Вишити, щоб вижити. Як медсестра з військового шпиталю відновлює давню українську вибійку

Василині Плебанович – 25. За плечима служба операційною медсестрою у 66 мобільному шпиталі (розташований у Покровську на Донеччині), багато переживань за кожного пораненого і біль за тим, кого не змогли врятувати. У шпиталі дівчина познайомилася з майбутнім чоловіком. Їхній доньці Діані вже три. Коли Василина пішла у декретну відпустку, каже, зо два роки не хотіла нікого бачити і ні з ким говорити. Їй важко було призвичаїтися до мирного життя. Допомогла вибійка. Жінка почала відновлювати давню техніку й нині робить сорочки з орнаментами, кожен із яких, каже, здатен не просто оберігати того, хто його носить, а здійснити мрію власника чи власниці. Про те, як рукоділля стало не просто захопленням, а реабілітацією, про війну, яка не відпускає, – у новому матеріалі спецпроєкту «Укрінформу» до 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки.

«МЕНІ ТИЖДЕНЬ ПАХЛА КРОВ ЗАГИБЛОГО»

«Я була на Майдані, потім допомагала армії як волонтерка, але бачила, які хлопці повертаються з передової, розуміла, що маю бути там, маю бути корисна, адже я медик за фахом. Я шукала частину з літа 2015-го, мені було 18. Мене ніхто не хотів брати, бо дуже молода, бо дівчина, хоч і мала гарну фізичну підготовку, не хотіла сидіти в тилу, рвалася на фронт. Зрештою на початку січня 2019 мені дали відношення, і 1 квітня почалася моя служба», – розповідає Василина.

Дівчина зі Львова була операційною медсестрою у мобільному шпиталі в Покровську. Служба давалася складно. Багато поранених, майже без сну.

«Я дуже близько до серця сприймала біль хлопців, пропускала все через себе. Мені навіть інші медики зауваження робили: «А ти його знаєш? Це що, твій брат?» А я не могла змиритися, адже поранений воїн – це чиєсь поламане життя, можливо, розбита доля».

Одного спекотного дня літа 2016-го вони поїхали на виклик у Курахове. Тоді були потужні бої поблизу Мар’їнки. Було кілька поранених, їх уже оперували. Один помер на операційному столі. Другий теж.

«Третього ми оперували 12 годин, але він теж помер. Ми дуже боролися. Так хотіли, щоб він жив! Додаткову кров викликали. Робили, що могли. Але в нього були множинні поранення внутрішніх органів: легенів, шлунка, печінки. І я в роботі навіть не помітила, як мене залила його кров із простирадла. Коли я приїхала назад у Покровськ, пішла в душ, почала митися – і не могла відмитися. Мені, мабуть, іще тиждень пахла його кров. Я не могла відмитися від неї. Я дуже хотіла, щоб він жив!» – із тремтінням у голосі згадує Василина.

Тоді ж вона бачилася з Сабіною Галицькою – медиком 10 окремої гірсько-штурмової бригади, вбитої російськими окупантами 20 лютого 2018 року. Вони познайомилися ще в «Десні» під час вишколу.

«Вона дуже хотіла зі мною поговорити. Я казала: «Пізніше поп’ємо чаю, поговоримо». Бо ж не бачилися давно! А потім ми повезли ще одного пораненого у шпиталь. Ми так і не поговорили, навіть номерами телефонів не обмінялися», – говорить Василина.

Вона дізналась, що Сабіна загинула, коли була вагітна. Святкували з чоловіком першу річницю одруження. Він прочитав в інтернеті новину і не знав, як сказати дружині.

«Показав мені її фото. Мені аж стало зле. Я не могла повірити, що так сталося! Дуже-дуже шкода», – сумно говорить Василина.

ПОВЕРНУТИСЯ З ВІЙНИ

Із майбутнім чоловіком дівчина познайомилася теж у шпиталі. Бійця батальйону «Донбас» привезли 23 серпня 2016 року з уламковим пораненням ноги. Осколок, який повністю пробив стегно, витягли.

«Він був просто на міліметр від артерії. Видно, як артерія пульсує, й уламок пульсує біля неї. Це було диво, що його довезли, що він у дорозі не перерізав артерію, бо дороги погані. І це якось так запам’яталося. Ми його зашили, я зробила перев’язку. І він попросив осколок. Я перед цим усім віддавала. А тут буквально за кілька днів до того, як його привезли, вийшов наказ, щоб усі уламки описували і не віддавали, цей уламок потім мав підтвердити поранення. Я пообіцяла віддати пізніше. У нього не було ні телефону, щоб номер записати, нічого. Як був на позиціях, так і привезли. Навіть паспорта не було. Його з-під обстрілу вивозили», – розповідає медик.

Згадала вона про обіцянку за кілька тижнів. Знайшла на Фейсбуці хлопця, кинула йому фото уламка. Почали спілкуватися. Він довго лікувався, адже осколок перебив нерв. І досі, каже Василина, нога погано працює. Згодом його комісували.

Дівчина їздила додому і провідала його у львівському шпиталі.

«Ми почали спілкуватися, і якось воно все зав’язалося. Мабуть, доля. Бо я була категорично проти того, щоб мати стосунки з пацієнтами чи колегами. Та й їхала на Донбас служити, а не хлопця шукати. 21 лютого 2017 року ми побралися. 1 березня 2018-го народилася Діана. Звільнилась зі служби я торік. Спершу навіть продовжила контракт. Але потім подумала: ну як із дитиною жити там? Для мене важко сприйняти, що діти живуть на війні. Їх треба звідти забирати! Держава має допомагати родинам виїхати. Діти не повинні жити на війні! Це дуже страшно», – говорить жінка.

Коли ще служила, каже, хотіла всім розповісти, що війна й досі триває.

«Коли повернулася, припинила зовсім про це говорити. Я не хотіла говорити, ні з ким спілкуватися. Це, мабуть, була депресія. Навіть із посестрами, з медиками, з якими там була, із бійцями не хотіла бачитися. Я замкнулася в собі. Мені телефонували, а я просто не брала слухавку. Згадувала поранених, загиблих, мені снилася війна. Так тривало два роки. Тільки торік я налаштувала себе, що потрібно щось робити. Сказала собі, що треба чимось займатися, інакше все буде марно, що ми зробили – наша жертва, та ціна, яку ми заплатили», – говорить Василина.

Вона також важко переносила результати президентських виборів, «втому» людей від війни.

«Навіть не хочеться зайвий раз показувати посвідчення учасника бойових дій. Питають: «А що це за посвідчення?» Намагаюся не завжди його з собою брати. Неприємно, коли на тебе дивляться косо. Пам’ятаю, як їхала вперше у Львові з мамою за посвідченням. А водій: «Купила! Що ти робила на війні, що посвідчення отримала? Ти ж жінка. Чому туди поїхала?» А ще було, як я вагітна, ми їхали з чоловіком, він спирається на паличку. Водій теж питає: «А чому це за посвідченнями? Зрозуміло, як ти його заробила», – і так подивився на мій живіт. Чоловік його мало не побив», – розповідає жінка.

Щоб відволіктися від важких думок про війну, політику, півтора року тому вона почала займатися вибійками. Хоча ніколи досі такого не робила.

СОРОЧКА ДЛЯ ЛЮБОВІ, ШЛЮБУ, ДІТЕЙ

«Я почала цікавитися, що було до вишивки, про яку ми всі знаємо, звідки вона пішла. І тут я знаходжу інформацію про те, що першими були вибійка і мальованка – як писанка. Розписували одяг. Люди варили фарбу з рослинних компонентів, найчастіше на лляній олії, бувало, на маковій. І це було ще в ХІ столітті, в якийсь момент вони з вишивкою існували паралельно. Але вишивка – це дуже важка робота, яка потребує багато часу і зусиль. Тому популярною була вибійка. Були навіть спеціальні вибійники, які приходили й оздоблювали людям одяг», – розповідає Василина.

За її словами, найчастіше вишивали сорочки. Спідниці, запаски, навіть плащі знаті були оздоблені вибійкою. Хоча знайти відомості було складно, адже техніка не те, щоб втрачена, але рідкісна.

«Я вигадала класну іграшку – лелеку. Шила їх багато, дарувала друзям. І чоловік бачить, що в мене важкий період, купив машинку. А мені так захотілося пошити блузку! Почала робити, воно в мене виходить, друзям дарувала. І воно стало для мене реабілітацією. Ти не думаєш про погане, просто часу на це бракує», – з усмішкою каже жінка.

У її родині – всі різьбярі. Навіть храм оздоблювали. Тож для Василини було нескладно намалювати візерунок і вирізати його на дереві. Найчастіше – на липі. Скажімо, осика розколюється, малюнок псується. Липа легка для різьблення і найдовговічніша.

«Геть дрібнесенькі візерунки поки не роблю, бо руку ще не набила, – говорить ветеранка. – Кожен малюнок має свій сенс. Кожна сорочка – оберіг. Я в кожну вибійку вкладаю любов до України. Я творю частинку України. Є символи, які вибиваються тільки в певний час. Наприклад, лелек можна вибивати тільки після Стрітення й до осені, коли вони відлітають. Якщо вибивати взимку, вони можуть принести негатив. Лелека – найсильніший символ здоров’я. Якщо зобразити правильно, він приноситиме здоров’я, позитивну енергетику. Я розповідаю людині значення кожного візерунка. Є малюнки, які використовуються тільки поздовж, є ті, які тільки впоперек. Я намагаюся поговорити з людиною перед тим, як братися до діла, розпитую, що вона хоче. Може, більше заробляти чи їй не щастить у стосунках. Є спеціальна вибійка, аби знайти пару, є, аби вийти заміж, народити дитину, якщо довго не виходить завагітніти. Важливі й кольори. Чорний – це не завжди журба, це ще й багатство, бо родючі землі».

На виготовлення однієї сорочки йде майже три тижні. Василина каже, працює тільки в гарному настрої, аби сорочка дійсно була оберегом.

Після фарбування вона ще сушить сорочку щонайменше тиждень. Потім пере, аби змити зайву фарбу. Радить прати річ вручну. Але й машинне прання малюнку не зашкодить.

Вона поки більше дарує сорочки, аніж продає. Планує ближче до літа робити акцент на футболках. Не виключає, що надалі й вишиватиме сорочки.

«Мені хочеться, щоб люди знали більше про наш традиційний одяг, як та ж вибійка. І я розумію, що знайшла ту справу, якою б хотіла займатися. І яка стала для мене справжньою реабілітацією», – говорить Плебанович.

Анастасія Федченко
Фото – з архіву Василини Плебанович

Читайте також із теми цього спецпроєкту:
1). Вишити, щоб вижити
2). Вишити, щоб вижити: переселенці відроджують подільську вишивку