Олдскульний підхід чи сучасне мислення? Слідами українського театрального “оскара”
Ще одне грандіозне коло, ще один емоційний марафон, ще один насичений рік всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії ГРА – добігли до свого логічного фіналу.
Після урочистого нагородження переможців, яке проходило 4 грудня в Київському театрі оперети, голова експертної ради Премії, театрознавиця, критик та культуролог Ольга Стельмашевська з посмішкою зізнається мені: «Є відчуття полегшення, але й трохи жалю теж: ти звикаєш жити у цьому ритмі, ти «на зв'язку» з Театром щодня, ти думаєш, співпереживаєш, рефлексуєш, очікуєш, сподіваєшся, мрієш разом із кожним з 89-ти ГРАвців, котрі майже рік тому вирішили для себе – «я» або «ми» у ГРІ!».
Тож, уявляєте, яку кількість заявок від театральних колективів різних форм власності та форматів роботи було подано цього року на ГРУ – 89! (Минулого року їх було 83). За правилами, на участь подаються вистави, прем’єри яких відбулися у попередньому календарному році, тобто цього разу театри представили прем’єри, які пройшли з 1 січня по 31 грудня 2020 року. А ми всі пам’ятаємо, яким незвичним і невизначеним був той перший пандемічний рік… Але український театр вижив і переміг!
«Ми вижили. Ми живемо. Ми будемо жити. І творити новий Театр, разом із Національною спілкою театральних діячів України, її головою Богданом Струтинським та усіма правдивими театралами», – впевнена пані Ольга.
І, власне, пан Струтинський, який є директором Фестивалю-Премії «ГРА», повен оптимізму, оскільки мрія поступово здійснюється – український театр міцнішає, попри те, що існує ще багато перепон – і брак фінансування, й пандемічні обмеження. Говорить: «Наш театр потужно розвивається і задає моду в державі, що свідчить – це дуже-дуже потужна соціальна інституція в розбудові нації. Мені б хотілося, щоб влада дослухалася до нас – митців, оскільки митці завжди були в авангарді й нашої, і будь якої іншої країни».
У шортлисті з 12 вистав, який експертна рада фестивалю-премії запропонувала міжнародному журі для остаточного визначення переможців, було три вистави зі Львова, по одній – з Тернополя, Одеси, Луцька, міст Рівне і Берегове, й лише дві з Києва, плюс дві умовно київські вистави (одна з яких міжнародна копродукція), зроблені у форматі відеоверсій. Тож вистави європейського рівня можуть народжуватися не лише у столиці – така от культурна децентралізація в дії!
Струтинський каже, що багато думав, як «розкрутити» премію, зробити її розвиток більш потужним, тому було анонсовано проведення фіналу в Львові. Адже, оскільки премія всеукраїнська, то не варто зосереджуватися лише в столиці, треба їздити, «гастролювати», об’єднувати таким чином різні регіони і спонукати до розвитку театральної слави України! Але через «червону зону» фінал відбувся дещо не в тому вимірі, як мріялося – не наживо, а онлайн.
Щодо такої форми оцінювання – через монітор, то деякі учасники навіть побоювалися результату, оскільки, якщо у виставі залучена якась складна сценографія, світло чи важливі додаткові елементи, то члени міжнародного журі могли б їх не дуже роздивитися у відеоформаті. Але вони все добре роздивилися й обрали кращих, а також змогли бути особисто присутніми на нагородженні.
Це відомі театральні діячі з п’яти європейських країн: Руї Мадейра, актор та режисер, художній керівник Театральної компанії міста Брага (Португалія), Анна Корженьовська-Бігун, докторка гуманітарних наук, упорядниця і наукова редакторка першого польського книжкового видання текстів Леся Курбаса «Łeś Kurbas. Pisma teatralne, Warszawa: Instytut Teatralny 2021» (Польща), Беньямінас Жельвіс, співак, генеральний директор Каунаського державного музичного театру (Литва), Дайан Елшоут, танцівниця, хореограф, педагог, дослідниця та тренерка (Нідерланди), Фредерік Поті, режисер, актор, продюсер та генеральний директор Théâtre de la Massue (Франція).
Тепер ближче до переможців. Всього їх було визначено у шести загальних номінаціях та шести особистих. Одразу скажу, що я особисто бачила з цього переліку дві вистави – «Чорнобильдорф» (від суперкрутих українських композиторів Романа Григоріва й Іллі Разумейка) та «VIÑO» (від білоруського режисера Євгена Корняга на сцені театру на лівому березі). Я щиро рада від того, що ці вистави – серед кращих у цьогорічній грі, а Роман з Іллею, взагалі, ледь не половину статуеток додому повезли – перемогли у п’ятьох номінаціях. А поки я готувала цей матеріал, стало відомо, що опера «Чорнобильдорф» увійшла в топ-6 кращих світових опер та музично-театральних перформансів за версією світового конкурсу Music Theater Now!
Тепер подробиці. Почну з загальних номінацій: у номінації «За найкращу драматичну виставу» переміг Закарпатський обласний угорський драматичний театр (м. Берегове) з виставою «Це дитя», режисер Олег Мельничук.
«Це дитя»
Вистава за п’єсою сучасного французького драматурга Жоеля Помра – один з дієвих способів осмислити, пережити за допомогою театру і, врешті, справитися й розпрощатися зі всіма страхами, напругою, безвихіддю споконвічних стосунків/питань батьків і дітей.
Як зазначила Ольга Стельмашевська, персонажі новел-сцен вистави «Це дитя» – пасажири в залі очікування поїзду під назвою «Життя», який рухається від початкової точки «А» до кінцевої точки «В»: від народження до смерті. Звісно, можна перевести дорожні стрілки чи повернути стрілки годинника назад, засунути проблему (дочку) в чемодан, розірвати пуповину чи навпаки – нею зв’язати дорослу дитину, врешті, – поміняти квиток чи поховати свої страхи в камері схову-колумбарії. Проте, у фіналі розумієш, що поїзд пішов від усіх цих людей, а вони так і залишилися на якомусь невідомому пероні, на перетині шляхів: з нікуди – в нікуди… Епізоди переплетені з геніально прозорою сценічною формою-формулою: з кожною зупинкою на певній станції-історії, – персонажі, а разом із ними й глядачі, – переживають певний життєвий замкнений цикл, а за зовнішньою простотою існування акторів, показною простотою візуального рішення – зчитуються загальнолюдські поведінкові матриці.
У номінації «За найкращу виставу для дітей» – переміг Тернопільський академічний обласний театр актора і ляльки з виставою «А хай то качка копне!». У тернопільській виставі режисера-постановника Ніко Лапунова, запрошеного з Полтавського театру ляльок – і назва, і лайка мають подвійний прямий і алегоричний сенс, – пояснює Стельмашевська. – Беручись за твір штатної драматургині Білостоцького театру ляльок – Марти Ґушньовської, режисер приймає виклик авторки, чиї п’єси сповнені як лінгвістичного гумору, так і ситуаційної комедії, що робить їх, лише на перший погляд, легкими для гри та перегляду.
Власне під цим зовнішнім блиском, криється притча про вічні цінності, розуміння правди про світ і ціла низка філософських роздумів про те, як знайти себе в цьому світі. Не дивно, оскільки першою професією авторки є філософія. Тож її п'єси не лише смішні, а й мудрі та іноді присвячені екзистенційним питанням.
«А хай то качка копне!»
Режисер, що береться за таку п’єсу, має віртуозно виплутатись зі всієї цієї історії про трохи роздратовану, депресивну, уперту головну героїню – качку, яка не відчуває симпатії до себе, не вірить, що комусь може подобатись, апатія руйнує її будні й вона так їсть себе зсередини, що їй не вистачає волі до життя. Цей театр абсурду і промовистої метафори, де швидко змінюються ситуації й сцени, має бути по-режисерському адекватно виражений.
Лапунову це, в принципі, вдається. Цю «курячу трагедію» він так само легко, ніби граючи, й вирішує, щедро пересипаючи усіма можливими і неможливими ґеґами, і дає акторам можливість вдосталь награтися ляльками й настільки їх олюднити, примусити глядача забути, що це саме і тільки ляльки, наскільки це взагалі можливо у ляльковому театрі.
«VIÑO»
У номінації «За найкращу музичну виставу в жанрі опери/оперети/мюзиклу» – переміг Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра з виставою «VIÑO». Її поставив білоруський театральний режисер Євген Корняг, який, до речі, розповів, що спочатку вистава мала назву «Алкоголь», але почалися репетиції – й він зрозумів, що це саме «VIÑO».
Театрознавиця ділиться зі мною цінним спостереженням: драматичні актори настільки утаємничені в корнягівський задум, що стають міцним, єдиним сплавом, здатним передати усі нюанси і водночас узагальнити основні мотиви і лейтмотиви вистави. А вони – антологія людських стосунків, точніше – чоловіка і жінки. Інь-янь – єдність і боротьба протилежностей, споконвічна і як ніколи актуальна нині. Корняг складає цей кубік Рубіка зі знайомих і незнайомих асоціацій, міфологем і міфотворчості, прямих і непрямих алюзій, метафор і реальних прототипів. Тіла – інструмент режисера. Вони не балетні, не безтілесні, не аморфно красиві – це тіла акторів у прекрасній фізичній формі, що уособлюють вельми конкретні речі у запропонованому художницею Тетяною Нерсісян сценографічному loft-просторі з промовистим акцентом на сходах в нікуди: секс, бажання, свободу, безвихідь, сон, смерть, хіть, ніжність, зраду, колективне несвідоме та «свідомі стани окремої особистості». Майже 20 епізодів, міцно скріплені «єдиними рухом» і багатозначністю підтекстів навколо двох важливих для людей слів: «вино» і «секс».
У номінації «За найкращу камерну виставу (до 150 глядачів)» – переміг Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки із виставою «Філоктет. Античний рейв» (режисер Дмитро Захоженко).
«Філоктет. Античний рейв»
За словами Стельмашевської: постановка, зібрана у тугий концептуальний вузол з давньогрецьких (і не тільки) міфів і рейв-культури, Гайнера Мюллеа і Софокла, діонісійських ігор та війни, діджейського сету і Deus ex machina… Хоча, за Мюллером, – в історичні процеси марно втручатися.
Режисер Дмитро Захоженко знаходить адекватну і сучасну сценічну мову, аби збагнути й яскраво, об’ємно продемонструвати суть такого людського явища як міфотворчість. Він розкручує (хоча і не розплутує) цю нитку Аріадни аж до вражаючого прозріння: ніщо в законах існування всесвіту і людини в ньому не помінялося, крім форми. Режисер розбирає міф і розвінчує його, щоби у фіналі запропонувати більш універсальні узагальнення. І йому це вдається.
Рухаючись від «прикольної» рейв-вечірки (акторка Оксана Цимбаліст та звукорежисер Володимир Помірко створили справжній діджейський сет) на честь дня народження Зевса, де публіка просто на одному танцполі зустрічається із героями античного міфу, через грубий інтерактив з нею – до споглядання з лав (умисно не дуже комфортних) «амфітеатру» розгорнутого фронтально дійства, – відбувається поступове залучення до комплексного роздуму про історію і філософію буття через асоціації з сучасністю.
Отже, загальний меседж вистави доволі чіткий, і, можливо, навіть трохи прямолінійний, а шлях до нього видається занадто складним, плутаним і багатоходовим, як і сама інтрига Зевса чи політичні інтриги як такі. Тож інколи треба просто відключити логіку і перестати розгадувати кожне слово, символ і алюзію. Для цього вистачить кульмінаційного вставного монологу Геракла – «універсального солдата» про «війну, яка триває двісті тисяч років»: від античності до Іловайська. Ним режисер розставляє всі крапки над «і», ще раз розтлумачуючи своє бачення софокло-мюллерівських текстів та чітко артикулюючи власну позицію.
У номінації «За найкращу пошуково-експериментальну виставу (на перетині театральних/мистецьких жанрів)» – перемогла Лабораторія сучасної опери Opera Aperta (режисери Роман Григорів, Ілля Разумейко), археологічна вистава «Чорнобильдорф».
Експериментальний проєкт Григоріва та Разумейка – це багаторівневий культурологічний проєкт, який поєднує живу оперу, віртуальну реальність, антропологічний музей та Інститут дослідження Чорнобильдорфської культури.
«Чорнобильдорф»
Сім магічних новел-роздумів про суспільство, яке колись може народитися на уламках нашої цивілізації. Орфей та Еврідіка у виконанні реального поета Юрія Іздрика та віртуальної (в даному випадку) австрійської актриси Анн Беннент, яка з’являється в опері у вигляді аватара. Поєднання кіно, хореографії, перформансу та оперного і давньоукраїнського співу (в опері звучить одна із найдавніших автентичних пісень часів Київської Русі, під яку наші давні предки водили хороводи). На великих екранах – відеотрансляція, герої якої оживають на сцені. До того ж, «Чорнобильдорф» – не зовсім про Чорнобиль (як може здатися з назви), а радше про бачення майбутнього на прикладі цих утопічної й антиутопічної історій.
«Опера-перформанс «Чорнобильдорф» наочно демонструє інноваційний підхід до теми. Він глобально осмислює її, ритуалізує, досліджує, маркує і дає поштовх до розвитку подібної моделі творчого мислення й закладання основ цього методу творення на майбутнє.
З цим проєктом можна впевнено констатувати, що українське перформативне мистецтво здатне продукувати феноменально багаторівневі й багатовекторні постановки європейського штибу», – висловила спільну думку експертів театрознавиця.
У номінації «За найкращу музичну виставу в жанрі опери/оперети/мюзиклу» – переміг Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької «Лис Микита», режисер Василь Вовкун.
Експерти премії зазначили, що вже з перших звуків, а потім уже нот, глядач занурюється у справжнє видовище. Його супроводжує ефектна музика – театральна, яскрава, власне як і оперна форма, що узгоджується з сюжетом, який розвивається по класичному казковому колу. Ці рефрени-епізоди зумовили і сценографічне рішення Тадея Риндзака та додали важливий акцент в ідею цієї «комедії суду»: все у житті та історії розвивається по колу в будь-які часи й у всіх народів, але особливо – у нашого, коли ми міряємо ці повторні цикли вже не класичними століттями-десятиліттями, а тепер вже й каденціями владних кланів. Комедія суду є одночасно трагедією політичної системи, устрою, у якому посади отримують найхитріші та найспритніші слуги народу – вправні піарники та медійники.
«Лис Микита»
Лейтмотиви, лейттембри, музичні та ритмічні спецефекти, жанрові танці, електроніка, органічно введені в партитуру автентичні українські народні музичні інструменти – трембіта, дримба, цимбали, бандура, колісна ліра, – весь потужний звуковий арсенал працює на створення вражаючого ефекту.
Також було названо переможців у шести індивідуальних номінаціях:
«За найкращу режисерську роботу» – Роман Григорів та Ілля Разумейко за виставу «Чорнобильдорф».
«За найкращу жіночу роль» – Оксана Цимбаліст, за роль Афродити у виставі «Філоктет. Античний рейв».
«За найкращу чоловічу роль» – Василь Сидорко, за роль Ероса у виставі «Філоктет. Античний рейв».
«За найкращу сценографію» – Роман Григорів та Ілля Разумейко за виставу «Чорнобильдорф».
«За найкращу хореографію» – Христина Слободянюк за виставу «Чорнобильдорф».
«За найкраще музичне рішення вистави» – Роман Григорів та Ілля Разумейко за виставу «Чорнобильдорф».
На прес-конференції перед нагородженням міжнародне журі не лише відзначило високу якість і талановитість українських вистав, а й акцентувало на кількох цікавих і визначальних, як на мене, моментах. От, наприклад, Анна Корженьовська-Бігун із Польщі звернула увагу на широту тем – адже у нас є велика кількість вистав на гостро соціальну тематику, або тих, де згадуються російська агресія, війна на сході – це теми, на які ніде, крім України, не говорять, бо це – саме наш біль і прояв наших переживань у мистецтві.
Фредерік Поті з Франції, сказав, що йому дуже подобається сміливість українських режисерів, які беруться за складні й неоднозначні теми і прагнуть своїми виставами заявити про щось важливе не лише для себе, а й для суспільства.
А Дайан Елшоут з Нідерландів, взагалі вважає, що українські митці підходять до самого краю мистецтва і навіть трішки переходять за цей край, створюючи щось справді вражаюче.
За словами українських експертів, «ГРА» 2021 року показує, що зараз уже відбувається кардинальна зміна парадигми через поступовий, але невідворотний відхід від олдскульного театрального підходу – в бік сучасного мислення в усіх напрямках театральної справи. Театр, попри реалії нашого сьогодення, сповнені катаклізмів, катастроф, зламів та щоденних драм, рухається вперед. При цьому він чутливо й швидко реагує на всі (інколи не комфортні) обставини, а разом з театром змушений змінюватися і глядач – що, напевно, йде на користь усім.
«За чотири роки свого існування «ГРА» перетворилася на унікальний кейс, що охоплює всю театральну мапу країни: від кордону до кордону, від маленького містечка до столиці, від державних форм власності до абсолютно незалежних проєктів – усіх об'єднаних прагненням до творення актуального театрального контексту. Тож якщо український театр і надалі так само талановито й несамовито резонуватиме цьому світові сучасною театральною мовою, – він буде затребуваний глядачем і цікавий світовій театральній спільноті», – переконана голова експертної ради Премії Ольга Стельмашевська.
Любов Базів. Київ
Фото: Павло Багмут, Artem Galkin, Valeriia Landar, Anastasiia Mantach та пресслужба фестивалю
