Просто слухай: уривок з книги Ірен Роздобудько "Прилетіла ластівочка"

Подкаст

26.10.2018 17:00

Укрінформ

Пропонуємо уривок з роману Ірен Роздобудько "Прилетіла ластівочка".

Наприкінці ХХ століття в США, в будинку для літніх людей, помирає дивний пацієнт з прізвищем, яке американцям важко вимовити – Леонтович. Хто ця людина? Він називав себе братом відомого українського композитора – справжнього автора різдвяної пісні, відомої в світі під назвою Carol of the Bells. Чому авторство цієї чудової мелодії приписують іншій людині?

Вперше твір, який називається “Щедрик”, написаний українським композитором Миколою Леонтовичем, був виконаний у 1916 році в Києві. Після російської революції 1917 року Україна заявила про свою незалежність, але зазнала поразки у війні з більшовицькою Росією, і в Україні надовго запанувала радянська влада. У 1921 році композитора Леонтовича вбили чекісти у будинку його батька за загадкових обставин.

Авторка роману “Прилетіла ластівочка” запрошує читача дізнатися правду про знамениту мелодію і висуває свою версію загадкового вбивства геніального українського композитора.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Nursing home, США.

Грудень 1997 року.

— …є в цьому щось несправедливе. Те, що зводить нанівець увесь сенс життя. Закреслює всі прагнення, бажання, почуття, боротьбу за місце під сонцем, любов до близьких. Коли бачиш це відмирання щодня, думаєш: чи є в тому бодай якась справедливість? І втрачаєш сенс усього. Усього! Думаєш: навіщо це все — пошуки, страждання, перемоги і успіхи? Заради чого? Зневірюєшся в існуванні Бога, адже щось він не продумав щодо кінцевого результату.

— А я намагаюся про це не думати. Просто виконую свою роботу. Не переймайся. Ми не вічні, кінець — один…

— Так. Але — чому такий?! В чому ми завинили, аби кінець був саме таким? Тиск. Задишка. Аритмія. Тахікардія. Альцгеймер...

— Ну, не для всіх же! Поглянь на містера Ніколаса з тридцять шостої кімнати! Дев’яносто дев’ятий рік, а голова свіжа, як огірок. Він ще, до речі, й послати може. Як загне щось своєю мовою, то одразу розумієш: посилає! І, певно, далеко, адже бурмоче не менше хвилини. Я навіть вивчила: «д’їд’к’а лісого». Дізнатися б, що воно означає. І на вечірки не дозволяє себе вивозити. Мовляв, нудно йому з американськими стариганями. Ніби він — не американець!

— Містер Ніколас — унікум. Але тут інша трагедія: немічність тіла і ясність розуму. Це ще гірше: тіло — ганчірка, душа — юна. Шалений дисонанс. Гірко. Одне слово, хоч як крути — виходить, перепрошую, фігня!

На них цитькнули.

Нянечка і санітар перезирнулися і замовкли, спостерігаючи, як на імпровізованій сцені збирається хор.

Спочатку вишикувався перший ряд. Якщо це можна було назвати рядом.

Містер Піт викотився на візку.

Місіс Крістенсен продефілювала повз нього, зосереджено спираючись на чотириногі ходунки.

Третім був містер Вілліс на одній ліктьовій милиці.

Другий ряд складався з сімох «вільноходячих».

Їх розташувала старша покоївка відповідно вимогам містера Грінвея, колишнього диригента і, власне, керівника аматорського хору: баси — зліва, тенори — справа.

Наступний ряд, зовсім «молодняк» — шістдесятирічні живчики, що зайняли місця на подіумі сантиметрів на п’ятдесят вище другого ряду.

Ними керувала місіс Мері Ортлайд, примадонна хору.

Вона була в шифоновій сукні і хутряному болеро: зі стриженої норки стирчали грайливі песцові хвостики. Волосся блакитного кольору ретельно викладене по всій голові щільними рурочками, вуста нафарбовані червоним, у вухах — діамантові крапельки. На неї з зали поглядав і посміхався її залицяльник, містер Голдінг, багатий удівець, душа компанії і меценат цієї самодіяльної капели.

Власне, всі хористи виглядали святково. Чоловіки в костюмах з «метеликами», на жінках — низки перлів, в зачісках виблискували декоративні шпильки. Усі пахтіли парфумами.

У залі витав аромат кави і ялинки, котру неквапом обвішували прикрасами нянечки.

За широкими вікнами — чистими і прозорими — повільно кружляли сніжинки, нагадуючи, що до Різдва лишалося кілька днів.

В такі часи пансіон пустішав принаймні на третину. Діти й онуки розбирали мешканців на «вакації» до теплих морів, хтось вирушав у мандрівку сам, отримуючи на те індульгенцію від головного лікаря і рекомендації на випадок прикрих несподіванок із тиском. А ті, що лишалися святкувати в пансіоні, мали добре відрепетирувати свій традиційний різдвяний виступ для родичів і гостей.

Містер Грінвей з кінця листопада збирав своє співоче військо щодня, розставляв по голосах, змушував «тримати звук» і «давати посил до заднього ряду», аж доки не сформував досить пристойний хор, який не соромно було б представити публіці у святкові дні.

Містер Грінвей постукав паличкою по пюпітру:

— Розспіванка, панове. Зосередимось на «мі».

— Мі-мі-мі… — старанно затягли невловиму для надщерблених голосів ноту хористи.

Аж доки містер Грінвей не наказав перейти до «ля».

Так тривало з півгодини, адже робили перерву на масове вимірювання тиску і запеклі суперечки щодо щасливчиків, котрих буде краще видно з першого ряду.

Місіс Ортлайд заради цього пересіла до інвалідного візка.

Коли всі пристрасті вгамувалися, розпочався «остаточний прогін».

Містер Грінвей здійняв руки і дав перші позивні:

— Та-та-та-та!..

Хор глибоко вдихнув повітря і вже збирався дружно видихнути, відтворюючи подіб’я звуку, як до зали вкотився ще один мешканець.

Той самий, про якого говорили нянечка із санітаром — містер Ніколас.

Котила його міс Джені, волоока, опасиста муринка, єдина, хто міг вмовити примхливого старого «прогулятися коридором».

Вона щось шепотіла в кошлате вухо старійшини про свято, індичку, сніг, який цього року завалив всю місцину по саме «нікуди», про ялинку, яку йому обов’язково варто побачити на власні очі і про сюрприз, який підготували для нього хористи.

Ноги старого були закутані картатим пледом, цупкі довгі пальці напружено стискали бильця візка, немов він збирався встати, тонка жилава шия, вкрита древесною корою, важко тримала заважку голову.

Очі містера Ніколаса були напівзаплющені. Здавалося, що він спить або вдає крайній ступінь байдужості.

Нянечка і санітар перезирнулися, киваючи Джені.

Та встановила візок навпроти хору, перепрошуючи у містера Грінвея за шурхіт.

Містер Грінвей насуплено кивнув і змахнув руками.

Обличчя хористів увімкнулися, немов ліхтарі на темній вулиці — вони поринули у світ мелодії з усією пристрастю, яка ще вирувала під зворушливими немічними оболонками.

Міс Джені нахилилася до вуха старого:

— Ніколасе, дорогий, ця пісня — для вас!

І хор відгукнувся багатоголоссям.

Hark how the bells,

sweet silver bells,

all seem to say,

throw cares away

Christmas is here,

bringing good cheer,

to young and old,

meek and the bold!

Старанно округлюючи вуста, грайливо блимаючи очима, хористи, на диво, співали напрочуд гарно, уважно стежачи за руками диригента.

Послухайте, як дзвонять дзвони!

Мелодійні срібні дзвони.

Співають хором,

Забирають всі турботи.

Різдво прийшло,

Щастя всім принесло,

Молодому і старому

Сильному й слабкому…

Дін-дон, дін-дон…

Заслухавшись, міс Джені не помітила, як голова її підопічного смикнулася, ніби він сидів на електричному стільці, пальці, якими він вчепився в бильця крісла, побіліли.

Merry, Merry, Merry, Merry Christmas,

Merry, Merry, Merry, Merry Christmas…

Місіс Ортлайд помітила неподобство першою.

— Містеру Леонтовичу зле! — вигукнула вона, припиняючи спів.

Хор вмовк.

Старий хрипів, хапаючи повітря ротом.

Джені скрикнула, нахилившись до візка.

— Містеру Леонтовичу зле! — луною рознеслося по вітальні.

Санітар, допомагаючи колезі, вхопився за ручки візка і покотив його до виходу.

Джені на ходу прилаштовувала до вуст старого кисневу маску, яку завжди тримала напоготові.

— Лайзо, Стіве! Серцевий напад! — закричала Джені. — Негайно до реанімаційної!

Хор розгублено загув, реагуючи на подію.