Натан Альтман. 1. Із його єврейським щастям

12 грудня 1970 р. у Ленінграді пішов за межу український художник, книжковий графік та скульптор Натан Ісайович Альтман, відомий портретом Анни Ахматової (1914), першим прижиттєвим бюстом Леніна (1920), фантасмагоричними ілюстраціями до Старого Заповіту (1933) й “Петербурзьких повістей” Миколи Гоголя (1937) та… антинацистськими карикатурами.

Російський мистецтвознавець Ераст Кузнєцов (1953) познайомився зі старим маляром у середині 1960-х рр., коли саме готувалася друга й остання його прижиттєва персональна виставка, що відбулася в Ленінграді у 1967 р.

Ілюстрації Натана Альтмана

Майстра підліток побачив таким:

- Зовні він виказував спокій. Завжди ладний та підтягнутий, неодмінно прямий, ніби лінійка, злегка збризнутий чудовим (закордонним) одеколоном, рухливий без метушні, зі своєрідною фацією довельми економних і раціональних рухів. Ніякої згорбленості, старечої розбещеності: він навіть на власну палицю (пам’ятну багатьом, з кістяним навершям у вигляді черепа) спирався так, немов то був лише якийсь витончений атрибут чепуристого і моложавого чолов’яги. Всім своїм єством Натан Ісайович уособлював ту елегантність, що завжди вирізняла його мистецтво (яке, погодимося, можна розцінювати по-різному). Навіть у майстерні він працював не в якомусь там лахмітті, як більшість його колег, а в спеціально зшитому (за його ескізом – він і це вмів з-поміж багато чого іншого) костюмі, на якому ніколи не побачиш ні цяточки. Як обурювався він побаченим на відкритті виставки радянського скульптора Сергія Конєнкова (1884-1971):

- Усе неохайно, суцільна недоробленість. Звідусіль стружки стирчать... І сам той Конєнков – неохайний старигань; погляньте, у бороді крихти...

Особисто він стільки віддав цій Радянській владі, а вона?.. А вона покористувалася й забула. Наприкінці 1980-х рр., здавалося, у розпал перебудови, коли стали перейменовувати вулиці, група вінницьких малярів зверталася до обладміністрації з клопотанням перейменувати вулицю Комуністичну, на якій із бабунею малим жив Натан Ісайович, – на вулицю Альтмана, їх просто не почули.

Власне, у “Комаровському некрополі” під Санкт-Петербургом у них непогана компанія: академік Дмитрій Ліхачов, фантаст Іван Єфремов, драматург та сценарист Олександр Володін, письменниця Віра Панова, літературознавець Віктор Жирмунський, перекладач Олександр Гітович, кінорежисер Осип Хейфіц, драматург Євгеній Калмановский, композитор Веніамін Юхимович, народний артист Ілля Рахлін, музикант і композитор Сергій Курьохін… Могили вінничанина Натана Альтмана та одеситки Анни Ахматової в Комаровому знаходяться досить поряд. І були на це певні причини.

*   *   *

Український художник, книжковий графік, скульптор, декоратор, сценограф Натан Ісайович Альтман народився 10 (22) грудня 1889 р. у Вінниці у бідній єврейській родині, що мешкала у невеличкому будинку на розі вулиць Монастирської, 23, та Маріїнсько-Благовіщенської. Це – у колишньому передмісті Єрусалимка.

Батько майбутнього маляра був дрібним торговцем, але таким, що співпрацював із бельгійською компанією, а мати, дочка Шмуля Перепелицького, служила кастеляншою в місцевій лікарні.

Гроші, кажу вам, національності не мають, дехто із дослідників (Галина Смолякова) стверджує, мовляв, лише одного разу Ісай Альтман зробив пожертву для місцевої синагоги – щоправда, у розмірі 25 рублів, що на ті часи були солідною сумою.

*   *   *

Хоч як там діялося, та у чотири роки Натан став напівсиротою, бо у 1893 р. тато раптово помер від швидкоплинних сухот. У вдовицях мати довго не ходила, а скоро вийшла заміж удруге і (кажуть, через загрозу єврейських погромів) назавжди виїхала із набагато молодшим за неї американцем до Сполучених Штатів.

Сина вона залишила з бабусею, котра мешкала у Вінниці.

Злидні національності не мають, так буде й надалі – з його єврейським щастям.

Отже, виключно завдяки клопотанням бабусі онук дістав змогу закінчити як початкову вінницьку школу, так і хедер Талмуд-Тора – єврейську початкову релігійну школу, оплачувану приватним чином. Це й не дивно, у 1897 р. 11689 євреїв складали більш як 36% від усієї кількості городян. Ситуація особливо не змінилася й через 40 років, у 1939-му у Вінниці мешкало 33 150 євреїв, які складали 35,63% від загальної кількості населення.

*   *   *

У кишені Натан завжди носив вугілля і на паркані малював… городового, точніше сказати, карикатуру на жандарма. І той, щоразу розлючено, стирав образливе графіті, шалено шукав злочинця, але зловити не міг. Де ви ще бачили художника, який би тікав від слави?

Малював Натан, відколи себе пам’ятав, оскільки за сімейних та побутових обставин живопис перетворився для нього на якесь рятівниче… навколишнє середовище.

Як пригадував сам художник:

- У дитинстві моїми іграшками були тварини, що жили у дворі – кішки, собаки і... баран. Вони були моїми першими натурами... Відсутність іграшок та фантазія допомагали мріяти, бачити в звичайному незвичайне...

Слава прийшла несподівано, і вона підлітку не сподобалася.

Діло було так. До якогось свята бабуся справила онукові костюм: нові штани та чисту сорочку. А він за звичкою взяв вугільчик та гайнув малювати городового. І треба ж такому трапитися, саме тієї пори крокував вулицею жандарм – і врешті-решт побачив злочинця!

Скочив Натан на паркан, а там стирчав цвях, і незграбно юний художник зависнув у нових штанцях у повітрі, аж поки не вирвав добрячий шмат тканини. Ой, і перепало тоді йому на горіхи від бабусі. Але між сусідами пішла поголоска, мовляв, хлопчина хист має, тож слід шибеника віддати вчитися малювати.

*   *   *

Який перший свідомий вчинок він здійснив?

У жовтні 1902 р. 12-річний підліток вступив до Одеського художнього училища, де одночасно відвідував уроки на двох відділеннях: живопису – по класу професора Геннадія Лодиженського (1852-1916), котрий пейзаж свій студіював в Івана Шишкіна та Івана Крамського, та скульптури – по класу справжнього італійського майстра Луїджі Іоріні (1817-1911). Мешкав він, на щастя, у далеких одеських родичів на квартирі, що зменшило бабусині витрати…

Навчатися йому випало щастя й у знаного педагога, живописця Киріака Костанді (1852-1921), котрий плекав строге рисування форм у просторі, надмірну віртуозність викорінював, а натомість виховував в учнях любов до тіней.

У брошурі “Портрет Натана Альтмана” (1922) вітчизняний мистецтвознавець, член правління, завідувач відділом нового і новітнього мистецтва Державної Третьяковської галереї Абрам Ефрос (1886-1954) зверне увагу:

- У своєму ставленні до мистецтва він виявляв витонченість, яка була чудова. Поза сумнівом, він був прибульцем, єврейським юнаком із Вінниці, недовченим вихованцем одеського Костанді, він, котрий так і не закінчив жодної художньої школи...

*   *   *

Справді, здобути художню освіту Натану не вдалося, за сімейних причин у 1907 р. юнак повернувся до Вінниці. І нехай вдалося йому закінчили лише чотири класи із п’яти, в Одесі у старших класах він заприязнів із Володимиром Барановим-Россіне (1887-1944), а потім звів дружбу з майбутніми футуристами – Давидом Бурлюком (1882-1967) та Олексієм Кручених (1886-1968). Так несподівано почалися і велика дружба, і “звідти простягнулися нитки до авангарду, що лише тоді виникав”.

Життєвий вибір було зроблено: виставлятися молодий маляр почав рано, від 1906 р. учень Одеської художки брав участь у перших мистецьких експозиціях.

Як написала у розвідці “На фоні епохи. Натан Альтман – маестро з Вінницької Єрусалимки” (2021) бібліотекар науково-технічної бібліотеки Вінницького національного технічного університету Ольга Бондар:

- У Вінниці молодий художник багато малював, наперекір засвоєним в училищі правилам академічного малювання, шукав свій стиль у мистецтві, самостійно відшліфовуючи техніку живопису. У цей період написав “Дама на балконі”, “Бабуся”, портрети, виконані олівцем. Протягом 1910-х рр. він створив серію “Єврейська графіка”, графічні пейзажі містечок Подільської та Волинської губерній, захопився монументально-декоративними надгробками єврейського кладовища в Шепетівці.

*   *   *

Природно, що молодому таланту хотілося контексту, зв’язків із колегами, творчого спілкування. Й у 1910 р. Натан Альтман подав авторські картини на ХХІ виставку об'єднання “Товариство південноросійських художників”, що відбулася в Олександрівському парку, на так званій Карантинній площі, в Одесі.

В окремому павільйоні, спроєктованому архітектором Олексієм Щусєвим, тоді експонувалися твори знаних майстрів, як-то: Івана Білібіна, Іллі Рєпіна, Аполлінарія Васнєцова, Мстислава Добужинського, Василя Кандинського, Бориса Кустодієва, Миколи Реріха, Валентина Сєрова та інших.

Далі – належало їхати й підкорювати Європу?

Ні, ситуація була більш прозова. 

*   *   *

Не лише Натан Альтман, будь-який юдей удосконалити свої вміння та здобути вищу освіту в царській Росії можливості не мав. Шлях до столиць гебреям закривав закон, що забороняв їм перетинати, а тим паче – залишати межу осілості, тобто місця компактного проживання євреїв, визначених урядом. Залишався єдиний вихід: вирушати на навчання за кордон, а не до Москви, Санкт-Петербурга чи навіть Києва.

Коли в грудні 1910 р. від холери у Вінниці померла його бабуся, більше ніщо не тримало його в Україні… На щастя, молодого художника виручив талант. Один меценат, мировий суддя, побачив свій портрет і дав гроші на закордонну подорож.

Ось так колишній вихованець Одеського художнього училища знайшов щасливу можливість виїхати до Парижа у пошуках себе, попередньо відвідавши інші європейські столиці модернізму – Відень та Мюнхен.

У столиці Франції, на перехресті Європи він, як навчав колись мудрий Киріак Костанді, студіював у музеях великих іспанців: Веласкеса, Сурбарана, Ель Греко. 22-річного вінничанина вабили безоглядна експресія диких фовістів та математично-суворий аналіз форми, здійснений кубістами.

До кого з них пристати, Натан ще не вирішив.

*   *   *

Деякий час, роздивляючись на всі боки, він мешкав у товариша – Володимира Баранова-Россіне, але дійшов висновку: самому, навіть на чужині, слід мати свій дах над головою… Замість грошви у кишенях гуляв вітер, тому мешкати довелось у паризькій колонії молодих художників, що називалася “Вулик” (“La Ruche”) на Монпарнасі, яку вихідці з Російської імперії не без іронії називали “Ля Руш”.

Таких тут, у південно-західному передмісті Парижа, в глухому куті Данціг (Passage Dantzig, 2; або: Вавілон №2), у 24 студіях мешкало чимало: українці – Олександр Архипенко, Михайло Ларіонов, Микола Костецький, Амшей Нюренберг та Давид Штеренберг, білоруси – Марк Шагал, Осип Цадкін, Міхаїл Кикоїн, Пінхус Кремень та Хаїм Сутін, росіяни – Наталя Гончарова... Всі вони представляли нові школи, щойно народжені авангардні течії та мріяли про всесвітню популярність.

Поруч із ними у “Вулику”, одночасно, мешкали ще невизнані генії: французи – поет Аполлінер, поет і маляр Макс Жакоб, живописець та скульптор Фернан Леже, живописець і гравер Марі Лорансен. Як ви розумієте, зранку та вдень було тихо, а надвечір та вночі – гамірно.

Власне, у “Вулику” все було грамотно облаштовано: аби не тягати каменюки сходами нагору, скульптори мешкали на першому поверсі, а живописці – на другому; Натан Альтман винаймав студію №14. Умови для прожиття створювалися під девізом “дешево, але брудно”. Такі собі індустріальні келії для неофітів модернізму та революціонерів за покликанням. Не дарма у “La Ruche” знайшли притулок купа російських анархістів, у яких, за спогадами Фернана Леже (Joseph Fernand Henri Lége; 1881-1955), навіть уночі можна було розжитися склянкою горілки.

*   *   *

Отож, у 1910-1911 рр. Натан Альтман удосконалював власну художню майстерність у приватному паризькому ательє. На авеню дю Мен, 54 (Avenue du Maine), що на Монпарнасі, він відвідував “Вільну академію Марії Васильєвої” (Académie Vassilieff), прямої учениці Анрі Матісса, та студії паризького одесита Володимира Баранова-Россіне, як ви пам’ятаєте, колишнього співучня за Одеським художнім училищем.

Не дивина, що у Місті поетів вінничанин зазнав впливу новітніх стилів, зокрема французького кубізму. Найбільший вплив на нього справив експресивний Пабло Пікассо. Попри те, що студії-майстерні узимку не опалювалися, а спати пожильцям доводилося на антресолях, інколи у “Вулику” бувало ду-у-у-же весело! Сама господиня, Марія Васильєва (1884-1957), вбравшись в український народний стрій та вінок із биндами могла утнути гопак, а Пабло Пікассо під дзвін гітар показував тореро.

Адже тут, у задрипаній ротонді “La Ruche”, юрмилася богема нового світового мистецтва. Навідувалися Жорж Брак і Ман Рей, Марк Шагал і Хаїм Сутін, скульптор Осип Цадкін, Леопольд Сюрваж, Сергій Шаршун, Аполлінер й однорукий поет Блез Сандрар, Лев Троцький і Дієго Рівера, японець Цугухару Фудзіта, а також муза усього паризького модернізму велика Кікі з Монпарнасу.

І не просто збиралася у затишному фаланстері “Вулик”, а щодня обмінювалася естетичними впливами, часом створюючи дивовижні дуети. Ось один із таких: інколи, сумними вечорами Олександр Архипенко та Фернан Леже виступали разом: скульптор-киянин співав, а колега-нормандець акомпанував йому на арфі, яку опанував під час недавньої служби у 2-му саперному полку в Версалі.

*   *   *

Яке враження справив на колег наш колишній земляк, зафіксував уже цитований мистецтвознавець Абрам Ефрос:

- Він з’явився безшумно та впевнено. Одного разу художники й ремісники образотворчого мистецтва помітили, що їхня кількість збільшилася на одну одиницю. Особливого інтересу це не викликало. Альтман не галасував, не волав: “Я! Я! Я!”, – не розводив теорій. Діялось усе напрочуд спокійно і тихо; може, слід сказати: все сталося надзвичайно пристойно. Альтман зайшов у незнайоме товариство, ніби до себе додому й одразу став його рівноправним співчленом.

У Парижі молодий вінничанин не лише навчався та розважався. Аби перевірити власний мистецький рівень, у 1911 р. 22-річний живописець виставлявся у щорічній експозиції “Салон Національного товариства образотворчих мистецтв” (Salon de la Société Nationale des Beaux Arts), від кінця ХІХ століття організатори якої підкреслено протиставляли себе решті художніх виставок-салонів, занадто консервативних у своїй прихильності до академічного мистецтва.

Фактів я не пересмикуватиму: Натан Альтман не був етнічним українцем, але він був і залишався сином свого народу. Принаймні мене в цьому малярові завжди вражала мистецька схильність. Навіть у його авторських кубістських полотнах рясніють візерунки… синагогальних тканин, пульсує емблематика надгробків, типових для єврейських цвинтарів, і таке інше.

*   *   *

За 11 місяців пізньої осені 1911-го через Бельгію, відвідавши Брюгге, Натан Альтман повернувся до рідної Вінниці. Уявляєте, як це із Монпарнасу шубовснути в Єрусалимку? Роботи не було, хіба що, деякий час маляр працював художником міського театру, але на життя – в основному – заробляв, як приватний вчитель рисування. На дозвіллі митець чимало малював, щоправда, здебільшого для себе.

І – незчувся, як за прикладом одеського товариша Олексія Кручених підготував та видав у 1912 р. власним коштом, накладом не більше 30 примірників, три збірки ліногравюр: дві – під назвою “Вінниця в шаржах”, а одну – “Брижі. Шаржі. Гравюри на дереві”. Остання брошура представила 22 гравюри, які дотепно зображали вінницьких високопосадовців, так звану еліту провінційного містечка: архітектор Григорій Артинов, журналіст Микола Павлушков, працівники суду, нотаріус, місцева благодійниця пані Левіт.

Поширення видання цензура заборонила, хоча автор книжечки в основному дарував. Життя художника у Вінниці стало нестерпним – довелося забиратися геть. З його єврейським щастям...

Чому провінційні художники вирушають у столиці? Рухає ними не слава, а розуміння того, де мешкає платоспроможній прошарок населення. Але як туди, за царату, міг потрапити, перескочивши межу осідлості, безрідний бідний юдей? Лише завдяки кмітливості. Так, Російська імперія вважалася “тюрмою народів”, але ж скрізь рясніють винятки. Щодо меж осідлості – їх не знали, скажімо, гебреї-купці 1-ї гільдії, юдеї, котрі здобули вищу освіту, та – о, диво! – ремісники, що мали фах. Натан вирушив до Бердичева, де в міській управі склав іспит та отримав цирлик… маляра вивісок. Той документ надав право їхати, куди очі ведуть.

*   *   *

Тож наприкінці 1912 р. Натан Альтман опинився у Санкт-Петербурзі. Офіційно вінничанин влаштувався підмайстром у майстерню з виготовлення вітражів та замешкав у мансарді семиповерхового Княжого Двору на Василівському острові – Митнинська набережна, 5. Тут, у Північній Пальмірі, “навпроти Зимового палацу”, де одночасно можна бачити “сніг, Неву та хмари” він відчув повну мистецьку свободу. Тепер розумієте, чому з його єврейським щастям поволі розквітав талант?

Невдовзі наш земляк став одним із засновників “Єврейського товариства розвитку мистецтв”, малював картини в незвичній для Російської імперії манері, пробував себе у графіці, рахуючи й промисловий дизайн. Не розлучаючись із пензлем, у 1913-1914 рр. Натан Альтман публікував численні авторські шаржі в петербурзьких часописах “Сатирикон” та “Новий Сатирикон”, а ще завершив трагічну за змістом картину “Єврейські похорони” (1911), просякнуту дитячими споминами про сумну смерть улюбленого діда, котрий за межу пішов кількома роками раніше за бабуню.

Все це йому по-справжньому боліло… І в 1913 р. в передмісті рідної Вінниці, в інших подільських містечках він ретельно замальовував єврейські надгробки. Ті ескізи стали підґрунтям зболеної серії “Єврейська графіка”, виданої окремою книжечкою лише 1923 р. Та й то – у Берліні. З якої радості? З його, єврейської. Адже спочатку в Російській імперії, а потім і в Країні Рад аж роїлося від юдофобів, тоді як у Німеччині доморослих нацистів поки що не було.

*   *   *

У 1914 р. він написав отой дивовижний портрет ровесниці-одеситки, “дикої дівчини”, поетки Анни Ахматової (1889-1966)… Познайомилися вони – побіжно – трьома роками раніше в Парижі. Що саме його (!!!) вразило? Знаменитий чубчик, незмінна шаль, згодом оспівана Олександром Блоком та Осипом Мандельштамом, і це неперевершене вміння нести, якось по-царськи, тягар раптової слави, спричиненої дебютною поетичною збіркою “Вечір”, запропонованою у березні 1912 р. видавництвом “Цех поетів“ накладом… 300 примірників.

Разом із тим, тоді вже два роки, як одружена в Києві, Анна Ахматова у жовтій шалі, подарованій чоловіком, поетом Миколою Гумильовим, переживала роман з… іншим маляром, молодим італійцем Амедео Модільяні (Amedeo Clemente Modigliani; 1884-1920), чий малюнок олівцем у кілька стрімких ліній – також став не стільки взірцем класичної печалі, скільки першим у галереї більш як 200 ахматовських портретів.

Що дивовижно, як і Натан Альтман, у Парижі бідний італієць із Ліворно також відвідував “Вільну академію Марії Васильєвої”, де при нагоді, коли господарка відволікалася на педагогіку, нишком, на вечір, цупив собі приховані пляшки вина.

*   *   *

У цім світі все має відкриті та приховані зв’язки… Чи не тому ці двоє, вінничанин Натан Альтман та одеситка Анна Ахматова, відчули таку близьку спорідненість?

Як чуттєво й делікатно у поезії “Покинув рощи родины священной” (1915) виклала у віршованій формі власні враження від знайомства та спілкування з бідним художником Натаном Альтманом совість Срібного віку:

- …Я подходила к старому мосту. / Там комната, похожая на клетку, / Под самой крышей в грязном, шумном доме, / Где он, как чиж, свистал перед мольбертом, / И жаловался весело, и грустно / О радости небывшей говорил. / Как в зеркало, глядела я тревожно / На серый холст, и с каждою неделей / Все горше и страннее было сходство / Мое с моим изображеньем новым. / Теперь не знаю, где художник милый, / С которым я из голубой мансарды / Через окно на крышу выходила / И по карнизу шла над смертной бездной, / Чтоб видеть снег, Неву и облака, – / Но чувствую, что Музы наши дружны / Беспечной и пленительною дружбой, / Как девушки, не знавшие любви.

Минуть роки, і знаттєлюби почнуть цікавитися в Натана Альтмана: чи пережили вони короткий роман з Анною Андріївною? Незмінно маляр відповідав:

- Здається, то був єдиний випадок, коли роман із моделлю так і не спалахнув. Ми просто веселилися, бігали карнизами (у сусіднім помешканні, у тій самій мансарді жили їхні друзі – портретист та графік Веніамін Бєлкін із дружиною Вірою. – О.Р.).

*   *   *

Отже, у мансарді Натана Альтмана завжди було велелюдно.

З-поміж інших заходив поет Осип Мандельштам. Навідувався італійський маляр Джованні (Іван) Гранді (1886-?), котрий, вдивляючись у портрет Анни Ахматової, ламаною російською мовою вигукнув:

- Это будет большой змьясь. – Малося на увазі “сміх”. У мемуарах Анна Андріївна пригадувала, до схилу літ Натан Альтман повторював саме цю фразу: “Это будет большой змьясь”, – маючи на увазі щось особливо кумедне: чи то поїздку до Англії, чи то перешивання благенького пальтечка, чи то вихід за кордоном “Реквієму”.

Мистецтвознавці стверджують, буцімто кубістичний портрет Анни Ахматової пензля Натана Альтмана став в 1915 р. сенсацією на художній виставці в Петрограді. Побачивши полотно на виставці мистецького об'єднання “Світ мистецтва”, юний російський маляр та початкуючий арт-критик Лев Бруні (1894-1948) вигукнув:

- Це не річ, а віха у мистецтві.

Кожен із них – маляр і мальована поетка – окремо вражав сучасників, а разом, на одному полотні вони вбивали на смерть. Зокрема, в 1920 р. метр символізму В’ячеслав Іванов (1866-1949) в альбомі Натана Альтмана написав:

- Знаю вас і люблю відтоді, як побачив ваш портрет Анни Ахматової.

Коли у середині 1930-х рр. російський історик мистецтва, дійсний член Академії мистецтв СРСР Михайло Алпатов (1903-1980) особисто познайомився з Анною Андріївною, він записав у щоденнику:

- І тієї хвилини двері відчинилися, та в кімнату ввійшла вона – сама, нечутно і легко, наче зійшла з портрета Натана Альтмана.

*   *   *

І – замість вишеньки на торті. Як стало відомо у 2017 р., коли минуло півстоліття, і Шведська королівська академія наук розсекретила інформацію: у 1965 р. на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури із 72 кандидатів була висунута російська поетеса Анна Ахматова. Так ось, її портрет саме пензля Натана Альтмана оздоблював шорт-лист, список 20 кандидатів на високу нагороду. Тоді, нагадаю, аби “у світі зміцнів мир”, премію з літератури віддали радянському письменнику Михайлу Шолохову, а той у 1965-му висувався… усьоме. Якось невдобно було.

Скажу також по секрету: шукаючи компромісний варіант, деякий час шведські академіки обговорювали ідею поділити премію між… Анною Ахматовою й автором “Тихого Дону”. Зупинили їх, схоже, слова шведського поета, професора Андерса Естерлінга (Anders Österling; 1884-1981), багаторічного відповідального секретаря Академії, які містяться у відкритих в 2016 р. документах: “Присудження премії Анні Ахматовій та Михайлу Шолохову можна пояснити, хіба що, тим, що вони пишуть однією мовою. Більше нічого спільного у них немає”. При цьому академік Естерлінг наполягав, мовляв, Анна Ахматова зможе претендувати на премію й одноосібно. За його словами, які зафіксовані в звіті, коли він прочитав номінантку в перекладах, то був просто вражений “справжнім натхненням” її поезії.

Вдруге кандидатуру Анни Андріївни Ахматової запропонували у 1966 р. славісти – швед Гуннар Якобсон із Гетеборзького університету та американець Роман Якобсон з Гарвардського університету. Проте 5 березня т.р. совість Срібного віку померла, і Нобелівський комітет зняв її кандидатуру. Лауреатами 1966 р. в галузі літератури стали ізраїльський письменник Шмуель Агнон і німецька поетеса Неллі Закс.

*   *   *

Варто розповісти ще про одну історію, що трапилась у 1914 р.

Тоді вперше Росію відвідав (чомусь інкогніто) знаменитий англійський письменник-фантаст Герберт Уеллс (Herbert George Wells; 1866-1946). Із високим гостем, наче дурень зі ступою, у Петрограді носився Максим Горький, також відомий радянський фантаст. Багатьом речам дивувався іноземець, усе охав й ахав.

Особливо його вразила зовнішність Натана Альтмана, з яким колегу познайомив великий пролетарський письменник. Коли пристрасті вляглися і гість заспокоївся, знаний дотепник Альтман запевняв містера Уеллса, що тут немає нічого дивного, бо насправді він – марсіанин.

 Спостережливий та витончено іронічний драматург Євген Щварц (1896-1958), – ну, той, що написав феєричні казки “Дракон” (1944) і “Звичайне диво” (1944) – не один рік товаришував із Натаном Альтманом та залишив у своїй “Телефонній книжці” милі замальовки про друга:

- Принада Натана Альтмана ховається у простоті, з якою він живе, пише власні картини, ловить рибу. Який він ладний, жовтоликий, товстогубий і сивий. Колись ще за юності чвалав він пішки дорогою між якимись українськими містами, а назустріч летів п’яний офіцер верхи на коні. Зазирнувши подорожньому в обличчя, вершник раптом стривожено вигукнув:

- Япошка! – І справді в його особі є щось далекосхідне.

Уявляєте цей фантастичний мікс?! Японський гебрей, народжений у Єрусалимці під українською Вінницею?

*   *   *

Срібний вік ряснів знаковими мистецькими подіями. І вінничанин брав участь в образотворчих виставках різних мистецьких об'єднань, а саме: у “Постійній виставці сучасного мистецтва” в Художньому бюро Надії Добичіної (1913), “Світі мистецтва” (1913, 1915, 1916), “Союзу молоді” (1913-1914), “Виставці картин на користь лазарету діячів мистецтва” (1914), “Виставці живопису 1915 рік” (1915), “Виставці картин лівих течій” (1915),“Останній футуристичній виставці картин 0,10” (1915-1916), “Виставці картин і скульптури російських та польських художників” (1916), “Бубновий валет” (1916), “Сучасній виставці російського живопису” (1916, 1917), “Виставці картин і скульптури художників-євреїв” (1918) тощо. Доволі швидко манера українського художника стала впізнаваною – Натан Альтман зробив собі ім’я.

Не просто ім’я, а перетворився на одного з провідних малярів вітчизняного мистецтва. Стильове розмаїття забезпечило Натану Альтману неприховану прихильність арт-критиків ортодоксальної орієнтації, а саме Андрія Левінсона, Олександра Бенуа, Олександра Ростиславова та інших авторитетів.

Можна писати про чимало справжніх артефактів, створених цим митцем, обмежуся одним, але яким!... Маю на увазі скульптурний “Портрет молодого єврея” (1916), що, на жаль, перебуває в колекції Російського державного музею, а його копії зберігаються в центральному фінському музеї “Atheneum” у Хельсінкі та в приватній колекції у Парижі. Твір, якщо не бачили, зображує чоловіка східного типу з характерними рисами. Ліва половина знайомого обличчя, яку доповнює пейс, виставлена на постаменті абстрактної форми, що скидається на долоню. Права, у капелюсі – відсутня. Скажу більше, в тій дивакуватій скульптурі використані просто непоєднувані матеріали: бронза, мідь та дерево.

*   *   *

Ось чому знайомі поети новітньої формації залюбки запрошували вінничанина оформлювати їхні збірки, а найбільш креативний футурист Велемир Хлєбніков (1885-1922) ввів Натана Альтмана до вузького списку “голів Земної кулі” (“председателей Земного шара”). Скоріш за все, побачивши його скульптурний “Портрет молодого єврея”.

Перепрошую за алюзії, але такою багатоликою була епоха, коли в майстерні Натана Альтмана влаштовувалися авангардистські вечірки, на яких усі художники були вишукано вдягнені, а їхні дами… геть роздягнені. Мистецтво мистецтвом, дозвілля дозвіллям, а, перепрошую, чим він на життя заробляв?

У 1915 р. Натан Альтман обійняв посаду вчителя в приватній художній школі Михайла Бернштейна (1875-1960), яку посідав подальші два роки. Потім заклад закрився, бо із галасливої на Революції Північної Пальмири Михайло Давидович переїхав до спокійнішого Житомира.

*   *   *

Як людина купи талантів, наш земляк поволі захопився театром – новим, революційним за духом театром. Першою роботою молодого сценографа стало оформлення вистави “Диво Святого Антонія” Моріса Метерлінка (1916) для трупи петроградського театру-кабаре “Привал комедіантів”.

Столична інтелігенція жадала змін і здебільшого з натхненням сприйняла: спочатку – Лютневу революцію (у березні 1917 р. Натан Альтман став членом Союзу діячів мистецтв), а затим і Жовтень. Так він опинився з-поміж тих, хто мріяв про нове, світле життя у вільній від забобонів, расової зненавиди та антисемітизму країні. Він снив свободою від будь-яких обмежень: політичних, громадянських, релігійних.

Адже скрізь і всюди більшовики всіляко декларували у державній політиці Країни Рад ворожість до антисемітизму, обіцяючи знищити межі осілості, зняти заборони та національні обмеження, сприяти розквіту єврейського, як і будь-якого іншого національного мистецтва. Це спричинило небачену хвилю активності діячів єврейської культури, що схилило частину інтелігенції на бік ленінців.

*   *   *

Хтозна, як склалася б його доля, якби не особисте знайомство з колишнім кореспондентом газети “Київська думка” (!!!) у Парижі Анатолієм Луначарським (1875-1933), котрий також мешкав колись у “Вулику” з-поміж художників, пацюків та бліх… Віднедавна той став першим наркомом освіти Радянської країни.

У 1918 р. мав місце момент вибору, коли життя нашого земляка могло рішуче змінитися. З одного боку, Натана Альтмана запросили відвідати з виставкою США, і маляр навіть почав готуватися до від'їзду, аж раптом – і це, з другого боку! – нарком Радянської Росії запросив його на зустріч. Окрилений ідеями Революції, художник відклав закордонну поїздку та вирушив у Смольний.

До слова сказати, того дня А.В. Луначарский покликав до себе 120 відомих митців, але 7 листопада 1917 р. на нараду до Анатолія Васильовича завітали тільки п'ятеро: режисер Всеволод Мейєрхольд, поети – Олександр Блок, Володимир Маяковський, Рюрік Івнєв і художник Натан Альтман.

*   *   *

Діяли швидко. Уже 9 листопада 1917 р. була утворена Державна комісія з освіти, до складу якої ввійшов Відділ мистецтв. Останній об’єднав кілька секцій: театральну, музичну, образотворчих мистецтв, кінематографічну, архітектурну, у справах музеїв та охорони пам'ятників мистецтва і старовини. Відділ образотворчих мистецтв (ВОМ) очолив український авангардист Давид Штеренберг (1881-1948) – його Анатолій Луначарський також добре знав ще з часів перебування у Парижі.

У свою чергу, ВОМ складався з двох колегій: Петроградської, до якої ввійшли Микола Пунін, Натан Альтман, Григорій Ятманов, Володимир Маяковський, Осип Брик та інші, й Московської – в яку об’єдналися Казимир Малевич, Василь Кандинський, Володимир Татлін, Павло Кузнєцов, Ілля Машков, Роберт Фальк та інші.

Як активний учасник революційних змін у мистецтві, навесні 1918 р., на запрошення свого товариша Давида Штеренберга, разом з Миколою Пуніним, Олексієм Карьовим та Володимиром Барановим-Россіне вінничанин увійшов до Колегії у справах мистецтв і художньої промисловості при ВОМ.

Факт залишається фактом, після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Натан Альтман не просто підтримав нову владу, а особисто декорував нові революційні свята у Петрограді (1918) і Москві (1921-1928), рахуючи Першу річницю Революції, до якої спроєктував урочисте оформлення площі Урицького (раніше – Двірцевої). Про це – окрема пісня.

*   *   *

Зруйнувавши світ попередників, ленінці почали з головного – із реалій. Центральним святом року вони оголосили річницю Жовтневої революції. Далі – ще чіткіше. Ленінський декрет РНК “Про пам'ятники республіки”, підписаний 12 квітня 1918 р., стверджував: спадок, залишений від попередньої епохи, є порожнім непотребом. Зокрема, п.1 визначав сам вектор революційного руху:

- Пам’ятники, споруджені на честь царів та їхніх слуг, що не складають інтересу ні з історичної, ні з художньої точки зору, підлягають зняттю з площ і вулиць та частково мають бути перенесені на склади, а частково – утилітарно використані.

Наскільки серйозно більшовики ставилися до “Червоного календаря”? Підготовку обох столиць до святкування перших революційних урочистостей персонально контролював Ленін. Особисто він затверджував проєкти святкового оформлення, кошториси витрат, підписував різні розпорядження, брав особисту участь у складанні революційних гасел та закликів і, нарешті, приймав виконану роботу.

Навіть у такій ситуації вінничанин не поплив за течією, а рухався власним курсом. Як пізніше він написав у мемуарах:

- Собі за мету я поставив завданням: змінити історично створений вигляд Двірцевої площі... Ні, я не став її прикрашати: творіння Растреллі та Россі не потребували прикрас... Не гармонії зі старим шукав я, а контраст до нього.

Ось із якого лиха площу Урицького художник-монументаліст сміливо перетворив на величезну сцену для радісного натовпу: мовляв, саме так вчинила і Революція зі своєю рушійною силою. Ідея слави на 15 хвилин для кожного з юрби стане головним меседжем світового поп-арту… Центральний вхід до Зимового палацу прикрасило панно з могутнім робітником, котрий дохідливо тлумачив режисерський задум, тримаючи плакат “Хто був ніким, той стане всім”. Гігантські, як ми б тепер сказали, банери: “Заводи – робітникам” та “Земля – трудящим” – Натан Альтман розвісив на східне та західне крила Головного штабу. Трибуну для вождів він устромив у серце Двірцевої площі; вона ніби оповивала Олександрівську колону. Дизайн же самої трибуни уособлював величезне вогнище Світової Революції, яке полум’ям із Петрограда рвалось угору, запалюючи Європу.

*   *   *

Так народжувалася нова революційна естетика містоприкрашання. Святкування 1-ї річниці Революції стало для Натана Альтмана дебютом у монументальній пропаганді. Виконав він її у гаряче-червоних тонах, із властивими йому елементами кубізму – геометричними гаслами, графічними зображеннями. На оформлення свята пішло 50 000 (!) м² дорогого кумача. Щоб народ здивувався… Пізніше Натан Ісайович пояснював: “Тоді грошей не рахували”.

Була одна, так би мовити, технологічна, навіть біологічна проблема.

Як ви розумієте, початок листопада у Петрограді – пізня осінь. Алея молодих деревець між площею Урицького і Невським проспектом видавалася… геть порожньою. Натан Альтман був деміургом монументальної пропаганди. Оскільки у 1918 р. голі гілки суперечили революційному настрою, сценограф затягнув їх у яскраво-зелений однострій! Він загорнув усі крони в геометричні фігури, і в такий спосіб алея виструнчилася у шерегу солдат Жовтня. 

Пафос революційного оновлення світу бринів і в оформленні Олександрівської колони, Палацової арки та сцени. Цілий ансамбль мав загальну футуристичну композицію. Оформив сценограф також і масовий спектакль російсько-французького режисера та драматурга Миколи Євреїнова (1879-1953), написаний для Театру з Революцією. То був перший авангардний перформанс, в якому замість декорацій виступали центральні архітектурні скарби міста. Не секрет, що головним гаслом митців перших років червоного Жовтня стало:

- Мистецтво на вулицю!

Справді, діяльність Натан Альтман розгорнув бурхливу. Ескізи прапора РРФСР і самої печатки Раднаркому, запропоновані саме ним, у 1918 р. експертна комісія визнала кращими на конкурсі Відділу образотворчих мистецтв. А ще на першому конкурсі (1918) на радянську поштову марку також першу премію здобув вінничанин.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко