Riga IFF-2017: Олег Сенцов, Олег «Дубина» та інші
У латвійській столиці завершився Міжнародний кінофестиваль Riga IFF. Пропоную авторський, упереджений і необ'єктивний погляд на його різноманітну та цікаву програму.
Укрінформ розповідав про те, як пройшла перша половина Riga IFF, у тому числі фестивалю Віталія Манського Артдокфест, який приїхав до Риги з Москви.
КАША В ГОЛОВІ ЯК ПРИЧИНА ДЛЯ ВІЙНИ
Так вже склалося, що на ризькому Артдокфесті два ударних фільми на українську тему були присвячені двом Олегам, герою – українському режисеру Олегу Сенцову, засудженому в Росії за сфабрикованим звинуваченням, і антигерою – російському «політтуристу» на Донбасі Олегу Дубініну (позивний «Дубина»). Фільм про Сенцова, про який йшлося у попередній публікації, знімався його другом кінорежисером Аскольдом Куровим. Фільм про тюменця Дубініна, який у ході війни доріс до командира терористичного батальйону «Барс», знімали французькі кінематографісти на чолі з режисером Оленою Волошиною. І в обох фільмах, при всьому розходженні у наповненні, сенсах, зроблені вони зі співчуттям до об'єктів спостереження.
В ідеях «Новоросії» тюменець Олег розчарувався вже через два тижні перебування на війні. При цьому «Дубина» не поїхав, а залишився. І продовжив воювати, місяць за місяцем розпалюючи полум'я російської агресії на Сході України. При цьому і він, і його молодший соратник Макс дають свідчення великої важливості – що місцеві не дуже й хочуть воювати за «Новоросію», що фронт тримається приїжджими росіянами. Але проста наступна думка: якщо місцеві так ставляться до цієї війни, то навіщо тут вони – зальотні? Навіщо?! Невже не зрозуміло, що вони тут не «борці за правду», не «герої-захисники», а банальні окупанти? Ні, такого в голову не приходить, такий простий висновок не стає для них очевидним.
Взагалі, як справедливо сказав під час обговорення фільму український режисер Сергій Буковський, чи не найбільше вражає ось ця повна каша в головах росіян-«політтуристів», героїв фільму. Ось і мама Олега, яка приїхала провідати сина, то говорить, що війна ця абсолютно безглузда, то – що правильна, захищає місцевих жителів. Потім лає навколишнє життя (у тому числі російське). І коли вже здається, що ось зараз вона скаже щось дуже мудре, точне, мама з Тюмені говорить щось вкрай вульгарне, що викликає нервовий сміх: «Сталіна на нас не вистачає!». Що найстрашніше: мати (мати!) і не збирається забирати сина з Донбасу, не вмовляє його, «кровиночку», поїхати з війни, ніби як і безглуздої, холоднокровно заявляючи: «Що ж це буде, якщо всі матері своїх синів з воєн заберуть?!». Відразу пригадується твердження Комітету солдатських матерів Росії, що українська війна – перша в історії РФ, з якої матері не забирають синів.
РОСІЯ, ЛАГІДНА І АГРЕСИВНА
Схожу тему, але по-іншому досліджує Сергій Лозниця, український режисер білоруського походження, який живе в Німеччині. Його фільм «Лагідна» у цьому році був в основній конкурсній програмі Канн. А в Ризі йшов у програмі Home Made. Для цього були підстави. Тому що фільм, звичайно, про Росію, але знімався в, як сказав режисер, «російській Латвії», місті Даугавпілсі.
Я не чекав, що це буде настільки актуально, гостро і жорстко. На обговоренні найперше запитання виявилося найбільш важливим. Дівчина запитала Лозницю: «Навіщо?» Він відповів: «Тому що боляче». Було побоювання, що хтось із глядачів почне тролити, звинувачувати фільм в очорнительстві, русофобії. Але ні, таких не знайшлося.
А все, що є в стрічці – правда: загиджені будинки та автобуси, постійна тінь в'язниці, яка десь зовсім поруч. Просто є частина території, що обгороджена дротом, а є – формально – не обгороджена. Що суті не змінює. Сказано про це універсально, з відсиланням до старої історії, радянської, часів блакитних околишів на кашкетах енкаведистів. Але при цьому багато і впізнаваних реалій останніх років, часів російсько-української війни. Коли всі, хто проти такого, вищеописаного розуміння Росії – фашисти, а насправді Росія-країна прекрасна своєю силою і світовою величчю.
Лозниця згадав про цитати у фільмі. Я запитав у нього, чи цитата це – рефрен «Пішли, я про все домовився/домовилася» (і героїня після цього покірно йде слідом за тим, хто це сказав). Лозниця відповів, що ні. І запропонував звернути увагу на інший рефрен «Ти не унікальна!». На жаль, але цю фразу вимовляє і правозахисниця («фашистка», як називають її сусіди) у виконанні Лії Ахеджакової. І, напевно, це дійсно найважливіше висловлювання у фільмі. Зі століття в століття в Росії людина для існуючої влади – воша на гребінці, яку в будь-який момент не шкода прибити. І поки люди готові терпіти таке до себе ставлення, а то і стоять за нього горою («Сталіна на нас не вистачає!»), нічого в Ерефії не зміниться.
«Лагідна» – найбільш влучне кіновисловлювання про сьогоднішню Росію. Лозниця досяг того ж рівня точності діагнозу, яка до нього була у померлого до початку війни кінорежисера Олексія Балабанова: «Вантаж 200» (2007), «Морфій» (2008), «Кочегар» (2010), «Я теж хочу» (2012).
БАЛТІЙСЬКІ ПРЕТЕНДЕНТИ НА ОСКАРА
Після перемоги на виборах Дональда Трампа ім'я «Меланія» стало в світі майже прозивним, навіть банальним. Тому ті, хто не вчиталися в анонс програмки, могли пропустити цей чудовий латвійський фільм «Хроніки Меланії» (режисер Віестур Кайриш). Це чорно-біла стрічка про депортацію, проведену "совєтами" в ніч з 13 на 14 червня 1941 року. Знята картина за мотивами книги Меланії Ванаги (1905-1997) "На березі Вель-ріки" – про 16 років заслання до Сибіру.
Ця стрічка – чудове доповнення до радянської класики, «Довгої дороги в дюнах» (1982, Державна премія СРСР). У Латвії нещодавно йшла суперечка – чи припустимо зараз показувати на телеекранах цю брехливу радянську казку (даний телесеріал, до речі, і в Україні до цих пір дуже популярний). Думаю, можна, але з обов'язковим переглядом перед кожною з семи серій відповідних уривків «Хронік Меланії»...
«Хроніки» – не тільки про безжальну радянську владу, але і про чудових сибіряків, які не поспішали відкривати свої найкращі душевні якості депортованим латишкам-«фашисткам» і їхнім дітям. А для початку воліли познущатися, виміняти за безцінь більш-менш цінні речі, примусити змучених голодом людей до фізичної близькості за окраєць хліба...
При цьому картина, знята на такому грубому матеріалі, не зроблена незграбно, по-резонерськи. Вона часто світла, ніжна, лірична. І загальнолюдська. Це підкреслено тим, що непохитну латишку Меланію грає відома швейцарська актриса Сабіна Тімотео. Є в картині невелика роль і у Ліліти Озоліні (Марта з «Довгої дороги в дюнах»). Вона грає аристократичного виду рижанку, яка, опинившись у Сибіру, йде в ліс, щоб там загинути на самоті, подалі від чужих людей.
«Хроніки Меланії» номінований на Оскара від Латвії. Про фільм «Іній» про війну на Донбасі, що номінований від Литви, ми говорили у попередній публікації. Зараз же хочеться сказати кілька слів і про інших оскарівських номінантів від країн Балтії.
Естонський фільм «Листопад» Райнера Сарнета став тріумфатором фестивалю. Він отримав приз головного журі, молодіжного журі та приз від глядачів. Це стильна (до речі, теж чорно-біла), вражаюче зроблена містична стрічка за романом «Гуменщик, або Листопад» найбільш, мабуть, відомого у світі естонського прозаїка Андруса Кивиряхка. «Листопад» про вічні теми – життя, смерть, любов, прагнення до щастя та відчуття його недосяжності. Але дуже сильними є і суто естонські мотиви – питання ідентичності. Є і німецька тема – барська по відношенню до кріпаків-естонців. Сильна робота.
Від Фінляндії на Оскара поїде «Tom of Finland» режисера Доме Карукоскі. Фінський художник Туоко Лаксонен у строгій, манірній післявоєнній Фінляндії таємно робив свої гіперболізовані гомоеротичні малюнки. Відіславши їх за кордон, він прославився і став всесвітньо відомим як Tom of Finland. Саме ця людина багато в чому задала стилістику і стандарти світової гей-культури. Лаксонен сильно вплинув на багатьох художників другої половини ХХ століття, в першу чергу – на Енді Уорхолла. І зараз феномен Tom of Finland вивчають серйозні мистецтвознавці.
Але фільм Карукоскі – це не смакування або осуд гомопорнографічних малюнків. Це, насамперед, історія життя людини, яка шукала і страждала. У 1940 році після нападу СРСР Туоко пішов на фронт захищати Батьківщину і дослужився до лейтенанта. Постійне передчуття смерті, але бажання жити укупі з вродженими гомосексуальними схильностями і призвели до появи його променистої, почасти комічної гомоеротики.
Цікава деталь: за версією режисера, головний образ малюнків Tom of Finland – вусатий гей-мачо в кашкеті, брюнет з пишними вусами, затягнутий у шкіру – лейтенант Лаксонен списав з російського парашутиста, заколеного їм кинджалом під час війни.
Чекаємо реакції на цю «провокацію» від голови російського мінкульту-мінпральні пана Мединського... Але не будемо уподібнюватися йому, а просто скажемо, що «Tom of Finland» – це хороше кіно про обдаровану, цікаву людину.
ПОДВІЙНЕ ІНТЕРМЕЦЦО
На Ризькому кінофестивалі багато попрацювала журналістка російської служби Радіо Свобода, відомий культуролог і, як кажуть, «справжній друг України» Олена Фанайлова. Вона вела кілька важливих круглих столів. Але також провела на популярному місцевому дискусійному майданчику Euroclub зустріч з рижанами. Тема була позначена провокаційно, але не надмірно, а якраз: «Про альтернативний російський світ з Оленою Фанайловою».
Олена розповідала про кілька російських культурних проектів – не агресивно-політизованих, не імперських, а загальнолюдських з акцентованим художнім, гуманістичним началом. У цьому і була суть альтернативності її бачення «русского мира». Але якраз у цьому Фанайлову неправильно зрозуміла частина ризької аудиторії (у нашому визначенні – ватна). Такі люди хочуть бачити «русский мир» у його класичному кремлівському розумінні – архаїчний, агресивний, імперський, що прагне до придушення та домінування.
Чесно сказати, я теж колись мріяв про позитивне перекодування терміна «русский мир», але з тих пір не раз переконувався у тому, що це вже неможливо. Поняття нерозривно спаялось з суттю – злісною, ненависницькою...
Програма кінофестивалю була дуже щільною, насиченою, цікавою. Але все ж я не міг не знайти час для такого заходу, як «Одеський привоз», проведеного в суботу на Відземському ринку в центрі Риги. Ну, що сказати. Одеський Привоз у латвійській столиці – це справжнє свято душі (при тому, що ми, одесити, як правило, негативно ставимося до подібних стилізацій та імітацій на кшталт «оца-гоца»).
Такий щорічний День Одеси проводиться у Ризі всьоме, завжди – у вересні, після Дня народження Одеси. Організовує його неформальна група «Одеський дворик у Ризі» на чолі з громадськими активістками Владиславою Галкіною та Іреною Дроздовою (в Ризі вони працюють у місцевому PR-агентстві).
Усе це – без жодної участі влади. Проводиться просто ентузіастами, людьми з веселим серцем. Тема (і місце торжества) щоразу – різні. Цього року – «Одеський Привоз», і все, у тому числі кухня, було цілком автентично, з одеським шармом. Дай бог цим людям, закоханим у нашу Одесу, і в майбутньому не втратити легкості, відчуття міри та смаку.
Але в Ризі свято, а на душі було важко – через одеську трагедію в дитячому таборі «Вікторія»...
«ГОЛОВНА РОЛЬ» І ГОЛОВНІ ФІЛЬМИ
Український режисер-документаліст Сергій Буковський був на фестивалі своєрідним експертом з українських питань – спокійним, неголосним, мудрим. На Артдокфесті пройшов і його фільм «Головна роль». У квітні цього року на першій українській національній кінопремії «Золота дзиґа» цю картину визнали найкращою в категорії «Документальний фільм». Стрічка розповідає про матір режисера, відому українську актрису Ніну Антонову. Їй зараз 81. У неї були сотні ролей у кіно. Але справжня акторська слава прийшла тільки раз у житті. Це була головна роль у першому радянському кольоровому багатосерійному телефільмі 1969 року «Варчина земля» (скажу по секрету, що після цієї ролі для мене, 5-річного хлопчика, Антонова з її дивною посмішкою – з опущеними вниз кінчики губ, була першою улюбленою актрисою).
В нинішній Україні з її бурхливим політичним, реформенним, військовим життям саме цей документальний фільм про окрему людину став головним. Тому що вона – унікальна. А кожна людина унікальна. І ми намагаємося про це не забувати.
Ну, а на десерт – ще про кілька фільмів з багатої програми фестивалю, які ну дуже рекомендую до перегляду. 3+1, три художніх і один документальний.
«Людина на ім'я Уве» – чи то трагікомедія, чи то мелодрама шведського режисера Ганнеса Гольма. Картина зроблена за всесвітнім бестселером - романом Фредеріка Бакмана «Друге дихання» (українською поки не перекладений). Спочатку здається, що головний герой, колишній голова житлового кооперативу – звичайний злобний стариган, самотній, запальний. Але поступово у спілкуванні з сусідами, насамперед новими, які нещодавно переїхали, він розкривається по-іншому. Плюс – перед глядачем розгортаються «беки» з картинами його життя, колишнього щасливого кохання і трагічних втрат. Вийшов надзвичайно добрий і щирий фільм.
«Нескінченна поезія» іспано-чилійського режисера Алехандро Ходоровського – це щось дивовижне, картина, яка змушує згадати одночасно і Фелліні, і Бунюеля. Ходоровський – що називається, живий класик. Йому 88 років, і при цьому він знімає таке вражаюче кіно – енергійне, вітальне, абсурдне, дотепне, тонке... Подвійно приємно, що ця талановита, всебічно обдарована людина (режисер, композитор, письменник, автор коміксів, мім, психотерапевт) і для нас не є чужою – він народився в родині єврейських емігрантів з України.
«Такса» американця Тодда Солондза – добра, хоча і чорна комедія, що складається з трьох новел. Для тих, хто не дивиться кіно без зірок, повідомляю, що в центральній, другій новелі грає чудовий Дені де Віто, який постарів, але не втратив самоіронії. «Такса» – мабуть, еталонний фільм для американського кіно – не голлівудського, а так званого незалежного.
Ну і «Жінка і льодовик» литовця Аудрюса Стоніса. У програмі «Артдокфесту» він отримав головний приз – глядацьких симпатій. У Казахстані, біля льодовика Туюксу стоїть стара-стара гляціологічна станція. У ній уже тридцять років живе і працює литовська вчена – гляціолог Аушра. Вражаюча історія життя на суворому льодовику чарівної краси.
І саме цей фільм став головним в загалом досить політизованій програмі Артдокфесту. Тому що Аушра – теж унікальна. І всі ми унікальні.
З таким самовідчуттям потрібно жити – і країні, і людині.
Олег Кудрін, Рига
Фото, відео автора
