Михайло Драгоманов. 2. Перший українець у Європі

Хтось із освічених українських лібералів нового покоління мав узяти на себе сміливість і стати політичною, а не гуманітарною опозицією російському царату, а при цьому – триматися європейської шкали цінностей. Подібні речі на практиці можна було зреалізувати виключно за кордоном. Цім сміливцем став 34-річний Михайло Петрович Драгоманов. Формальним приводом його поїздки до Західної Європи стало наукове бажання штатного доцента продовжити зарубіжні студії щодо “порівняльної популярної літератури”, аби згодом висуватися на професорську кафедру.

А реальною підставою? Незручного для київських чиновників розумника оббрехали, всіляко підштовхуючи до еміграції. Проводити ліберала-історика у вигнання зібралися виключно найближчі люди – рідня, друзі й члени старої київської “Громади”, стурбовані цією подією. Як пригадувала Ірина Володимирівна Антонович:

- Одні вважали це звільнення за гасло до репресій та до ліквідації українофільського руху і так званого нігілізму, родина ж Драгоманова турбувалася ще й про матеріальний стан. Сам же Михайло Петрович переживав все це на диво спокійно: на обличчі не помітно було жадної турботи, із властивою йому байдужістю в таких випадках він ані на хвилину не задумувався над своїм скрутним матеріальним станом у майбутньому. З цього погляду, взагалі, вражала всіх ота його бадьорість та енергія, що ними він відзначався в своїй напруженій як науковій, так і громадській роботі, незважаючи на всі неприємності, що доводилось йому зазнавати тоді з усіх боків.

У середині січня 1876 р. в Київ приїхала його середня сестра Ольга Петрівна Косач (у дівоцтві – Драгоманова; широко відома письменниця Олена Пчілка) разом із двома дітлахами – шестирічним Михайлом та чотирирічною Ларисою, майбутньою Лесею Українкою. Це було так символічно: молодь покладалася на його людяність, молодь бачила в ньому дороговказ, бо у словах і справах чула щирий голос сумління.

У листі від 16 липня 1891 р. до улюбленого дядька Леся Українка констатувала одну із важливих рис людської вдачі Михайла Петровича:

- А знаєте, я думаю, що не так на Вас ті різні добрі людці лихі за Ваші політичні чи всякі інші теоретичні думки та слова, як, власне, за Ваш чисто український гумор, бо тож ним Ви можете людину без вогню спалити, а наші люди не менш від французів бояться того, що зветься le ridicule (читай: кепкування, насмішка. – О.Р.).

*   *   *

Традиція – це передавання полум’я, а не посипання голови попелом…

Можливо, тут я оце крамолу напишу, але переконаний: якби наш український Герцен з еміграції розбудив в Україні лише двох молодих послідовників: Івана Франца та першу “європеянку” Лесю Українку – свою історичну місію він виконав би уповні. Проте, із чужини М.П.Драгоманов виховав ціле покоління нових українських інтелектуалів, які зрештою, змінили й україністику, й саму Україну.

Із “тюрми народів” у 1876-му році Михайло Петрович вислизнув буквально в останню мить. Як стверджував у розвідці “Звільнення Драгоманова з Київського університету” (1926) гарний літературознавець, директор Київського центрального історичного архіву імені В.Б.Антоновича Володимир Міяковський (1888-1972):

- Драгоманов своєчасно скористався можливістю виїхати за кордон. Бо пізніше вже, в липні 1876 р., коли Височайшим наказом було закрито Київський відділок Географічного товариства, Драгоманову теж Височайшим наказом заборонили… жити в столицях та в українських губерніях. А таємним обіжником було сповіщено всіх губернаторів, що “Государь Императоръ соизволилъ: не выдавать заграничнаго паспорта бывшему доценту историко-филологическаго факультета въ КіевѢ Михайлу Драгоманову”.

*   *   *

Отже, у січні 1876 р. через Галичину й Угорщину колишній штатний доцент (1864-1875) Київського університету вирушив до Відня. Життєво важливо було не заховатися, а боротися щосили, а значить – створити осередок національно-європейської політичної думки, друкувати українськомовні періодичні видання, коли на Наддніпрянщині віднедавна це категорично заборонялось.

Із цікавістю Старий Світ давно придивлявся до України, але саме Михайло Драгоманов став першим у ХІХ столітті українцем, який приїхав до Європи й став до роботи, аби Україна, бодай колись, перетворилася на частину Старого Світу. Тоді це здавалося навіженою ідеєю. Але саме за таких мотивів народився перший український політичний емігрант із Російській імперії, за самовизначенням – “практичний політик­еволюціоніст”.

Тим часом реакція в Московії лютувала…

В Емському указі від 18 (30) травня 1876 р., складеному на підставі улесливо підготовленого меморандуму помічника куратора Київського навчального округу М.Юзефовича і спрямованого проти української мови та українофілів, конкретно зазначалося: необхідно вислати з краю під таємне стеження М.Драгоманова і П.Чубинського, як небезпечних агітаторів, що прагнуть “вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”.

*   *   *

На царедворців і сановників найбільше враження справив той факт, що мав місце переклад повісті “Тарас Бульби” Миколи Гоголя… українською мовою, “де слова “російська земля”, “російський”, “росіянин” не тільки зникли, а замінилися на “Україна”, “українська земля”, “українець”, аби наприкінці пророчо проголосити – у майбутньому – українського Царя”.

Більшого лиха для царату годі було й вигадати. Тож, згідно з Емським указом, було ліквідовано “Громаду” та її філії, закрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства у Києві, припинено видання газети “Киевский телеграф”, звільнено ряд професорів-українців з Імператорського Київського університету, а саме: Федора Вовка, Миколу Зібера, Сергія Подолинського та інших.

За подальші п’ять років політичні репресії в Києві лише посилилися. Тимчасовий Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор (1877-1881) М.І.Чертков відкритим текстом заявив: “Українське питання закриється лише тоді, коли я з корінням знищу цю халупку на розі Кузнечної та Жилянської вулиць”. Мався на увазі будинок №36/20, де мешкала родина українського історика, археолога й етнографа, професора ( 1878) Київського університету Володимира Боніфатійовича Антоновича (1834-1908). Саме там, у київському Латинському кварталі, після від’їзду Драгоманових почало збиратися прогресивне українство.

Нічим тодішні російські сіпаки (читай: жандарми. – О.Р.) від сучасних поліцейських еРеФії не відрізнялися. У помешканнях української інтелігенції вони влаштовували постійні труси, організовували постійне стеження за неблагодійними елементами, підкидали кинджали та іншу січну зброю у двори.

*   *   *

Так уже на світі повелося, що нескорені таланти метрополія виштовхує із провінцій на чужину. Натомість, аби сприяти народній освіті та вихованню національних кадрів, обіймати професорські кафедри та писати важливі монографії й талановиті літературні твори, що складають шану Батьківщині, – справжнім світочам україністики довелося жити і працювати в екзилі.

Ідея видавати безцензурну збірку народилась у М.П.Драгоманова восени 1875 р., тобто ще в Україні. Спершу планувалося, що журнал друкуватиметься у Відні однак, австрійський уряд почав конфісковувати українські брошури соціально-демократичного змісту, тож визріло рішення змінити місце видання майбутнього часопису. Ось за якої причини восени 1876 р. Микола Петрович із родиною переїхав до “столиці емігрантів” – Женеви.

Докладаючи неймовірних зусиль, тут, у мальовничій Швейцарії, упродовж двох (!!!) років він створював Українську вільну друкарню. Про це не часто згадують, але спочатку довелося користуватися печатнями місцевих видавців, як-то: Анрі Георг-Нойкірх (Henri Georg-Neukirch), Imprimerie du “Rabotnik” тощо, які мали набори… кирилицею. Уявляєте, комп’ютерного набору ще не винайшли.

Налагодити випуск першого українського політичного видання за кордоном виявилося справою не з простих. Ніколи Леся Українка не приховувала пієтету до дядька, а написала так:

- М.П.Драгоманов, що був великим українським душоловом, тримався і в літературі, і в політиці, і в приватному житті тієї засади, що “чистое дело требует чистых средств”, і тримався її до кінця з великою завзятістю і невмолимістю...

*   *   *

Будемо відвертими, культу української мови у Михайла Драгоманова не було, бо самої проблеми не існувало. Навпаки – до публіцистичної практики різними мовами він ставився цілком прагматично. В “Автобіографії” читаємо:

- Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії через федералізм. Відповідно такому переконанню я постановив собі такий поділ літературної праці: писати по-українськи все, що стосується безпосередньо України та поширення у ній соціалістичних ідей; тоді як писати по-російськи різні речі політично-ліберального й федерального характеру, стежачи за всіма подіями, які хвилюють публіку в Росії.

Зброя проти царату була не в бомбах, а в поширених ідеях. Бурхливе виникнення сербсько-болгарського визвольного руху, а затим – Сербсько-турецька війна 1876-1877 рр. ставали прекрасними інформаційними приводами, аби ліберально-федеральні ідеї запаковувати у російську мову. Уже із Женеви восени 1876 р. до санкт-петербурзької газети “Молва” М.П.Драгоманов надіслав гостро полемічну статтю “Чиста справа вимагає чистих засобів”, у якій доводив: лише вільна Росія може визволити балканських слов’ян. Як відреагував царат, знаєте? За ту публікацію “Молву” цензура закрила на вісім (!!!) місяців.

Тоді Михайло Петрович змінив тактику і почав адресно подавати власні думки у брошурах, безцензурно виданих у Женеві: “Турки внутрішні та зовнішні” (1876)„ “Внутрішнє рабство та війна за визволення” (1877), “До чого довоювалися?” (1878). У другій із перерахованих книжечок викладалася програма-мінімум політичних реформ у Росії, яку автор ще простіше повторив у праці “До чого довоювалися?”, написаній спеціально для… армійських офіцерів.

На рівні військового статуту, дохідливо український публіцист констатував:

- Сама по собі армія ніде не може встановити політичну свободу, не кажучи вже про соціальні реформи. Але ніде зміна правління не можлива без її співчуття. У Росії це лише одна армія, що доволі довго слугувала за опору пригноблення народу, здатна допомогти більш швидшому падінню деспотизму. Звісно, деспотизм цей впаде рано чи пізно, і те, що ми спостерігаємо в останні роки, ясно свідчить, що рішуча криза вже почалася. Проте криза ця може тягнутися багато років і вартувати багатьох жертв. Від чесних та мислячих людей із армії залежить прискорити й полегшити кінцевий результат в інтересах свободи народів, образ якої літав, звісно, в їхній уяві у важні хвилини останньої війни.

Кажу вам: інколи сміливі ідеї повертаються до нас небезпечним бумерангом. Зокрема, без погодження з автором брошуру “До чого довоювалися?” з якогось біса передрукувала петербурзька таємна печатня. Як наслідок, за кордоном авторську статтю батька української політичної науки сприйняли як… прокламацію Виконавчого комітету російської соціально-революційної партії “Народна воля”. Ось за якої причини деякі російські газетні репортери зарахували М.П.Драгоманова до… російських нігілістів і терористів.

Уявляю собі провідника українського відродження, очільника політичної еміграції з бомбою в руках…

*   *   *

Опинившись в еміграції, доцент Київського університету швидко перетворився на Генерального посла української культури. Адже 30 травня (11 червня) 1878 р., як офіційний делегат від Російської імперії, у Парижі Михайло Драгоманов брав участь з-поміж інших 150 делегатів у Міжнародному літературному конгресі (Congrès littéraire international).

Іван Тургенєв представив гучну доповідь українця – “La Littérature oukraïnienne proscrite par le gouvernement russe” (“Українська література, заборонена російським урядом”), присутнім членам очолюваної ним комісії такими словами:

- Le nom est bizarre; l’auteur, homme très distingué, a préféré ce nom à celui beaucoup plus connu de littérature petite russiènne. Il critique avec raison la façon de procéder de notre gouvernement vis-à-vis de la littérature oukraïnienne, qu’il suppose, à tort, je crois, entachée de séparatisme. (“Назва досить дивна; автор, дуже відома людина, віддав перевагу цьому прикметнику (йдеться про словосполучення “українська література”), а не використав більш уживаний “малоросійська література”. Драгоманов справедливо критикує ставлення російського уряду до української літератури, бо він (уряд – О.Р.) припускається грубих помилок, я вважаю, тавруючи явище як сепаратизм”).

У власній доповіді Михайло Драгоманов різко засудив не лише Емський указ, а й став на захист самої української культури. Прочитавши опубліковану за підсумками Міжнародного літературного конгресу франкомовну доповідь українця, Карл Маркс, кажуть, підкреслив не одне місце, але жирним олівцем виділив такі слова:

- Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета.

*   *   *

Європейцем Михайло Драгоманов став ще в Україні, у вимушеній політичній еміграції він лише чіткіше побачив, чому мусить залишатися українцем. З’явилася зовсім інша, загальнолюдська шкала цінностей, що не мірялася лекалами ні політичних поглядів, ні національної належності.

Наприклад, європейський “панмалорусист” рішуче засудив терористичні акти російських революціонерів-народників, – і, в першу чергу, царевбивство 1 березня 1881 р імператора Олександра ІІ. Не перший рік для нього святою залишалася сама цінність життя, а права та свободи кожної людини мали найвищу цінність. І такі нові, навіть для Старого Світу, погляди ставили українського мислителя в когорту провідних європейських гуманістів останньої чверті ХІХ століття.

Свою позицію М.П.Драгоманов оформив письмово:

- ..згідно з неодноразово висловленим нами переконанням, чиста справа потребує й чистих засобів, і що ми, без будь-яких застережень, схвалюємо будь-який відкритий напад на систему, пануючу в Росії; що ми вітаємо будь-яку спробу збройного захисту власної особистості та свого житла від розбійників ІІІ Відділення. Але ми ніколи не проповідуватимемо таємне вбивство, навіть вбивство шпигуна, очільника таємної поліції чи навіть тирана.

Подібного зухвальства українському європейцю так зване російське народництво не подарувало. Бурхлива дискусія вихлюпнулась у р-р-революційну пресу, що призвело до розриву будь-яких контактів з обох сторін. “Самостійне політичне існування” двох світоглядів (читай: двох країн) було виключно питанням часу.

*   *   *

У другій половині 1880-х рр. М.П.Драгоманова почали активно запрошувати до співпраці провідні видання Галичини. Адже разом з українським лікарем, соціологом, економістом, фізиком та публіцистом Сергієм Подолинським (1850-1891), котрий у 1874-1876 рр. активно працював у газеті “Киевский телеграф”, вони створили “Женевський гурток”, який, на думку Івана Франка, протягом цілих двадцяти літ був “центром коли не українського духу, то української думки”.

Той перший український соціалістичний осередок діяв у 1878-1883 рр. Активними помічниками Михайла Драгоманова у “Женевському гуртку” стали відомі представники української інтелігенції як Наддніпрянщини, так і Галичини: публіцист Остап Терлецький (1850-1902), соціолог та філософ Микола Зібер, правник та соціолог Максим Ковалевський (1851-1916), історик та педагог Яків Шульгин (1851-1911), видавець та редактор Антін Ляхоцький (1853-1918), а згодом – великий Іван Франко та “галицький учений”, публіцист Михайло Павлик (1853-1915).

Завдяки активній інтелектуальній діяльності “Женевського гуртка” стало можливим саме громадсько-політичне видання “Громада”. За чотири роки М.П.Драгоманову вдалося видати п’ять чисел: спочатку – збірки, потім – часопису. Участь у підготовці контенту активно брали: Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Михайло Павлик, Максим Ковалевський та інші. За рівнем шаленості сама мета вражала: подати найрізнобічніші матеріали, які б уповні представили читачеві життя України й українців, їхні духовні починання, сокровенні прагнення волі та рівності у колі світової спільноти. Але, перепрошую, яким коштом?

*   *   *

У розвідці “М.П.Драгоманов на терені Швейцарії: наступність ідей Київської історик-філологічної школи” (2011) М.О.Карпенко (Київ) та О.А.Маймескул (Женева) стверджують:

- Період становлення та друкування “Громади”, як першої – збірника (1-5 т., 1878-1883), так і другої – журналу (№№1-2, 1881), виявився дуже складним морально та передусім – матеріально для М.П.Драгоманова. Утримання друкарні нерідко припадало на Антіна Ляхоцького, який заробляв випуском різного роду “метеликів” (читай: прокламацій, програмок та інших дрібних поліграфічних форм. – О.Р.) для (!!!) російської колонії в Женеві. Джерелом недовгого (1881-1882) існування журналу “Громада” були кошти, що надходили Сергію Подолинському від батьків з Росії, але із припиненням того фінансування, – після появи програми часопису, – проєкт, на жаль, перервався.

Тут – до місця, хоча б стисло, але сказати кілька слів про фінансовий двигун поліграфічного проєкту української політичної опозиції, підприємця й дотепника Антіна Михайловича Ляхоцького, відомого під псевдонімом “Кузьма”, який той заслужив, бо якось натрапив на публічне читання анонімних сатиричних віршів та афоризмів “Кузьма Прудков”... Саме йому багато хто із російських революціонерів, взагалі, зобов’язаний виданням своїх крамольних творів у Швейцарії, яких він, до речі, іронічно називав “сочинителями”.

Свого часу дружина Ляхоцького смачно наплювала в борщ більшовикам, завадивши співпраці чоловіка з майбутніми членами РСДРП(б); як несхитна українка, з першого погляду вона розкусила нових замовників-кидал, заборонивши чоловікові працювати із “жевжиками”. У листах до Антіна Ляхоцького скнаристий Ленін раз-у-раз пересилав по 200 французьких франків, аби задобрити пані Ляхоцьку, поза очі називаючи її “червононосою бабою”. Українка залишилася несхитною! Як підсумок, Леніну з його горлопанами довелося видавати газету “Соціал-демократ” у… Берні.

*   *   *

Кажуть, що у Швейцарії Антін Ляхоцький був настільки популярним серед революціонерів із Російської імперії, що ті йому писали листи з адресою “Женева, Кузьмі”. Звідки таке реноме? Навесні 1876 р. за революційну діяльність його заарештували в Києві, бо він нахабно поширював заборонені книжки. За ґратами юнак провів п’ять місяців і два дні, а проти ночі на 25 жовтня втік разом з революціонером і майбутнім народовольцем Савою Топчаєвським (1848-1884).

Спочатку Ляхоцький переховувався в Австрії та потім перебрався до Швейцарії. Тут доля звела його з теоретиком анархізму Петром Кропоткіним, який з 1879 р. видавав в Женеві газету “Le Révolté” (“Вперед”). Побоюючись невдоволення з боку міської влади, місцеві друкарні перестали видання друкувати. Тоді Кропоткін придбав у кредит невелику печатню на вулиці Гротта (rue des Grottes), де набірником став “Кузьма”, який по-французьки… не знав ні слова. Наша людина!

Наприкінці життя А.М.Ляхоцький – як ми зараз сказали б – тролив московську вату, глузуючи над чванькуватими російськими есерами та соціал-демократами. Попри те, що згодом деякі з його приятелів опинилися при владі в Радянській Росії. Поясню… На дозвіллі Антін Михайлович полюбляли перехилити один-другий келих пива у женевській пивниці “Brasserie Landolt”, що на розі вулиць Кадоль (rue De-Candolle), і Консей Женераль (rue du Сonseil general), бо пити вміли і ніколи не п’яніли. Тоді як кацапи не вміли і налигувалися, наче жаба мулу.

Після 1895 р., коли в Женеві почала видаватися перша більшовицька газета “Вперед”, саме в тій женевській пивниці полум’я пролетарської революції часто роздмухували Ленін, Плеханов, Бауман, Луначарський, Бонч-Бруєвич, Литвинов та інші бідаки. На схилі літ Антін Ляхоцький відійшов від видавничої справи, а розводив свиней. Коли спалахнула полеміка між есерами й іскрівцями, він, як безпартійна українська галушка, відгукнувся на неї більш, ніж патріотично: Кузьма сфотографувався на світлині разом зі своїми молодими кнурами, зробивши злободенний напис: “Я та моя партія”.

*   *   *

Якщо підбити стислі підсумки, загалом у Швейцарії Михайло Драгоманов безцензурно видав 112 назв книг і брошур, рахуючи 37 забороненою українською мовою. Отож, зважаючи на фінансову скруту невеличкої української діаспори у Швейцарії, кожну з них можна вважати унікальною. Утім, навіть за таких умов були два видання, які слід вважати справжніми поліграфічними шедеврами.

У 1878 р. накладом тисяча примірників печатня “Громади” видрукувала мініатюрний “Кобзар” із передмовою Федора Вовка та Антіна Ляхоцького; видання обіймало 12 поезій, люто заборонених царською цензурою. Видавці заздалегідь подбали про логістику в Україну – форматом книжечка нагадувала пакунок… цигаркового паперу фірми “Awadi” (55 мм x 85 мм), що часто ввозився до Російської імперії. Тобто, не більшовики вигадали, як до “тюрми народів” завозити заборонену літературу…

А ще у 1882 р. у Женеві друком у Вільній друкарні з’явилася поема “Марія” (1859) Тараса Шевченка, вступне слово та коментарі до якої особисто склав Михайло Петрович: спершу – українською мовою, щоправда, набраною латинським шрифтом, а 1885-му році – в перекладі російською.

*   *   *

Він опікувався лише станом справ на Наддніпрянщині, тобто в підросійській Україні? Ні… Через Михайла Павлика й Івана Франка Михайло Драгоманов справляв визначальний вплив на формування та розвиток усього українського радикального руху в Галичині. Справа дійшла до кумедного: через ліві погляди Михайла Петровича у 1886 р. київські українофіли зі старої “Громади” позбавили фінансової підтримки.

Як так сталося, – запитаєте? Хлопомани з берегів Дніпра запропонували йому писати на… історичні теми, “имея в виду русскую цензуру”, на що Михайло Драгоманов відповів, мовляв, вибив час складати історію України, “имея в виду” тільки наукову правду, а не “русскую цензуру”.

Не без іронії М.П.Драгоманов написав у листі від 8 лютого 1886 р. до старої “Громади”: “Нагадаю тільки одне, що все, що писано європейцями про Україну за останні 10-15 років, було писано власне про цю (українську) словесність, і з того в останні п’ять років – про мої женевські її видання”.

*   *   *

Насправді від демаршу київських хлопоманів “апостолу правди і науки” було ні холодно, ні жарко. Сперечатися з анахронізмами він ні бажання, ні часу не мав. З-поміж нагальних стояли інші завдання.

Зокрема, у женевський період Михайло Драгоманов створив першу (!!!) новочасну українську політичну програму – “Переднє слово до “Громади” (1878), до чого хлопомани так ніколи й не підступилися, борсаючись у волохатому провінціалізмі.

Чи не вперше всі речі саме ним назвалися власними іменами:

- Західна Європа та Америка, де тим часом у кінець розбилися надії прихильників чорноробства (некваліфікованих робітників. – О.Р.)… – навчили, що мужицтву ніхто не допоможе, окрім його самого. В Україні, в котрій все, що вище мужика, двічі, коли не тричі, чуже йому, – це ще більше мусило бути правдою, ніж будь-де. Нарешті начальство царське ще раз наложило руку навіть на самі смирні початки праці над тим, щоб перенести в мужицтво науку і звести панство з мужицтвом хоч би однаковою мовою, – воно заборонило в 1878 р. в кінець печатати українські книги в Україні і будь-де в Росії – причому знову показалась або байдужість до цього нечуваного в Європі діла, або явне ворогування проти українства з боку московського та новомосковського панства, навіть із числа самих вільнодумців. Та байдужість і те ворогування тільки осмілили царське начальство робити, що здума над Україною.

*   *   *

Досить швидко Михайло Драгоманов став скарбничим української Ідеї, стверджуючи, що “кожна людина, яка пішла з України, кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не українською мовою, є витрата з мужицької української скарбниці, витрата, що за нинішніх обставин не повернеться нізвідки”.

Скажу відверто, М.П.Драгоманова сучасники здебільшого не розуміли. Як наслідок, українолюби закидали йому космополітизм, москвофільство та зросійщення. У свою чергу, російські радикали та соціалісти, скривджені критикою їхнього централізму – маю на увазі працю “Історична Польща і великоруська демократія” (1883), – бачили в нашому землякові українського шовініста, тоді як польські часописи таврували, як… “московського агента”.

Ні, він не народився свідомим критиком несхитних соціал-революціонерів із “Народної волі”, а здолав довгий і тернистий шлях в еволюції власного світогляду:

- Я й справді із ходом подій все більше та більше робився противником російських революціонерів. Окрім їхнього великоруського централізму та антикультурних тенденцій, народницьких ілюзій, макіавелізму засобів – таких, як фальшиві маніфести Я.Стефановича (революціонер-народник родом із Чернігівщини – О.Р.) та інших – замахів на крадіжки з банків, казначейств та почт із убивствами сторожів, – мене різнило од них і прийняття політичного убивства, або, як вони казали, “терору” за принцип революційної боротьби, тоді як я дивився на сей терор тільки як на природний, хоча й патологічний наслідок терору самого уряду.

При цьому від запеклої політичної боротьби конституційними методами українець не відмовлявся, а чітко виклав власну позицію в авторських брошурах, починаючи з “Листка “Громади” року 1878”, де розібрав по кісточках зміст першої терористської прокламації “Смерть за смерть”, а затим у розвідках “Тероризм і свобода” (1880) та “Le tyrannicide en Russie et l'action de L'Europe Occidentale” (“Тирановбивство у Росії та реакція Західної Європи”).

*   *   *

Чомусь в Україні про цей факт сором’язливо пишуть, але…

Тільки-но Земський конституційний рух став явищем загальноросійським, саме в особі українського мислителя М.П.Драгоманова він знайшов свого самобутнього ідеолога. Ось чому наприкінці 1882 р. Микола Петрович став редактором газети “Вільне Слово”, оголошеного органом таємної організації “Земський Союз”.

На жаль, видання припинило своє існування в травні 1883 р. через перемогу реакції в Російській імперії, коронування Олександра ІІІ, а значить – нищівну поразку земських лібералів. У метрополії політичні реформи із провінцій, тобто знизу – ніколи не рухаються. Це, так би мовити прерогатива революціонерів самої метрополії…

Полемізуючи через великодержавницькі та шовіністичні погляди на українців з боку російських соціалістичних фракцій, що наплодилися в еміграції, М.П.Драгоманов сміливо запропонував проєкт конституції (!!!) для Росії – “Досвіт української політико-соціальної програми” (1884). Пророк українського самоврядування радив колегам по політичній боротьбі не лише звернути увагу, але й використати досвід Земського руху в Наддніпрянщині, що швидко об’єднав неоднорідні за спрямуванням політичні рухи, поширені серед національної інтелігенції, представленої в земських установах та комісіях або працюючої за наймом на запрошення земських управ та їхніх голів.

*   *   *

Оцінюючи важливість наукового і теоретичного доробку М.П.Драгоманова, представник легального марксизму, один із лідерів Конституційно-демократичної партії Росії Петро Струве (1870-1944), який виступав проти застарілої ідеології народництва, чітко зазначив:

- Драгоманов першим із російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну програму... Першим він блискуче й доступно пояснив зміст і значення конституційного ладу, особливо – прав особи та принципів самоуправління.

Не хочу, аби у вас склалося враження, мовляв, наш земляк загруз виключно у боротьбі з українськими соціалістами та українськими хлопоманами. Насправді міжнародні зв’язки М.П.Драгоманова повсякчас ширшали. У Женеві та із Женеви він активно спілкувався із польськими, єврейськими, сербськими, болгарськими, румунськими радикалами, бо скрізь користувався незаперечним авторитетом.

Не випадково саме українцю, “духовному батьку” (Іван Франко) у 1881 р. старший син О.І.Герцена, професор Лозаннського університету Олександр Олександрович Герцен (1839-06), передав лондонську частину архіву свого батька для підготовки серії публікацій у часописах “Вільне слово” та “Російська думка”.

*   *   *

Одному із небагатьох політичних діячів останньої чверті ХІХ століття, власне, батькові самої вітчизняної політології як практики, Михайлу Петровичу доводилося боротися на всіх фронтах: і за Україну, і проти Московщини, і за справжні європейські цінності, опираючись буремним революціям та сприяючи поступовому, цивілізаційному прогресу. Такому, який найкращими добривами для моріжку перед англійським парламентом і є.

Свій хрест по життю він ніс мужньо:

- Мені через все моє життя доводиться полемізувати з багатьма різними партіями одночасно. Не минає й тижня, аби я не стрівався з направленою проти мене статтею, пущеною з національного табору: московського, польського, німецького, – як консервативного, так і революційного; попадає мені й од українофілів [найбільше – галицьких]. Та ніщо мені так не осоружне, як полеміка. Після написання кожної полемічної статті, я кілька день почуваю себе хворим…

Чомусь доля посилала йому опонентів, які дискусію починали з того, що безцеремонно перекручували думки Михайла Драгоманова, а завершували відвертими наклепами. Подвійний жаль охоплював його саме через це, бо й сам би Михайло Павлович бажав чому-небудь навчиться у супротивників. Тим часом доводилося тішитися тільки тим, що справа, якій він усе життя служив – праведна, коли вже проти неї за такий тривалий час не знайшлося жодного добропорядного супротивника.

*   *   *

У 1889 р. за підтримки уряду 29-річний болгарський лінгвіст Олександр Теодоров-Балан (1859-1959), який став першим ректором Софійського університету (Софийски университет “Св. Климент Охридски”; бульвар Царя Визволителя, 15), створеного за рік перед тим, запросив Михайла Драгоманова на професорську кафедру загальної історії. Поясню критичність ситуації: національних кадрів у звільненій від турків Болгарії не було, а тамтешній столичний університет мав… один факультет – історико-філологічний, де викладали чотири професори і три приват-доценти.

У Софійському університеті український європеєць викладав (болгарською мовою) до самої смерті. Тим часом, раз-у-раз уряд Російської імперії, яка за підсумками російсько-турецької війни 1877-1878 рр. встановила Тимчасове російське управління в Болгарії, періодично звертався до Князівства Болгарія із проханням… відмовитися від послуг українського сепаратиста, але з огляду на зростаючу популярність викладача – на подібні примхи офіційна Софія не реагувала.

Аби його бажання, Михайлу Петровичу давно надали б болгарське громадянство, але щирий патріот до останку сподівався повернутися в Україну, на Батьківщину.

*   *   *

В одному з останніх листів він печально сподівався:

- Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над водою?

Минуло 13 довгих років боротьби за виживання на чужині, боротьби за нову українську молодь, здатну ширше подивитися на світ, освічену, ерудовану, багатомовну.

Як він зрадів отим змінам, що проклюнулись і на Наддніпрянщині, коли прочитав листа від 24 грудня 1889 р., в якому Леся Українка повідомляла дядька:

- Дізнавшись, що я пишу до Вас, Миша (старший брат поетки, у той час – другокурсник математичного відділу фізико-математичного факультету Київського університету Св.Володимира. – О.Р.) просить повітать Вас од його і передати дещо. Він просить написати, що серед молодих киян остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони вчать європейські мови та цікавляться європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів (гурток “Плеяда” існував у Києві в 1888-1893 рр. – О.Р.). Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у видання. Найгірш діло стоїть у нас із англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі й збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла вчитись по-англійськи і навіть знайшла собі вчительку, але той проклятий масаж усе мені перебив (після невдалого масажу в Одесі влітку 1889 р. лікарі заборонили Лесі писати і грати фортепіано. – О.Р.). Тепер доведеться вчитись самій, хоч се і трудно. По-італійськи я трохи підучилася сама і коли дістану книжок та словника, то, може, й про перекладання можна буде подумати. “В ожидании будущих благ” надолужаю французьким та німецьким.

*   *   *

Занадто рано Михайло Драгоманов став над отією містечковою боротьбою, тому великороси вважали його… мазепинцем, а хлопомани – навпаки, обрусителем. Бо одних він сварив за москвофільство, а інших – за москвофобію. Формалізував загальну думку наш видатний літературознавець, академік Української академії наук (1919), віце-президент ВУАН (1922) Сергій Єфремов (1876-1939):

- Для України Драгоманов справді був тим “апостолом правди і науки”, що його з такою тугою виглядав народ перед смертю Шевченка…

Широта його європейських поглядів селоцентричних українофілів часто лякала. Михайло Петрович Драгоманов був засновником українського соціалізму, дивного як на ті часи формату:

- Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням.

*   *   *

Чим віддячили нащадки?

Після смерті М.П.Драгоманова 57-річна вдова Людмила Михайлівна на чужині не залишилась, а з дітьми повернулася у 1899 р. до Києва.

Син покійного, Світозар (Зоря) Михайлович Драгоманов (1884-1958) вчився у паризькому ліцеї “Janson de Sailly” та 4-й Київській чоловічій гімназії, із відзнакою закінчив економічне відділення Київського комерційного інституту. За Гетьманату Світозар Драгоманов працював у Всеукраїнському союзі земств, створеному Симоном Петлюрою, а після поразки УНР лишився в Україні, де служив у різних установах, деякий час – співпрацював із Казимиром Малевичем. Їх поєднував, зокрема, інтерес до архітектури та німецького художнього об’єднання Баугауз.

Старша дочка Лідія Михайлівна Драгоманова (1865-1937) закінчила в Женеві університет і консерваторію, на французьку мову переклала поему “Марія” Тараса Шевченка. Вона вийшла заміж на студента Івана Шишманова (1862-1928), котрий у женевському університеті навчався у професора М.П.Драгоманова. Під час правління гетьмана Павла Скоропадського у 1918-1919 рр. Іван Шишманов був повноважним представником Болгарії в Українській Народній Республіці.

А ось онука, Димитра Шишманова (1889-1945), разом із групою болгарських державних діячів радянські КДБ-шники розстріляли 1 лютого 1945 р. у Софії, записавши у зрадники, як міністра закордонних справ Болгарії у 1943-1944 рр.

Молодша дочка Аріадна (Рада) Михайлівна Драгоманова (1877-1954) здобула освіту в Сорбонні, навчалася малярству в Софійській мистецькій школі, приятелювала із Лесею Українкою та вийшла заміж за галицького маляра Івана Труша (1869-1941).

*   *   *

І – наостанку: 14 лютого 2017 р. із сонячної Болгарії прилетіла сумна звістка. Як повідомив телеканал БНТ (Българска национална телевизия), було знесено знаковий будинок, побудований у ХІХ столітті в центрі Софії. Новина викликала гнівну реакцію в соціальних мережах.

- Ідеться про руйнування кам’яниці, що стояла на розі столичних вулиць Івана Денкоглу та Христа Белчева, побудованої свого часу професором Михайлом Драгомановим – українцем, котрий залишив яскравий слід у сучасній історії Болгарії. Викладав він у Женеві, де познайомився з майбутнім міністром освіти нашої країни – Іваном Шишмановим. Майбутній болгарський політик закохався у старшу дочку українського публіциста та революціонера.

Нагадаю, що М.П.Драгоманов не просто переховувався у Князівстві Болгарія, а занурився у вивчення місцевого фольклору та етнографії. За словами болгарської письменниці Марії Володимирової, тут, у зруйнованому будинку, створювалася перша редакція "Збірки народних казок, науки та літератури", згодом ошатно видана Болгарською Академією наук.

На стіні 130-річної кам’яниці, яка пережила три режими, про це свідчила меморіальна дошка, що довисіла до дня знесення будівлі.

Олександр Рудяченко

Читайте також: Михайло Драгоманов. 1. Перший європеєць на селі