Просто слухай: уривок з книги Ніка Вуйчича "Життя без обмежень"
Нік Вуйчич – відомий у всьому світі чоловік, який народився без ніг і рук. Втім, незважаючи на це, він живе нормальним життям: має дві вищі освіти, користується комп'ютером, захоплюється грою у гольф та серфінгом, рибалить. Але як у сучасному, часом жорстокому та несправедливому світі можна досягти успіхів такій людині? У своїй книзі Нік ділиться із читачами своїми емоціями та розповідає, яких зусиль він доклав, щоб прийняти себе такого, який він є, долати труднощі та досягати мети. Він сформулював у книзі правила життя, які допомогли йому, а тепер можуть допомогти й іншим...
ПРОСТО СЛУХАЙ:
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Я далеко не одразу збагнув, що ж доброго в тому, що я народився саме таким. Коли моя мама завагiтнiла, їй було двадцять п’ять рокiв. За професiею акушерка, вона працювала медсестрою в пологовому будинку i дбала про сотнi матерiв i немовлят.
Завагiтнiвши, вона вiдразу ж стала стежити за своїм харчуванням, з обережнiстю ставилася до лiкiв, не пила алкоголю, не вживала аспiрин та iншi знеболювальнi. Вона звернулася до найкращих лiкарiв, i вони запевнили її у нормальному перебiговi вагiтностi.
Та однак її щось непокоiло. У мiру наближення пологiв мама кiлька разiв дiлилася своею тривогою з чоловiком. Весь час повторювала: «Сподiваюся, з дитиною все буде гаразд».
Пiд час двох ультразвукових дослiджень лiкарi не помiтили нiчого незвичайного. Вони сказали моїм батькам, що у них буде хлопчик, та й словом не прохопилися про те, що у дитини немає кiнцiвок! Я народився 4 грудня 1982 року. Спершу мамi мене не показали, але вона вiдразу ж запитала у лiкарiв: «З дитиною все гаразд?». У вiдповiдь анi слова. Спливав час, а мамi все ще не показували немовляти. Вона вiдчула недобре. Лiкарi не поспiшали вручити їй дитину: викликали педiатра, вiдiйшли в дальнiй кут кiмнати i стали оглядати мене й радитися. Коли мама почула мiй голосний плач, заспокоїлася. Та батько, який ще пiд час пологiв помiтив, що у мене немає руки, вiдчув запаморочення, i його вивели iз примiщення.
Сестри i лiкарi були враженi моїм виглядом. Вони швидко закутали мене в пелюшки. Мама бачила, як засмутилися медики. «Що сталося? – запитала вона. – Скажiть, що з моею дитиною?».
Лiкар не вiдповiдав, але мама наполягала. І тодi вiн обмежився медичним термiном: «Фокомелiя».
Мама все зрозумiла, не могла в це повiрити. Фокомелiя – це калiцтво, вiдсутнiсть кiнцiвок.
А тим часом мiй батько перебував у коридорi, на самотi зi страшними думками про те, що сталося з його дитиною. Коли педiатр вийшов, щоб iз ним поговорити, вiн розридався: «Мiй син, що з ним? У нього i справдi немае руки?».
«Нi, – щонайм’якше вiдповiв педiатр. – У вашого сина немає анi рук, анi нiг».
У батька пiдкосилися колiна. Вiн упав на стiлець i не мiг говорити. Та згодом гору взяв iнстинкт чоловiка i батька. Вiн кинувся у палату, щоб сказати дружинi про це, перш нiж вона побачить дитину. Та мама вже все знала i гiрко плакала. Лiкарi запропонували iй взяти мене на руки, але вона вiдмовилася i велiла мене забрати.
Сестри плакали, акушерка плакала. І, певна рiч, я також плакав! Нарештi вони показали мене мамi. Мама не могла знести цього видовища: у її дитини не було кiнцiвок.
«Заберiть його, – сказала вона.
– Я не хочу торкатися до нього i бачити його».
Батько й досi шкодує про те, що лiкарi не дали йому можливостi правильно пiдготувати дружину. Коли вона заснула, вiн прийшов до мене в дитячу, а потiм повернувся до дружини i сказав їй: «Вiн такий гарненький». Батько запитав, чи не хоче мама подивитися на мене, але вона була занадто приголомшена. Вiн зрозумiв її почуття i поставився до них iз повагою.
Моє народження стало для батькiв i нашого приходу не святом, а величезним горем. «Якщо Бог – Бог люблячий, – говорили люди, – то чому ж Вiн дозволяє такому статися?».
Горе моєї матусi
Народження первiстка – чудовий привiд для згуртування сiм’i. Та коли народився я, моїй матерi нiхто не надiслав квiтiв. Це вразило її та посилило вiдчай.
Вся в сльозах, вона питала у мого батька: «Невже я не заслужила квiтiв?». «Вибач менi, – вiдповiв вiн. – Звiсно, ти їх заслужила!». Вiн пiшов у квiтковий магазин i повернувся з прекрасним букетом.
Про все це я довiдався, коли менi виповнилося зо тринадцять рокiв. Тодi я почав розпитувати батькiв про моє народження i про iхню реакцiю на те, що я народився без рук i нiг. В той день менi було тяжко у школi. Я розповiв про це мамi, i вона плакала разом зi мною. Я сказав їй, як страждаю через те, що не маю рук i нiг. Вона витерла мої сльози i сказала, що вони з батьком вiрять в те, що у Господа є для мене якийсь план, i дуже скоро Вiн його вiдкриє. Я й далi розпитував батькiв. Мої питання були продиктованi звичайною цiкавiстю. Крiм того, цiкавi однокласники весь час дошкуляли менi розпитуваннями.
Спершу мене лякало те, що могли повiдати батьки. І справдi, їм було важко розповiсти все. Я не хотiв влаштовувати iм допит. Попервах мама й тато були дуже обережнi й намагалися мене всiляко захистити. Та я зростав i розпитував їх дедалi наполегливiше. І тодi, зрозумiвши, як менi важко, вони розповiли менi про свої почуття i страхи. Почувши, що мама не хотiла взяти мене, новонародженого, на руки, я дуже засмутився (це м’яко кажучи). Як я мiг iще почуватися, коли довiдався, що навiть власна мати знехтувала мною… Певна рiч, я страждав.
Уявiть себе на моему мiсцi: дуже боляче почуватися зневаженим… Але потiм я подумав про те, що зробили для мене мої батьки за цей час. Вони багато разiв доводили менi свою любов.
До моменту цiєї розмови я був уже досить дорослим, щоб подивитися на проблеми очима матерi. Перебiг її вагiтностi був нормальним, i лише iнтуiцiя пiдказувала: щось не так. Вона була вражена i налякана. Як я повiвся б на ii мiсцi? Не впевнений, що змiг би впоратися з цим горем так само, як вони. Я подiлився з ними своїми думками, i ми знову занурилися в спогади.
Добре, що ми почекали з цiею розмовою. До цього часу я вже напевне знав, що батьки мене люблять. Ми продовжували дiлитися своїми почуттями i страхами. Батьки допомогли менi зрозумiти: вони свято увiрували в те, що Бог створив мене таким задля якоїсь мети. Я був дуже наполегливою i завзятою дитиною. Мої вчителi, батьки iнших дiтей i стороннi люди часто говорили моїм батькам, що моє ставлення до життя надихаї їх. А я усвiдомлював, що хай як менi було важко, багатьом ведеться ще важче.
Нік Вуйчич
Фото: фейсбук "Букля"
Слухати інші уривки:
Просто слухай: уривок з книги Ірен Роздобудько "Прилетіла ластівочка"
Просто слухай: уривок з книги Валентина Терлецького "Книга сили. Воля"
Просто слухай: уривок з книги Андрія Кокотюхи "Називай мене Мері"
