Вероніка Черняхівська. На холодному небі блимають зорі

Визнана вродливиця, випещена розумниця, гостра на язик дотепниця, а разом із тим егоїстична й полохлива одиначка – вона обожнювала світські прийоми з танцями, морочила юнакам голови і залюбки крутила романи. Тим часом інтелігентна родина та славетний родовід кликали її до праці на користь українського народу. Ні, ця панночка не була твердою як криця, не була мужньою та незламною революціонеркою. Насправді нічого українська поетка та перекладачка Вероніка Черняхівська не поклала на вівтар національної ідеї. Не встигла? Ні.

То була не її війна: ні коли повалили царат, ні коли проголосили УНР, Директорію, Гетьманат, ні коли в Україну надовго улізли більшовики. Однаковою мірою захоплюючись драматургією Лесі Українки й поезією Рабіндраната Тагора, закохана у Фрідеріка Шопена і Петра Чайковського, у 1918 р. вона плекала надію у якийсь чарівний спосіб пережити лихоліття, а головне – зберегли в собі людяність і красу. Бо саме в людині вона бачила Вічність:

- Люди здатні робити великі відкриття, розум їх може дивувати, захоплювати, але мине два-три століття і на вчення їх дивитимуться, як на щось невірне, а ще за деякий час – забудеться й воно. У даний момент нас хвилює питання щодо устрою Росії, до долі революції, але років через 50-100 ми одійдемо в історію, про революцію 1917-го року вчитимуть у підручниках, про Керенського, про український рух, але це будуть мертві слова. Події повторяться, і може ще в якійсь державі буде така ж революція, але все це буде давно відомим – всяка дія викликає протидію і т.д. У літературі, в мистецтві, в усьому старе одживає свій вік, робиться нікому не потрібним, хіба що якийсь аматор ним зацікавиться. І тільки в душі людини, в людині взагалі, – не в ученому або герої – я бачу Вічність.

Сподіваючись із численними родичами по-людськи перечекати бурхливі події національної історії, вона розраховувала відсидітись. Гаразд, якщо не у власній вежі зі слонової кістки, то принаймні у Києві, у великому затишному будинку покійного діда-драматурга Михайла Петровича Старицького (1840-1904) – ну, знаєте, по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 93 (нині – вул. Саксаганського). Коли віриш, що краса врятує світ, мистецтво замінює правду.

- Яке щастя, що на світі лишається мистецтво, що хоч воно дає можливість забути весь гидкий сум сучасного життя...

*   *   *

У Лук’янівській в’язниці після численних допитів і тортур 22 вересня 1938 р. Вероніка Черняхівська збожеволіла, стверджував Борис Антоненко-Давидович. Скажу більше, пошепки Києвом тоді довго кружляли чутки, мовляв, В.О.Черняхівську слідчі зґвалтували, а тому заарештована втратила глузд. Хоч як там діялося, справу передали на розгляд особливої трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР, оголосили протокол №252 від 21 вересня 1938 р. про покарання за першою категорією (смертна кара), а 22 вересня 1938 р. розстріляли. Про це свідчать документи кримінальної справи №49748. 

На початку грудня 1918 р. юна дівчина сумно навіщувала в особистому щоденнику:

- На холодному небі блимають зірки… І так сумно вони блиматимуть через тисячу років, коли щасливі люди забудуть про наші тяжкі часи. Як би я хотіла, щоб наш зболений крик долетів до тих щасливих, невідомих, щоб відчули вони, як мучимося ми... А на наших трупах, трупах моральних, не тільки фізичних, – виросте щось нове, гарне, а може щасливіше, аніж ми...

*   *   *

Вероніка Олександрівна Черняхівська народилася 25 квітня 1900 р. в Києві у вишукано інтелігентній родині. На ясному небі блимали теплі зорі. Була вона, єдина донька, непересічною особистістю, із самобутнім почуттям гумору. Зокрема у дитячому фотоальбомі дівчинка так оформила свою першу світлину:

- ...народилася Вероніка Черняхівська, і весь світ був дуже задоволений.

Її батько, відомий по цілій Україні громадський діяч, гістолог Олександр Григорович Черняхівський (1869-1939) від 1918 р. служив професором Київського університету, був організатором медичної секції Українського Наукового Товариства у Києві, першим головою Всеукраїнської спілки лікарів-українців, дійсним членом Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові, одним із авторів “Російсько-українського словника” (1920), активним творцем української медичної термінології, підготував перший “Латино-український анатомічний словник”.

Мати, письменниця Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (1868-1941) народилася середньою донькою у корифея українського театру, актора й драматурга Михайла Старицького, доводилася племінницею “батькові української музики”, композитору, піаністу, диригенту і педагогу Миколі Лисенку. У квітні 1917 р. Л.М. Старицьку обрали до Української Центральної Ради, у травні – вона брала участь у заснуванні товариства “Український національний театр”, входила до його президії. У 1919 р. Людмила Михайлівна стала співзасновницею, а згодом заступницею голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському, а з наступного року працювала у Національній академії наук України.

Олександру Григоровичу комуняки не подарували навіть того, що свого часу під псевдонімом Будовий саме О.Г.Черняхівський вперше переклав українською мовою працю “Людвіг Фойєрбах і кінець німецької класичної філософії” (“Ludwig Feuerbach und der Ausgang der klassischen deutschen Philosophie”; 1886) німецького теоретика марксизму Фрідріха Енгельса. Разом із дружиною 14 січня 1930 р. їх арештовували у Харкові, тривали час допитували на Холодній Горі та 19 квітня 1930 р. засудили у сфабрикованій справі належності до так званої “Спілки визволення України”.

Зокрема Людмилі Михайлівні Старицькій-Черняхівській дали п’ять років позбавлення волі з обмеженням у правах на три роки, та, на щастя, 4 червня 1930 р. звільнили з-під варти, а термін (три роки) замінили на умовний. Тоді матір Вероніки вислали до міста Сталіне (нині – Донецьк), де вона займалась перекладацькою діяльністю, в основному – лібрето опер: “Орфей” Крістофа Глюка, “Ріголетто” та “Аїда” Джузеппе Верді, “Фауст” Шарля Гуно, “Чіо-чіо-Сан” Джакомо Пуччіні, “Золотий півник” Миколи Римського-Корсакова. У 1936-1941 рр. їй дозволили жити у Києві.

*   *   *

Але поки що нехай не блимають холодні зорі, а небо буде лагідним, як батькові руки та мамина турбота. Славетного діда зі знаменитими сивими театральними вусами – Михайла Петровича Старицького (1840-1904) Веронічка ще застала живим і, пам’ятає, спілкувалася з ним. Бачила професорська дочка Миколу Лисенка, Лесю Українку (у 1888-1893 рр. із матір’ю вони входили до київського літературного гуртка “Плеяда”), Михайла Грушевського, Івана Франка, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка: перед дитячими оченятами промайнув квіт українства. Тим часом мати, як самобутній драматург, писала п’єси на історичні теми: “Гетьман Петро Дорошенко” (1908), “Крила” (1913), “Останній сніп” (1917), “Розбійник Кармелюк” (1926), “Іван Мазепа” (1927).

Кажуть, що, тримаючись за матусину руку, мала Ро, Рона, як дочку називали рідні, ходила на вуличні демонстрації 1905 р., відвідувала театр Миколи Садовського, з яким співпрацювала тітка Марія. З акторами його трупи мати, Людмила Михайлівна, ставила історичну драму “Гетьман Петро Дорошенко” із музикою Миколи Лисенка. Та п’єса, зазначають театрознавці, користувалася успіхом нарівні з “Богданом Хмельницьким”, написаним дідом Михайлом Старицьким.

Для початку здобувши ґрунтовну домашню освіту, дівчинка зі знаної в місті родини вступила до Київської приватної жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної, що від 1905 р. розмістилася в будинку Льва Гінзбурга, затим опинилась на вулиці Інститутській, 16, від 1906 р. – переїхала на Ярославів Вал, 36, а в 1911-1912 рр. – збирала підлітків на вулиці Львівській (нині – вул. Січових Стрільців), де розбудувалась до триповерхового будинку із дитячим садком.

*   *   *

Як зазначала у розвідці “В душі людини я бачу вічність...”: трагічна доля Вероніки Черняхівської” (2014) заступник директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури Ольга Гураль:

- Дівчина виховувалась у вишуканій мистецькій атмосфері, здобувала блискучі освіту та виховання. (Мешкала родина Старицьких-Черняхівських по вулиці Тургенівській, 4. – О.Р.). З юних років Вероніка Олександрівна вчилась грі на фортепіано, вивчала іноземні мови, багато читала, брала участь у театралізованих постановках та музичних вечорах, що відбувались у квартирі Миколи Віталійовича Лисенка, у будинку по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 95 та в українському клубі “Родина”, де від 1912 р. головувала матуся – Людмила Михайлівна.

17-річною Вероніка занотувала в щоденнику про свою вдачу:

- Нарешті я зрозуміла себе, зрозуміла, що в мені живуть чорт і янгол. Янгола більше, і він перемагає, але біс сильний також. Вони не борються, а спокійно уживаються один поруч із іншим. Коли говорить один, другий цілком зникає і не перешкоджає тому господарювати, а потім з’являється другий… Один чорний і безсмислений, другий прозорий, ясний…

І дивна, ні, якась дика епоха вривалась у її юність, експресіоністськими рядками шматуючи дівочий щоденник:

- Звитяги вигуки. Танок шалений. / Сірий граніт. Згуки скажені. / Стомлені очі. Криваві руки. / Вир боротьби. Чорні гадюки. / Борвій реве. Борвій несеться. / Все розірве. З всього сміється. / Вітром зловісним! Струнко! Не спати. / На боротьбу. Злісно сміятись! / Брата на втрату! На згубу – тісно! / Вічний закон – люто первісний./ Борвій реве, борвій несеться. / Все розірве. З всього сміється.

*   *   *

25 квітня 1917 р., в день свого 17-річчя, дівчина познайомилася з бойовим офіцером царської армії Костем (Кокою) Антоновичем Велігорським (?-1918), котрий брав участь у I Світовій війні. На зорі Української революції 1917-1920 рр. належало захищати молоду Українську Народну Республіку.

У дівочому щоденнику 4 січня 1918 р. Вероніка Черняхівська записала:

- То, що Кока не хоче лишитись тут, у тилу, ставить його дуже високо в моїх очах – от де видно благородство душі – воліє краще рискувати життям, аніж бути боягузом і ховатись. Чекатиму весни. Кока казав, що постарається приїхати в травні в Київ.

Отже, вдома молодий артилерист не всидів, а на хвилі патріотичного піднесення 6 січня 1918 р. козачим ешелоном із Києва вирушив на війну з більшовиками. Вільно володіючи літературним складом, Кока оповідав Роні із залізничної теплушки:

- Крізь густий синій дим махорки проступають фізії, які горланять на весь вагон: вони співають щось і намагаються перекричати одне одного. Поруч зі мною сумно і монотонно бренькає балалайка. Тут не перекидаються в карти... Поки подорож відбувається благополучно. Ставлення з боку козаків наймиліше і доброзичливе. Не кажучи про те, що при мені залишили погони, вони пригощають своїм обідом і насінням... Єдине, що пригнічує – це занадто повільне просування вперед.

У Костеві вона не помилилась, і невдовзі Вероніка отримала листа з освідченням у коханні. Стиснулося дівоче серденько та відповіло взаємністю…

Настала весна, і вони опинились у різних країнах.

29 березня 1918 р. Вероніка Черняхівська сумно констатувала у щоденнику:

- Тільки біда з тим, що ми тепер – у Німеччині, й листи з Росії, мабуть, не доходять… – А за кілька днів зробила припущення: – Ми тепер – Германія, а він – у Росії, і не приїде, не схоче…

*   *   *

Справді, більше вістей від Коки не надходило, аж поки 25 серпня 1918 р. дівчина отримала від брата коханого – Олександра Антоновича Велігорського, звістку про те, що прапорщик Добровольчої армії наклав головою 17 (30) січня у боях проти радянських загонів в районі Ростова-Новочеркаська.

- Спочатку слова Шури ніби впали в порожнє місто і не почула я їх, зовсім не розуміла і дивилась на сосни, а в голові вертілось “убитий”. Потім пішла в свою кімнату, лягла на ліжко і не плакала, був якийсь холодний подив. Здавалось що це тільки мої власні турботи – пусті слова, за якими не може ховатись ніякого змісту, факту... Пішли з мамою і татом гуляти – і все так само байдужо йшла я, просто без думок. Потім я наговорила мамі грубощів, і тільки там на галявині, заплакала, ой, як стало тяжко. Поклала голову на коліна мамі та плакала від безсилля, од відчаю. І скільки потім було цих гірких сліз…

Аби в Країні Рад не наразитися на небезпеку і не опинитись у лабетах чекістів, усе життя їй доводилося німувати про обставини смерті Костянтина Велігорського, але до смерті їй снилися його джерельно сині очі, які для неї перетворилися на “лампаду, від якої безупинно ллється світло”.

- Ви чуєте, милий: встає із могили / Прозоро-примарне. / Примарнії крила всі мрії повили. / Нам тихо. Нам гарно. / Ви чуєте, милий: лютує безсило / Зловісна безодня, / Шле з дна чорні хвилі. Одна я / та сміла / Я з вами сьогодні.

*   *   *

1 червня 1918 р. із золотою медаллю, із суцільними оцінками “дуже добре” Вероніка Черняхівська закінчила ІІ українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, створену за розпорядженням Генерального секретаря освіти УНР, Івана Матвійовича Стешенка – між іншим, дядька Вероніки. Проте, роки Руїни тривали…

Замінивши 14 грудня 1918 р. Гетьманат (Українську Державу), наступного року уряд Директорії Української Народної Республіки вимушено евакуював разом із Київським медичним інститутом професора Олександра Григоровича Черняхівського – дочка з матір’ю залишилась у Києві. Але за три місяці значну територію країни, рахуючи й столицю, захопили більшовики. Тимчасових правителів скинули за півроку; київська група військ Добровольчої армії під командуванням генерала-лейтенанта Миколи Бредова увійшла до Києва 18 (31) серпня 1919 р. Одначе, 3 (16) грудня 1919 р. під тиском Червоної армії Місто на семи пагорбах залишила, – і вчетверте російські ленінці окупували українську столицю.

Доведені до відчаю за часів білої влади, а потім – більшовицького безладдя, дочка і мати підхопили на плечі торбинки та пішки із Києва вирушили до Козятина – 230 км. За кілька тижнів поневірянь рідні відшукали Олександра Григоровича у Кам’янець-Подільському, що із 22 березня 1919 р. до листопада 1920 р. слугував за столицю УНР. Там родина мешкала кілька місяців, а батько працював при Міністерстві охорони здоров’я УНР.

Тим часом Вероніка знайшла місце перекладача при канцелярії Директорії, де готувала українською мовою статті з іноземних газет. Потім вона трудилась у військовому шпиталі, допомагала хворим у тифозному бараці, а ще брала участь у громадському житті, особливо – у жіночій організації “Союз Українок”, створеній на початку серпня 1919 р. у Кам’янець-Подільському з ініціативи Бланки Баран, Іванни Одриної та Марії Струтинської.

*   *   *

Коли Україна знову хитнулась у бік суверенітету, у травні 1920 р. родина Черняхівських повірила уряду Симона Петлюри , котрий із комендантом Польщі Юзефом Пілсудським підписав 20 квітня 1920 р. міждержавну угоду Польщі й УНР – Варшавський договір, і повернулася до знекровленого Києва. Тут на них чекали знайомі поневіряння: голод, відсутність заробітку, постійний острах опинитися за ґратами. Та політичний союз із Україною Польща у черговий раз зрадила, уклавши 18 березня 1921 р. із більшовицькою Москвою Ризький мир, зігнорувавши уряд УНР та його вимоги, залишивши молоду державу-сусіда на поталу сильнішому ворогові.

У юності всі сподіваються на краще, будують плани на майбутнє. У 1920 р. у київському часописі “Гроно” надрукували її перший вірш – “17-ий рік”. Це надихнуло.

Вероніка Черняхівська навчалася в Інституті зовнішніх відносин (згодом – Київський інститут народного господарства), самотужки опановувала англійську мову, а увечері писала вірші. Шукала дівчина й особисте щастя – у 1921 р. вона пішла заміж за Івана Васильовича Євлашенка, поета-аматора селянського походження. Ситуація, її очима, виглядала рельєфною:

- Приїхав Іван, ну, що я йому скажу – ну, він закоханий в мене, йому потрібна жінка – і не може людина усвідомити, чого саме йому треба. Зовсім не я, а просто привітна здорова особа жіночої статі. І знов починається страждання молодого Вертера, знов смертельне ніяковіння. Прикро, що мені тільки шкода його – дивуюсь, як ще він досі не плюнув на мене, але про моє повернення і мови бути не може. Я нещаслива, нічого всередині не маю, але я вільна і спокійна. Мене чіпає, що Іван приніс цукерки – для нього взагалі це дивно – але я ще настільки молода, що маю право на щастя, збудоване не тільки на жалості. Коли б він забув мене, “зрадив”, я б почувала, що великий тягар спав з плечей. Перед Новим Роком пішла до церкви, молилась, а сама ближньому завдала тяжку образу і біль. Не виню його ні за що – винна я, що зв’язала життя з чужою людиною... Мені краще, щоб мене ображали, ніж самій ображати, і ледве вистачило сили сказати, що ніколи я не вернуся до нього. Безкінечно мені жаль Івана. 

Шлюб – мистецтво компромісів, а витончена, мрійлива дружина лише каралася поруч із брутальним обмеженим чоловіком. Через вісім місяців сім’я розвалилася, хоч офіційно пара розлучилася лише у 1924 р.

*   *   *

Ситуація його очима збагненна опосередковано. Бо ж селянський Вертер мемуарів по собі не залишив, та в особистому щоденнику В.О.Черняхівської за 1923 р. дослідники знайшли вкладений аркуш, написаний рукою колишнього чоловіка. Це схоже на синопсис оповідання, яке збиралися написати. Головними героями мали стали вони із колишньою дружиною:

- Трагедія шлюбу. Оповідання. Вони подружились. Обоє молоді, здорові. Він – високий кучерявий блондин, простий і “симпатичний”, з оригінальним напрямком мислення, що звав себе “анархістом-індивідуалістом”, дитя села з широким, неозначеним як степ і українські обрії світоглядом, з нахилом до філософського аналізу, спогляданням поетичного квітіння буйних героїчних вчинків, артистично-захоплюючої-нервової вдачі. Вона – чорнява гарна дівчина, “панянка”, з великими оксамитовими очима, тонкими рисами “американського” обличчя. Нервова, рухлива і “романтична”, побожна молода людина, що плуталась між землею і небом подібно сіро-димчастій розпливчастій хмарі в неозначеному напрямком просторі.

Гранично чесною Вероніка Черняхівська залишалась, здається, лише у віршах.

- Тихокрила ніч спустилася над нами... / Оповили світ таємні темні тіні... / О, пощо холодними думками / Розвивати її мрії нині – / Легкі тіні... / Оповили світ таємні темні тіні... / З мли минулого такі бліді, несмілі / Виринають в тихій тій хвилині / Спомини далекі мрійні милі – / Тіні білі. / З мли минулого такі бліді несмілі / Виринають спогади кохання, / Постаті, що ми колись любили... / Чути тихі-тихії зітхання – / Тінь страждання. / Постать мила, тінь, що я любила, / Змучилась чекати я – прилинь / І візьми мене на білі свої крила... / Кину все... Заплаче дзвін: дінь-дінь – / Все – тінь.

*   *   *

Відвідуючи лекції в Інституті зовнішніх відносин, за власним бажанням студентка пішла ще й на курси іноземних мов. Окрім засвоєних у гімназії латини, грецької, німецької й французької, їй знадобилася англійська мова, уроки якої в гімназії вона не відвідувала. Подейкували, у Вероніці заговорили дідові гени. Адже Михайло Старицький переклав “Мазепу” Джорджа Байрона і “Гамлета” Уїльяма Шекспіра.

У принципі мовознавство було для неї не самоціллю, навіть не шляхом до підвищення в кар’єрі. Ні, не як інженер-економіст вона реалізувалась, а як тлумачка, котра перекладала українською як фахову літературу, так і твори світових класиків: Джека Лондона, Еміля Золя, Чарльза Діккенса, Стендаля, Гі де Мопассана.

- Життя скаче. Дуже багато у мене “залицяльників” (одним із таких був знаний поет Валер’ян Поліщук. – О.Р.) – і так це обридає, що жах. Це вже років з п’ять таке життя. “Осінь в заулках революції” – НЕП у всьому. НЕП у моєму житті. Нині я не настільки переповнена власною особою, хотілося б якоїсь хорошої здорової праці. Ще ж не все змарноване.

Бажаючи бути матеріально незалежною від батьків, Вероніка Черняхівська працювала на різноманітних посадах: до 1922 р. – перекладачкою у Всенародній бібліотеці, до весни 1923 р. – конторницею у добродійній організації Американська допомогова адміністрація (American Relief Administration) із видачі речових посилок та продовольчих пакунків, потім вступила до Спілки радторгслужбовців. Більшовики побоювалися, що апарат АДА використовується для підтримки контрреволюційних елементів і шпигунства, тож діяльність добродійній організації у СРСР у червні 1923 р. була припинена. Разом із тим, у 1923 р. у харківському видавництві “Книгоспілка” друком з’явився її перший переклад, то була комедія “Білі гвоздики” Альфонса Доде.

*   *   *

Після ліквідації у червні 1923 р. Американської допомогової адміністрації в Україні через біржу праці В.О.Черняхівська влаштувалася діловодом-друкаркою до агентства Наркомзапросів УРСР. Швидко закрилась і та установа. Недовго служила вона у Торгпромінбюро України, звідки стажерку відрядили до експортно-імпортної організації Держторгу УРСР. По закінченні Інституту зовнішніх відносин випускниця здебільшого займалася перекладацькою діяльністю. У 1926 р. від Наркомату охорони здоров’я УРСР на п’ять місяців разом із батьком, професором медицини вона виїхала у Берлін, де в якості референта допомагала Олександру Григоровичу із перекладами з німецької мови та відвідувала курси новітнього німецького мистецтва.

Настільки вільною вона тут себе відчувала, наче з душею стався “Землетрус” (уривок), а вірші небаченими досі рядками кружляли в ритмі фламенко:

- Це було в неймовірній Еспаньї, / Де земля – золота помаранча, / Там, де трави сліпучо-зелені / І де щічки сеньйор чорнооких / З-під мережаних чорних серпанків / Рожевіші за цвіт мигдаловий / Завдяки найдешевшим рум’янам. / Це було не в суворій Кастільї, / Не у сірім німім Ескор’ялі, / І не в жовтім каміннім Толедо, / Та й не в білих палацах Мадрида / Де реклама вогненна з’єдналась / З рибним смородом чорних заулків, / Не в ґендлярській меткій Барселоні. / Це було на примруженім півдні, / По той бік снігової Сієрри, / Що хребтом своїм дужим і певним / Од північних вітрів захищає / Кучеряві долини оливків, / Темний пурпур розкритих гранатів / І стрункі свічечки – кипариси. / Там кололи бичків сухоребрих / Не в різницях і не на біфштекси, / Бо часник, та ще з перцем червоним, / Правив там, далебі, за м’ясиво, / А на власну утіху й для спорту / Королів там своїх шанували, / В бога вірили твердо і просто.

Відрядження до Берліну змінило її життя. У Німеччині 27-річна жінка познайомилась із банківським службовцем Теодором “Течем” Геккеном (Theodore Gekkan), за походженням – прибалтійським німцем. Вони покохали одне одного, у грудні 1927 р. наречений приїхав до Києва, а 13 січня 1928 р. пара побралася. Лише в червні 1928 г. Вероніка Черняхівська повернулася у Берлін, де прожила рік.

Мешкаючи за кордоном, як вільна слухачка Вероніка Черняхівська відвідувала лекції Берлінського університету (зимовий семестр коштував 40 марок), працювала над удосконаленням англійської та німецької мов. Із “Течем” вони подорожували Швейцарією та Італією. Утім, подружнє життя знову виявилося нестерпним.

*   *   *

Нічого не пояснюючи чоловікові, 4 червня 1929 р. геть сумною В.О.Черняхівська повернулась на батьківщину. Вона планувала негайно подати на розлучення, але в Києві її зустріли радісні новини: Державне видавництво України вирішило випустити одразу два романи в її перекладах – “Олівер Твіст” Чарльза Діккенса та “Прорість” (“Жерміналь”) Еміля Золя. А ще – із Веронікою Черняхівською уклали угоду на переклад “Людини, яка сміється” Віктора Гюго.

Тим часом знервований Теодор Геккен писав Вероніці Олександрівні листи, просив приїхати до Німеччини, надсилав бандеролі з гарними тканинами та коштовностями. Потім надійшов лист, в якому “Теч” пояснював ситуацію: у нього виникли неприємності в зв'язку з її відсутністю, бо тепер висунуто звинувачення у тому, що він кудись дів дружину… І – якщо Рона вирішила не повертатися до Німеччини, він змушений подати на розлучення. Після цього пара офіційно розірвала шлюб.

Слід пояснити ситуацію… Банківський службовець Теодор Геккен був удівцем із трьома дітьми від першого шлюбу. Ймовірно, роль турботливої мачухи та добропорядної фрау нудила українку, котра була не готова, аби покласти життя на виховання чужих дітей. Вона мала іншу вдачу та справжній хист... Не було секретом, що через політичні обставини курсувати за кордон і назад – в Україну ставало дедалі важче і небезпечніше. Поволі Країна Рад наглухо замикалася на “залізну завісу”.

*   *   *

У жовтні 1929 р. у Києві Вероніку Черняхівську заарештували та звинуватили в причетності до… справи так званої “Спілки визволення України” (СВУ). Народ ще був у нас не стріляний, тож відкрито глузував: – “Опера “СВУ” на музику ГПУ”.

254 томи справи, залучено 474 осіб…

За ґратами тоді опинилися 45 осіб: академік Сергій Єфремов, його племінник, студент Київського інституту народної освіти Микола Павлушков, академік Михайло Слабченко, адвокат Зіновій Моргуліс, письменник Михайло Івченко, історик Йосип Гермайзе, мовознавець Григорій Голоскевич, педагог Федір Дурдуківський, двоюрідний брат Вероніки, бібліограф Ярослав Стешенко та інші.

Із Києва затриману етапували до харківської в’язниці на Холодній Горі. Починаючи із 1 жовтня 1929 р., її тричі на день допитував слідчий Ушаков. Утім, за браком доказів, у січні 1930 р. бранку звільнили. Натомість за ґратами опинилися… обоє батьків. За однією з версій, мати – Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, умовила чекістів і... замінила дочку під час процесу на лаві підсудних.

Поки у Харківській опері сорок днів тривав показово вульгарний процес у сфабрикованій справі “Спілки визволення України”, доньці запропонували на вибір: або виїхати до Німеччини і більше ніколи не повертатися до Радянського Союзу, або залишитися в Україні, але без права виїзду за кордон.

Рона обрала останнє, і то був фатальний вибір...

*   *   *

Тоді ж у Харкові агенти НКВС УРСР взяли у Вероніки Олександрівни підписку про невиїзд. У деякій розгубленості вона мешкала у двоюрідної сестри, акторки театру “Березіль” Ірини Іванівни Стешенко (1898-1987), регулярно носила батькам передачі, а одного дня дізналася: її 62-річна матір, “колишня пані” у горжетці та із лорнеткою в руках – Людмила Михайлівна за місяць витримала 29 допитів! Більше того, вона мала сміливість сперечатися зі слідчими.

В одному з листів до Людмили Михайлівни дочка писала:

- Без тебе, матусю, буйний вітер віє, без тебе, матусю, сонечко не гріє... Я дуже рада, що Ти за мене радієш, але сама я радію за себе дуже мало. Що мені воля без Тебе й без тата? Чесне слово, я себе почувала не гірше в камері 37. А твоя камера ближче до “чепyрні”, як казав мій вартовий, чи далі – в протилежний бік? Я собі добре уявляю, як Ти сидиш скорчившись на твердому ліжку, нахмуривши кобчиком носика. Може, тобі, мамочко, подушку передати? Я це обов’язково зроблю, – тільки напиши. По якому дворику ти гуляєш? По тому, де каналізація, чи по кращому? Я завжди вимагала, щоб мене “гуверньор” (іронічно, охоронець. – О.Р.) вів гуляти в той бік, де лазні. Чи не просила Ти дієтної їжі? Все-таки коли ці котлети трохи охолонуть, то облипають усе піднебіння, наче гіпсом. А що ти собі купуєш на 40 коп. в день? Яблука чи повидло? Я тобі передаю сьогодні кращого чаю... Мені обіцяли дозволити побачення з таточком. Це його дуже потішає. Тов. Правдін (псевдонім слідчого. – О.Р.) обіцяв давати нам побачення щотижня. Тато зовсім посивів, ну, зовсім білий. Я йому принесла гостинців, але він попросив нічого не купувати.

Для політичних розумників у Країні Рад вигадали принцип соціального доміно.

Коли Вероніка Черняхівська ще перебувала під слідством, її заздалегідь виключили із членів профспілки. Думалося, ну, ні, так – ні, але… За сприяння кузини Орисі Стешенко знана літераторка уклала угоду з харківським видавництвом на переклад “Давида Коперфільда” Чарльза Діккенса, проте договір не затвердило керівництво. Пляма політичної неблагонадійності затьмарювала фаховий рівень.

*   *   *

Для української інтелігенції справа “Спілки визволення України” 19 квітня 1930 р. закінчилася трагічно. Було засуджено до розстрілу – 15 звинувачених, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджені умовно – три. З-під варти батьків звільнили 4 червня 1930 р., вирок дали умовний – три роки, та вислали до міста Сталіного (нині – Донецьк), зобов’язавши зсивілого професора гістології О.Г.Черняхівського створити їм медичний інститут. У столиці Вероніка залишилася одна як палець: роботи нема, із рідних – Орися. Мешкаючи в Харкові, кваліфікована тлумачка перебивалася з хліба на воду. Одразу в стіл лягали її нові переклади – “Людина, яка сміється” Гюго, “Давид Коперфільд” Чарльза Діккенса... За безвиході вона повернуся до Києва.

Тим часом червоний терор в Україні лише посилювався, а так хотілося врешті-решт родинного затишку, щасливої сім’ї. Укотре Вероніка Черняхівська спробувала влаштувати особисте життя, коли втретє одружилась. Цього разу обранцем став математик та астроном Микола Ганжа. Інколи вечорами він показував їй зорі, щось говорив, але нічого второпати вона не могла. Малоконтактний і мовчазний Микола Ганжа був захлялої статури, хоча зовні цікавий, а борідка нагадувала Дон Кіхота. І цього разу сім’я виявилася, м’яко кажучи, дивною. Чоловік мешкав під Києвом і вряди-годи, переважно на вихідні, навідувався до дружини; Вероніка Олександрівна їздила до нього лишень зрідка.

Влаштуватися на роботу опальній Вероніці Олександрівні пощастило в Наркомздрав УРСР, що тоді знаходився на вулиці Рейтарській. Щоранку вона ходила на роботу – переглядати кореспонденцію, що надходила до міністерства німецькою, англійською, французькою та іспанською мовами, і забирала матеріали. Працювала тлумачка вдома, бо одразу друкувала на машинці, на улюбленому “Ундервуді”, одразу виконуючи роботи і перекладача, і друкарки… Бо… Бо платили за кількість перекладених і надрукованих сторінок.

*   *   *

У перших числах січня 1938 р. до квартири, де проживала родина Черняхівських, погрюкали – то були слідчі ДПУ... Їм ніхто не відчинив, а розпитані сусіди повідомили, що Вероніка Черняхівська-Ганжа поїхала у новорічну відпустку до Луцька. Того дня енкавеесники загребли інших, але за кілька днів вони повернулися, і цього разу Вероніка Олександрівна була вдома.

Вероніку Черняхівську заарештували 8 січня 1938 р., як дружину німецького банкіра Теодора Геккена, звинувативши у зв’язках із німецьким консульством у Києві і в “шпигунстві на користь Третього Рейху”. На яких підставах? Уповім, не повірите.

На початку 1924 р. Веронікина подруга Софія Богданова працювала вчителькою російської мови в родині секретаря німецького консульства Альфреда Вольних. Незабаром Соня потоваришувала з дружиною дипломата, а потім на своїй квартирі при нагоді познайомила з Інгою Вольних й Вероніку Черняхівську. Спілкуванню сприяло те, що Рона вільно володіла німецькою. Перекладачку почали запрошували на звані вечори, танці, а щонеділі – грати у великий теніс. Із закордонних подорожей фрау Вольних привозила дрібні подарунки – шпильки, рум’яна, парфуми. Траплялося, Рона давала німкені гроші, аби та купила тонкі панчохи, помаду, пудру. Коли у 1937 р. розпочалися масові арешти київської інтелігенції, у поле зору агентів НКВС потрапило оточення Софії Богданової. Ось так із тенісу, панчох і пудри слідчі зшили підпільну російсько-німецьку контрреволюційну групу.

*   *   *

Далі було діло за тортурами. На нелюдських допитах двоє знайомих дали свідчення, що В.О.Черняхівська є… німецьким резидентом і зв’язує німців з “неблагонадійним” українським елементом. Ця легенда лягла в основу всіх звинувачень. На допитах Вероніка Олександрівна наклепи рішуче відкидала, наголошуючи, що спілкування із секретарем німецького консульства та його дружиною мали виключно приватний характер.

Ще раз підкреслю: ця витончена панночка із гарним літературним смаком не була твердою як криця, не стала мужнім та незламним борцем за ідею. 26 липня 1938 р. Рона… визнала себе винною, що, ясна річ, вперто було вибито із застосуванням психологічного та фізичного тиску. Юно сміятися чорний гад не дав.

Колись вона написала вірш “Минулому”, і твір буквально справдився:

- Хтось іде, хтось рветься кудись, / Гуляє в скелі молотом. / Ген стежки у блакить розійшлись / Заткані золотом. / Хтось співає якісь вільні пісні, / Гне заіржавлені ґрати. / Гей! Звались, чорний гаде, / Дай нам юно сміятись. / Хтось вмира у запеклім борні, / Устеля білий сніг маками… / Заясніли криштальні вогні, / Вмерли без ляку… / А їм сльозам осіннім минулого часу, / Тільки тремтіння… / Капають краплі зануджені / Жалобою скуті… / Ясне горіння – зблякни, загинь у ній… / У павутиннях, в’яжучих путах, / Сохнуть-всихають краплі засуджені… / І похоронний дзвін їм на подзвіння.

*   *   *

Батькам усно повідомили, що дочку… засудили на десять років таборів. 22 грудня 1939 р. її 70-річний батько Олександр Григорович Черняхівський помер із горя. Тим часом, два наступні роки життя мати, 72-річна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська сподівалася зустрітися з донькою. Правдами і неправдами вона десь отримала список жіночих концтаборів і почала надсилати туди продуктові посилки. Коли одна з них не повернулася із Томська, мата вирішила, що донька там і… помчала на зустріч. У пошуках Ронусі, Рони, Ро ненька писала щемні листи про помилування Вероніки до партійних бонз, рахуючи Микиту Хрущова, В’ячеслава Молотова, Михайла Калініна і навіть самого Сталіна.

15 листопада 1940 р. Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська звернулася до наркома внутрішніх справ СРСР Л.П.Берії з проханням повідомити долю доньки:

- З огляду на те, що Вам підпорядковані усі місця ув’язнення, я благаю дати відповідні розпорядження щодо виявлення місця її перебування і переведення в Київ для перерозслідування справи. Відправною точкою для розшуку може бути м.Томськ, бо в червні 1939 р. ми одержали від начальника одного з тамтешніх таборів повідомлення, що донька моя, Черняхівська-Ганжа Вероніка Олександрівна, перебуває в ув’язненні у м.Томськ, а 6 листопада того ж року ми отримали сповіщення із психіатричної лікарні м.Томська, що донька відмовляється взяти посилку, надіслану їй за вищевказаною адресою. Отримавши сповіщення із психіатричної лікарні, я негайно виїхала до Томська, але в лікарні відповіли, що хвору вже виписали, а прокурор м. Томська, до якого я звернулася, сказав, що донька вибула з етапом в Наринські чи Марійські табори. У Марійських таборах її не було, а в Нарин у зв’язку із зимовим періодом я поїхати не змогла.

*   *   *

На щастя, мати так і не дізналася, що, відповідно до протоколу №252 від 21 вересня 1938 р. засідання особливої трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР дочку засудили до ВМП (вищої міри покарання, розстрілу) з конфіскацією всього особистого майна. Вирок виконали 22 вересня 1938 р., а наступної ночі, разом із тілами інших замордованих українців – вивалили з вантажівки у заздалегідь вириті безіменні братські могили у Биківнянському лісі під Києвом.

Власний хрест матері ще чекав на страдницю.

20 липня 1941 р., коли просто під Києвом уже точилися запеклі бої з гітлерівцями, Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську несподівано заарештували агенти НКВС. Разом із сестрою, письменницею, перекладачкою і педагогом Оксаною Михайлівною Стешенко (1875-1942), бортовою вантажівкою літніх жінок вивезли до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності. Затим у зачиненому товарному вагоні для транспортування худоби,  під конвоєм, відправили на заслання до Акмолинська (нині – Астана), в Північний Казахстан.

Коли дорогою 73-річна українська письменниця померла, конвоїри просто викинули тіло Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської з вагона. Тож точна дата смерті та місце поховання старшої дочки корифея українського театру Михайла Старицького невідомі.

*   *   *

…Про трагічну долю Вероніки Олександрівни Черняхівської сучасні українці дізналися лише 1990 р., коли на запит Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького була видана довідка КДБ УРСР про її реабілітацію.

Олександр Рудяченко