Володимир Боровиковський. Сентиментальний до сліз

Що упродовж цілого життя залишалося незмінним, так це відчуття родоводу й рідної землі. Навіть в останній рік свого життя знаний маляр Володимир Боровиковський залишався затятим українцем. Попри третину століття, прожиту в Санкт-Петербурзі, гостей він завжди частував борщем, а земляків постійно просив привезти з Малоросії… сала. Від передчасної смерті тривалий час його рятувало одне: батьківська бандура! Під тихий перебір на самоті він співав та пив гірку: траплялося – ром, а траплялося – оковиту, – і лише потім співав тужливі українські пісні. Саме вони оживляли вигоріле серце художника і тримали спустошену душу на цім світі. 

Усе має свій край. 6 (18) квітня 1825 р. у Північній столиці імперії у віці 67 років від розриву серця знаний український іконописець та портретист, академік Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв (1795) Володимир Боровиковський помер. Величезною, як на ті часи, залишилася його творча спадщина – понад 300 картин. Тихо зійшов зі світу тонкий співець сентиментальної краси, але найвищі зразки його майстерності вторували шлях творчим здобуткам молодших наступників у національному живописі – художників романтичної школи. 

Поховали покійного, як він і заповідав, “без усіляких там церемоній”, – на Смоленському православному кладовищі, поблизу церкви Пресвятої в ім’я Живоначальної Трійці, на північний захід від храму. Над могилою на Василівському острові з часом поставили скромний пам’ятник – невеликий гранітний саркофаг. До сумної події редакція “Журнала изящных искусств” вмістила сухий некролог:

- Поточного місяця помер відомий художник у царині портрету і живопису, радник Імператорської Академії мистецтв Володимир Лукич Боровиковський. 

Не маючи родини та вдячних учнів, майстер особисто подбав про добру пам’ять. Він заповів усе рухоме майно, “яке склали кілька картин, невеличка купа книжок і трохи грошей, скільки після поховання залишиться (чотири тисячі рублів), інші домашні речі”, – роздати як допомогу незаможним городянам. Блимнувши востаннє, згаснув ще один світоч Російського Просвітництва.

*   *   *

Володимир Лукич Боровиковський народився 24 липня (4 серпня) 1757 р. у місті Миргород Миргородського полку на Гетьманщині у становій козацькій родині. До початку XVIII століття сеє містечко перетворилося на значний торговий і культурний центр; особливо славилися власними виробами тамтешні чинбарі, гончарі, шевці та бублейники. Із 359 ремісників, що мешкали у Миргороді в 1783 р., 199 майстрових мали козацьке походження, 138 – селянське і тільки двійко були з поміщиків. Після ліквідації полкового устрою Гетьманщини (1782) Миргород увійшов до складу Київського намісництва, а у 1796 р. прокинувся у Малоросійській губернії.

Коли 1802 р. у складі Полтавської губернії місто здобуло повітовий статус, тут, за переписом, мешкало 5857 жителів. На той час діяли: повітове училище, поштова станція, дерев’яна Воскресенська (1744), Троїцька (1763), Всесвятська (1787), Успенська соборна (1887) церкви, єврейська молитовна школа, відбувалося чотири ярмарки на рік, хоча більшість городян за звичкою залишалися… землеробами.

Батька майбутнього маляра, Лук’яна Івановича Боровика (1720-1775) добре знали городяни полкового міста. Бо більшість населення – козаки, козацька старшина, були тісно пов’язані з полковою адміністрацією. Закономірно, що родичі Володимира Боровиковського: батько Лука, чотири брати – Василь, Петро, Іван, Дем’ян та дядько Олексій за батьківською лінією належали до козацької старшини, на користь Гетьманщині справно несли військову службу. У мирний час династія поверталася до іконопису і писала образи для церков довкола Миргорода. Як стверджував перший біограф В.Л. Боровиковського, фольклорист, літературний критик, мистецтвознавець Василь Горленко (1853-1907) у книжці “Українські бувальщини” (1899), Лук’ян Боровик був людиною багатьох талантів. Окрім малярства цікавився він і музикою, а в одній із миргородських церков, начебто, знайшлася збірка партитур творів, написаних Л.І. Боровиком.

Мати художника, Євдокія (?-1765) була місцевою уродженкою, але несподівано померла, коли сину Володимиру виповнилося вісім років. Це неймовірно, але тонка душа предтечі російського сентименталізму виховувалася у чоловічому середовищі.

Родина козацького урядовця вважалася середніх статків, адже Лука Боровик володів, хіба що, будинком і двома невеликими ділянками землі (15 десятин) – у передмісті та у Хорольському повіті. Аби покінчити із фамільним бекграундом, скажу таке: рідний брат Лук’яна Боровика – Феодор, служив у Миргороді священником Воскресенської церкви, поблизу якої й мешкала сім’я. Тож замовлення на нові образи, як ви здогадуєтеся, отримувала саме ця династія іконописців.

*   *   *

У рідному місті Володимир Боровиковський жив і працював понад 30 років і, зізнатися, зірок із неба не хапав. Шлях його був родичами вторований, попереду стелилася військова кар’єра. Отож, у 1774 р. у Миргородському адміністративному полку за поданням Генеральної військової канцелярії юнак отримав чин значкового товариша (поручика), котрі вилучалися з-під влади сотенної адміністрації й підпорядковувалися в адміністративному порядку полковнику. Що це означало? Служити в полковій канцелярії, у першу чергу – берегти полкові прапори – значки та сотенні корогви, а за потреби виконувати різні дрібні доручення. Аби ви розуміли, значкових товаришів у Миргородському полку служило 30-50 ординарців.

Хист Володимира Боровиковського полкове начальство одразу розгледіло і подеколи використовувало як маляра. Тим часом юнак наполегливо вчився у батька та дядька Олекси – писав портрети, малював ікони. З того періоду зберігся лише один твір із підписом автора: плащаниця із позначеним роком написання (1789), що знаходиться в Миргородському музеї. Хоча деякі дослідники стверджують, що у 1784 р. молодий художник розписав іконостаси у Троїцькій та Воскресенській (дядьковій) церквах Миргорода, де створив низку оригінальних ікон, більшість із яких до нинішніх часів не збереглася.

Сучасники бачили – виходить у парубка вправно. Образи від Володимира Боровиковського засвідчували побожне ставлення глибоко віруючої людини до виконаних робіт. Разом із тим, в іконах молодого майстра виявлялася орнаментальна ускладненість та пишність українського бароко. Тож у 1787 р. тридцятирічний маляр одноосібно намалював картини для дерев’яного палацу в Кременчуці.

Аби не щаслива година, яка доля судилася таланту – зрозуміло: стати окрасою в мистецькій артілі Миргород, а коли поталанить – цілого Миргородського полку. Утім долю докорінно змінив випадок. Зокрема дві алегоричні картини, написані для оздоблення дерев’яного палацу в Кременчуці, збудованого за ініціативи Григорія Потьомкіна в 1787 р. на шляху слідування цариці Катерини II до Криму.

*   *   *

Ще в середині XVIІI століття на місці Кременчука шумів дубовий гай, де гасали дикі коні. Але 15 листопада 1764 р. указом Катерини ІІ (Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбург; 1729-1796) було ліквідовано Гетьманщину і створено Другу Малоросійську колегію на чолі з генерал-губернатором графом Петром Румянцевим (1725-1796). З метою уніфікації державного правління в Росії 22 березня (2 квітня) 1764 р. утворили Новоросійську губернію, адміністративним центром (столицею) якої 26 березня (6 квітня) 1765 р. визначили… Кременчук.

У 1774 р губернатором Новоросійської губернії призначили генерал-поручика Григорія Потьомкіна (1739-1791). У 1772 р. на одній з козацьких рад через дивакувату перуку його записали до Кущівського куреня Коша Запорозької Січі почесним козаком під прізвиськом… Грицько Нечеса. Одразу граф розгорнув у містечку бурхливу діяльність, бо хмари над ним густішали. Імператриці нашавкотіли на вухо, що коханець її тут пиячить, безбожно краде казенні кошти та панянок топче. Аби присоромити заздрісників, Григорій Потьомкін запросив імператрицю перевірити Кременчук. Та погодилася, але вирішила оглянути всі свої південні володіння. Отже, 29 січня 1787 р. цариця прибула до Києва, а у квітні вирушила Дніпром до Кременчука.

До приїзду правительки за чотири місяці в Кременчуку впорядкували сад, а з Криму (!!!) завезли декоративні рослини. У центрі озера поставили альтанку, що з берегами з’єднувалася пішохідними містками. Спеціально до візиту в Міському саду збудували дерев’яний палац, покої якого розписував Володимир Боровиковський.

*   *   *

До оздоблюваних робіт місцевого богомаза залучив опальний царедворець із Обухова, поет Василь Капніст (1758-1823) – за сміливу “Оду на рабство” його у 1783 р. заслали із Санкт-Петербурга на рідну Гетьманщину. За подібні речі: протест проти остаточної ліквідації в 1783 р. козацьких полків і запровадження кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні – могли і на Сибір у кайданах вирядити. Як написав той політичний в’язень кінця XVIII століття:

- Куда ни обращу зѣницу, / Омытую потокомъ слезъ, / Вездѣ, какъ скорбную вдовицу, / Я зрю мою отчизну днесь. 

Тим часом придворний досвід Василя Васильовича місцева адміністрація вирішила використати і як маршалка (предводителя) дворянства Київської губернії залучила до створення проєктів “потьомкінських сіл”, що мали виникнути задля урочистих зустрічей Катерини II. Відвідавши нову столицю Новоросійської губернії, В.В. Капніст оглянув творчі сили та виокремив із цілої малярської артілі саме Володимира Боровиковського. Вони поспілкувалися. Василь Васильович оповів про вподобання та риси людської вдачі, натякнувши – що саме може сподобатися цариці.

Спеціально до візиту імператриці 31-річний маляр написав два алегоричні твори. На першій картині Петро І орав поле; крокуючи за батьком, Катерина II засівала лан, а діти – Олександр та Костянтин – крокували за матір’ю і боронували ґрунт. На другім полотні самодержавиця постала в подобі богині мудрості та війни – Мінерви, в оточенні семи мудреців Стародавньої Греції, списаних із… Григорія Потьомкіна, Петра Румянцева, Олександра Безбородька та інших фаворитів, які схилилися над книгою “Наказу”. На жаль, через два роки твори згоріли під час пожежі, але свою справу зробили: експортували талант до Північної Пальміри.

…30 квітня 1787 р. російську царицю у Кременчуці зустріли салютом із усіх дев’яти гармат. Вулицею Катеринівською (нині – вул. Соборна) вона промчала позолоченою каретою, за нею – Потьомкін, Румянцев та Кутузов. Парадом керував сам командувач Кременчуцькою дивізією, генерал-аншеф Олександр Суворов (1730-1800). З балкона новозбудованого палацу в Міському саду імператриця прийняла огляд військ – Катерину II вітало 15 тисяч вояків; було навіть влаштовано показовий бій, де піхота лавами ходила на піхоту. Обидві картини Володимира Боровиковського сподобалися правительці, оскільки потішили самолюбство. Автора вона уголос похвалила, що відкрило українському таланту прямий шлях до Північної Пальміри. 

*   *   *

Хоч яким великим ризиком це для сина сільського богомаза здавалося: не маючи коштів та впливових покровителів, вирушати до Санкт-Петербурга, – але у вересні 1788 р. Володимир Боровиковський опинився у Північній столиці. На кого більше сподіватися, він не знав: на Бога чи на долю. Але, як сина вчила покійна мати Євдокія, хто людям добра бажає, той і собі має.

Лише на місці з’ясувалося, що до омріяної Імператорської Академії мистецтв 30-річний художник вступити за віком уже не може. Але талант розгледів і на довгі роки покровителем став архітектор, поет, музикант, маляр і гравер, член Російської Академії мистецтв від дня її заснування (1783) Микола Олександрович Львов (1753-1803). Один з найяскравіших представників Російського Просвітництва, він збирав народні пісні, досліджував природні багатства імперії, перекладав літературні та наукові твори, мав славу шанувальника великого французького мислителя Жан-Жака Руссо.

Від 1770 р. навколо тієї непересічної особистості на Поштамтській вулиці, 9 зібрався та діяв літературно-художній гурток, до якого входили найосвіченіші інтелектуали Північної столиці, як-то: Гаврило Державін, Василь Капніст, Іван Хемніцер, Дмитро Левицький, Михайло Херасков, Євстигній Фомін та багато інших видатних діячів культури другої половини XVIII століття.

Як написав у статті “Микола Олександрович Львів” для часопису “Син Вітчизни” (1822) далекий родич М.О. Львова, двоюрідний онука Федір Львов (1755-1836):

- Найменша відмінність у будь-якій здібності прив’язувала Миколу Львова до людини і змушувала любити її, служити і в будь-яким чином сприяти вдосконаленню її мистецтва. Пам’ятаю піклування Миколи Олександровича про Боровиковського, знайомство з Єгоровим, заняття з капельмейстером Фоміним, іншими людьми, які відповідно до майстерності набули популярності і знайшли прихисток у його домі.

*   *   *

Дізнавшись про дві обставини, що Володимиру Боровиковському сприяв Василь Капніст і що миргородець шукає себе в малярстві, Микола Львов на подальші вісім років дав українцеві прихисток у себе вдома – у “будинку на Поштовому Стані” (нині – вул. Союзу Зв’язку, 9) та познайомив з товаришем, академіком малярства Дмитром Левицьким (1733-1822). Не дивно, що через інтриги при Дворі імператриці Катерини II той український живописець-портретист втратив високу ласку, у серпні 1887 р. вийшов у відставку і відтепер приватним чином працював винятково у модних аристократичних салонах Російської імперії.

У перші місяці перебування у Північній Пальмірі ніхто із замовленнями на портрет до Володимира Боровиковського не прийшов. Довелося продовжувати заробляти на життя тим, що українець умів найкраще – писати образи. Проте манера і стилістика іконопису в Росії істотно змінилися і не нагадували колишні твори, виконані в Малоросії. До наших часів дійшли поодинокі зразки релігійного живопису В.Л. Боровиковського раннього періоду: “Йосип з немовлям Христом” і “Товій з ангелом” (обидва: 1791). Ймовірно, ці невеликі іконки створювалися для домашньої каплички у будинку М.О. Львова та кіотів його оточення.

Колишній киянин, Дмитро Григорович Левицький, котрий деякий час навчався у Києво-Могилянській академії, болі та страждання Гетьманщини знав із перших вуст, бо тривалий час пригноблення українців бачив на власні очі. Тому знаний митець погодився безкоштовно давати уроки живопису Володимиру Боровиковському.

*   *   *

Існувала можливість, що миргородець так і залишиться у Санкт-Петербурзі ще одним невідомим богомазом із України, але у 1791 р. Володимир Боровиковський створив оригінальні образи у монохромній техніці гризайль (вид живопису, виконуваного тоновими градаціями одного кольору, найчастіше сепії або сірого) для масонської піраміди та домової церкви Воскресіння, поставленої у вигляді ротонди у маєтку Арпачеве (нині – Черенчиці Торжокського району Тверської області), яким тоді володів його духовний наставник, архітектор Микола Львов.

Якість робіт викликала цікавість та жваве обговорення: чи можливе подібне ставлення до традиційного іконопису? Точки зору лунали протилежні, й наступного року українець отримав солідне замовлення – виконати роботи у головному соборі Борисоглібського монастиря в Торжку. За внутрішнє оздоблення храму відповідав архітектор М.Л. Львов, тож саме він рекомендував художника архімандриту монастиря і міському градоначальнику. Як свідчать архівні документи, спочатку замовники розглядали традиційний стиль в іконописі, але погодилися на світську манеру виконання образів. За подальші два роки напруженої роботи для головного собору Борисоглібського монастиря Володимир Боровиковський написав 37 ікон, місцезнаходження яких тепер невідоме.

Потім український маляр трудився над оздобленням храму Св. Йосипа у Могильові, виписував іконостас у селі Тішанка Острогозького повіту Воронезької губернії, але бажав у ремеслі значно більшого. У живописі він сягнув рівня, якому не відповідали епізодичні уроки від Дмитра Левицького. Отож, учень конче потребував справжнього майстра, так би мовити, європейського рівня. І такий від 1793 р. з’явився. Коли після короткого знайомства із миргородцем його в учні взяв маститий тіролець, придворний маляр Йоганн Баптист фон Лампі-старший (Johann Baptist von Lampider Ältere; 1751-1830), котрий роком раніше на запрошення Двору прибув до Санкт-Петербурга із Відня.

Обидва майстри: Дмитро Левицький та герр Лампі-старший – чимало зробили для офіційного визнання спільного учня. Наприклад, через рік інтенсивних занять, а саме: 4 грудня 1794 р. іноземний маляр особисто звернувся до Ради Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв із листом, в якому просив присудити учневі – В.Л. Боровиковскому, звання академіка. Про що це свідчило? Про високу оцінку мистецького рівня новітньої техніки європейського живопису й оволодіння сучасними прийомами письма. Далі – більше. Коли у травні 1797 р. Йоганн фон Лампі-старший вирішив повернутися на батьківщину, свою квартиру і на додачу творчу майстерню, що знаходились у будинку придворного мундкоха (пекаря) пана Івана Верта на вулиці Великій Мільйонній, 12, у Санкт-Петербурзі, – він залишив українцеві.

*   *   *

Після п’яти років високої школи у знаменитих майстрів Володимир Боровиковський в епігони не записувався, бо не в цьому вбачав покликання маляра нової доби. Засвоюючи техніку, переймаючи прийоми, він беріг естетичну цнотливість, власне світосприймання, самобутні художні погляди. Загально прийнято вважати, що сентименталізм у російському живописі веде родовід від Олексія Венеціанова (1780-1847). Але це зросійщена правда. Чому я так вважаю? Зараз поясню.

Народившись в 1780 р. у московській сім’ї грецького купця Георгія Фармакі-Венеціано з Ніжина (!!!) та українки Ганни Калашникової, майбутній художник в 1802 р. прибув до Санкт-Петербурга, де вступив на службу… помічником землеміра, а головне – почав займатися живописом, копіюючи в Ермітажі полотна знаменитих майстрів. Упертюха помітив уже відомий на той час у Північній Пальмірі живописець В.Л. Боровиковський. Олексій Венеціанов не просто став учнем нашого земляка, а деякий час жив на квартирі у миргородця.

За цей період значний вплив на формування одного з піонерів російського сентименталізму як художника і людину – не міг не справити Володимир Лукич Боровиковський. Адже в його помешканні часто гостювали головні представники Російського Просвітництва кінця XVIII століття: архітектор Микола Львов, поети Василь Капніст та Гаврило Державін. У їхньому середовищі вперше в Імперії культивувався стиль “приватного життя”, що з часом переродився в російський сентименталізм.

*   *   *

Тоді кого, запитаєте, слід вважати предтечою російського сентименталізму в живописі? Як кого?! Володимира Боровиковського, який, засвоївши новітню манеру європейського письма, створив перший приклад не парадного, а саме камерного тлумачення образу… государині. Чому я так вважаю?

Лише-но порівняйте два портрети імператриці Катерини II: парадний академізм, пишна помпезність богоподібної володарки від Йоганна фон Лампі-старшого (1793 р.) та емоційно олюднений, сентиментальний твір (1794), свідомо приземлене бачення, в першу чергу, лагідної жінки – у шлафроці, прикрашеної мереживним жабо з атласним бантом та в мереживному очіпку, із улюбленою левреткою Земірою біля ніг – від В.Л. Боровиковського. Як на мене, перевага – не на боці придворного маляра австрійського та російського дворів. 

На початку 1790-х рр. під впливом старших членів літературно-художнього гуртка М.О. Львова Володимир Боровиковський і собі звернувся до жанру камерного портрета, найчастіше зображуючи жінок в домашній обстановці – в такій манері був написаний і портрет цариці. Саме в цьому образі – проста “казанська поміщиця” – вивів Катерину II і геніальний Олександр Пушкін у власній “повісті про честь” – “Капітанська дочка” (1836). Минула третина століття, смаки і погляди змінились. І в 1827 р. гравер Микола Уткін створив власну гравюру з портрета Володимира Боровиковського. Так сентиментальна картина пензля нашого земляка здобула друге життя и мала величезний успіх в Імперії.

*   *   *

Коли Володимир Боровиковський написав власний твір, насправді – ні Двір, ні російське суспільство до сентименталізму в живописі були ще не готові. Скажу більше, портрет “Катерина II в Царськосільському парку на тлі Чесменської колони, спорудженої на честь перемоги російського флоту” (1794), як тепер відомо, царицею не замовлявся і правительці взагалі не сподобався: мовляв, де велич, де грізна влада? Схоже, ту картину український маляр написав за власної ініціативи, бажаючи бути представленим… до Двору. Дехто із дослідників вважає, що до ідеї, задуму та манери подачі того полотна доклав руку Микола Олександрович Львов.

Можливо. Але, як і всі російські художники, царицю миргородець малював не з натури – в шатах імператриці автору позувала її улюблена камер-юнгфрау (кімнатна служниця) Марія Перекусихіна (1739-1824), акурат на десять років… молодша за оригінал. Справа в тім, що до вінценосного тіла допускалися тільки придворні маляри-іноземці, спеціально запрошені до Російської імперії. Як наслідок, прекрасне сентиментальне полотно Володимира Боровиковського Катерина II не схвалила, бо зналася на живописі, як баранець на Біблії.

Далися взнаки негативні для представлення художника обставини: цариця саме переживала роздратування від подарованої оди “Пісня Її Імператорській Величності Катерині II на перемоги графа Суворова-Римнікського” (1794) Гаврили Державіна (1743-1816), що занадто вихваляла… полководця і замало возвеличувала імператрицю. Геть некоректними тоді були визнані царедворцями рядки:

- Трон пред тобой, – корона у ног, – / Царь в полону! 

Тираж оди Г.Р. Державіна – три тисячі примірників! – знищили.

У сухому підсумку за портрет цариці Володимир Боровиковський отримав лише звання “призначеного в академіки”, а не академіка, про що давно мріяли члени літературно-художнього гуртка М.О. Львова. Звання академіка живопису маляр здобув, але у 1795 р. – за такий собі традиційний парадний портрет Великого Князя Костянтина Павловича.

Були колись часи, у столиці Російської імперії для художника головною ознакою мистецького рангу вважалася наявність… високих покровителів. Завдяки таланту і вмінню знаходити спільну мову з можновладцями Володимир Боровиковський потрапив під крило канцлера уряду періоду Катерини II, князя Олександра Андрійовича Безбородька (1747-1799). Це він, чиновник Колегії іноземних справ, уповноважений на всі іноземні перемовини, виконав першу делікатну місію цариці – анексію Криму. 8 квітня 1783 р. з’явився маніфест про приєднання півострова, написаний О.А. Безбородьком, за що той і став графом. 

*   *   *

Для Російської імперії мистецтво світського живопису було явищем новим: ні теоретичного підґрунтя, ні авторитетних арт-критиків. Первісні принципи шляхетної естетики самобутні представники Російського Просвітництва запозичували… через поезію. Наприклад, у вірші “Шанувальнику мистецтв” (1791) кабінет-секретар Катерини II і поет Гаврило Державін ситуацію змальовував так:

- Науки смертних просвещают, / Питают, облегчают труд; / Художества их украшают / И к вечной славе их ведут. / Благополучны те народы, / Которы красотам природы / Искусством могут подражать, / Как пчелы мед с цветов сбирать. 

Все виглядало лінійно. На думку Р. Державіна, живопис мав виключно декоративну функцію, бо стосуватися мав винятково витонченого, аби вести… до слави. Утім, теоретичну базу під пишномовну балаканину підвів у 1789 р. російський академік скульптури Архип Іванов (1749-1821). У ґрунтовній книжці “Поняття про досконалого художника” він стверджував:

- Живописець мусить у всьому старатися, щоб написати лише вигідні обличчя та гарні моменти.

Далі:

- Кажу вам, що всі недоліки, без яких пізнається постава і будова, мають бути виправлені та подані у портретах жінок і молодих людей. Наприклад, ніс можна скоригувати, перси доволі сухі наситити, рамена занадто високі також вписати в гарно збудовану фігуру. – Такий собі соціалістичний реалізм.

Усе було б у московітів до ладу, як для свого часу, якби не маленька деталь. “Поняття про досконалого художника” виявилося… перекладом відомого в Західній Європі однойменного трактату французького художника, гравера і теоретика мистецтва Роже де Піля (Rogerde Piles;1635-1709) і було видане ще… у 1677 р. І, як ви розумієте, не Архипом Івановим. 

*   *   *

Утім, без справжніх авторитетів Імперія прожити не могла. Тож у 1802 р. Володимира Боровиковського призначили радником Імператорської Академії мистецтв. Відтоді миргородець перетворився на модного портретиста, замовлення якому надходили від високоповажних осіб, рахуючи членів імператорської родини. Ціни на картини стали захмарними, як вартість середнього села – від тисячі до восьми тисяч рублів.

Третій великий портретист Росії: після Федора Рокотова (1735-1808) та Дмитра Левицького, – вирізнявся завидною працьовитістю та володінням різними жанрами. Тому спадщина українського маляра – широка й різноманітна. З однаковим успіхом Володимир Боровиковський вважається неперевершеним у парадному портреті – не випадково, більшість його творів у тому жанрі перетворилися за взірці, – а також у жанрі сентиментальної пасторалі та психологічної мініатюри.

Чому так склалося? Живопис українського самородка був стилістично пов’язаний із літературними творами Миколи Карамзіна (1766-1826) та письменників його кола. Петербурзька публіка зачитувалася “Листами російського мандрівника” (1792), а сентиментальна повість “Бідна Ліза” (1792) стала для свого часу бестселером. Окрім того, у дамському середовищі Російської імперії шаленої популярності набули чутливі вірші Івана Дмитрієва (1760-1837) та лірика Василя Капніста. У творчому доробку всіх тих авторів яскраво віддзеркалювалися риси новітнього російського сентименталізму, який у живописі уособлював лише... Володимир Боровиковський.

Упродовж 1790-х рр. живописець створив низку філігранних пасторальних портретів, як-то: “Діти з баранчиком” (1793), “Лізонька і Дашенька” (1794), “Портрет княжних Ганни Гагаріної та Варвари Гагаріної” (1795), “Портрет Марії Іванівни Лопухіної” (1797), “Портрет Єлізавети Григорівни Темкіної” (1798), “Портрет О.О. Наришкіної” (1799). Як правило, художник вибирав декоративну форму овалу, малював ростові фігури, із неодмінною присутністю пейзажу – сільська природа або парковий ансамбль. Мрійливо-грайливі юні створіння зображувалися на тлі квітучих трояндових кущів, заплавних лук. Незмінними супутниками красунь ставали улюблені песики, баранці, кізки.

За такого гарніру легко було скотилися до солодкої нудотності, але Володимир Боровиковський тримав стиль. Думаю, він мав гарний камертон… Образний стрій його творів відтворював ту ліричну емоційність, на яку від природи була чутливо налаштована українська душа. 

*   *   *

Як пластичний майстер, котрий писав від потреб замовника, упродовж цілої кар’єри Володимир Лукич залишався сумлінним митцем, який будь-яке замовлення виконував на “відмінно”. Навіть, коли йшлося про численні копії з оригіналів, які маляру постійно замовляли, навіть коли йшлося про ті портрети, в яких вимагалися наслідувати якийсь певний модний шаблон. 

Віртуозну майстерність та пильність ока майстер зберігав не одне десятиліття. Проте приблизно від 1810 р. у творчості Володимира Боровиковського відкрився поворот до… романтичного стилю, але, на жаль, мистецька активність послабла. У душі маляра оселилися втома й байдужість. У холодному скам’янілому Санкт-Петербурзі він сумував за Полтавщиною та Миргородом, тож завжди гостинно відкривав двері свого будинку перед земляками, котрі приїздили до Північної Пальміри з України, усіляко таких опікав, надавав посильну допомогу.

Не одне десятиліття він працював з ранку до вечора. Якийсь земляк, котрий відвідав В.Л. Боровиковського в Санкт-Петербурзі, побувавши в майстерні, розповідав про дивні речі:

- Знаєте, панком він не став. Просидів я у Володимира Лукича із годину, а за розмовою господар так і не припинив малювати.

Додому, батькам та знайомим, писати листи він не любив. Писати – про що?

Одного разу він так і відреагував на докори адресата:

- Вам відомий рід мого життя, – багато говорити пусте; одне скажу, що я своїми трудами захоплений безперервно. Для мене втрачати час у заняттях моїх є великий розлад.

*   *   *

Замкнений у собі, неговіркий від природи, із числа тих тихих геніїв, яких нудило від галасу і метушні, Володимир Боровиковський свідомо відмовився викладати в Імператорській Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв. З іншого боку, в його апартаментах завжди мешкали бідні талановиті учні, хоча відкрити власне ательє (майстерня, школа) Володимир Лукич так і не наважився. Як би це точніше пояснити: послідовників він терпів як свою віддану багаторічну куховарку.

Чи залишилися вдячними його послідовники? Зважте самі. Пензлю одного з них, художника-портретиста, академіка Імператорської Академії мистецтв – Івана Бугаєвського-Благодарного (1776-1860) належить портрет (1824) самого Володимира Лукича, а Олексій Венеціанов, майбутній “батько побутового живопису” Російської імперії, шанобливо написав… першу біографію свого навчателя.

Вибагливий у спілкуванні український маляр зрідка знаходив відповідних за рівнем співрозмовників. На початку 1800-х рр. вони зблизилися із російським філософом, літератором і видавцем Олександром Федоровичем Лабзіним (1766-1825). Релігійний просвітитель і містик, один з найбільш значних діячів російського масонства, він, відомий під псевдонімом “У.М.” (учень мудрості), заснував ложу вільних каменярів під назвою “Вмираючий сфінкс”, до якої у 1802 р. увійшов Володимир Боровиковський.

Чому так трапилося? Ні, Олександр Лабзін вправним художником не був, але обіймав посаду конференц-секретаря Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв і став, без перебільшення сказати – основоположником російського містицизму, як напрямку в розвитку національних умів, які поки що лише духовно опиралися архаїчній ідеї самодержавства. Чи не дивно, що всі великі портретисти свого часу – від старого до малого – стали масонами: Володимир Боровиковський, Дмитро Левицький, Федір Рокотов, Олексій Венеціанов, навіть початкуючий Карл Брюллов. Людиною конференц-секретар Академії мистецтв був унікальною: у 14 років Олександр Лабзін опублікував перший літературний твір, у 16 років став студентом університету і разом зі Йоганном “Іваном” Шварцем (Johann Georg Schwarz; 1751-1784) переклав найскладніші містичні праці західноєвропейських філософів, а саме: Якоба Беме, Христіана фон Вольфа, Джона Локка.

*   *   *

Провісник сентименталізму в живописі Російської імперії ніколи іконопису не полишав. Коли неспіхом розпочався зрілий період, виявилося: одним із небагатьох колег саме Володимир Боровиковський здатен виконувати не тільки замовні портрети високопосадовців і сановників, а й масштабні проєкти. Згадавши молодість іконописця, у 1804-1810 рр. він працював над створенням іконостасу Казанського собору, виконаним в академічній манері.

Царські врата – центральні двостулкові двері, що ведуть до престолу у вівтарі – були відлиті зі срібла прибалтійським німцем, придворним майстром-ювеліром Паулем Теннером (PaulMagnusTenner; ?-1819), а ось ікони в них (Благовіщення та чотири євангелісти, образи преподобних Антонія і Феодосія Печерських, Святі Костянтин й Олена) належать пензлю Володимира Боровиковського. Затим у церкві Св.Трійці на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі маляр розписав іконостас церкви верхнього ярусу, царські врата, а також намалював шість ікон.

У 1814-1815 рр. академік-українець оздобив іконостас Покровської церкви у селі Романівка Мглинського повіту Чернігівської губернії. У тамтешніх іконах сучасні мистецтвознавці помітили відступи від традиційного іконопису, що було пов’язане з душевним розпачем художника, котрий заглиблювався в містику. Його пензлю також належать розпис Троїцького собору Олександро-Невської Лаври в Петербурзі, основна частина головного іконостасу та низка ікон Казанського собору, образи для церкви Св. Архістратига Михайла Михайлівського палацу в Санкт-Петербурзі.

Ні, провісник сентименталізму в живописі Російської імперії ніколи іконопису не полишав, але чим дали, тим помітніше його церковне малярство набувало світського характеру. Ступати за ним талановитій молоді – Олексію Венеціанову, Карлу Брюллову – стало куди легше. 

*   *   *

Старість Володимира Лукича Боровиковського минула в сумній палітрі. Із чого вона почалася, здається, я знайшов. Маю на увазі невеличке полотно (69х55) “Алегорія зими у вигляді старого, що гріє руки біля вогню”, датоване початком 1800-х рр. Здійснивши повний цикл: від повітового богомаза, затим – столичного портретиста, через яскравий період озброєного новітніми європейськими техніками сентименталіста – Володимир Боровиковський якось логічно повернувся до… релігійного живопису, – щоправда, на вищому еволюційному рівні. Принаймні, згадана картина мені ввижається яскравим взірцем світського іконопису у дивному жанрі символічного сентименталізму.

У реальному житті безжальна старість сунула наче буря – усім фронтом, і в 1808 р. 50-річний маляр гірко занотував:

- Я вже, хоча молодий, але, втім, старий.

Колишні академічні, а затим – сентиментальні смаки видавлювали нові, романтичні. І в Російській імперії прізвище українського митця посунулось у тінь, поступаючись місцем молодим іменам. Починаючи від гучної виставки у стінах Імператорської Академії мистецтв (1812), більшості тепер кортіло бачити у себе на стіні картину пензля висхідної зірки російського живопису, професора 2-го ступеня Академії мистецтв (1831) Ореста Кипренського (1782-1836). Це й не дивно, бо оригінальні твори першого за часом російського портретиста XIX століття навіть у самій Італії сприйняли як... невідомі шедеври Рембрандта.

Від природи самотня людина, Володимир Лукич і раніше задовольнявся вузьким колом спілкування, яке складали перевірені друзі й надійні учні, а відтепер і зовсім став анахоретом, котрий покинув навіть на приватні листи відповідати. Заглиблюючись у добровільне відлюдництво, художник потопав у самоті, що дедалі більше набувала хворобливого характеру. Він мучився від несправедливості, яку спостерігав навколо. Ні, Бог його більше не слухав, тож український маляр переключився на портрети діячів російської церкви: “Портрет Михайла Десницького” (1803), єпископа Староруського і вікарія Новгородського, “Портрет митрополита Амвросія (Подобєдова)” (1806), “Портрет католікоса Грузії Антонія” (1811).

* * * 

Ліки від безнадії він, здавалося, знайшов у 1802 р., опинившись у масонській ложі “Вмираючий сфінкс”. Не зарадило, як і філантропія, як і мистецтво. Схильний до релігійності, Володимир Боровиковський від 26 травня 1819 р. на подальші п’ять років опинився у містичному гуртку “Духовний союз” Катерини Татаринової (у дівоцтві – Буксгевден; 1783-1856), пірнувши з головою у сектантство.

Він не був один такий. Хлистовські зібрання “духовних християн” у Михайлівському замку на Садовій вулиці, 2 періодично відвідували представники аристократії й творчих кіл Санкт-Петербурга, а саме: генерал від інфантерії Євген Головін, князь Парфеній Єнгаличев, голова департаменту цивільних і духовних справ Василь Попов, навіть міністр духовних справ і народної освіти Російської імперії князь Олександр Голіцин, який надавав пророчиці заступництво.

Відвідавши зібрання “Духовного союзу”, перші, яскраві враження Володимир Лукич записав у щоденнику:

- Червень 8-е. Неділя. Після обіду прийшов у Михайлівський собор... Пророкувала Лікерія, але не змогла всім допомогти. Почала Катерина Пилипівна, продовжувала; але також зупинилася. Потім вона покликала мене до себе і продовжила віщувати, даючи багаті обіцянки, і що Господь влаштує життя моє при Дворі. Відчував теплоту сердечну, із усіма любовно розпрощався, але вдома все пив із ромом.

*   *   *

Сектантство засмоктувало, але й тут на художника чекало гірке розчарування. Доволі швидко довелося скуштувати дворушництво і позерство. Буквально через якісь три місяці розпочалося повільне прозріння:

- Вересень 9-е. Вівторок. Прийшов у Новий Собор, коли вже почали співати. Микита Іванович приніс воду, взяв у руки хрест; проспівали: “Спаси Господи, у Йордані хрестився”, а перед тим молився щиро, і всі цілували хрест. Продовжив він проповідь, і назвав мене тетерею, але пообіцяв “дам тобі хату”. Такі поіменування сприйняв я з підозрою, наче з наміром поглузували над моєю бідністю.

Не один раз і безкоштовно модний колись портретист писав для Катерини Пилипівни Татаринової релігійні картини. Так само, як у масонській ложі “Вмираючий сфінкс”, у містичному гуртку “Духовний союз” існувала традиція – малювати колективні портрети. У великій іконі “Собор” український маляр написав визначних членів секти, з-поміж яких притулив збоку й себе. У різкій формі йому запропонували відредагувати картину, запевнивши, мовляв, є… більш достойні віряни. “Все це” було Володимиру Боровиковському “не по серцю і не по голові”, відчувалося: він намертво потрапив у духовну кабалу.

Останній період творчості позначений зрідка замовними портретами, написаними сухо, прозаїчно жорстко; не випадково, їхні фарби швидко зблякли. Ось подивіться на “Явлення Ісуса Христа з Голгофським хрестом К.П. Татаріновій, яка молиться” (1821). Складається враження, ніби щось хруснуло в здоровому митці: віру в Бога Володимир Лукич почав поєднувати з пиятикою та… подальшим каяттям.

*   *   *

Хоч як би притискали до землі злидні, моральних чеснот він не втрачав, рівня духовної інтенсивності не знижував. До останку залишався збіднілий маляр вірним одному неписаному правилу: щосуботи двері його помешкання не зачинялися – Володимир Боровиковський подавав милостиню кожному бідакові чи злидарю, який виростав на порозі. Щиро вірив він у прості речі – взаємну любов і самовдосконалення, стверджуючи:

- Великий будівничий світу цього, Спаситель наш, благоволив обрати собі престол у серцях людей. Він є єдина, нескінченна любов.

Олександр Рудяченко