Новий рік 160, 100, 50, 10 років тому: як жилося, про що думалося і мріялося

Уже давно, зустрічаючи Новий рік, люди сподіваються на краще. Так було завжди, відколи з’явилася ця традиція. 2020 рік був важкий, говорити про це – стало уже «загальним місцем», але чи важчим він був за минулі «старі-нові» періоди в 365-366 днів – роки кровопролитних воєн, геноцидів, тоталітарних звірств, нищівних природних лих та епідемій? Новий рік святкували всі: герої й негідники, жертви й кати, монарші особи й пересічні громадяни та піддані. В окопах і тісних тюремних камерах, у військових госпіталях, на засланні, в палацах і президентських резиденціях… У ці передноворічні дні, погортаємо сторінки щоденників і почитаємо листи здебільшого відомих людей: як їм велося, що непокоїло й про що вони мріяли, проводжаючи рік старий і зустрічаючи рік новий?

Тарас Шевченко: нудьга в Нижньому Новгороді в рік остаточної волі

1858 рік. 1 січня. Нижній Новгород. Запис у «Щоденнику» Тараса Григоровича Шевченка: «По-дружньому весело зустрів Новий рік у сімействі М.О. Брилкіна. Хоч як весело зустріли ми Новий рік, але коли я прийшов додому, мені стало нудно. Трохи понудившись, я подався до чарівливої родини мадам Гільде, але нудьга знайшла мене й там. Із храму Пріапа пішов я до утрені; ще гірше – дячки з похмілля так верещали, що я затулив вуха й пішов геть із церкви». На ту пору 44-річний Шевченко нещодавно звільнився з неволі, тимчасово мешкав у Нижньому Новгороді, очікуючи дозволу повернутися в Санкт-Петербург. Шевченко був людиною товариською, душею компанії. Як згадував сучасник, «Він впливав на всіх чарівливо, і всі його любили». Коли було нудно або дуже сумно, бувало, що йшов розважитися у відповідний заклад... Однак, як бачимо з цих новорічних нотаток, «жриці кохання» не рятували від спліну… Свята під назвою Новий рік, Тарас Григорович, як бачимо, не надто любив, але обожнював Різдво: «Свято всім святам і найбільша урочистість!..» (запис у «Щоденнику», 1857). Навесні 1858 року поет отримає остаточну волю і дозвіл жити в столицях. Це буде тріумфальне повернення. На жаль, не надовго…

Леся Українка: «…не дуже я вірю в силу новорічних бажань»

Кінець 1909 року. Лесі Українці 38. Позаду геніальна «Кассандра», «В катакомбах», попереду – «Лісова пісня» і «Бояриня». Леся пише з Гелуану (Єгипет), де вона перебувала на лікуванні, до матері, Олени Пчілки: «Люба мамочко! З Новим роком! Тут уже один Новий рік зустріли – нового стилю, – а поки лист мій дійде, то й скрізь уже буде новий рік. Але, властиве, так мало від того змінюється… і, живучи життям новітнього номада, краще справді одвикати від тих традицій … Справді, чому я так байдужа до всяких свят тоді, коли вони могли б дати якусь радість, і чому я все святкую їх тугою?..»

Леся Українка не любила святкування й вітання, про що неодноразово зауважувала в листах до рідних, друзів і знайомих. Наприклад, у листі до Івана Франка від 13-14 січня 1903 року вона писала: «Слова «з Новим роком» по якійсь давній, привичній асоціації ідей наводять на мене смуток… Тому я прошу у Вас дозволу не казати їх тепер Вам, – не тим, що я не хочу Вас поздоровити, а тим, що не дається мені той стиль та й… не дуже я вірю в силу новорічних бажань.»

Райнер Марія Рільке: новий рік з думками про спокій у зорях

1913 рік. Райнер Марія Рільке – один із найталановитіших поетів тієї доби, улюбленець аристократок, в останні дні 1913 року почувався кепсько. Він пише: «Не бачу жодної людини. Спочатку були морози, була ожеледиця, тепер дощ, все тече – це тут називається зимою, нескінченно то одне, то інше. Доволі з мене Парижа, над ним тяжіє якесь прокляття». І потім: «Ось суть моїх побажань на 1914 рік, на 1915, 1916, 1917 і т.д.». Ця суть полягала в цілковитому спокою з рідною, як сестра, людиною… До однієї з таких «сестер» він напише: «Мені б зараз хотілося бути наче без обличчя, наче згорнутий їжачок, що розгортається лише ввечері в міській канаві, вибирається з неї обережно й упирається мордочкою в зорі…»

Хо Ші Мін: кому в «Карлтоні» шампанське пити, а кому й працювати

1914 рік. Перший день нового року 24-річний в’єтнамець Нгуєн Ай Куок зустрів в одному з найбільш престижних готелів Лондона «Карлтон». Тут любили вечеряти Девід Ллойд Джордж і Вінстон Черчілль. Утім, Нгуєн був лише помічником кухаря, а просто кажучи, хлопчиком на побігеньках, та й до європейського нового року йому було мало діла. Нгуєн з дитинства мріяв подивитися світ. Підрісши, нелегально проник на корабель і відтоді розпочалася його 30-річна одіссея. Юнак мав неабиякий хист до кулінарії, був моторним, розумним, неймовірно швидко вчився… Велика Британія, Франція, США, де він тільки не був і чого лишень не бачив! У 1919 році, під час конференції в Версалі, на якій вершилася доля повоєнної Європи, він попросить про зустріч із американським президентом Вудро Вільсоном, маючи намір вручити йому документ із вимогою для в’єтнамців права на самовизначення, заборони примусової праці, рівності перед законом в’єтнамців і французів. Звісно, до Вільсона його не допустили, французи назвали документ бомбою, а нахабного в’єтнамця – терористом. Сорок років потому світ вже знав його, як Хо Ші Міна. Він очолить боротьбу в’єтнамців спочатку проти французів, а потім протистоятиме військовій моці США. А кухарем Нгуєн Ай Коук був з 1911 по 1928 рік. По всьому світу нині розкидані меморіальні дошки, що свідчать про це. А «Карлтон», у якому вишукане товариство підіймало келихи «за мирний новий» 1914-й, був зруйнований німецькою бомбою під час Другої світової війни.

Гітлер: єфрейтор на роздоріжжі, але точка неповернення наближається

1918. Наприкінці грудня 1918-го єфрейтор Адольф Гітлер, ледве відновившись після британської газової атаки, повернувся в свій полк у Мюнхені. Новий рік він зустріне в колі однополчан, які так само болісно переживатимуть поразку Німеччини в Світовій війні. Спустошені й злі, вони питимуть, приправляючи тости агресивною риторикою на адресу євреїв і соціалістів. Майбутнє уособлення світового зла на ймення Гітлер ще вагатиметься, ким йому бути: політиком чи архітектором…

Утім, не тільки німецькі солдати були приголомшені наслідками війни. Уродженець Німеччини відомий сіоніст, один із засновників Тель-Авіва Артур Руппін записав наприкінці 1918 року в щоденнику: «Ніколи ще за всю світову історію держава не зіштовхувалася з такими катастрофічними умовами миру і не визнавала цілковитої поразки, коли ворог не тільки не ступав на його землю, але й навпаки, його армія перебувала в глибині ворожої території. Проста людина з вулиці не могла осягнути цього й почувалася цілком спантеличеною».

Томаш Масарик – перший президент Чехословаччини, новий, 1919 рік вперше зустрічатиме в Празькому Граді, резиденцієї чеського уряду і символом незалежності аж до березня 1939 року, коли там переночує Гітлер, святкуючи захоплення зрадженої союзниками країни…

Корній Чуковський: і все ж подяка переважає нарікання

1923. Російський письменник, перекладач, літературний критик Корній Чуковський, одесит, до речі, записує в «Щоденнику»: «Ось і Новий рік!.. Прокинувся зненацька, побіг подивився на годинник; бачу: 12 рівно. За хвилину після того, як я встав, загуркотіла гармата, задзвонили в церкві. Новий рік… 1922 рік був жахливий для мене, рік банкрутств, провалів, принижень, образ і хвороб. Я відчував, що черствію, перестаю вірити в життя і що єдиний мій порятунок – праця. І як я працював! Чого лишень я не робив! Із відчаєм, майже зі сльозами писав «Мойдодыра». Побитий – писав «Тараканище»… переклав «Королів і капусту»… Всюди кігті, зуби, клики, роги! І все-таки я чомусь люблю 1922 рік. Я неймовірно прив’язався в цьому році до Мурки, мене не так мучило безсоння, я почав працювати з більшою легкістю – спасибі старому року!..»

На ту пору Корній Чуковський вже був відомим письменником, займався перекладацькою справою; його втіхою і наснагою була чимала родина. Муркою він називав найменшу трирічну доньку Марію.

Остап Вишня: українські жарти в зоні вічної мерзлоти

1935. «Жить стало лучше, товарищи. Жить стало веселее», – заявив Сталін, виступаючи в листопаді 1935 року на першій Всесоюзній нараді робітників і робітниць – стахановців. Натомість 31 грудня український гуморист Остап Вишня (Павло Губенко) пише до дружини, Варвари Маслюченко, з рудника Чиб’ю на Печорі: «Здрастуй, люба моя, моя хороша, радість і надія моя! З Новим роком тебе, Муру, Вячка і всіх, хто тебе оточує, твоїх друзів, – а коли вони твої друзі, то й мої вони друзі. Сьогодні кінчається 1935-й! Який же він був лютий! Скільки мук, страждань, зневіри пережито за цей 1935 рік! Скільки горя! Розтрощені всі надії, сподівання. Розлучив цей клятий рік тебе зо мною, розкидав нас на Далекій Півночі. Може, новий рік буде милосердніший? Може, він принесе хоч крихітку того, що щастям зветься?!.. Я тут бєдной уже. Харчишки всі вже викакано. Частину (я тобі писав чи ні?) вкрадено. Обікрали урочки. Рис украло, картопляну муку вкрало… сало вкрало…»

Наступного дня, 1 січня вже нового, 1936 року: «От і новий рік. Високосний! Що він нам принесе? Поки що мені він приніс «тупуюбольподложечкой и отсутствиестула». Подарунок, як бачиш, не дуже. А яка велика сила традиції! Ми все ж таки встали і привітали один одного з Новим роком. А Нюра (сестра милосердна) додала: «З новим щастям!» Яка іронія!.. Так пиши ж, Варюшенько. Не забувай мене…»

46-річний Остап Вишня дивом уник розстрілу: в конвоїра стався приступ апендициту, і два приречені до смерті в’язні тягли вояка (і його зброю) на собі до табору. Нині на місці колишнього табору Чиб’ю лежить місто Ухта. Час від часу містяни знаходять безіменні поховання розстріляних у 30-х роках політв’язнів. А насправді Новим для Остапа Вишні виявився лише 1943 рік – тоді його звільнили й він повернувся до своїх рідних.

Джордж Орвелл: стриманий британський новий рік у Марокко

1939. 1 січня. Запис у щоденнику знаменитого письменника Джорджа Орвелла: «Три яйця. Голуб-самець, який спочатку сумував через те, що його посадили в клітку і що в нього щось із крилами, збадьорився і навіть намагається літати. Голубка… ходить навколо, киваючи головою. Ще один мертвий віслюк, собаки виїдають його нутрощі. Це вже третій, якого я бачу. Ймовірно, їх ніколи не закопують… Красолі прихопив мороз, і більшість їх загинула. Те ж із кабачками і баклажанами: листя їхнє зів’яло. Ясно й тихо, не надто холодно, приємне сонце, вітру немає. Айлін бачила ще чотирьох лелек. Апельсини та ін. і навіть квіти лимонів анітрохи не постраждали від приморозків». І жодних повідомлень про те, як святкували Новий рік, що бажали одне одному. Це – так званий «Марокканський щоденник» Орвелла. Майбутній автор головної антиутопії ХХ століття «1984» перебував у Марокко, куди приїхав разом із дружиною, щоб трохи підлікуватися. В 1937 році Орвелл брав участь у громадянській війні в Іспанії, переховувався в Барселоні й ледве вибрався звідти живим (за ним стежили співробітники НКВС). «Після того, що коїлося в Іспанії в 1936-1939 роках, про слово порядність у міжнародній політиці можна забути мабуть назавжди», – вельми далекоглядно зауважив Орвелл.

Ернст Юнгер: німецька філософія посеред пекла війни

1942 рік. 31 грудня. Кутаїс (Краснодарський край). Німецький офіцер і письменник Ернст Юнгер записує в щоденнику: «Я знову побачив, що чиста радість свята стала неможливою в ці роки. Генерал Мюллер розповідав про жахливі ганебні акції безпеки після взяття Києва. Знову згадується тунель з отруйним газом, куди завозили поїзди з євреями. Це чутки, і я записую їх у якості таких, але напевно масові вбивства у величезних кількостях можливі… Відраза охоплює мене тоді перед мундирами, погонами, орденами, зброєю, чий блиск я так любив… Я вийшов на вулицю, де миготіли зірки й зірницями спалахували постріли. Одвічні картини: Велика Ведмедиця, Оріон, Вега, Плеяди, туманність Чумацького Шляху, – що таке люди і наш земний шлях перед цим сяянням? Що всі наші скороминущі муки?»

Юнгер прожив 102 роки й помер у 1996-му. Так само як і Лені Ріфеншталь (вона прожила 101 рік), мав неоднозначну репутацію.

Андрій Німенко: найзаповітніше новорічне бажання солдата-мінометника

1944. 1 січня. Кіровоградська наступальна операція. Район Знам’янки. Запис у фронтовому щоденнику українського солдата-мінометника, а в майбутньому видатного скульптора та поета Андрія Німенка: «Усю новорічну ніч – форсований марш… Слизька, немов намилена, дорога втікала з-під ніг. Від утоми, натруджені тривалим маршем, ноги аж гули… Ех, відпочити, хоча б крапелиночку. Поки йдеш, ще нічого, а як зупинишся, падаєш тут же, на дорозі, й засинаєш. А коли ракета – знак відбою, – здіймається вгору, підхоплюєшся, відриваючи примерзлі до снігу поли шинелі… Новий 1944 рік зустрічаємо за Новою Прагою. У степу, на снігу…»

За декілька днів: «Чистий сніг, що випав напередодні, став червоним. Розверзені німецькі укриття, доти ще з новорічними штучними ялинками… Тепло зодягнений німець у касці, в окулярах лежав навзнак у траншеї, як лялька, скельця виблискували… Пройшли з півкілометра. Бачу, як наші танки почали душити «фріців». Ух, як бридко. Огидно дивитися, коли в траках гусениць вгрузає м’ясо (потім бачив, як на зупинках його виковирювали вилами танкісти)…

…Я вже бачив, що на війні смерть звична і ховають швидко, поминають рідко. Ні часу, ні душі не залишається для переживання й суму».

Олександр Довженко: московський бранець із думою про Україну

1946. 31 грудня, вечір. Москва. Щоденник Олександра Довженка: «Кончається день і рік. Темніє. Сижу похилий, втомлений, притягшись з невеселої, недоброї роботи, і замість радості одпочинку, новорічного святого спокою і душевного миру, хочеться мені плакать. Живу я в невеселому позбавленому миру домі у злі серед брутального і невеселого народу. Хочеться плакати мені, хочеться бігти кудись, щось кликати, когось доганяти. Ніт, не побіжу. Вже мені не бігать. Вже мертвий і забутий я, уже мене немає на Вкраїні. Україно, рідна моя нещаслива земле. Що мені і осталося на світі? Тільки плач... Та спогади про тебе і прокляття твоїм ворогам. Що принесе мені новий наступний рік? Байдуже. Пошли ж боже тобі щастя, рідна, дорога, незабутня вдова, батьківщино моя… Щасти тобі, земле рідна, матінко моя».

Довженко перебував у Москві, так би мовити, під наглядом. Сталін, прочитавши у 1943 році уривки з кіноповісті «Україна в огні», заборонив подальший друк і зйомку. Довженко від того дуже страждав. Жити йому залишалося 10 років, але нічого вартісного він, по суті вже не створить…

Без Сталіна: Коли «відлига» в розпалі

1958. 31 грудня. Москва. П’ятий рік без Сталіна, триває хрущовська «відлига»… Урочистий і неймовірно помпезний концерт в Георгіївській залі Кремля. Ведучі – тодішні зірки – Руфіна Ніфонтова і Михайло Козаков. Останній згадував, як йому, попри феноменальну пам’ять, «з величезними труднощами ледве вдалося запам’ятати рядки Роберта Рождественського, якими відкривалося свято: «С Новым годом, страна! С новым счастьем, страна! С новым хлебом, страна! С запасами тысячетонными!..» Столи ломилися, тости слідували за тостами, промовці наче змагалися один із одним у пафосі, ейфорія була неймовірна. 1 січня 1959 року владу на Кубі захопить Фідель Кастро, і це теж буде своєрідним «новорічним подарунком» радянським очільникам, які запишуть собі очко в «холодній війні» з Заходом.

Олександр Шмеман: Життя вже не біжить, а тікає…

1979. Нью-Йорк. Запис у щоденнику російського священника протопресвітера Олександра Шмемана: «Останній день року, який промчався, здається, ще швидше, аніж попередні. Святковий натовп повсюди… А в світі все те ж: іранське безумство, радянські війська в Афганістані, розгубленість тут, в Америці… Сонячні, порівняно теплі дні. Ще один рік! Життя вже не біжить, а тікає… Наступного дня, 1 січня 1980 року: «Нічна обідня… А вранці те саме дивне відчуття, яке охоплює у святкові дні. Відчуття порожнечі…»

Олександр Шмеман – відомий богослов, проповідник. Більшу частину життя мешкав у США. Упродовж тривалого часу вів цикл релігійних передач на радіо «Свобода».

Михайло Горбачов: утопічні мрії напередодні падіння імперії

1989 рік. Новорічне привітання до народу першого й останнього президента СРСР Михайла Горбачова: «…теперь мы яснее представляем себе цель… Эта цель – гуманный, демократический социализм, общество свободы и социальной справедливости…».

«Гуманного соціалізму» не вийшло, гігантська імперія тріщала по всіх швах і скоро впала.

Оксана Забужко: експресивне вітання за океан на зламі століть

2000 рік. Українська письменниця Оксана Забужко пише в листі до відомого українсько-американського мовознавця Юрія Шевельова: «Юрію Володимировичу, дорогий мій! От воно, хвалити Бога, й кінчається, наше веселеньке ХХ-тестоліттячко – і кого, як не Вас, що прожили (і витримали!) його, вважати, всеньке, з усіма його красотами (як це Вам вдалося – то вже таки справа майбутніх досліджень, і вже, нівроку, не польових, а лабораторних!), належиться насамперед із цим вітати?! (Нинішній український кошмарчик із «tape-gate»-ом – по-моєму, дуже достойна нота для фіналу столітньої «симфонії жаху», котра, в світлі такої стрункої композиційної логіки, аж ніяк не здається какофонічною – хіба що атональною, ну, так воно й не диво…) І так ото советский… тьху, sorry, український народ «с уверенностью смотрит в будуще»…».

Україну на зламі століть лихоманило від «касетного скандалу», в Росії тривала російсько-чеченська війна, в травні відбулась інавгурація нового президента РФ Путіна, в Нідерландах не тільки легалізували проституцію, але й уперше в світі – узаконили одностатеві шлюби.

Семен Глузман: ясні думки однієї не надто веселої новорічної ночі

2014. 31 грудня. Напередодні 2015-го, український дисидент Семен Глузман пише: «Ми ремствуємо. Ми хочемо золотого тільця. Наприкінці кожного календарного року ми бажаємо собі змін не краще. Ліпшої праці, ліпшої зарплатні. Ми, дорослі, затято мріємо, щоби якийсь черговий Дід Мороз (президент, прем’єр-міністр тощо) приніс нам чарівний дар щасливого життя… Наче філіжанку кави. Втім, усі наші діди-морози готують каву виключно для себе… Не буде нам щастя. А буде праця. В першу чергу – зовсім не фізична праця мислити. Тверезо мислити. Вчитися бути громадянами…»

Світлана Шевцова, Київ