згідно з нею на перехідний період, до 1995 року, Чорноморський флот виводиться з підпорядкування СНД і стає українсько-російським флотом з об'єднаним командуванням. Воно, це командування, безпосередньо призначатиметься й підпорядковуватиметься президентам України та Росії. Спільно, протягом трьох років, використовуватиметься й існуюча база флоту. І лише після цього планується укласти окрему угоду, яка вирішить усі проблеми, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту. На думку Президента України, таке рішення є виваженим і дуже важливим з політичної точки зору. Воно дасть змогу заспокоїти народи двох держав, а також військових, що служать на цьому флоті.

Президент Російської Федерації Борис Єльцин приєднався до слів Леоніда Кравчука й дав високу оцінку переговорам у Мухалатці. Всупереч статтям у деяких московських газетах, які передрікали повний крах українсько-російської зустрічі, підкреслив Борис Єльцин, досягнуто важливих результатів. Підписана в Ялті Угода відкладає остаточне розв’язання проблеми Чорноморського флоту принаймні на три роки. За цей час, як вважають президенти, можна відпрацювати всі деталі розділення флоту, знайти нові підходи і варіанти, які б влаштували обидві сторони. Андрій Козирєв, міністр закордонних справ РФ, у розмові зі мною наголосив навіть на тому, що для нього ця зустріч «це ще один великий гарант цивілізованого роздільного і водночас добросусідського співіснування Росії і України».

Представники української сторони висловлювалися стриманіше. Коментуючи на моє прохання підсумки переговорів, голова Служби безпеки України Євген Марчук, який брав у них участь, зауважив, що «перед зустріччю ми подали інформацію, яка переконливо свідчила, що нерозв’язання проблем Чорноморського флоту тягне за собою такі страшні наслідки, які ніхто, можливо, навіть не уявляє. І необхідно було зробити все, щоб ця інформація була сприйнята з усією серйозністю. Моє завдання полягало в тому, щоб показати обом сторонам – і російській, і українській: коли сьогодні питання не буде вирішено, то найближчим часом на флоті можуть початися некеровані процеси. 1 хоч підписана Угода – це своєрідне соломонове рішення, але воно, я вважаю, в даній ситуації одне з найоптимальніших. Воно, звичайно, породжує цілий ряд складнощів. Проблеми будуть. Але все-таки це величезний крок вперед. І тут потрібна певна поступовість у діях, бо раптово розвалити все – значить вкрай загострити ситуацію».

  * * *

Чим був заколот Юрія Мєшкова та його поплічників у 1994 році, як не новою спробою такого загострення? І, звичайно ж, за діями сепаратистів стояла Москва. Вона, певна річ, не могла тоді підтримати їх відкрито, бо ж існували ті ж таки Ялтинські угоди 1992 року, інші двосторонні домовленості, у тому числі досягнуті в Дагомисі. Були результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, на якому 54, 19 відсотка кримчан ( у Севастополі – 57 відсотків) підтримали Акт проголошення незалежної України. Була підписана в січні 1994 року президентами України, США і Росії тристороння заява, якою обумовлювалася ліквідація 176 ракет і 1500 боєголовок на нашій землі. Уже вимальовувався Будапешт з його Меморандумом про гарантії безпеки, у тому числі й зобов’язанням Росії утримуватися від загрози силою або її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.

За цих та інших тогочасних обставин Росія не могла офіційно підтримати заколотників, декларуючи на словах свою непричетність до «волевиявлення народних мас півострова». Та й влада України продемонструвала в ті дні свою силу, тверду волю і вміння діяти швидко, вміло, рішуче. "В Києві зрозуміли, що треба поспішати. Якби не було таких рішучих кроків і рішучих людей, Москва б затіяла свою гру", – стверджує у згаданому фільмі голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. За словами режисера і сценариста кінострічки «Крим. Звільнення» Сергія Лисенка, знімальна група відкрила широкому глядачеві невідому сторінку новітньої історії України: «Події 1994 стали справжнім тестом на зрілість та готовність відстоювати свою територіальну цілісність, і сьогодні ця істина є особливо актуальною. В умовах повномасштабної російської агресії нам важливо твердо усвідомлювати: українці – нація переможців».

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства