Михайло Драгоманов. 1. Перший європеєць на селі

У четвер, 20 червня (2 липня) 1895 р. він повернувся додому після лекцій у столичному університеті та від розриву аорти зненацька помер. Ні, сталося це не в Україні, а в далекій Болгарії, зокрема – у Софії. Так у віці 54 років пішов за межу видатний український історик, філософ, літературознавець, фольклорист Михайло Петрович Драгоманов. На серце друге десятиліття тиснули туга за рідним краєм, а на душі тягарем лежала глибока печаль за долю Батьківщини.

Про останні дні улюбленого дядька Леся Українка (1871-1913) написала:

- Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні.

Хоча все до того хилилося, але в одному з останніх листів Михайло Петрович, котрий не без гіркоти величав себе “панмалорусистом”, не йняв собі віри:

- Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над водою?

Ні, не від солодкого життя засновник українського соціалізму, несхитний ідеолог українців-автономістів професор Софійського університету (1889-1895) опинився на чужині та упродовж цілого життя послугувався різними псевдонімами: “М.Кузьмичевський”, “Кирило Василенко”, “Толмачев”, “Волинець”, “М.Галицький”, “М.Гордієнко”, “П.Петрик”, “Чудак”, “П.Кузьмичевський”, “М.Т-ов” та інші. Між іншим, один із них – “Українець”, за сімейною легендою, узяла його пасербиця Лариса Косач, назвавшись… Лесею Українкою.

Тепер воно сталося, таки прийшла щербата… Бо три останні роки світоч української політичної еміграції страждав на аневризму аорти. Кінець був відомий, і мовчазний день поховання настав: неділя, 23 червня (5 липня) 1895 р.

*   *   *

Позолочену олов’яну труну, вкриту квітами, викладачі та вихованці Софійського університету під рясною зливою з градом розміром із куряче яйце підхопили на плечі та понесли вулицями болгарської столиці. Лише від студентів, буквально від кожної групи, у людськім річищі пливло 20 траурних вінків. Поховали покійного адепта Кліо (музи історії) за протестантським обрядом – біля алеї на католицькій ділянці Центрального цвинтаря Софії.

Коли настав час підбивати підсумки, у розвідці “Місія Драгоманова” (1926) Михайло Грушевський визначав історичне місце цього велетня української Ідеї:

- Чим став Михайло Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя – але заразом поставила в спеціально корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати свою енергію і всі засоби інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла – і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернення проти сеї “проскрибованої України” (читай: “забороненої України”. – О.Р.), відбивати їх, відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, загально вартісних прикмет українського руху. Над українським же життям, всю тяжку, задушливу, деморалізаційну пору, настановила громадську контролю от сеї всеукраїнської заграничної експозитури (агентури. – О.Р.), – Драгоманова і його гуртка, – що витягала українство з манівців провінціалізму та опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватися на перспективи загального політичного і соціального визволення.

…Коли вже в яму, на віко домовини впали перші жмені землі, – злива із градом вщухла: раптом розвиднилося, визирнуло сонечко.

У європейське майбутнє України він вірив.

Тому таку дав пораду українській молоді, коли та попросила у навчателя висловитися щодо того, як їй вирішити українські проблеми у вільному світі:

- Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині власної землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других тільки тому, що їх б’ють. Хіба мало кого б’ють на земній кулі?! Люди цікавляться лише тими, хто одбивається, і таким лишень, звичайно, допомагають. Виходить, що лікування, хоч не скоре і важке, на українські лиха лежить у руках самих українців.

*   *   *

Михайло Петрович Драгоманов народився 6 (18) вересня 1841 р. у повітовому містечку Гадяч Полтавської губернії (нині – райцентр Полтавської області) як представник відомого роду українських громадських і культурних діячів. Доводився він рідним братом письменниці та громадській діячці Олені Пчілці, дядьком – Лесі Українці, Михайлу Косачу й Оксані Драгомановій, батьком – Світозару Драгоманову, Аріадні Труш, Лідії Шишмановій, а також тестем Івану Трушу та Івану Шишманову. Іншими словами, якщо навіть стисло написати про його родичів, книжку слід назвати “Історія класичного українофільства”.

Звичайне повітове містечко, де народився Михайло Драгоманов, нічим особливим не вирізнялося. У Гадячі діяли: повітове та парафіяльне училища, лікарня, шпиталь, чотири православні церкви і два єврейських молитовних будинки, поштова станція, а також щороку проводилися п’ять великих ярмарків, на які завжди приїздили крамарі Слобожанщини, Полтавщини, Київщини та навіть російський губерній.

З огляду на рівновіддаленість від Полтави, Харкова, Сум, Києва із розрахунку 17 тисяч рублів за версту (читаємо: тисяч, а не мільйонів!!!) у Гадячі почалося будівництво залізниці, яка мала істотно прискорити розвиток міста. Чому раптом Комітет Міністрів “тюрми народів” 1 червня 1893 р. вирішив у глухій українській провінції будувати “чавунку”? Усе просто. За власного інтересу посприяв тодішній міністр шляхів сполучення Російської імперії Аполлон Костянтинович Кривошеїн (1833-1902), бо у цій місцевості гофмейстер Двору Його Імператорської Величності мав… маєток. Скажу більше: проєкт склали таким чином, щоб гілка пролягла через його володіння, а значить, із виплатами відповідних державних компенсацій.

Отож, будівництво Гадяцької під’їзної колії було дозволено, 15 жовтня 1894-го дільниця Лохвиця-Гадяч відкрилася для руху, але спорудження гілки, на жаль, попри всі плани, зупинилося, і станція Гадяч так і залишилася… тупиковою.

*   *   *

Із географії у нас тепер “п’ятірка”, перейдемо до прізвища… Походить воно, як стверджувала Олена Пчілка (у дівоцтві – Ольга Петрівна Драгоманова, мати Лесі Українки; 1849-1930), від слова “драгоман”, що арабською означає “перекладач”, “тлумач”. Поширена етимологічна версія свідчить: засновником роду ще за часів Хмельниччини став “заволока із Греччини”, котрого завдяки володінню грецькою мовою гетьманський уряд часто залучав у Чигирині до перемовин із іноземними посланцями. Із роками фах перетворився на офіційне прізвище.

Його батько, Петро Якимович Драгоманов (1802-1860), свого часу – правник при військовому відомстві Російської імперії, із Санкт-Петербурга повернувся в Україну, де служив виборним земським суддею. Сумлінно він дійшов до чину колезького асесора (VIII ранг), бо не про кар’єру дбав, а почував себе поетом, котрий опікувався культурними цінностями, знався на літературі та мистецтві. Зокрема, з авторськими оповіданнями український дрібнопомісний дворянин друкувався в журналах “Гірлянда”, “Північний Меркурій”, “Син батьківщини”, а також здійснив перші (!!!) в Російській імперії віршовані переклади шотландського поета-романтика Роберта Бернса (Robert Burns; 1759-1796).

У Гадячі Петро Якимович придбав для родини міщанську садибу із готовим будинком, але під власні потреби перебудував, розточив – тож вийшов доволі порядний просторий будинок. Був тут і садочок, а поміж грушами й шовковицями його тесть, панич-хуторянин Іван Прокопович Цяцька поставив із десяток вуликів. Від тієї пори гору, де стояла їхня оселя, гадячці прозвали Драгоманівською. До садиби невдовзі прилучився хутір Підварок, який місцеві мешканці називали Верблячим. Молодій родині Драгоманових він відійшов як посаг Єлизавети Іванівні Цяцьки (1821-1895) – від її материнського роду, місцевих поміщиків Стишевських.

Як розповідала згодом молодша сестра Михайла Драгоманова Олена Пчілка:

- На Підварку панського дворища не було. На горі лежало поле, а під горою – ліс, левада, садок та луки понад Грунню. В Гадяцькій новій оселі наша сім’я жила, а в Підварку тато й мама (за допомогою нашого діда Івана Прокоповича, досвідченого хазяїна) завели хазяйство, поставили деяку господарську будівлю, завели чимало скоту і сяк-так господарювали.

Петро Драгоманов

Подейкували, що поваги з-поміж городян П.Я.Драгоманов зажив під час холери, що лютувала тут у 1850-х рр... Нехай він був поважним земським суддею, нехай і не мав медичної освіти, але за епідемії Петро Якимович ходив дворами, носив хворим ліки, розраював добрим словом. А ще, згодом працюючи приватним правником, фінансово підтримував бібліотеку в Гадячі і приятелював з місцевими лібералами: Михайлом Кучинським, Василем Ковалевським, Яковом Рудченком, Миколою Шульженком, Амвросієм та Семеном Метлинськими. Як згадував М.П.Драгоманов:

- Сердечно повинен я дякувати батькові за те, що він розвинув у мені інтелектуальні інтереси та що між нами не було розладу морального та боротьби, – явище незвичайне в Росії і тепер, а колись – тим паче.

*   *   *

Дружина П.Я.Драгоманова, Єлизавета Іванівна Цяцька походила із дворянського козацько-старшинського роду. Була вона розумною розсудливою жінкою, котра спілкувалася виключно українською мовою. Чоловікові Єлизавета народила шістьох дітей: Михайла, Івана (1842-?), Варвару (1846-?), Ольгу, Олену (померла в дитинстві) та Олександра (1859-1919), яким на втіху читала по пам’яті уривки з “Енеїди” Івана Котляревського. Писати її навчив місцевий дяк, але вміла жінка вивести, хіба, що прізвище – “Елизавета Драгоманова”. Але саме про таких кажуть: “Дім на ній тримається”. А українською лунає мелодійно: “Мати – порадниця хати”.

Від 1837 р. мешкала родина у власній садибі, що стояла в центрі Гадяча – на Драгомановій горі. Будинок той мало чим відрізнявся від звичайної селянської хати: низенькі кімнати з невеликими вікнами, дерев’яна підлога, солом’яна стріха; хіба що, з вулиці було два ґанки.

Та й селянської роботи Драгоманови не цурались, а в Підварку, де й досі кукурікають півні, а над головами стрибають білки, спорудили клуню та комору, порали худобу. Як пригадувала пізніше старша дочка, Олена Пчілка:

- Господарством клопоталася більше мама, батько ж не дуже дбав, бо відбився давно від землі, та й ні хисту, ні охоти не мав до господарств.

Із часом садиба Драгоманових почала процвітати, давала прибуток родині. Після смерті чоловіка від аневризми серця з допомогою батька Єлизавета Іванівна придбала ще 200 десятин землі. Саме це дозволяло вдові утримувати велику сім’ю.

*   *   *

У 1849-1853 рр. Михайло Драгоманов навчався у Гадяцькому повітовому училищі (тепер – середня школа №2 імені М.П.Драгоманова), де переважно виховувалися діти із заможних верств населення, невдовзі – українська інтелігенція.

Скажімо, у 1854-1857 рр. тут абетку вивчав Іван Рудченко (у майбутньому – письменник, фольклорист та етнограф І.Я.Білик), а в 1858-1862 рр. його молодший брат – Панас Рудченко (у майбутньому – Панас Мирний); останній отримав матрикул із відзнакою, бо за вісьмома предметами здобув “відмінно”.

Із-поміж предметів, які викладалися в училищі, Михайло Драгоманов виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. На щастя, все це можна було знайти на полицях батьківської бібліотеки. Викладачів Гадяцького повітового училища він вражав надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. В “Автобіографії” (1883, Женева) Михайло Петрович Драгоманов зізнався:

- Охоту до читання та свого роду політики змалку я перейняв од батька, і за його приводом, ще школярем перечитав майже всі цікаві книги з його книгозбірні, – переважно подорожі та історичні твори, рахуючи – двічі – “Исторію Государства Россійскаго” (1815) Миколи Карамзіна.

*   *   *

Восени 1853 р. 12-річний підліток продовжив навчання у 1-й Полтавській чоловічій гімназії (нині – Полтавська спеціалізована школа №3, вул. В’ячеслава Чорновола, 4). Саме в ці роки майбутній творець українського соціалізму студіював латину, опанував римську історією і, хоча грецьку мову не викладали, в перекладі Олексія Огінського із захопленням буквально проковтнув Гомера та чотиритомну “Історію Греції” англійського історика Джона Гілліса (John Gillies,1747–1836).

За різними свідченнями, Михайла в родині любили, особливо – мати. Гострий на око, легкий на слово підліток знав про це і на таких тонких почуттях не спекулював. Такі діти до родини ставляться не по-споживацьки, а шанобливо, бо родинне щастя – то великий дар. Коли гімназист почав навчатись у Полтаві, він приїхав додому – той факт Олена Пчілка занотувала у власних спогадах. Їй закарбувалось, як “хлопчик дуже швидкий” бігав кімнатами, і всі його цілували. Хоча трохи пізніше в одному із листів Михайло Драгоманов зізнавався, що ріс не надто схильним до публічного виявлення сентиментальних почуттів.

Горя тоді Михайло, здається, не знав, адже не лише із родиною, але й із педагогами йому пощастило. Як до Жовтневого заколоту виглядала освіта у звичайній класичній гімназії, особливо – тоді, коли підліток розумів, до чого саме він прагне?

- Дуже треба дякувати гімназії, де мені пощастило попасти: 1) на доброго латиніста (Казимир Йосипович Полевич. – О.Р.), який надавав більше ваги літературі, ніж дрібницям граматики; 2) путнього натураліста, через котрого я не побачив чогось нового у тому реалізмові, про який трохи згодом говорила в Росії молодь, як про щось виключне й протилежне гуманізмові; 3) дуже гарного навчителя історії…

*   *   *

Знання іноземних мов у ХІХ століття дорівнювало захищеним лініям комунікацій зі світом за кордонами “тюрми народів”. Ледь-но в середовище гімназистів проникли ідеї визволення селянства, те прагнення виповнила душу Михайла Драгоманова:

- Із п’ятого класу я підпав під вплив нового навчителя історії (Олександр Іванович Стронін; 1826-1889. – О.Р.), і він давав мені читати Олександра Герцена та навчав при тому, що для зміцнення в собі гуманних і ліберальних ідей треба багато вчитись та читати на чужих мовах історичні й політичні писання, бо – казав він – уряд як захоче, зможе заборонити усеньку літературу на російській мові.

Як пізніше напише в захопленні його сестра Олена Пчілка:

- Книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів здивувалися би, почувши, що між тими авторами були Шлоссер (німецький історик, Friedrich Christoph Schlosser; 1776-1861. – О.Р.), Маколей (британський історик, Тhomas Babington Macaulay; 1800-1859. – О.Р.), Прескот (американський історик, William Hickling Prescott; 1796-1859. – О.Р.), Гізо (французький історик, François Pierre Guillaume Guizot; 1787-1874. – О.Р.).

Одне слово, повний набір провідних зарубіжних істориків. На хвилі юнацького захоплення з товаришами вони взялися самотужки вивчати німецьку мову. Далі – започаткували рукописний журнал, який редагував Михайло Драгоманов. Але перед самим закінченням гімназії, 19 лютого 1855 р., стався конфлікт. Якщо стисло…

Наглядач пансіону при Полтавській гімназії О.О.Казначеєв мав вести вихованців до церкви. Учневі III класу Івахненку він наказав вдягнути мундир, але той взявся доводити, мовляв, дозволено йти і в курці. Розлютившись, наглядач кинув гімназисту: “Йди, дурню, перевдягатися! Тобі ще зарано патякати на такі теми”. І тоді учень VII класу Драгоманов поставив на місце наглядача: “Не смійте лаятися, Олексію Олександровичу”. Івахненко перевдягнувся, але продовжував доводити, мовляв, можна до храму і в куртці ходити. Слухаючи суперечку, Михайло розсміявся. Наглядач зауважив: “Як нерозумно сміятися над законами і нав’язувати власні погляди”. І тоді учень VII класу Драгоманов попередив наглядача пансіону: “Якщо ви, Олексію Олександровичу ще раз так висловитеся, я дам вам по фізіономії”.

*   *   *

Відтоді людську гідність у своїй присутності він нікому не дозволяв принижувати. Як переказувала Олена Пчілка:

- Ждали тато й мама, що син їх незабаром приїде укінченим гімназистом, дійшовши, звичайно кінця курсу щасливо... Аж тут надійшов якийсь лист, що вдарив неначе бомба в нашу тиху оселю! Що таке?.. Тато й мама вражені, без краю стурбовані: Миші біда, якесь лихо сталося, якась напасть... Кажуть, що, може, Мишу виженуть із гімназії! Як се так? Хіба се може бути?.. Тато поїхав до Полтави.

Дирекція Полтавської чоловічої гімназії була налаштована рішуче.

Йшлося про те, щоб виключити бунтівника – “сѣ тѣмъ чтобъ впередь никуда не принимать”. На щастя, за прохання батька, чиновника VIIІ класу і кавалера, попечитель Київського навчального округу, знаменитий хірург Микола Іванович Пирогов (1810-1881) запропонував Раді… замінити “исключеніе” простим “увольненіемъ”, аби талант мав шанс вступити до університету. Так і сталося: доля майбутнього лідера українських самостійників не була скалічена...

Удруге колезький асесор Петро Якимович Драгоманов порятував Михайла, коли дозволив старшому синові вибрати власний шлях у житті. Щиро кажучи, батько завжди хотів бачити Михайла… лікарем. Можливо, аби все-таки справдити татові надії, медиком – лікарем-психіатром – став наймолодший у сім’ї син, Олександр!

*   *   *

Бажаючи бути саме філологом, восени 1859 р. Михайла Драгоманов зробив самостійний крок до мрії. Він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Обрії значно розширились, як і можливості отримати ґрунтовну освіту, із середини розібратися з новітніми суспільними і політичними процесами, що брунькувались у студентському середовищі. Батьки нічого із старшим сином не могли вдіяти – всі свої капітали, ну, кишенькові гроші, Михайло негайно пускав на бібліотеку, на часопис “Набат”, на книжки.

Разом із тим, з-поміж однолітків, навіть талановитих однолітків, цього студента уже тоді вирізняв розмах думки та широта інтересів. На молодших курсах традиційний для тодішньої української молоді інтерес до фольклористичних та етнографічних студій він поєднував із ретельним дослідженням… античного періоду. Це важко сьогодні уявити, як у Михайлі Драгоманові упродовж студентських років сплітався інтерес до соціалізму, прагнення революційних змін, громадські й педагогічні практики. Адже 1859-1862 рр. М.П.Драгоманов активно долучився до створення у Києві… перших недільних шкіл.

У тому значною мірою була заслуга попечителя Київського навчального округу, що обіймав Київську, Подільську, Волинську і Чернігівську губернії, славетного хірурга М.І.Пирогова, який, як підкреслив в “Автобіографії” сам М.П.Драгоманов, “de facto допустив у Києві академічну волю, схожу на європейську”. І, знаєте, прогресивне студентство шансом тим скористалось уповні.

*   *   *

Спочатку вони, хлопомани, шубовснули, було, у політику та політичну пропаганду, аж раптом з’ясувалося: неписьменне українство навіть грамоти не знає, не те, що здатне соціальний устрій у Російській імперії свідомо змінити:

- Багато із нас узялося до справи з думкою політичної пропаганди, та швидко побачили неможливість її серед дітей (з майстерень та прислуги) й непрактичність навіть серед дорослих та неграмотних, тому щиро захопилися педагогічним боком справи. З гуртка студентів, причетних до недільних шкіл, вийшло декілька підручників та популярних книжок, але року 1862 уряд позачиняв недільні школи й сим знову підштовхнув революційний настрій молоді, особливо – у столицях.

Етапним у справі становлення М.П.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ від імені студентства Київського університету 7 (18) травня 1861 р. над труною Т.Г.Шевченка під час громадської панахиди у Києві, коли тлін великого Кобзаря із Санкт-Петербурга перевозили до Канева.

Слова 19-річного студента виявилися пророчими:

- Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець.

Почуваючи себе прямими спадкоємцями справи Кирило-Мефодіївського товариства, того дня поряд із Михайлом Драгомановим стояли Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький, Володимир Антонович. Не випадково, саме вони через два роки склали кістяк київської “Громади”. Із часом до них долучилися Вільям Беренштам, Павло Житецький, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Русов, Юрій Цвітковський, Петро Косач, Павло Чубинський, Ілля Рева, Микола Ковалевський.

*   *   *

На початку 1860-х ситуація з народною освітою склалася ахова. Київському гуртку студентської молоді раптом знайшлася… державна педагогічна справа. Аби протистояти польській пропаганді та поширенню уніатству серед населення, російський уряд надумав відкривати по селах початкові школи, а для підготовки вчителів для них, започаткувати в Місті на семи пагорбах педагогічну школу.

Як водиться, із коштами Імперія прорахувалася, виділивши на три губернії 10 тисяч рублів. Тоді професор Ліцею князя Безбородька, помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Андрійович Тулов (1814-1882), звернувся до студентів, котрі зарекомендували себе у створенні недільних шкіл, і шість юнаків погодилися безплатно (!!!) читати лекції у “Временной педагогической школѣ”, відкритій у Києві. З-поміж них і Михайло Драгоманов, який викладав майбутнім сільським педагогам російську історію.

Попервах усе діялося цивільно. Студенти-викладачі створили Раду, що в 1862-1863 рр. трансформувалася на профільний комітет, що фактично керував поширенням російських народніх шкіл по цілій Західній Україні. З огляду на обставини адміністрація Київського навчального округу навіть дозволила на рівні початкової освіти викладання народною (читай: українською) мовою! У планах значилися: складання Читанки, щоб вона ступенево переходила від народної української мови до великодержавної і тільки потім до церковно-слов’янської, якою складене Письмо.

*   *   *

Утім, як водилось у Російській імперії, благородну ідею київського студентства вирішили не тільки привласнити, але й використати у брудних політичних цілях.

Коли проєкт Статуту початкових шкіл минув етап затвердження на рівні міністра освіти Олександра Васильовича Головніна (1821-1886), у боротьбу втрутилися вищі сили. Одна сторона прагнула віддати народні школи попам, тобто Синоду, інша – залишити світському міністерству. Цікаво, що перші переграли тему на… поліпшення матеріального становища російського духовенства, а головним аргументом зробили захист Російської імперії від впливу революційної та католицької пропаганди.

Фінал трагікомедії Михайло Петрович Драгоманов так описує в “Автобіографії”:

- Київські попи накинулися на нашу Педагогічну школу як на таку, де навчають “нигилісты” та “украинскіе сепаратисты”. Попів підтримали “Московскія Вѣдомости”. Закінчилося все тим, що міністерство, “чтобы сдѣлать уступку общественному мнѣнію”, вигнало із Педагогічної школи вчителів-студентів і замінило їх вчителями гімназій, яким поклало платню. І це саме тоді, коли студенти, закінчивши університет (улітку 1863 р.), отримали офіціальні права навчати, навіть у гімназіях.

*   *   *

Не знаю, коли там декабристи розбудили Герцена, але запитую себе: чому в київського університетчика прокинулися його “політичні інстинкти”? Схоже на те, що не тому, що їх, молодих патріотів, які за власним бажанням взялися піднімати неоране поле народної освіти, раптом затаврували як “нігілістів” та “українських сепаратистів”. Навіть не тому, що нахабно поцупили саму ідею народних шкіл. На мій погляд, Михайла Драгоманова розбудила доля основоположника вітчизняної військово-польової хірургії, засновника національної школи анестезії М.І.Пирогова.

Не перший рік його діяльність викликала роздратування місцевих царедворців. Зокрема Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор І.І.Васильчиков (1805-1862) звинувачував попечителя Київського навчального округу у тому, що він “занадто настійливо дотримується прогресивних думок”, погрожуючи піти у відставку, якщо вільнодумця не усунуть із посади.

З огляду на шалену популярність серед української інтелігенції та студентства, до якого неодноразово зверталися за медичною допомогою члени царської родини, у березні 1861 р. Миколу Івановича звільнили з посади попечителя Київського навчального округу… “за станом здоров’я”, а у березні 1862 р. призначили науковим керівником молодих учених, що відряджаються за кордон для підготовки на звання професора. Ні, що не кажіть, а бюрократія завжди вміла все красиво обставити…

*   *   *

Та повернімося до головної теми: коли саме прокинулися “політичні інстинкти” Михайла Драгоманова? Тоді, коли з посади нахабно усунили професора М.І.Пирогова, який занадто гостро критикував існуючу систему навчання в школах і всіляко намагався її реформувати. Ось коли українській молоді виясніло, що “de facto у Києві академічної волі, похожої на європейську” більше не буде.

Як пояснив у “Автобіографії” Михайло Драгоманов:

- Виступ мій на банкеті з проводами М.І.Пирогова мав для мене особисто значні наслідки: він розворушив політичні інстинкти і разом з тим зазнайомив з колом ліберальних професорів та дав змогу поширити мої наукові студії, переважно – із загальної історії; у ній я спочатку здебільшого студіював Рим, поки не зацікавився соціальною боротьбою останніх часів Республіки та появою християнства, а потім взагалі історією стародавніх релігій. Професор загальної історії Шульгін (Віталій Якович Шульгін; 1822-1878. – О.Р.), кидаючи кафедру в 1862 р., рекомендував мене університетській Раді, як майбутнього кандидата на професуру, й раяв послати мене по закінченню курсу за кордон.

Прощаючись із М.І.Пироговим, сміливим чиновником, людиною-взірцем, ще тоді, на сумному бенкеті 20-річний студент-історик сказав 50-річному професору?

- Ви довели начальству, що зведення дрібниць у моральний обов’язок створює хибне уявлення про саму моральність, що повага заслуговується, а не вимагається, що вона має бути взаємною. Нарешті, саме ви поширили в наших гімназіях поняття законності.

*   *   *

До дієвої боротьби із багатоголовим царатом через безвихідне становище ставало нове покоління українських інтелектуалів. І створення у 1863 р. у Києві товариства “Громада” слід розглядати не стільки як форму пробудження свідомості національної інтелігенції, скільки єдино можливий у тій репресивній ситуації формат вивчення української історії, культури і народного побуту, як легальну організацію опору Системі, на яку в Російській імперії перетворилися влада, уряд, церква та великодержавна ідеологія. Проте мало минути десятиліття, аж поки національне життя, вся справа виживання української нації були поставлені на карту. Ось коли з’явилися молоді Громади, в статутах яких чітко зазначався пункт про “самостійне політичне існування” України з “виборним народним правлінням”.

Тепер – що стосується колишнього випускника історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира. Попри таврування “нігілістами” та “українськими сепаратистами” він продовжив працювати на теренах освіти і до 1865 р. викладав у київській чоловічій гімназії. І велике щастя виявилося поруч… 20 серпня 1864 р. у Києві Михайло Петрович Драгоманов повів під вінець Людмилу Михайлівну Кучинську (1842-1918) – у терміновому порядку… Ні, не через те, що ви подумали: первісток у подружжя, дочка Ліда (у шлюбі – Шишманова; 1865-1937) народилася лише 17 жовтня 1865 р.. Тим часом по завершенні Великого Посту молодим належало якомога швидше одружитися за іншої причини.

Слабкій на здоров’я тещі, 52-річній Марфі Йосипівні Кучинській зробилося так погано, що з весіллям належало поспішити. Тож за 200 рублів молодята винайняли в Києві квартиру (п’ять кімнат!) і в церкві, перед Богом дали клятву на вірність. Сподівалися, якщо весілля видалося таким сумним, то життя буде веселішим. Де там… Марфа Йосипівна померла 31 серпня 1864 р. у Києві, поховали покійну 2 вересня т.р.

*   *   *

Доволі зненацька недавній студент став у 23 роки головою родини, тож належало подбати про шмат хліба для купи близьких. По закінченні Імператорського Київського університету здібного випускника Михайла Драгоманова залишили на кафедрі загальної історії. Ні, від злободенних тем сучасності за греками-римлянами молодий викладач не ховався, а навіть пілотну лекцію восени 1864 р. прочитав за гарячою темою… “Про становище жінки у першому столітті за часів Римської імперії”.

Тоді висновками він буквально ошелешив студентську аудиторію:

- Ідеалом дружини і дочки була тоді гарна домогосподарка, здорова мати, вірна помічниця, але аж ніяк не вільна особистість. Таке становище сприяло розвитку у жінок хитрості, впертості та дріб’язковості.

Невдовзі під науковим керівництвом професора В.Я.Шульгіна лаборант блискуче захистив дисертацію “Імператор Тиберій” (1864), офіційно став викладачем та на посаді приват-доцента читав лекції із загальної й давньої історії. Здавалося, яке відношення має історія Римської імперії у викладі Михайла Драгоманова до формування саме європейських, а не хуторянських цінностей у наступного покоління українських інтелектуалів?

Відповідь на запитання я знайшов у цікавій розвідці Валентина Гарнаги “Царський і республіканський Рим в антикознавчих дослідженнях М.П.Драгоманова” (2012):

- Цінність драгоманівського бачення історії Риму доби царів і республіки полягає, перш за все, у його значенні для розвитку наукових і суспільно-політичних поглядів самого вченого, а також його впливі на найближче оточення, особливо – Лесю Українку та Івана Франка, у творчості яких античні сюжети й образи невдовзі посіли важливе місце.

Езоповою мовою на прикладі Давнього Риму в Російській імперії легше було вголос міркувати про Республіку… Працювати доводилося багато: лекції в університеті, уроки в гімназії, газетні публікації, робота в часописах. Михайло утримував власну сім’ю, а також платив за навчання найменшого брата Олександра й середньої сестри Ольги (так-так, Олени Пчілки). Адже їхній батько помер ще у 1860-му...

*   *   *

Від середини 1860-х рр. становлення молодого вченого відбувалося стрімко, у тісному зв’язку як із просвітницькою діяльністю, так і публіцистикою. Уже тоді в історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних працях М.П.Драгоманова окреслився чіткий інтерес до політичного підґрунтя будь-якої теми. Магістерська дисертація “Питання про історичне значення Римської імперії і Публій Корнелій Тацит”, надрукована у 1869 р., стала тій тезі розгорнутим підтвердженням.

Демонструючи феноменальний за аналітикою науковий апарат, дослідник зіставляв факти римської минувшини, а висновки ніби проєктував на… українське майбуття. Ось, як по-сучасному все у нього лунало, Езопова мова у кондовій історіографії:

- Ідея в прогресі не тільки знищила ідеалізацію минулого і дозволила стриманіше ставитися до сьогодення, але змусила дослідників історії розвитку народу і людства вглиблюватись у внутрішні причини історичних подій і змін – культурні, економічні, соціальні, політичні, і послабила таким чином поняття випадковості в історії або приписування особистостям більшого значення, аніж вони мали насправді. Лише із визнанням ідеї поступу визнання певної правильності і законоподібності в історичних явищах знайшло для себе тверді підвалини.

Як слушно зауважив академік Володимир Литвин у статті “У пошуках європейського духу. Європеїзм як інтелектуальний і світоглядний путівник українських діячів імперської епохи”:

- Навіть неповний перелік інтересів і практик М.П.Драгоманова свідчить про їхню універсальність та дивовижності інтелектуальних поєднань і культурницьких прагнень молодого адепта Кліо, що складно осягнути та пояснити. Наприклад, неймовірне об’єднання ідей європейського анархізму, лібералізму і соціалізму в межах цілісного і досить гармонійного світосприймання, притаманного М.П.Драгоманову. А що вже казати про сучасників, яких часто бентежили і дратували погляди та дії наддніпрянського інтелектуала!

*   *   *

У 1870 р. сенат Київського університету обрав М.П.Драгоманова штатним доцентом та відрядив за кордон; казенним коштом. На два роки було видано аж 1600 царських рублів. Тобто по 67 рублів на місяць, особливо не пожируєш…

Тим часом, замість двох років: рік у Німеччині, рік в Італії – учений стажувався майже три, відвідавши Берлін, Прагу, Відень, Цюріх, Флоренцію, Гейдельберг, Львів. Важко сказати, що більше рухало тоді українським істориком із прожитковим мінімумом у 44 рублі на місяць: бажання прискорити академічну кар'єру чи використати можливість думати і писати українською мовою, поширюючи ідеї національного визволення як на підросійську Україну, так і на підавстрійську Галичину.

Бо, ще в Києві, зачинатель національної політичної науки із Наддніпрянщини звернув увагу на сумне становище земляків на Західній Україні. Відтоді важливе місце в публіцистиці Михайла Драгоманова посіла Галичина, яку він прагнув “розбудити” до громадського життя через піднесення рівня суспільної свідомості. “Чекайте, – запитаєте ви, а де ж наш Каменяр тоді був, який знав 14 мов?!” Відповім: у 1870-му році 14-річний Іван Франко (1856-1916) перейшов у четвертий клас Дрогобицької чоловічої гімназії, а найбільшим внеском підлітка в україністику того літа були записані у довколишніх селах коломийки.

Закордонні студії виявилися надзвичайно корисними для Михайла Драгоманова. Для прикладу, в Берліні 29-річний магістр прослухав курс лекцій з античності видатного німецького історика, філолога і політика Теодора Моммзена (Theodor Mommsen; 1817-1903); за чотиритомну “Римську історію” той не лише став лауреатом Нобелівської премії з літератури (1902), а й почесним громадянином Риму. Разом із тим, упродовж трьох років М.П.Драгоманов переймався європейськими орієнтирами – не тільки науковими, а й світоглядними. З тим, щоб побачити світло в кінці тунелю, слід мати чітке уявлення про світло, перш ніж до тунелю ступати.

*   *   *

За кордон на стажування він виїхав перспективним молодим істориком, а повернувся наприкінці 1873 року… політично неблагонадійною особою. Адже за три роки, проведені – в основному, в Німеччині та Італії – з’європєїзований українець навчився ніщо на віру не приймати, критично зважувати власні та чужі переконання, а головне – порівнювати з науковим досвідом, нагромадженим у Старому Світі.

У “тюрмі народів”, під імперським ярмом, у темряві суворої цензури – яке там світло, самі загальнолюдські цінності втрачаються. Бо кожен: не має значення, народ чи партія, громадська організація чи верства суспільства – прагне вижити самотужки. І – вижити в першу чергу. Вижити, часто-густо – за рахунок інших. Терор анархізму починається із безвиході, куди заводить криза далекоглядних політичних поглядів. Як перший, по-справжньому з’європєїзований українець, М.П.Драгоманов побачив власну місію: бути і світлом у кінці тунелю, і полум’ям боротьби.

Не випадково, найбільший вітчизняний енциклопедист – Іван Якович Франко присвятив провідникові, несхитному ідеологу українців-автономістів, авторський переклад “Фауста” (1882) Й.-В.Гете із такою шанобливою посвятою:

- Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом... Драгоманов для нас є чимось більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника... Голос його був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління.

*   *   *

Повернувшись із дружиною та дочкою Лідою із закордонного відрядження, що він побачив у Наддніпрянській Україні? Тунель, тунель, тунель… Боротьба усіх проти всіх. Одна дрібна правда проти ще дрібнішої правди, які обидві окремо потопали у морі несправедливості, зведеної метрополією в ранг державної імперської політики.

Лише-но у жовтні 1874 р. його штатного доцента допустили читати лекції студентству, як на викладача історії Імператорського Київського університету Св.Володимира настрочили наклеп, автором якого вважають професора X. (мабуть, проф. Хрущов). Потім до Санкт-Петербурга полетів меморандум (доповідна записка-наклеп) президента Археографічної комісії М.В.Юзефовича (1802-1889), того, який у 1847 р. зіграв огидну роль в історії з арештом викладача історії Миколи Костомарова у справі Кирило-Мефодіївського братства…

Отже, восени 1874-го закрутилося. Розумникові не подарували європейського вільнодумства, а щоб начальство стовідсотково відреагувало, традиційно звинуватили в… українофільстві та сепаратизмі. Як наслідок, М.П.Драгоманова 7 вересня 1875 р. звільнили зі служби, а далі – підштовхнули до… політичної еміграції.

*   *   *

Ні, не наступ реакції по цілій Наддніпрянщині, не посилення утисків українства примусили М.П.Драгоманова залишити Батьківщину… На крилах великих сподівань прилетівши із закордонного відрядження, 33-річний історик-інтелектуал із набутим європейським досвідом швидко переконався: на нагальні вимоги часу колись прогресивне українофільство не лише не змінилося, а навпаки – законсервувалося, зашкарубло, нажило хронічну хворобу – анахронізм.

Гаразд, йшлося б тільки про стару генерацію затятих хлопоманів із допотопної “Громади”, але Михайла Драгоманова вразила українська молодь, що страждала на:

- …величезну одсталість од європейських ідей наукових і політичних, та претензії вирішувати всі справи самим національним духом, як то робили московські слов’янофіли. На моє здивування студенти українського гуртка, навіть більш здатні й учені, не знали чужих мов і через те, мріючи бути вільними од “московської” цивілізації, справді не могли стати вище од неї, й опинялися навіть нижче російських радикалів.

Хтось мав стати для нас заохотою, осторогою, дороговказом, голосом сумління.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко