Просто слухай: уривок з книги Кенко-хоші «Нотатки знічев’я»

П’ятого дня п’ятого місяця ми прибули до святилища Камо, щоби подивитися кінні змагання*, проте перед нашим візком скупчилося стільки простолюду, що нічого не було видно, тож ми мусили покинути візок і проштовхуватися крізь натовп, але й це нам не вдалося.

Неподалік росла мелія*, між галузками якої вмостився якийсь монах, щоб краще бачити видовище. Міцно тримаючись за стовбур, він часом поринав у дрімоту, проте, коли здавалося, що от-от упаде, монах розплющував очі й спритно чіплявся за гілля – і так раз у раз. Люди, бачачи це, почали кепкувати: «Чи не дурень – лежати на таких ненадійних гілках?» Тут мені дещо спало на думку, і я промовив: «Ми не можемо знати, коли помремо. Але, забувши про це, ми безтурботно втішаємося видовищами, - тож чи ми не є більшими дурнями?» Люди, що стояли спереду, почувши ці слова, погодилися: «Так, справді… І ми такі самі». Тоді всі почали оглядатися на нас і зрештою зі словами: Ідіть сюди, будь ласка» - розступилися, пускаючи нас наперед.

Я начебто не сказав нічого особливого, але, певно, слова, вимовлені слушної миті, полонили людські серця. Люди, на відміну від дерев чи каміння, здатні глибоко відчувати.

***

Неприємно, коли людина, якої давно не бачив і яку врешті зустрів, одразу починає говорити лише про власні справи й теревенить без упину. Навіть якщо ви з кимось були дуже близькі, є сенс у тому, щоби після довгої розлуки зберігати певну дистанцію. Люди, кому бракує виховання, мають звичку навіть після короткої прогулянки, повернувшись, базікати про все, що бачили й чули гуляючи. Коли промовляє достойна людина, то хоч би скільки було людей навколо, усі мимоволі прислухаються до її слів, хай навіть ці слова звернені до одного співрозмовника. Людина, не наділена такими якостями, навпаки, не звертаючись ні до кого конкретно, стає серед натовпу й просторікує про нібито бачене; ті, хто поряд, регочуть, і галас стоїть страшенний. Є люди, яким нецікаво слухати навіть про найдивовижніші речі, тоді як інші радіють з кожної банальності, - от і можна висновувати про їхній характер та манери.

Коли обговорюють чужу зовнішність аби чиюсь обізнаність у певній справі і ставлять за приклад себе самого, це годі слухати.

***

Людина, яка твердо вирішила осягти високу мету просвітлення, хай як це складно, має рішуче відкинути все буденне. «От іще трішки, і я закінчу цю справу», «Поки є час, треба скористатися можливістю», «Треба подбати, щоб люди не сміялися з мене потім», «Я вже кілька років зволікаю з цією справою, треба ще трохи почекати, щоб не припуститися помилки» - коли продовжуєш вигадувати відмовки, нагальні справи громадяться, і немає їм кінця; так ніколи не настане день відходу од світу. Більшість людей у нікчемних думках і доживають віку.

Невже людина, що рятується від близької пожежі, промовлятиме: «От іще трішечки зачекаю…?» Якщо хочеш урятуватися, то тікаєш геть, зневаживши сором і забувши про статки. Життя на тебе не чекатиме. Життя плинніше за воду й нетривкіше за полум’я, від смерті не втечеш, і врешті-решт покинеш усіх тих і все те, із чим, як ти думав, розлучитись не можна: і старих батьків, і малих дітей, і прихильного пана, і коханих.

***

Люди найбільше люблять те, до чого не мають стосунку. Монахи виявляють інтерес до воєнного мистецтва, а воїни (зі східних провінцій), не знаючи навіть, як управлятися з луком і стрілами, розмірковують про закон Будди, складають поезію ренга* й діляться враженнями про музику. Така поведінка заслуговує на більший осуд, ніж недбале ставлення до власної справи.

Не лише монахи, а й аристократи, урядовці, придворні захоплюються воєнним мистецтвом. Проте навіть якщо хтось із них відбуде сто битв і в кожній із них матиме перемогу, це ще не гарантує йому слави звитяжця, героя чи видатного воїна. Адже кого завгодно можна назвати звитяжцем, якщо йому пощастить розбити ворогів. Насправді лише той, хто, вичерпавши всі сили, випустивши всі стріли, не здається ворогові й спокійно зустрічає смерть, - тільки той є героєм*. Поки ти живий, не маєш права вихвалятися звитягою. Воїн є далеким від людей, спосіб життя воїна ближчий до існування диких звірів, аніж до побуту звичайних людей, і якщо не належиш до гурту воїнів, захоплюватися ними нема чого.

***

Якщо малюнки й написи на складних ширмах і розсувних дверях зроблено незграбною рукою, із цього можна висновувати не лише недовершеність їх, а й невигадливість смаку хазяїна будинку.

Часто досить поглянути на меблі та інтер’єр дому, щоб мати думку про господарів. Це не означає, що в домі має панувати вишуканість. Ідеться про ті прикрі випадки, коли купують речі найгрубішого ґатунку, мовляв, їх важче зламати чи зіпсувати, або ж, навпаки, надміру прикрашають дім речами декоративними й непрактичними, аби була якась дивовижа. Гарно, коли речі в домі мають присмак старовини, коли вони прості й не надто дорогі, проте дотримано одного стилю, а весь дім облаштований зі смаком.

*Щороку, на початку п’ятого місяця, у синтоїстському храмі Камігамо улаштовували кінні змагання. Зазвичай їх приурочували до Фестивалю мальв.

*Мелія ацедарах – дерево, що росте в Південній і Південно-Східній Азії, має білі квіти. Стовбур мелії і його відгалуження всередині порожні, тому сидіти на гілках не надто безпечно.

*Ренга («ланцюгова, «зчеплена» або «спільна» поезія) – жанр японської поезії, у якому вірш формується з двох або більшої кількості строф, що складають кілька людей по черзі.

*Алюзія на вислів із відомого давньокитайського трактату «Закони війни учителя Суня», також відомого як «Мистецтво війни»: «Отже, достойним є не той, хто відбув і виграв сто битв, а той, хто змусив ворога відступити, не піднісши зброї».

Кенко-хоші