Яків Головацький. 2. У злудах москвофільської русалки

Із різних джерел скупчилися відповідні повідомлення: сепаратизм у Галичині з’явився не на порожньому місці, ні, не з Карпат його навіяло. До його виникнення та розвою рук особисто доклав російський історик та агент впливу Михайло Погодін (1800-1875), котрий у питаннях національної політики щодо слов’янських народів вважався довіреною особою російського царя, а значить, розпоряджався шаленими коштами. Тричі (1835, 1839-1840, 1842) емісар Московщини особисто відвідував Львів, де заагітував жменю важливих галицьких інтелектуалів, передусім, найвидатнішого тоді галицького історика Дениса Зубрицького (1777-1862).

Так у Львові отруйливо виникла, почала розгалужуватися агентурна мережа науковців, журналістів, письменників. До її складу входили: канонік та єпископ (1869) УГКЦ Михайло Куземський (1809-1879), історик о. Михаїл Малиновський (1812-1894), етнограф та фольклорист Яків Головацький (1814-1888), правник та філолог Антоній Петрушевич (1821-1913), письменник та поет Богдан Дідицький (1827-1909), письменник та публіцист Северин Шехович (1829-1872) та інші.

За будь-яких обставин п’ята колона у метрополіях не народжується. У даному випадку саме Михайло Погодін накинув на Галичину гнузду матеріальних засобів та ідеологічних впливів, перетворивши місцевих українолюбів та щирих москвофілів.

*   *   *

Дехто прагне їсти, дехто – кантарити. У статті “Двоязичність і дволичність” (1905) непримиримий до явища Іван Франко (1856-1916) дав тим процесам сувору оцінку:

- Отсе внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшися нещасною манією міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогів сучасності, забивалися в мертву і науково безплідну старовину, як Петрушевич, марнували талант, як Микола Устиянович та Гушалевич (поет і драматург о. Іван Гушалевич; 1823-1903. – О.Р.), або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч почасти могло бути коли не усунене, то заглушене – Головацький і многі інші ренегати, остатнім був Ю.Яворський (мається на увазі історик та фольклорист Юльян Яворський; 1873-1937. – О.Р.).

Світоглядна корозія – процес тривалий. Наприкінці 1840-х рр. Яків Головацький ще не пристав на позиції “какая-разница-на-каком-языке-мы-говорим-мы-все-люди-русские”. Він ще тримався матриці “Язык изустный народа є, запевно, правдиве и перше жерело для письменного языка”. Наприклад, у власній розвідці про українського літературного достойника “Іван Котляревський” (1849), вперше опублікованій у часописі “Пчела” (1849), до заслуг достойника він зараховував такі:

- Знаємость Івана Котляревського в діях малоруських і взагалі во всім дотикаючімся народного биту України була дуже обширна; для того многії писателі російські, пишучи о малоруських предметах, вступали в переписку з Котляревським і получали від него докладні і вірні об’ясненія на запитання свої. Котляревський первий умів взбудити у образованих краянах своїх любов к родимому нарічію і любов к народності.

Прочитали? “Любов к родимому нарічію і любов к народності”.

Ось і сам Яків Головацький тоді ще, день-у-день, орав неокраю ниву української культури. Задля просвіти народної він старався як міг: у 1849 р. видав у Львові “Марусю” (1934) Григорія Квітки-Основ’яненка, написавши до драматичної повісті власну передмову, а в 1850 р. – опублікував “Читанку для малыхъ дітєй до школьного и домашного употребленія” покійного побратима Маркіяна Шашкевича (1811-1843).

*   *   *

У 1848 р. різко закінчився романтичний період творчості Якова Головацького. Коли в Європі втопилась у крові “Весна народів”, поетичне перо для віршування він брав у руки зрідка, тоді як численні літературні твори та авторські етнографічні розвідки раз-у-раз миготіли у різних збірках.

Із важливих статтів слід, думаю, назвати такі: “Поділ часу у русинів” (1847), “Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу” (1848), “Три вступні виклади о руській словесності”, “Іван Котляревський” (обидві: 1849), “Вороження у русинів”, “Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів, Русины в 1848 году” (1862), “Червонорусская литература” (1871). Богословські трактати й уривки мемуарів друкувалися здебільшого у “Науковому збірнику Галицько-Руської матиці”, однойменного культурно-освітнього товариства в Королівстві Галичини та Володимирії, заснованого 16 липня 1848 р. у Львові.

Упродовж десятиліття син сільського пароха з Чепелі став впливовою фігурою національного руху Галичини. Наприклад, у 1858-1859 рр. Яків Головацький обіймав посаду декана філософського факультету Університету імені Франца І (тепер – Львівський університет), очолюючи боротьбу проти тих сполонізованих філологів-“доброзичливців”, котрі прагнули у русинському правописі кирилицю замінити латинкою. Протистояння підсумувало видання у Львові – німецькою мовою – збірки “Питання мови і письма русинів в Галичині” (1861).

*   *   *

Тема йому боліла, адже у романтичний період він дбайливо збирав та систематизував мовознавчі матеріали з різних куточків Королівства Галичини та Володимирії, бо щиро вважав: найкраще дух нації відбиває саме мова. Але відступ від українофільства спотворював подальші розвідки науковця. Тому приклад “Граматика руского язика” (1851), де виразно почала зникати тема збереження і розвитку русинської (української) мови.

Кажуть, ми відповідальні за тих, на кого ми перетворилися. З огляду на точку зору професора кафедри руської мови та словесності Університету імені Франца І, під вплив Якова Головацького потрапив самобутній письменник, парох УГКЦ Микола Устиянович (1811-1885), котрий у пізніх творах відмовився від народної мови і перейшов на “язичіє”, штучну книжну мову, що сприяла спольщенню населення.

Типовим є вірш “Одвіт многим” (1854) Миколи Устияновича, що починається так:

- І ви питаєте: чому замовкли ми? / Прощо утихла піснь тепла святої яри? / І ви питаєте!.. Чи не видите ви, / Як коплють сквапно гріб, роздають братам свіщі, / З єреями чужих муз заводять похорон, / Ліплять послідній зазов, розносять гласи віщі. / І се в очі живцу, щоб прискорити скон?

*   *   *

Не тримаючись коріння, ми опиняємося на манівцях. Так сталося і з колишнім деканом філософського факультету Яковом Головацьким, котрий у 1861-1862 рр. опублікував у Львові історичні записки “Погляд на насильство щодо слабкої невинності, жорстоко виявлене ​​в 1789 році” (“Widok przemocy na słabą niewinność srogo wywartej roku 1789”) покійного архіпресвітера Луцької греко-католицької капітули Феодосія Бродовича (1740-ві-1803), який розповів про жорстоку розправу польської шляхти над українським населенням Волині й Поділля в 1789 р.

Як стверджує у розвідці “Видавнича оцінка наукових публікацій часопису “Вістник для русинів Австрійської держави” доцент кафедри ПР та журналістики Української академії друкарства (Львів) Мирослава Кулинич:

- Поляки стали запевняти, нібито Феодосій Бродович ніколи не жив, а його вигадав Яків Головацький, і ті “Записки” – теж суцільна вигадка. “Вістник” спростував наклеп: тепер (7 (19) серпня 1862 р. – О.Р.) Яків Головацький видав другу частину цих “Записок”, а дописувач “Вістника... ” доводить цілковиту автентичність наведених у “Записках” “прав, документів, декретів, усяких пересправ і польською, і латинською мовами”.

За класикою гібридної війни цю карту через вісім років не могла не розіграти Московія: у 1870 р. в Білокам’яній ці подразливі для двох сусідніх народів “історичні записки” – певен, не без участі Якова Головацького – перевидало Московське товариство історії та старожитностей російських.

Мені із сьогодення не збагнути, кого тепер мав на увазі колишній декан філософського факультету Університету імені Франца І, коли у 1861 р. писав вірш “Братові з-за Дунаю”, а головне, в яку “рідну Україну” він кликав брата:

- Коли ймеш кидати / Чужую чужину, / Соколом вертати / В рідну Україну – / Не минай родини, / Старой Галичини: / Вступи, милий брате, / До нашої хати! / Щиро руським словом / Тебе поздоровим. / Божим хлібом, сіллю / Ймем тебе приймати, / О щастю, здоров’ю / Родини питати; / Та й тобі розкажем / Про нужду домашню / Та журбу всегдашню, – / Чей, разом розважим…

*   *   *

У 1864-1866 рр. син пароха із Чепелі обирався ректором Університету імені Франца І. Проте, саме тоді зробив він свій остаточний вибір, заявивши, що збирає фінансові пожертви… “на поддержку русского дела в Галиции”. Саме це, політичні мотиви, й призвели до звільнення галицького ректора з цісарського університету. Навіть запитувати не збираюся, де б опинився ректор Віденського університету, якби заявив, що намірився збирати кошти “на підтримку прусської справи в Австрії”.

Далі посунули незворотні зміни. Під впливом російського історика Михайла Погодіна та галицького етнографа Дениса Зубрицького колишній будитель Галичини, один із “трійчан” – швидко, а головне, відкрито дрейфував у бік москвофільських переконань, за що невдовзі здобув звання академіка… Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. Останнім часом Яків Головацький і не приховував співпраці з Російською імперією, зокрема, ви лише уявіть собі: призначений цісарем ректор Університету імені Франца І домагався російських стипендій для студентів, які згодом ставали шкільними вчителями в Холмщині (нині – Польща), де зросійщували сільське польське населення. Московіти завжди були довгорукими.

Як стверджував український філолог, доктор філософії Омелян Огоновський (1833-1894), котрий сам вивчав теологію і в 1865 р. закінчив Університет імені Франца І:

- В університетських викладах не сповнив Головацький своєї обітниці про плян лєкций, який розвинув у своїх вступних “преподаваніях”… Про письменників нового періоду не говорив він майже нічого. Доперва в літнім семестрі 1863 р. читав він виклади про літературні твори від 1772 р. Студенти фільозофічного факультету рідко коли вписували ся на його виклади і лише студентам богослов’я приказувала митрополича консисторія, слухати лєкції руської мови і письменства, але і они вдоволяли ся тим, що на виклади Головацького висилали з-поміж себе по черзі лише по кілька своїх відпоручників.

Із власного досвіду викладання скажу: коли читаєш мертвеччину, молодь одразу викуповує каверзи. Негідно майбутній національній інтелігенції не показувати паростки нового у вітчизняній літературі та культурі, а схиляти жити чужим розумом і ділами сивої давнини.

*   *   *

Не беруся стверджувати, розумів чи ні Яків Головацький, що для Московії російська мова завжди була і залишалася інструментом мовно-культурного та політичного втручання у внутрішні справи сусідніх народів. Риторично запитаю інше: бодай хтось при здоровому глузді – ну, за винятком Венесуели, Білорусі та Сирії – за вашої пам’яті нав’язувався у молодші брати Росії? Ото ж бо й воно.

Акценти у статті “Російська мова як інструмент мовно-культурної та політичної експансії” (2019) чітко розставив Микола Жулинський:

- Яків Головацький та інші галицькі обрусителі рідного краю, послуговуючись щедрим російським грошовим стимулюванням москвофільської діяльності М.Погодіним, рідним братом Я.Головацького Іваном Головацьким, який жив у Відні й був головним агентом російського формування галицького москвофільства як політичної сили, ще одним галичанином, священником при російському посольстві у Відні Міхаїлом Раєвським (1811-1884), котрий спрямував потоки фінансування на москвофільські інституції в Галичині, зуміли за короткий час широко упровадити сумнозвісне “язичіє” – цей штучний гібрид літературної мови, базованої на церковнослов’янській основі із долученням староукраїнських слів. Москвофіли переконували галицьких українців у тому, що вони не українці, а органічна частка великого російського народу, “настоящие русские”, бо історично перебувають в повній етнокультурній єдності з “великоросами”, що в них нема і не може бути якоїсь своєї, особливої української мови, а та мова, якою говорить галицька чернь, є нічим іншим, як місцевим наріччям, яким неможливо послуговуватися в науці, літературі, діловодстві… Натомість вони активно почали впроваджувати в освіту, науку, пресу, службу Божу книжну московську мову, цим самим здійснюючи русифікацію краю і закликаючи до національно-політичної єдності з Росією.

Діло дійшло до крайнощів: у 1866 р. колишній ректор Університету імені Франца І Яків Головацький активно сприяв створенню Слов’янського відділу Всеросійської етнографічної виставки, підготувавши для неї колекцію із Галичини.

*   *   *

Це стало виразно видно, коли 23 квітня-19 червня 1867 р. у складі делегації слов’ян Австро-Угорщини Яків Головацький брав участь у Всеросійській етнографічній виставці, організованій у столичному Манежі Товариством шанувальників природознавства, антропології та етнографії Імператорського Московського університету. Ідеологічне збіговисько готували на високому державному рівні.

Зокрема, у власній промові голова Новгородського статистичного комітету, протоєрей (уявляєте: голова статистичного комітету – священник – на голову не налазить!) М.Г.Богословський (1824-1892) заявив:

- В наше время Русь бодро поднялась и пошла весело по пути, который указала ей Державная рука, скинув в нея то, что мешало ей развернуться на родной земле и стать богатырем перед Востоком и Западом. Двинулся вперед русский человек в своем духовном и бытовом развитии, и обычаи его сменяются к лучшему. Не сидит он сиднем по-прежнему, а ищет себе дела и разумно смотрит кругом, как живут добрые люди, да нельзя ли научиться чему хорошему.

Вам це нічого не нагадує? Тим часом на Росії минав 1867-й…

Але за останні чотири століття ніщо в московських ідеологемах не змінилося: від зведення кріпаками-українцями Санкт-Петербурга на болотах за часів царя Петра І до Олімпіади в Сочі (2014) за $48 млрд, де працю 90 відсотків трударів, більша половина з яких були заробітчани з країн Центральної Азії, – нахабно… не оплатили.

*   *   *

Не повірите, але у 1867 р. Етнографічна виставка також Рашею замислювалась, як цивілізований мегапроєкт ХІХ століття. Щоправда, попервах це був місцевий гуманітарний захід, організований вченими, об'єднаними Товариством любителів природознавства, антропології та етнографії під орудою професора Московського університету (1867), антрополога Анатолія Богданова (1834-1896). У трьох розділах експозиції вони збиралися показати відвідувачам – на 300 манекенах (!!!) – 450 комплектів та деталей одягу, а також 1100 предметів побуту і 1600 фотографій.

Але як на Росії без великодержавної ідеології?

Тож до гуманітарної виставки швиденько приторочили ура-пропагандистську акцію… у вигляді Слов’янського з'їзду у Санкт-Петербурзі та Москві, аби всі гості співали осанну царю царів на землі та великій матері-Імперії, яку ще називали жандармом Європи.

Наче за помахом чарівної палички із Зимового палацу, виступи делегатів змережили нові міфологеми, а саме: “Росія – центр євразійської цивілізації”, “Київська Русь – перша Російська держава”, “Хрещення Русі в 988 р. – початок російського православ’я”, “Москва – третій Рим”, “Київська Русь – спільна історична батьківщина росіян, українців, білорусів”.

А ви що, досі вірили, що все це повигадували кляті Сурков із Дугіним?! Наївні…

*   *   *

Нащо знадобився Слов’янський з'їзд 1867-го?

З подачі придворних істориків, об’єднаних у Слов’янський благочинний комітет (СБК), заснований в травні 1858 р., – зокрема його голови Михайла Погодіна, секретаря СБК, письменника Сергія Аксакова, філолога та етнографа Володимира Ламанського, – російська монархія зажадала вкрасти у провінції (Малоросії) та привласнити 750 років історії.

З якого переляку? Аби публічно виводити канонізовану спадковість 250-річного (1613) дому Романових із тисячорічної (862) династії Рюриковичів.

Ви й досі не розумієте, чому саме в Києві у 1869 р. – третьою (!!!) після Москви та Санкт-Петербурга – відкрилася філія Слов’янського благочинного комітету, яка ще 1877 р. раптом перетворилася на самостійне товариство?

Тим часом Україні впарювали цілком іншу історію. Розвиваючи теорію офіційної народності, голова СБК Михайло Погодін дописався до білої гарячки, заявивши: українське козацтво було окремим племенем, такою собі сумішшю… слов’янських та тюркських декласованих елементів. Далі – більше: буцімто, для слов’ян правитель, князь – це гість і захисник, тоді як у Західній Європі – вражина.

*   *   *

У тому шовіністичному збіговиську, на який перетворився Слов’янський з'їзд у Санкт-Петербурзі та Москві й який своєю присутністю із довжелезним поштом 24 квітня 1867 р. вшанував російський імператор Олександр II, галичанин Яків Головацький виголосив догідливу промову про… руську національно-культурну єдність і слов’янське єднання. Делегати від слов’ян Східної та Центральної Європи зиркали один на одного. Чого тільки вартували тези, оприлюднені промовцем 11 травня 1867 р. під час урочистого обіду в будинку Дворянських зборів у Санкт-Петербурзі…

Ясна річ, ручного гостя організатори пафосно відрекомендували – “один из главных и наиболье знаменитых представителей русской народности в Восточной Галиции” та надали слово, і Яків Головацький почав відпрацьовувати запрошення:

- Позвольте приветствовать вас всех родным словом и русским сердцем от имени моих земляков, родных вам русских галичан, живущих по сю и по ту сторону Карпатов. Позвольте в эту нарочитую минуту вспомнить, что моя родная страна, родившая, взлелеявшая и воспитавшая меня в духе славянском, есть исконная русская земля, что эта дорогая моему сердцу земля есть древнее достояние святого равноапостольного великого князя Владимира, который, окрестив ее, вместе с другими русскими землями, соединил сродных нам по племени и роду теснейшими узами духовного единения святой веры. Вспомним, братья, что в этой святорусской земле нашей владели в течение многих веков князья русские того же Рюрикового племени, которые обладали другими русскими землями. Мы составляли все один русский народ, один по роду и племени, один по вере, один по языку, один по закону и обычаю, один по законам власти; мы были родные братья, семейный кружок одной родины. Но по неисповедимому промыслу Божию досталось на долю нам испытать тяжкое горе – мы остались под властью иностранцев чужеплеменных, исконный союз наш расторгнут насильно на долгие времена... Наконец..., засветило солнце науки..., наука пригадала нам прежнее сходство и одноплеменность славян, а мы, русские, почувствовали, что мы в родине наших одноплеменцев роднее всех с вами; мы припомнили, что у нас издревле одна история, один язык, одна народность русская....

Як швидко господін Головацкій забули (чи видалили з пам’яті?) власну статтю “Становище русинів у Галичині”, написану в 1846 р., де він журився:

- Народ (3-хмільйонні русини, – О.Р.) розчленований, пригноблений і ледве животіє без самосвідомості, а його вожді, денаціоналізовані й чужі йому, спокійно присипляють його дальше в цьому сні.

*   *   *

Під враженням палкої промови доморослому сепаратисту негайно написав російський поет, історик та ідеолог об’єднання слов’янства Федір Тютчев (1803-1873), котрий, до речі, бачив завдання слов'янофільства не в політичному підлабузництві до метрополії, а в духовному єднанні споріднених народів:

- З усього сказаного і читаного на вчорашньому обіді ніщо так заживо не зачепило російське серце, як ваше задушевне російське слово, шановний Якове Федоровичу... Так, одне вже це російське слово, яке все вистраждало і все пережило, є своєрідний трофей. Прапор пошматований, але не переможений, і ви свято зберегли його на ваших поранених грудях.

Улесливість небезпечна, а улесливість, запакована у професійну літературну щирість, особливо небезпечна. Тим часом у листі від 12 травня 1867 р. Федір Іванович Тютчев вів свою арію далі:

- Не може бути, щоб вам одним, російським Галичанам, зрадило слово Священного писання: “А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений!” (Від Матвія, 24:13), – як ви? Ні, ваше повернення до Росії безсумнівне і неминуче, і – вірте мені – тільки з цього возз’єднання почнеться рішучий поворот до кращого в долях цілого слов’янського світу.

Крапку у візиті до метрополії поставило 14 травня 1867 р., коли син пароха із Чепелі особисто, хоч і коротко зустрівся із російський імператором Олександром ІІ.

*   *   *

Загальний посил промови колишнього ректора Львівського університету на урочистому обіді в будинку Дворянських зборів у Санкт-Петербурзі мав негативний міжнародний резонанс. У Відні його ідентифікували, як… відверте зазіхання Московії на слов’янські землі та розпалювання проросійських настроїв у середовищі підавстрійських слов’ян. Це сприймалося дуже небезпечно в умовах послаблення Габсбурзької монархії після поразки в семитижневій Австро-пруській війні 1866 р., яка перетворила унітарну Австрійську імперію на дуалістичну Австро-Угорську. Адже за умовами Празького мирного договору, Австрія передавала Пруссії Гольштейн, захоплений у Данії в 1864 р., а Італія повернула собі Венеціанську область.

Офіційний Відень лютував. Вустами якогось зросійщеного галичанина Московія зазіхала на величезне Королівство Галичини та Володимирії. І це тоді, як за підсумками війни 1866 р. Австрія остаточно відмовилася від об’єднання німецьких держав під власним проводом, тож гегемонія в Німеччині уже поволі переходила до Пруссії, що очолила Північнонімецький союз.

Як бачите, третє століття Україна стає картою у грі світових наддержав.

…Коли Яків Головацький повернувся до Австро-Угорщини, поволі почали наростати утиски. Їх особисто генерував намісник Королівства Галичини та Володимирії, польський аристократ гербу Леліва, граф Агенор Голуховський (Agenor Romuald Onufry Gołuchowski; 1812-1875). Той користувався надзвичайною довірою цісаря Франца-Йосифа, хоча насправді всю свою бурхливу діяльність спрямовував на створення плацдарму в Галичині для… відновлення незалежності Польщі. Патріоти з подвійним дном зустрічаються не лише з-поміж українців.

*   *   *

Тут у критичній історичній точці знову зійшлися кілька векторів. Не перший рік польський шляхтич Агенор Голуховський, обіймаючи різні посади, вів непримириму боротьбу з національно свідомими викладачами Львівського університету, тримаючи справжню “абеткову” війну з українцями і намагаючись ліквідувати кириличні букви, а натомість запровадити латинські, тобто уже згадуване “язичіє”.

Це він, цісарський намісник, примушував Українську греко-католицьку церкву перейти на використання римського календаря. Але ті “реформи” викликали національний спротив, що згуртував українців краю, які на рідній землі вчилися всіма конституційними методами обстоювати власні інтереси.

Особливу зненавиду граф Агенор Голуховський мав до учасників “Руської Трійці”, особливо – до Якова Головацького, котрий всупереч його мовній політиці до певного часу писав, друкував та поширював підручники русинської (української) мови.

Маючи привід (крамольний виступ у Санкт-Петербурзі та антиавстрійські балачки у Москві), намісник Королівства Галичини та Володимирії легко домігся: а) аби професора Головацького Я.Ф. звільнили з посади завкафедри української літератури Університету імені Франца І, б) не подовжили контракт на читання лекцій у двох львівських гімназіях, в) взагалі, заборонили у краї використання складених Яковом Головацьким підручників.

*   *   *

А велику родину – шестеро дітей! – пану Головацькому належало годувати. Отож далі все покотилося по похилій. Ні, емігрувати до Московії він поки що наміру не мав, а за обставин, що виникли на підавстрійській Галичині, спробував було шукати долі… на підросійській Україні. Але його спроба в 1867 р. очолити кафедру російської мови і літератури в Новоросійському університеті в Одесі гучно провалилася.

Кажуть, росіяни своїх не кидають. Це справді так. Аби працевлаштувати вичавленого зі Львова зросійщеного ректора, міністр народної освіти Російської імперії граф Дмитрій Андрійович Толстой (1823-1889), колишній обер-прокурор Святійшого Синоду, особисто прибув до Південної Пальміри, де всіляко просував на професорську кафедру Я.Ф.Головацького.

Під таким тиском із Північної Пальміри Одеський сенат слухняно проголосував за міністерську креатуру. Протектор Новоросійського університету порадив галичанину подякувати міський сенат за довіру і збиратися до Одеси. Яків Федорович подякував. Російською мовою… Письмово… І – зробив 27 граматичних помилок… Кандидатуру довелося відхилити, оскільки здобувач… не володів російською мовою.

Врешті-решт, 7 жовтня 1867 р. поважний греко-католицький священник склав із себе духовний сан та з усією сім’єю: дружина Марія і шестеро дітей: сини – Ярослав і Всеволод та дочки – Людмила, Ольга, Текля і Софія-Святослава – переїхав на Росію. 22 грудня 1867 р. всі вони прийняли православ’я, а затим – і російське громадянство.

*   *   *

Аби матеріально підтримати москвофіла, 11 жовтня 1867 р. перебіжчику дали чин статського радника – це V ранг у Табелі про ранги, що відповідав армійському чину бригадира та військово-морському чину капітана-командора. За два місяці, для Російської імперії – вкрай стислі терміни! – точніше, 13 грудня 1867 р. Якову Головацькому надали право на службу і пенсію.

Осів змосковщений будитель Галичини аж у Вільні (тепер – Вільнюс). На чужині університетської кафедри йому, звісно, не запропонували. Із грудня 1867 р. по травень 1868 р. чужинець керував місцевою Археографічною комісією із розгляду давніх актів, потім працював кустошем (архівістом) бібліотеки Віленського університету...

З усього було видно, Російська імперія знайшла грамотного, а головне ручного москвофіла. Не випадково працевлаштуванням колишнього будителя Галичини у Вільному особисто опікувався член Державної ради Росії, наближена до Олександра II особа, генерал-ад’ютант, граф Едуард Трохимович Баранов (1811-1884).

Усюди – гроші, гроші, гроші, панове… Той сановник двічі, письмово, нагадував міністру народної освіти Російської імперії графу Дмитрію Толстому, що вважає справедливим і необхідним призначити цьому “відомому вченому” із “контрибуційних податків” по 1000 рублів на рік як “додаткове утримання” до штатної платні голови Віленської археографічної комісії, а ще видати Ярославу Головацькому – з того ж джерела – 1200 рублів коштів на переїзд до Вільного.

*   *   *

Разом із тим, облаштовуватися на новому місці довелося ідеологічному перебіжчику з величезними труднощами. Новопризначений у березні 1868 р. генерал-губернатор Віленського округу, генерал-адъютант (1866) Олександр Львович Потапов (1818-1886) спочатку обурився тим, що головою Віленської археографічної комісії призначено “австрійського емігранта та уніатського каноніка”; це й зрозуміло – від осені 1861 р. той служив начальником штабу Окремого корпусу жандармів, а за сумісництвом – головноуправителем ІІІ Відділу Власної Його Імператорської Величності канцелярії.

Однак, досить швидко самовідданому служаці на пальцях пояснили, що на посаду головного кустоша галичанина призначено за… Височайшим наказом Його Величності. Отож, швидесенько генерал-адъютант Потапов змінив своє ставлення до зайди та в Археографічній комісії став… одним із заступників Якова Головацького: клас ученого той і справді засвідчив подальшими ґрунтовими науковими розвідками.

Наш колишній земляк продовжував писати та видавати розвідки із фольклористики. Зокрема, тритомна етнографічна праця “Народные песни Галицкой и Угорской Руси” Якова Головацького, спочатку опублікована у “Чтениях” Товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті в 1863-1878 р., і досі не втратила актуальності та широко цитується.

*   *   *

Від 1871 р. Яків Головацький виконував обов’язки голови Тимчасової комісії з упорядкування Віленської публічної бібліотеки і музею. Разом із тим, ідеологічного перебіжчика Росія підлещувала титулами, зробивши почесним членом Московського товариства історії та старожитностей російських (1866), членом Імператорського Російського географічного товариства, нагородивши золотою медаллю, лауреатом Товариства любителів антропології та етнографії в Москві, вшанованим срібною медаллю, дійсним членом Московського археологічного товариства, членом Товариства шанувальників природознавства, учасником розпорядчого комітету Західного відділу Імператорського географічного товариства у Вільному, членом Попечительської ради при Віленському навчальному окрузі, доктором (горе-доктором) російської словесності Новоросійського університету, членом Товариства шанувальників російської словесності. На додачу до всього, за тритомні “Народные песни Галицкой и Угорской Руси” метрополія нагородила Я.Головацького Уваровською премією, тобто золотою медаллю, 500-ма рублями, Найвищою подякою Його Величності й золотою обручкою з рубіном та діамантами.

А потім, аби й інші недолугі вчені втямили, – і другою золотою медаллю Уваровської премії: тепер – за правильне трактування книжки “Станіслав-Август Понятовський у Гродному та Литві в 1794-1797 роках” (1871) випускника харківського університету, ліфляндського історика, чиновника особливих доручень (1868-1870) Головного управління військових навчальних закладів у Санкт-Петербурзі, Михайла Де-Пуле (1822-1885).

Нагадаю, після придушення повстання під проводом Тадеуша Костюшка в 1795 р. останній король Польський і великий князь Литовський в 1764-1795 рр. Станіслав-Август Понятовський під конвоєм 120 російських драгунів прибув до Гродного, де потрапив під нагляд російського намісника і 25 листопада 1795 р., в день іменин російської імператриці Катерини ІІ, підписав акт зречення престолу Речі Посполитої.

Полюбляє Москва робити деспотам дорогоцінні подарунки.

*   *   *

Свідомо записавшись у захисники офіціозної теорії “православ’я, самодержавства і народності”, Яків Федорович Головацький і надалі старалися – ну, розумієте, за царя, за Отчізну… Викликала широкий науковий резонанс у 1875 р. видрукувана у видавництві Ф.Кьоке його “Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині”, що слугувала додатком до розвідки “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”.

У поясненнях до дивної мапи автор різними кольорами визначив етнічні межі різних народів (за легендою – “русское населеніе”), хоча й зауважив, що встановлені вони на основі мови чи наріччя, яким спілкуються українці (русини), поляки, словаки, угорці та румуни.

Російські рублі колишній галичанин відпрацьовував уповні. Масштаби ідеологем збільшилися у рази, відтепер Яків Головацький писав не про навернення Галичини та Буковини у лоно Російської імперії, а вибудовував науково обґрунтовані підвалини зовнішньої політики Московії у Східній та Центральній Європі, рахуючи Балкани.

Починалася гібридна війна проти Західної Європи… У безвинній, здавалося, фольклорній монографії “Народные песни Галицкой и Угорской Руси” він писав:

- Западнославянскіе и югославянскіе народы имели несчастіе в разныя времена попадать под владычество иноземцев и силою обстоятельств были подвержены сильному вліянію иностранных языков. Нет сомненія, что до покоренія Славян другими народами во всех Славянами заселенных землях господствовали исключительно славянские названія областей, рек, гор, городов, селеній, которыя были в употребленіи у всех славянских племен.

І далі наводилися вибірково доречні приклади.

Істина в останній філологічній інстанції знайшла свого пророка.

*   *   *

Тему наукового виправдовування великоруського шовінізму продовжила книжка “Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран”, написана в 1877 р., але видана лише у 1884-му. Обласканий титулами та нагородами автор ставав категоричнішим, бо підготував “темник”:

- Он (“Географический словарь …”. – О.Р.) должен быть настольной книгой для туриста и путешественника по славянским землям. Географическій словарь должен лежать в кабинете каждаго журналиста, писателя, литератора для постоянных справок, контроля и поверки европейских книг и газетных статей. В русских газетах часто встречаются грубыя ошибки и недоуменія от ошибочнаго перевода географических названій в славянских землях.

Власне, це могло б нас, сучасних українців, і не парити, але обґрунтування Яковом Головацьким самого існування “одної руської народності й одної руської літератури” – аж до виступів проти вживання української мови в літературі й науці – мали негативний вплив на подальший розвиток галицької і закарпатської інтелігенції, принаймні – її москвофільського крила.

Затим наш колишній земляк став директором Віленської публічної бібліотеки. Скрізь, куди його брали на цареву службу, Яків Головацький, як відзначалось у виданій в 1879 р. в Санкт-Петербурзі “Історії слов’янських літератур”, “ревно проповідував єдність російської народності від Карпат до Камчатки”.

*   *   *

Так, у Московії Яків Головацький дослужився до високого чину – дійсного статського радника, навіть був нагороджений імператорськими орденами Святого Станіслава І ступеня і Святої Анни І ступеня... Але чи знайшов він розраду зболеного серця?

В останній період життя наш колишній земляк зосередився на темах історії та географії, бо щосили шукав, здається, свою Батьківщину, яку загубив, але так і не знайшов. Самі зважте на коло наукових інтересів, сформованих на чужині: “Исторические сведения о Буковине” (1869), “Об исследовании памятников русской старины, сохранившихся в Галичине и Буковине” (1871), “Карпатская Русь” (1875), “О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии” (1877), “Древние предания о городе Галиче и его окрестностях” (1879), “Географический словарь западнославянских и югославянских земель и прилежащих стран” (1877), “Материалы по истории Галичины” (1886) і таке інше.

За свідченням сучасників, наприкінці життя ідеологічний наймит глибоко усвідомив – що накоїв, жадав спокути та начебто гриз лікті за свою зраду українського народу, хоча звинувачував в усьому виключно батька галицького москвофільства, історика Дениса Зубрицького, якому він начебто наївно повірив.

Разом із тим, як забути його анонімний вірш “Не Овидови Heroides. Посланіе Маркіяна к своим просветным интерпретам”, незграбно написаний від імені покійного Маркіяна Шашкевича, котрий начебто глузує над своїми юнацькими ділами та великими звершеннями. Той місцями римований пасквіль надрукував галицький часопис “Страхопуд” (1887, №4), явно фінансований у Відні москвофілами:

- Увлекшися раз фонетизмом / сербского Вука, / Ми забажали Русь / одарити письмом. / Сміх підняла з того / вся Русь розумна, им вша / Азбуку в чную свою; / стидно потом було нам: / І отказавшись мечти ребяческой / в злудах Русалки, / Ми повернулись назад к Руси / старинной письму.

*   *   *

Особисте життя зросійщеного українолюба не склалося.

Ще у 1843 р. у Микитинцях немовлям помер від коклюшу його однорічний син Іван – тривалий час о. Яків Головацький тоді носив жалобу.

У перший рік (1848) капеланства у Хмелевій Чортківського повіту старший син священника УГКЦ, шестирічний Володимир Головацький упав на порозі і так сильно забився скронею, що отримав запалення в мозку та невдовзі помер.

У 1879 р. син Ярослав, судовий слідчий, наклав на себе руки.

Інший син, доктор медицини Всеволод Головацький (1861-1923), захистивши у Санкт-Петербурзі в 1888 р. дисертацію на тему “Забруднення ґрунту вигрібними ямами”, тривалий час був безробітним. У 1924 р. у Задонську його з дружиною по-звірячому зарізали грабіжники, завдавши 28 ножових поранень.

Дочка Софія-Святослава Головацька (у заміжжі – Чупрова; 1858-1891) побувала у російській в'язниці.

Дочка Ольга разом із братом Всеволодом написали спогади про батька, вміщені у тритомнику “Карпато-руські письменники” (том І, Москва, 1916, стор.109-112) російського славіста і літературознавця Федора Арістова (1888-1932), котрий у Москві створив Карпато-руський музей (1907-1917), де зібрав 100 тисяч експонатів з історії, культури українців Східної Галичини, Буковини Північної та Закарпатської України; на жаль, колекція загинула у 1918 р.

Інша дочка – Текля Головацька навчалась у Петербурзькому Олександрівському училищі.

*   *   *

….Це на Батьківщині дихається легше – навіть за пандемії, тоді як на чужині назавжди накриває нескінченна епідемія ностальгії. Від запалення легенів Яків Федорович Головацький помер на Пасху, 1 (13) травня 1888 р. у Вільному. Поховали дійсного статського радника на православному Евфросинієвському кладовищі. Казали, що попрощатися з покійним, у середу, 4 (16) травня т.р. прийшло майже все російськомовне населення Вільного, рахуючи важливих державних сановників, як-то: Віленський, Ковенський і Гродненський генерал-губернатор Іван Коханов, командувач військами Віленського округу Микола Гонецький, губернатор Олександр Гревеніц тощо.

А ось каменяр виявився суворим суддею щодо подібних народовців та українолюбів. У некролозі “Іван Наумович” (1891) на смерть одного з лідерів галицького москвофільства Іван Франко як пришпилив:

- Сила, котра не вміла себе шанувати і за браку доброї науки та твердого характеру не могла розвинути широко крил.

Про смерть Якова Головацького Каменяр висловився ще суворіше:

- Пожвякало і виплюнуло галицьке москвофільство…

Доморослі великороси теж своїх не кидають. На похорон Якова Головацького до Вільного прибула дрібна делегація галичан-москвофілів, що привезла підв’ялий вінок живих квітів. На стрічці напис сповіщав “Своєму Ломоносову – Червонная Русь”.

Місцеві жемайти (литовці) лише знизували плечима: хрін второпаєш отих москалів, у них Ломоносови по кожному селу, а Русь – різного кольору.

Олександр Рудяченко