Владислав Городецький. Фортеця, де живуть бджоли

Помирати йому, ой, як не хотілося… На цьому світі Владислав Городецький залишав купу проєктів: недобудовані палац шаха Ірану, готель, театр. А ще йому, як затятому мисливцеві, кортіло ще раз здійснити шеститижневу експедицію до Мазендерану – південного узбережжя Каспійського моря з боку Ірану, аби за ліцензією вполювати одного зі старих вепрів, а надвечір непогано було б подивитися на своєрідну церемонію “варза джангі” (бойові робочі бики), яку у вигляді зороастрійської кориди влаштовують заможні родини нареченої та нареченого, аби визначити лідерство родів.

Бажалося повсякчас вгамовувати несамовиту допитливість: ви, наприклад, знали, що українська назва Корсунь означає “Місце бика”, де кор-кур, що співзвучне кориді, в індоіранських мовах тлумачиться, як “бик”, і відбите в українських прізвищах Чорнокур, Калокир? Хотілося простих життєвих радощів, хотілося духмяного іранського меду, адже з перської “Мазендеран” перекладається, як “фортеця, де живуть бджоли”.

Ті збурені у вихор бажання виявилися останніми. На 67-у році життя, не витримавши серцевого нападу, 3 січня 1930 р., у п’ятницю, зукраїнізований поляк Владислав Городецький у спорудженому ним готелі відійшов у вічність. І сталося це за 4600 км від рідних пенатів, від улюбленого “Будинку з химерами”, – у столиці Ірану. Знаменитого архітектора поховали у Тегерані на римо-католицькому (вірменському) кладовищі Долаб, а на сірому надгробку вкарбували епітафію польською мовою:

- С.П. (Світлої пам’яті) Владислав Лєшек Городецький, професор архітектури, народився 23 травня 1863, помер 3 січня 1930. Нехай йому чужа земля буде легкою (Niech mu obca ziemia będzie lekka).

*   *   *

У суху азіатську землю лягла епоха.

Будучи не тільки шановним, а й по-справжньому заможним архітектором, одним із перших киян саме Владислав Городецький завів автомобіль. На власному авті моделі ландоле (із відкритим верхом) у небаченому шкіряному шоферському строї: шорти, шоферські окуляри, кепка, шнуровані краги, – сміливець розсікав дорогами Києва, лякаючи схарапуджених коней та візників, котрі куняли на дріжках. Чи не першим із багатіїв Міста на семи пагорбах із авіаторами він злітав у небо, вражаючи натовп здивованих роззяв. Як ексцентричний містянин він фланував Києвом із вертлявою макакою на плечі, що шокувало перехожих. У Неаполі під парами його постійно чекала особиста яхта, а в Київському міському театрі в архітектора була зарезервована власна ложа. Саме таким – епатажним, екстремальним і дивакуватим – запам’ятався сучасникам Владислав Городецький. Він умів жити і давав це робити іншим. Як справжня бджола.

Миколаївський костел, “Будинок з химерами”, Міський музей старожитностей і мистецтв, Караїмська кенаса у мавританському стилі – все це його рук і лету творчої фантазії матеріалізовані шедеври, застигла у камені музика. Невтомний винахідник, а часто й першовідкривач, В.В. Городецький завжди цікавився новітніми досягненнями науково-технічного прогресу, зокрема, стежив за роботами відомого авіатора Ігоря Сікорського (1889-1972), у якого часто бував удома на Ярославовім валу, 15.

Не слід перебільшувати, як для свого часу, авторитет і творчі досягнення київського Гауді. Далеко не все і далеко не завжди вдавалося Владиславу Городецькому. Ні, не скрізь і не всюди перемагали його архітектурні проєкти. Гіркоти творчих невдач довелося скуштувати. Наприклад, у конкурсі на проєкт контори Державного банку в Києві та на проєкт будівництва міської станції швидкої допомоги Владислав Городецький програв.

Та чи був містобудівничий оригінальним творцем? Безперечно. У творчій біографії Владислава Городецького ще залишається безліч білих плям, але що точно скажу, він був не лише самобутнім архітектором, а й оригінальним дизайнером, зокрема, ювеліром, карбувальником, гравером, навіть художником по костюмах, котрий створив низку декорацій для трупи драматичного театру “Соловцов”, ескізи завіси, портьєри, доріжок, плафони, навіть шнури до біноклів глядачів та, ясна річ, костюми й сукні для гардеробу власної коханої дружини Корнелії.

Але все почнімо із підмурівку, з підвалин.

*   *   *

Лєшек Владислав Городецький (Leszek Dezydery Władysław Horodecki) народився 23 травня (4 червня) 1863 р. в селі Шолудьках Брацлавського повіту Подільської губернії (тепер – Немирівський район Вінницької області). Сталася подія в родині збіднілого польського шляхтича Владислава Городецького-старшого, котрий походив із давнього роду Городецьких, що належали до католицької шляхти гербу Корніц. Зокрема за давнини прадід, Антоній Городецький мав славу дідича (dziedzic; спадкоємець; поміщик) із королівськими привілеями, а від 1782 р. володів землями у Петрашівці та Дубиновому на Поділлі.

Замолоду Владислав Городецький-старший служив унтер-офіцером 7-го уланського Ольвіопольського Його Величності Короля Іспанії Альфонса XIII полку, отримав бронзову медаль на Андріївській стрічці, але через хворобу вийшов у відставку та повернувся в батьківський маєток Жабокричі Подільської губернії. Колишнього вояка земляки обрали попечителем сільських хлібних запасних магазинів. Мирне життя гараздилося, й незабаром шляхтич пошлюбив доньку поміщика із сусіднього села Шолудьки Леопольдіну Глюзинську. Отак і пішов унтер-офіцер у прийми, там народився їхній первісток, котрого, як і батька, назвали Владиславом.

Невдовзі молода родина перебралася в Жабокричі – на малу батьківщину глави сім'ї. Нащадку славетного дідича шикувати не доводилось, але й не бідували вони ніколи: чотиримісне ландо на м’яких ресорах із дверцями та відкидним шкіряним верхом, власний фурман, четвірка баских коней сивкової масті, справжня стайня, для прогулянок верхи особистий кінь у сина, фортепіано віденської фабрики Зейтнера, дивний навіть для заможніших шляхтичів більярд...

*   *   *

Коли у 1873 р. за шалені борги батькові довелося продати маєток, це стало синові наукою на все життя. За якийсь місяць із розкошів вони шубовснули у злидні.

Ледь-но родина, яка звикла до комфорту, повернулася в Шолудьки, у скромну садибу материних батьків, у нащадка зміцніла мотивація: за будь-яку ціну знайти своє місце в житті! І було б гарно, якби воно виявилося місцем під сонцем...

Уже тоді, на власній долі майбутній будівничий зрозумів, чому і який слід мати дах над головою. Незбагненно, але, здається, сама доля допомагала йому обрати фах.

Переказують, ще у Шолудьках підліток уперше закохався. Його обраницею стала юна циганка Рада. Одного разу привела вона Влада в гамірний табір і – мерщій до літньої ворожки. Кинула жінка на картах та звернулася до хлопчини:

- Ти побуваєш у тих краях, куди не дістався навіть автор книги, яку ти нині читаєш (а тримав у руках хлопець томик Жуля Верна – О.Р.). І – пам’ятай: всі будиночки із твоїх паперів стануть реальністю.

Ні слова не второпав зайда, а літня ворожка й зовсім ошелешила хлопця:

- Не закохуйся ти, юначе, у нашу Раду. Суджена тобі інша дівчина, як дві краплини води на нашу схожа. Для своєї дружини все зробиш власними руками – і будинок, і сукню, й взуття, й прикраси.

*   *   *

І юна бджола заходилася шукати фортецю, куди б залюбки мед носився. До 16 років юнак здобував освіту приватним чином, та в 1879 р. вирушив до Одеси, де став “реалістом” – учнем реального училища (середнього навчального закладу технічного профілю) при Євангелічній кирсі Св. Павла. Туди, у навчальний заклад на вулиці Лютеранській, 69 (нині – вул. Новосельського), приймали хлопців та дівчат, незважаючи на національність та віросповідання, але котрі готувалися до комерційної і ремісничої діяльності.

Розклад занять складали Закон Божий, російська, французька та німецька мови, загальна й вітчизняна історії, загальна географія, арифметика, геометрія, каліграфія, співи. Реалістам викладали випускники Лейпцигського, Дерптського, Новоросійського, Київського університетів, Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, Московської та Київської духовних академій.

Ось що дивує: в Одеському реальному училищі Св. Павла Владислав Городецький навчався, як типовий гуманітарій. Реаліста не захоплювали точні науки, бо цікавився він усім, дотичним до малювання та… креслення. Це видно з атестата, виданого в червні 1884 p.: алгебра – “4”, механіка – “3”, фізика – “4”, геометрія – “4”. Зате з предметів, які вимагали хисту маляра та посидючості кресляра, значиться вищий бал – “5”. Більше того, у п’ятому класі (1883) майбутній архітектор одержав із самого Санкт-Петербурга свідоцтво ради Імператорської Академії мистецтв (!) про те, що ухвалою Особливої конкурсної комісії учень визнаний гідним похвальби за класний “малюнок пензлем з гіпсу”.

За два роки педрада реального училища нагородила випускника похвальною грамотою за “успіхи з малювання”. Окрилений сподіваннями, юнак подав документи до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв.

*   *   *

Наступні п’ять років Влад Городецький навчався в Імператорській Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, яку зі званням класного художника III ступеня і правом на чин XIV класу закінчив у 1890 р. Випускний документ, підписаний Великим князем Володимиром, давав право “зводити будівлі”. Однак, ще навчаючись у Північній Пальмірі, у грудні 1890 р. та на клопотання до ректорату директора чоловічої прогімназії в Умані К.І.Турчаковського студент-практикант п’ятого курсу Академії мистецтв створив архітектурний проєкт двоповерхового будинку шестикласної чоловічої прогімназії.

Столична професура роботу оцінила, як таку, що виконана професійно, і пристала до думки зарахувати креслення як дипломну роботу. На початку 1891 р. випускникові поштою із Північної Пальміри надіслали академічний диплом. Трохи пізніше, у 1892 р., також на замовлення Київського учбового округу, В.Городецький побудував ще один будинок в Умані – колишнє вище народне училище (раніше тут розміщувався педагогічний технікум; тепер – Уманський гуманітарно-педагогічний коледж імені Т.Г. Шевченка).

А потім робота умить зникла – куди без протекції та зв’язків стукати юному таланту? Поживши у скромному батьківському маєтку в Жабокричах, молодий будівничий цілодобово міркував про подальшу кар’єру. До пихатого Санкт-Петербурга вирішив він не подаватися, а попрямував на Київ. Дипломований архітектор потрапив у вир містобудівних подій, оскільки Київ останньої декади XIX ст. переживав справжній будівельний бум. Упродовж наступних тридцяти років (1891-1920) творчий шлях В.В. Городецького був пов’язаний саме з українською столицею, де зреалізувалися кращі його проєкти.

Несподівано і легко справдилися слова літньої ворожки. Зустрів Влад дівчину – викапану Раду. І все для неї зробив власними руками – і будинок, і сукню, і взуття, й прикраси, і навіть капелюшок. Ще 1889 р. бідний польський шляхтич зустрів і пошлюбив Корнелію Йосипівну Марр (1871-1962), дочку відомого у Києві підприємця, 1-ї гільдії купця Йосифа Івановича Марра.

Партія виявилася вигідною обом сторонам. Наприклад, тестю належали два дріжджово-винокурні заводи – на вул. Кирилівській, 53 і 65, а за першою адресою Марри й мешкали (нині – Київський дослідно-експериментальний завод молочної кислоти). Тоді як теща, Корнелія Францівна Марр, володіла Київським 1-м пивоварним заводом, що теж стояв на Куренівці, по вул. Копиловській, 34. Отож посаг наречений отримав солідний. З іншого боку, віддаючи дочку за шляхтича, Йосиф Іванович Марр здійснив мрію кожної збагатілої купецької родини – Корнелія підвищила власний соціальний статус і стала дворянкою.

Молоде подружжя викохало та виховало двох дітей – дочку Хелену, котра із часом вийшла заміж за київського правника Володимира Олександровича Яценка, та сина Олександра. Корнелія Францівна Марр пережила чоловіка на три десятиріччя.

*   *   *

Була ще одна економічна вигода, дорожча для справжнього митця за будь-які матеріальні скарби. Поріднення з першої гільдії купцем, що значило: тесть мав право здійснювати навіть експортно-імпортні операції – ураз дозволило здобути прямі, а часто-густо неформальні контакти із вищою лігою київських підприємців.

Починав містобудівник із малого. Однією з перших робіт В. Городецького восени 1890 р. стала фамільна усипальня Штейнгейлів на Аскольдовій могилі. Із подачі кмітливого тестя її 26-річному архітектору замовив барон Рудольф Васильович Штейнгейль (1841-1892) – “залізничний король”, котрий щойно поховав кохану дружину Марію Федорівну Штейнгейль (у дівоцтві – Каменська). Оскільки бюджетом фантазію архітектора ніхто не стримував, залишилися такі свідчення очевидця:

- Під усипальню відвели найбільше на старовинному кладовищі місце – завдовжки 6 сажнів (77 м) і завширшки 8 сажнів (102 м). Зі східного боку було поставлено розкішної роботи різьблений іконостас із білого мармуру з іонійськими колонами і тонкий “кельтський” хрест... Із західного боку виступав оглядовий майданчик-балкончик квадратної форми, з якого відкривався чудовий краєвид на лівий берег Дніпра та панорами передмістя. Усипальницю обпарканювала залізна огорожа, укріплена 16-ма колонками на фундаменті з дикого граніту.

Рівно за два роки, 20 листопада 1892 р., зійшов у сиру землю й сам мільйонер-путієць Р.В. Штейнгейль, котрий служив головним інженером і начальником робіт Орловсько-Вітебської залізниці, а потім – Грязе-Царицинської та Балтійської залізниць, яких був ще й концесіонером. Шанованого в місті небіжчика відспівали в Катерининській кірсі на Лютеранській і поховали поруч із покійною дружиною у фамільній усипальні. На жаль, мавзолей Штейнгейлів в 1930-і рр. по-дикунськи розібрали, коли старе кладовище на Аскольдовій могилі закрили. Вцілілі фрагменти каррарського мармуру та ажурну залізну огорожу “прихватизував” один з високопоставлених партійців, прикрасивши ними… власну садибу.

*   *   *

Отож, далеко не з чистого мистецтва довелося починами будівничому. 1-ї гільдії купець Й.І. Марр піднатаскував зятя, часто примовляючи щось на зразок – гроші не пахнуть. Чи що в міському господарстві брудних справ не буває. Тож годі дивуватися, що Київське акціонерне товариство каналізації в 1894 р. несподівано віддало одне з казенних замовлень 30-річному архітектору.

Тим часом йшлося про вельми важливий для Києва комунікаційний проєкт – спорудження першої черги центральної системи міської… каналізації. Ось чому швиденько зять заснував “Будівельну контору домової каналізації архітектора В.В. Городецького”. Ясна річ, що ресурсів бракувало, робітників не вистачало. Тож виконувалися здебільшого нескладні, але численні проєкти облаштування дворових туалетів (ретирад; франц. retiarde), хоча із неодмінною прив’язкою банальних вбиралень до міських каналізаційних мереж. У такий спосіб Владислав Городецький заявив про себе не тільки, як про будівничого, а й як про далекозорого підприємця, діловитого власника фірми. Пам’ятаєте, ретиради не пахнуть… До проєктування міської каналізації київський Гауді звертався ще і в 1900 рр., але, щоправда, вже як знаний фахівець широкого профілю.

Велич таланту визначають вуста партнерів. Почавши із малого, Владислав Городецький зажив справи безвідмовного професіонала, котрий будь-який проєкт реалізовує під замовника, робить якісно, а здає – вчасно. Тому за рік, у 1895-му, архітектору запропонували місце у складі Домобудівельного товариства, що володіло монополією на забудову найбільш ласого в Києві об’єкта – колишнього маєтку професора медицини Київського університету Ф.Ф. Мьорінга (1895-1896), що дістав назву Київський Париж і займав територію від Хрещатика до Банкової.

*   *   *

Взагалі, то була професійна риса молодого випускника Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, для якого не мало значення, що споруджувати – величезну садибу професора Ф.Ф. Мьорінга, розташовану між сучасними вулицями Хрещатик, Городецького, Лютеранською і Банковою, торговельний дім меблевої фірми Йосифа Кімаєра (1895-1898; вул. Миколаївська, 13; нині – Городецького), прибутковий будинок купця 1-ї гільдії Л.А. Бендерського (1897-1898; Караваєвська площа; нині – площа Льва Толстого, 1), конторський будинок страхового товариства “Росія” на Хрещатику, 15/4, де на першому поверсі згодом відкрилася популярна у киян кондитерська “Жорж”, павільйон для мисливського товариства, створений, до речі, безкоштовно, для самореклами, чи звичайний дворовий нужник покращеного типу.

Наступною великою роботою архітектора стало проєктування і будівництво у 1895-1896 рр. шести корпусів Південноросійського машинобудівного заводу в Києві, на вул. Жилянській, 107. Де це? Ото “Портер” паб знаєте? Ото там воно.

Дуже важливою для професійного і ділового іміджу архітектора В.В. Городецького стала участь у Всеросійській сільськогосподарській та промисловій виставці, яка у липні-жовтні 1897 р. відбулася в Києві, але стала грандіозною подією в житті всієї Імперії. Заздалегідь стало відомо, експозицію відвідають члени царської родини. Тож майбутні експоненти спеціально замовляли павільйони, де хотіли якнайліпше представити рекламовану продукцію. Кілька замовлень одержав і Владислав Городецький – від польського землевласника з роду Потоцьких гербу Пилява, цукрозаводчика, віце-президента Сільськогосподарського товариства у Києві, графа Юзефа Миколая Потоцького (1862-1922), від графа Костянтина Юзефа Потоцького (1846-1909) і Гірничого відділу. Виставку на схилах Черепанової гори відвідало понад мільйон осіб, павільйони, споруджені В.В. Городецьким, справили величезне враження. У газетних звітах про них писали окремо; було про що. Особливо захоплював публіку павільйон графа К.Потоцького, зведений у вигляді палацу з пишним декором. Зовсім в іншому стилі був збудований павільйон графа Ю.Потоцького – будівля нагадувала мініатюрний мисливський замок. А павільйон Гірничого відділу постав у подобі підземелля, що імітувало… справжню шахту.

*   *   *

Є споруди, які вшановують славою, є будинки, які обростають плітками. Але є такі кам’яниці, що проливаються золотим дощем і дарують статки і статус. Саме таким проєктом стала забудова величезної садиби професора медицини Київського університету Ф.Ф. Мьорінга. Порталу ProZorro ще не існувало, тендери гравці вищої ліги мали на увазі, бо бюджет пиляти дозволяли тільки своїм.

До робіт Домобудівне товариство чужинців навіть не допустило – знесення старих будівель, проєктування нових вулиць і майбутніх споруд еліт-класу на території колишньої садиби Мьорінга здійснювали чотири архітектори з німецьким корінням: голова Міського кредитного товариства, гласний Київської міської думи, а заразом – директор-розпорядник Домобудівельного товариства Г.П.Шлейфер (1855-1913), київський міський архітектор, будівничий Київського кредитового товариства, технік Приказу суцільної опіки Е.П.Брадтман (1856-1926), технік-будівничий М.В.Клуг (1870-1915) і… Владислав Городецький.

Про рентабельність проєктів опосередковано свідчить такий факт. Спроєктований Георгієм Шлейфером і Владиславом Городецьким у межах забудови садиби Мьорінга чотириповерховий готель “Континенталь” (1897; нині – Концертний зал Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського; вул. Архітектора Городецького, 1/3) став у Києві найдорожчим і фешенебельним проєктом.

Вчитайтесь у тодішній опис готелю, вміщений на шпальтах київської газети:

- За плануванням приміщень, зручностями і красою оздоблення наш “Континенталь” змагається з кращими готелями Європи... Усередині будівлі сто номерів, великий ресторанний зал, зимовий сад, розкішні кабінети, більярдні, загальний салон на два поверхи із чотирма читальнями, два електричні ліфти – пасажирський і вантажний, комори для зберігання багажу, сейфи для коштовностей, ванні кімнати і літній сад зі світловим фонтаном. Готель обладнано автономним паровим опаленням, вентиляцією, електричним освітленням. По всій будівлі проведена гаряча вода.

Вартість доби проживання в “Континенталі” сягала 15 рублів, що дорівнювало місячній платні чорнороба. У готелі зупинялися чимало знаменитостей: співаки Федір Шаляпін і Леонід Собінов, артисти Віра Коміссаржевська і Всеволод Мейєрхольд, поети Костянтин Бальмонт і Осип Мандельштам, кінозірка Макс Ліндер, шахіст Михайло Чигорін... На будівництві готелю “Континенталь” Владислав Городецький заробив таку купу грошей, що це дозволило ввійти акціонером, а згодом – стати співдиректором київського цементного заводу “Vor” (“Фор”, “Вперед”), що став до дії у 1900 р. на Куренівці.

*   *   *

Повірте, ніколи він не був одновимірним заробітчанином, котрий окрім власного зиску нічого в житті не бачить. Таланти марять проєктами, великі таланти при цьому ще й солідно заробляють. Коли виникли проблеми зі спорудженням Київського міського музею Товариства старовини і мистецтв, саме В.В. Городецький виявився тим будівничим, хто, не вагаючись, зумів на базі лише конкурсного ескізу архітектора-еклектика П.С. Бойцова (1849-1918) розробити артистичний проєкт музею, датований лютим 1898 р. Будинок музею розмістився на схилі Олександрівської вулиці (тепер – Михайла Грушевського, 6).

Не минуло й декади, як син унтер-офіцера 7-го уланського Ольвіопольського полку приїхав із села Шолудьки Подільської губернії до Києва, а за популярністю він уже перевершував більшість місцевих архітекторів. Самобутній талант і потужні зв’язки тестя, 1-ї гільдії купця Йосифа Марра привернули до Владислава Городецького увагу 2-ї гільдії купця Соломона Ароновича Когена (1830-1900), “тютюнового короля” України, а заразом голови київських караїмів – представників іудейської релігійної громади.

Ще 1874 р. С.А. Коген придбав чималу садибу в середмісті Києва, яка займала половину кварталу між Хрещатиком і Ново-Єлизаветинською вулицею (нині – Пушкінська). Коли тютюновий бізнес пішов, для двохтисячної караїмської громади міста Соломон Аронович придбав за 35 тис. рублів невелику земельну ділянку на вулиці Підвальній (нині – Ярославів Вал, 7), одну половину якої виділив під кенасу (караїмський молитовний дім), на будівництво пожертвував 80 тис. рублів, а другу половину відвів під прибутковий будинок – для потреб караїмської громади слід було подбати про джерело надходження свіжої копійки.

*   *   *

Отже, до справи залучили 37-річного будівничого. Караїмська кенаса, зведена в екзотичному мавританському стилі й урочисто освячена 1902 p., і досі залишається одним із найкрасивіших будинків міста. Храми кому завгодно ставити не доручають. А тут до В.В. Городецького припливли аж два масштабні проєкти.

Протягом десяти років тривало будівництво римо-католицького костьолу Святого Миколая (у народі – Миколаївський костел; Будинок органної та камерної музики; вул. Велика Васильківська, 75). Складними тут були ґрунти, сама конструкція споруди, шпилі, що мали здійнятися на 62 метри. В.В. Городецький переробив переможний у конкурсі з тридцяти робіт ескізний проєкт студента п’ятого курсу Інституту цивільних інженерів С.І. Воловського (1874-?), залишивши принципову схему й план, але значно збагативши зовнішній вигляд храму в неоготичному стилі.

Що цікаво, наприкінці ХІХ століття у Києві проживало понад 33 тисячі католиків латинського обряду. Тобто приблизно 13% тодішніх городян. Після православ’я, римо-католицьке віровчення було у місті другим за кількістю прибічників. Між тим, дістати схвальний дозвіл в обер-прокурора К.П. Побєдоносцева про будівництво костелу допомогло диво – із монаршим візитом Київ у 1895 р. відвідав імператор Микола ІІ. Тож нова кірха одразу отримала ім’я Святого… Миколая.

Будівництво Миколаївського костелу тривало від 8 серпня 1898 р. до 6 грудня 1909 р. і здійснювалося виключно коштом парафіян – 247500 рублів. Цікаво, що саме на цьому об’єкті “Будівельною фірмою Льва Гінзбурга”, 1-ї гільдії купця Льва Борисовича Гінзбурга (1868-1926) вперше застосовувалися набивні бетонні палі системи гірничого інженера та винахідника Антона Емільовича Страуса (1858-?). Згодом обидва професіонали стали постійними співавторами чудернацьких проєктів В.В. Городецького.

*   *   *

Навчившись збирати мед, бджола вирішила збудувати фортецю. За однією з міських легенд, “Будинок з химерами”, що на вулиці Банковій, 10 (навпроти Офісу президента України), де до революції мешкав архітектор Владислав Городецький, собою уособлює бездонне горе водної безодні. Будова наче схожа на дивне “підводне царство”: рептилії, риби, русалки, – розбавлені кумедними мешканцями суші: орли, слони, носороги. Те страхіття було створене згорьованим батьком на спомин про дочку-красуню, яка втопилась у Дніпрі. Допоміг зодчому увічнити пам’ять про дитину, начебто, німецький фабрикант Ріхтер, співвласник цементного заводу “Фор”. Чи це було правдою?

Дочка Хелена пережила батька, трагедія сталася в іншій родині: море, а не річка забрало життя доньки професора медицини Київського університету Ф.Ф. Мьорінга, в садибі якого, біля сучасного скверу Івана Франка, саме починалася забудова. Тим часом тато Хелени Городецької до нестями любив… Африку, сафарі, й звів цей будинок, чи то як подарунок, собі до 40-річчя. Чи то – як парі.

Діялося це так. Навесні 1901 р. в популярному ресторані при драматичному театрі “Соловцова” на традиційні посиденьки зібралася трійця знаменитих київських архітекторів – Владислав Владиславович Городецький, цивільний інженер, член-кореспондент Санкт-Петербурзького товариства архітекторів, очільник архітектурного відділу Російського технічного товариства О.В. Кобелєв (1860-1842) і реставратор, геодезист та інженер-будівельник В.М. Леонтович (1881-1968).

Невимушено, наче між іншим, пан Городецький поділився новиною, мовляв, днями і недорого придбав ділянку землі на крутому схилі по вул. Банковій, 10.

- Нащо? – щиро здивувався Олександр Васильович. – Будувати на схилі неможливо.

- Як це? – спалахнув жадний до творчих суперечок Владислав Владиславович і виклав сміливий план спорудження дохідного будинку. Слово за слово, за хвилин десять Городецький і Кобелєв побилися об заклад, а у свідки взяли спантеличеного Леонтовича.

*   *   *

Як особистість запальна, яскрава, різнобічна, В.В. Городецький азартом сяяв не тільки в царині архітектури та будівництва, а й у стрілецькому спорті та – особливо – у мисливстві. Відомо, що однією з його перших авторських робіт у Києві стали сажковий павільйон і… тир Київського відділу Імператорського товариства правильного, тобто за правилами, полювання, безкоштовно (!!!) спроєктовані Владиславом Городецьким та збудовані під авторським наглядом на пустирі біля Лук’янівського цвинтаря. Чому?

Таким було його хобі. Адже будівничий регулярно брав участь у міжнародних стрілецьких змаганнях, мав репутацію активіста Київського відділу Імператорського товариства розмноження мисливських і промислових тварин та правильного полювання. Значну частину мисливських трофеїв: опудала 179 екзотичних птахів і 25 тварин – за свого життя мисливець подарував музею Товариства, що діяв тоді на Хрещатику.

Аби ви уявили масштаби доволі коштовного хобі, наведу кілька фактів. Залишивши у Києві весь бізнес й архітектурне планування на керуючих справами, у 1911-1912 рр. Владислав Городецький полював собі в… Африці. Ту захопливу подорож у передгір’ях Кіліманджаро український мандрівник описав у книжці “У джунглях Африки. Щоденник мисливця”, оздобив власними малюнками та опублікував у 1914 р. у Польській друкарні в Києві накладом 50 примірників. Подорож виявилася обтяжливою. Із гігантським вантажем киянин потягом прибув до Неаполя, а звідти разом з двома друзями рушив до Кенії. Навіть важко уявити обсяги спорядження тієї експедиції: величезні армійські намети, зброя, запас куль, пороху, продовольства, коньяки, вина, шоколад, столове срібло, навіть гумові ванни... В Африці довелося трійці винайняти – ні багато, ні мало – 200 супроводжуючих вантажників.

*   *   *

Утім, повернімося до “Будинку з химерами”. Навесні 1901 р. його автор, замовник і власник В.В. Городецький почав зводити будівлю на дешевій через стрімкий крутосхил землі – 341 кв. сажень (1535 кв.м., або 15 соток). Немає злого, щоб на добре не вийшло: шмат землі в середмісті під будинок 1 лютого 1901 р. йому вдалося придбати за 15,5 тис. рублів. Для порівняння: 1 кг картоплі коштував 3 копійки, солі – 2, відро помідорів – 8. Демонструючи винахідливість, будували стрімко, застосовуючи передові технології та новітні матеріали – повністю із ще непоширеного бетону. Та й не треба плахти, бо і в запасці добре: не чувано, але сама будівля обійшлася замовнику в якихось 65 тис. рублів. Повна вартість майна за матеріальною оцінкою склала 148 тис. рублів. Описану нерухомість власник застрахував від вогню в Першому російському страховому товаристві на суму 175 тис. руб.

Оскільки за уявленнями того часу місце для спорудження вважалося непридатним, з інноваційними рішеннями допоміг гірський інженер та винахідник Антон Емільович Страус, з яким вони заприязнились на спорудженні Миколаївського костелу. Партнер спроєктував замовнику складний фундамент, 50 бетонних паль якого вбивались у землю на глибину п’ять метрів та задля додаткової безпеки будівлі ставилися ще й на бетонні “подушки”.

Своєю творчістю архітектор доводить: немає безвихідних ситуацій, є архітектурні шедеври. У даному випадку об’єктивна безвихідь змусила споруджувати будинок оригінального планування – фасадом на вулицю споруда дивиться трьома поверхами, а на подвір’я виходить – шістьма. Згадувані форс-мажори дозволили зробити будинок всефасадним, з вікнами на всі чотири боки, з вільним плануванням помешкань – по одному на поверх.

Коробку поставили швидко – в 1901 р., внутрішні роботи закінчили в 1903 р., тоді як квартирантів у шість електрифікованих квартир пустили в 1904 р. Житло було більш ніж пристойне, ексклюзивне. Кожна квартира мала вісім кімнат. В просторій квартирі №3 оселився сам власник дохідного будинку В.В. Городецький; загальна площа приватного помешкання родини архітектора складала 380 кв.м.

Деякі мистецтвознавці пишуть, мовляв, найбільшої оригінальності “Будинку з химерами” надало оздоблення фасадів та інтер’єрів скульптурами за кресленнями і шаблонами В.В. Городецького, виконаними італійським скульптором Еліо Сала (Elio Sala; 1864-1920), а також мальовничі панно вздовж сходів і в житлових кімнатах, створені його молодшим братом, міланським маляром-пейзажистом Еудженіо Сала (Eugenio Sala; 1866-1908).

У мешканців, котрі потрапляли в парадний вестибюль, лише попервах виникало враження, що спустилися вони на морське дно; за кілька тижнів народ до небаченої чудасії звик… Із року в рік тішило інше: пожителі прибуткового будинку на сніданок отримували свіже молоко від корови, яку утримували в корівнику, збудованому на подвір’ї… “Будинку з химерами”. А ще мешканцям надавалися – так би мовити, бонусом – персональний винний підвал, комора для дров, стайня, гараж для екіпажу і навіть… кімнатка для кучера.

Але… Завжди існує оте трикляте “але”. Величезні витрати, що проковтнуло африканське сафарі, поставили родину архітектора-мисливця в скрутне матеріальне становище. У липні 1912 р. Владислав Городецький вимушено заклав садибу Київському товариству взаємних кредитів. Вчасно зібрати і повернули в касу належну суму не вдалося. У 1913 р. через нездатність виплатити відсотки за кредитом товариство продало “Будинок з химерами” на аукціоні, де знамениту споруду придбав французький консульський агент Данило Балаховський, а вже за три роки власником нерухомості став 1-ї гільдії купець Самуїл Німець.

Після революції 1917 р. будинок націоналізували, всі квартири в ньому, рахуючи десятикімнатну – на четвертому поверсі й дев’ятикімнатну – на п’ятому, перетворили на комуналки. У 1920-х рр. тут містився штаб військово-трудової лісозаготовчої дружини, пізніше – ветеринарне управління Київського військового округу.

*   *   *

Варто відзначити, що гарна організація творчого процесу дозволяла працювати не тільки в Києві. Зокрема у Черкасах, по вулиці Смілянській, 33, В.В. Городецький побудував жіночу гімназію, чим започаткував та поширив у місті стиль модерн, церкву, низку різноманітних торговельних приміщень та виконав архітектурну частину пам'ятника Олександру II. Біля села Тулин на Житомирщині (1904) під його наглядом у готичному стилі виріс резиденційний палац присяжного повіреного при Київському окружному суді Олександра Івановича Добровольського. У Сімферополі архітектор збудував власний завод вуглекислоти і штучного льоду, а в Євпаторії – свою віллу.

У 1911 р. широко відзначалося 50-річчя скасування кріпосного права. На відзначення ювілею по всій Імперії споруджувалися пам’ятники Олександрові II. Ювілейний комітет звернувся до В.В. Городецького з проханням, аби метр взяв участь у розробці архітектурної частини проєкту. Пам’ятник самодержцю тиражували у великій кількості копій і розсилали по сільських управах та волостях Київської губернії... Без перебільшення можна стверджувати: так Городецький насправді вийшов у тираж, бо його роботи з’явились у кожному селі кожній волості.

Коли спалахнула I Світова війна, масштабне будівництво в Києві, як, зрештою, по всій Російській імперії, згорнулося. Громадське життя і нормальний побут перекреслили одна за одною дві революції, за якими закривавила громадянська війна. Влада в Києві мінялася 16 разів. За більшовиків у Місті на семи пагорбах нічого нового не споруджувалося – за винятком недолугих пам’ятників революційним вождям. Про будівництво будинків не йшлося взагалі.

Отож, бджола втратила не лише фортецю, а й сам мед – можливість працювати. Це змусило 57-річного В.В. Городецького разом із дружиною Корнелією Марр у 1920 р. залишити Київ, аби емігрувати до ще незалежної Польщі, де все почати з нуля.

*   *   *

Перші три роки у Варшаві метр працював архітектором у Міністерстві громадських робіт (Ministerstwo Robót Publicznych). Зокрема, він виконав проєкт балтійського курорту в Хелю, наглядав за реставрацією старовинного палацу Вишневецьких у Вишнівці (нині – смт Збаразького району Тернопільської області). Досягши пенсійного віку, у 1923 р. будівничий із полегшенням вийшов у відставку, але скрута змусила знову відкрити власне архітектурне бюро. Цього разу не покотило…

Слід було шукати інший вихід. Такий знайшовся, коли у 1924 р. американська фірма “Неnry Ulen & Co” надала Польщі інвестиції, стимулюючи розбудову зруйнованих війною міст, а в 1925 р. запропонувала архітектору посаду очільника свого архітектурного бюро. За проєктами зукраїнізованого поляка у 1927-1928 рр. було споруджено торгові ряди (критий ринок) та водогінну башту в Пьотркові-Трибунальському, м’ясокомбінат у Любліні, електростанцію, лазню у Згєжу (Zgierz), казино в Отвоцьку та критий басейн в ЗГєжу.

Співробітництво з компанією “Генрі Улен і К°” виявилося настільки вдалим, що у 1928 р. янкі підвищили В.В. Городецького до головного архітектора Синдикату, відповідального за реалізацію новітніх проєктів. Йшлося про спорудження, розбудову і модернізацію… перських залізниць. За його проєктами, виконаними у 1928-1929 рр., у Тегерані було зведено сучасний залізничний вокзал, що обернулося для колишнього киянина популярністю в азіатській країні.

Існує припущення, що вхідна брама на теренах Тегеранського університету й один із шахських палаців у столичному Саадабаді також належать авторству В.В. Городецького. Про іншу творчу активність архітектора в Ірані існує чимало суперечливої та документально не підтвердженої інформації – буцімто в Тегерані Владислав Городецький спорудив палац для правителя країни, планував нові міста, спроєктував готель, збудував театр тощо.

Правда така, що згадуваний палац “Шамс”, який входить в архітектурний комплекс Са’ад-Абад у Тегерані, збудований на замовлення шаха Резі Пехлеві (чи то у 1925-1929 рр., чи то 1936-1940 рр.), хоча й разюче схожий на будівлю… лазні в Згєжу, поставленої за проєктом польського архітектора у 1926-1927 рр.

Утім, документальних підтверджень щодо авторства палацу “Шамс” катма.

*   *   *

Помирати йому, ой, як не хотілося… Але знову бджола із медом кружляла довкола чужої фортеці. На цьому світі Владислав Городецький залишав купу проєктів: недобудовані палац шаха Ірану, готель, театр. А ще йому, як затятому мисливцеві, кортіло ще раз здійснити експедицію до Мазендерану – південного узбережжя Каспійського моря. Бажалося повсякчас вгамовувати несамовиту допитливість. Хотілося простих життєвих радощів, зокрема – духмяного іранського меду, адже із перської “Мазендеран” перекладається, як “фортеця, де живуть бджоли”.

Олександр Рудяченко. Київ